Комунікативні ознаки культури мови. Комунікативна професіограма фахівця

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою в процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.

Правильність мовлення забезпечується відповідністю чинним нормам. Під нормою ж розуміють сукупність мовних засобів, які вважаються зразковими на певному етапі розвитку суспільства.

Розрізняють орфоепічні, акцентуаційні, лексико-фразеологічні, граматичні та стильові норми. Відповідно існує орфоепічна, акцентуаційна, лексико-фразеологічна, граматична та стильова правильність мовлення. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.

Відомий філософ Мартін Гайдеггер писав, що мова – це наш дім буття. Тож чистота мовлення – вияв охайності того, хто говорить чи пише. Українську мову можуть засмічувати:

- нелітературна вимова;

- слова, які перебувають за межею нормативності (кальки з російської мови, росіянізми, діалектизми, жаргонізми, просторічні, вульгарні слова, канцеляризми, слова-паразити, так звані «модні» слівця, іншомовні слова й под.);

- іншомовні слова, якщо їх ужито без потреби.

Щоб мовлення було чистим, потрібно:

1. Стежити за вимовою слів найкращими дикторами радіо й телебачення, відомими мовознавцями.

2. Намагатися наслідувати вимову цих людей.

3. Не забувати про те, що вживання елементів, які перебувають поза літературною мовою, допустиме лише з певною стилістичною настановою (напр., створення комічної ситуації та под.).

4. Пам'ятати про те, що намагання наслідувати мовлення пересічних громадян, обивателів – це вияв залежності від маси, натовпу. Добірне мовлення – вияв індивідуальності, елітарності духу.

5. Переборювати спокусу говорити «як усі», формувати й гартувати своє мовне «я».

6. Прагнути використовувати рідномовні словникові багатства, а до іншомовних слів звертатися лише в разі нагальної потреби.

7. Контролювати чистоту мовлення за відповідними словниками.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення та значення слова. Уміння оформляти й виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням. Розуміння предметно-понятійної віднесеності слова, його емоційно-експресивного забарвлення, місця в стилістичній палітрі, сполучуваності з іншими словами – усе це в комплексі дає нам знання слова, уміння виокремити його з мовної системи.

Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається та етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутріш­ня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.

Логіка (від грец. – проза, наука про умовивід) - прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявля­ється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів'їв, які підтверджують цей органічний зв'язок: Яка головонька, така й розмовонька; Який розум, така й балачка; Хто ясно думає, той ясно говорить. Логічність пов'язана з точністю мовлення на всіх мовних рівнях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки й добре знання мови породжують логічно правильне мовлення.

Виразність мови забезпечується:

1. Дотриманням правильної вимови голосних і приголосних звуків, нормативним наголошуванням слів.

2. Правильним застосуванням елементів просодики.

3. Образно-емотивною насиченістю мови.

Виразність вимови звуків та звукосполучень забезпечується дотриманням орфоепічних й акцентологічних норм. Просодичні властивості мовлення забезпечуються логічним наголосом та інтонацією, яка включає в себе мелодику, паузи, темп і тембр мовлення. Одна з перших вимог усного мовлення – чітка дикція. Дикційна нечіткість – це прояв зневажливого ставлення до слухачів. Щодо дикції є такі поради:

- не можна говорити швидко;

- не варто розтягати мовлення, це призводить до монотонності;

- треба остерігатися звукового згасання останніх слів у реченнях і «ковтання» у словах останніх складів, які не стоять під наголосом, від цього може виникнути двозначність, спотворення змісту;

- вимова повинна бути виразною;

- вимова повинна бути чіткою;

- дотримуйтеся правил милозвучності українського мовлення.

Контекстуальна доречність мовлення виникає там, де слова поєднуються за змістом (наприклад, магістерський орден – магістерське дослідження; ефективний урок – афективні емоції).

Ситуаційна доречність – це відповідність мовлення обставинам спілкування (усна чи писемна форми; діалог, монолог чи полілог; тема і мета висловлювання; ділова чи невимушена обстановка; освіта, вік, культурні запити мовців). Наприклад, на загальних зборах трудового колективу між колегами недопустимий грубий або фамільярний тон розмови, втручання вособисте життя.

Стильова доречність виникає там, де мовці обирають засоби певного стилю залежно від умов спілкування. Скажімо, у ділових паперах не варто використовувати емоційно забарвлені слова (дуже прохаю не відмовити мені), а в науковому мовленні – елементи розмовного стилю (один-однісінький приклад).

Інтонаційна доречність – це відповідність інтонації змісту слів, меті мовлення. Наприклад, під час проведення нарад, засідань, дискусій не слід висловлювати свої докази сердито, підвищуючи голос, з нотками уїдливості, зневаги.

Багатство мовлення – це використання широкого діапазону мовних одиниць, форм і значень. Воно виявляється у слововживанні, використанні фразеологізмів, граматичних та стильових форм, інтонаційних відтінків.

Лексичне багатство досягається вживанням слів, різних за звучанням і значенням (синонімів, антонімів, омонімів, паронімів); активної і пасивної лексики (до активної належать загальновживані слова, терміни і професіоналізми, а до пасивної – рідковживані лексичні одиниці, тобто архаїзми, історизми й неологізми); слів із прямим та переносним значенням; рідномовних та іншомовних лексичних одиниць і т.д.

Мовлення фахівця збіднюється надмірним використанням «зужитих» слів, лексичних штампів. У виробничих характеристиках, звітах про виконану роботу надуживається слово «даний» (даний робітник, даний період роботи, на даний час і т.д.). А проте аналізоване слово можна замінити на зазначений, вказаний, наведений, названий, цей.

До виділених комунікативних ознак можна додати й інші, що свідчать про високий рівень культури, бездоганність і зразковість мовлення, уміння використовувати дар слова з усією повнотою: достатність, стислість, чіткість, нестандартність, емоційність, різноманітність, внутрішня істинність, вагомість, щирість та ін.

Культура усного чи писемного мовлення удосконалюється від орфографічно-пунктуаційної грамотності до стилістичної виразності та комунікативної доцільності, далі до комунікативної оптимальності і, нарешті, до мовної майстерності, яка базується на всіх ознаках попередніх рівнів мови і має свої ознаки – образність і творчість. Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й талантом.

Незаперечним є той факт, що носій високої загальної культури ніколи не дозволить собі засмічувати мовлення, псувати мову, якою він користується, порушувати її внутрішні закони. Скалічена мова ніколи не підносила людину, а, навпаки, принижувала, примітизувала її мислення, заважала їй інтелектуально зростати. Основними причинами низької культури усної мови є значний вплив суржику та недостатнє знання норм літературної вимови.

Становлення особистості відбувається завдяки мові й мовним засобам, зокрема її лексико-понятійному арсеналу. Мова є критерієм освіченості та індивідуальності людини. Як зазначав український мовознавець Олександр Потебня (1835—1891), «мовна індивідуальність виділяє людину як особистість і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства».

Між рівнем освіченості, загальної культури й рівнем мовної культури людини існує співмірність і залежність. Освічена людина може осягнути кілька мов. Однак важливо, щоб чужі мови не заступали мову своєї нації. Інтелектуальне зростання кожної молодої людини передбачає інтенсивне вивчення державної мови, оволодіння її літературними нормами, вироблення вміння користуватися всіма мовними одиницями залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення, бо мова є засобом інтелектуально-культурних досягнень особистості та способом їх репрезентації в суспільстві.

Отже, справедливо говорять, що культура рідної мови – важливий показник загальної культури людини.

Мовна компетентність передбачає наявність мовленнєвих умінь, що охоплюють: уміння говорити, слухати, читати й писати, які визначають комунікативну професіограму фахівця.

 

У міння говорити полягає в наявності в комуніканта вміння брати участь у полілогах і діалогах і вміння вести монолог.

 

У міння брати участь у полілогах і діалогах передбачає:

– розпізнавання важливої інформації під час детальних обговорень, дискусій, офіційних перемовин, лекцій, бесід, що пов’язані з навчанням та професією;

– чітку аргументацію своєї думки з актуальних питань в академічному та професійному житті (семінари, конференції, полемічні дискусії);

– адекватну поведінку в типових світських, академічних і професійних ситуаціях (засідання, перерви, фуршети, вечірки);

– уміння вибудовувати телефонні розмови з конкретними цілями академічного і професійного характеру, а також ті, які виходять за межі стереотипного спілкування;

– висловлювання думок щодо змісту інформації, яка подається засобами мас-медіа, пов’язаної з академічною і професійною сферами;

– адекватне реагування на позицію/погляд співрозмовника;

– пристосування до змін, які виникають під час безпосереднього спілкування і стосуються напряму, стилю та основних тематичних аспектів.

 

У міння вести монолог передбачає:

– чіткість виступів з індивідуальними презентаціями тем академічного і професійного спрямувань;

– продукування детального монологу з широкого кола тем, пов’язаних з академічною і професійною сферами;

– використання базових засобів зв’язку для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний дискурс (конкретизація мовлення в різних сферах людського життя).

 

Сутність уміння слухати полягає в:

– умінні розпізнавати необхідну інформацію в процесі детальних обговорень, дебатів, доповідей, лекцій, бесід, що пов’язані з академічною і професійною сферами;

– розумінні наміру мовця і комунікативних наслідків його висловлювання;

– визначенні позиції і поглядів комуніканта;

– умінні розрізняти експресивні стилі (стилістичні регістри): високий, середній, низький, в усному та писемному приватному і офіційному спілкуванні;

У міння читати передбачає:

– розуміння і усвідомлення текстів академічного і професійного спрямувань, періодичних видань, Інтернет-джерел тощо;

– розуміння намірів автора письмового тексту і комунікативних наслідків висловлювання будь-якого характеру;

– здатність розуміти деталі в синтетичних рекламних матеріалах, інструкціях, специфікаціях тощо (стосовно функціонування пристроїв чи нейро-лінгвістичних технологій впливу на аудиторію);

– розуміння академічної та професійної кореспонденції (факси, ділові листи, електронні повідомлення);

– розрізнення стилістичних регістрів і колоритів писемного мовлення у спілкуванні приватного та офіційного характеру.

У міння писати полягає в:

– грамотному й чіткому викладі деталізованих текстів різного спрямування, пов’язаних з особистою і професійною сферами (заяви, резюме, протоколи тощо);

– підготовці та продукуванні ділової та професійної кореспонденції;

– точному фіксуванні телефонних і вербальних повідомлень;

– користуванні базовими способами зв’язку для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний текст.

Наступним важливим чинником, що впливає на становлення та розвиток професійної мовної компетенції та є необхідною умовою самореалізації фахівця, є креативність (здатність до творчого розв’язання завдань у будь-якій сфері діяльності і комунікації) особистості.

Креативні якості індивіда стійкі і забезпечують творчий стиль його мовленнєвої поведінки, унікальність результатів професійної діяльності, продуктивність, готовність до творчих конструктивних перетворень. Креативні особливості формуються протягом усього життя і залежать від індивідуальних особливостей кожної особистості та пізніше від специфіки галузі, у якій вона працює. Професіонали з добре розвиненими творчими здібностями до формування і сприйняття нових ідей володіють високою гнучкістю мислення і можуть легко переходити від одного варіанта розв’язання проблеми у будь-якій сфері до іншого, якщо умови змінилися і вимагають нового погляду на питання.

Для ефективної професійної діяльності важливі такі креативні якості особистості:

– мотиваційно-креативні (потреба в самореалізації, творча позиція тощо);

– емоційно-креативні (емпатія (здатність відчувати емоційний фон інших), багатий емоційний досвід тощо);

– інтелектуально-креативні (дивергентне (різнопланове) мислення, інтуїція, здатність до перетворень, розвинені уява і фантазія);

– естетично-креативні (прагнення до краси, естетична емпатія, почуття форми, стилю; почуття гумору);

– комунікативно-креативні (співробітництво у творчій діяльності; здатність мотивувати творчість інших, накопичувати творчий досвід);

– екзистенційно-креативні (позитивна Я-компетенція, нонконформізм (непристосовництво); індивідуальний стиль діяльності).

Формування професійної мовнокомунікативної компетенції передбачає:

– глибокі професійні знання та оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професійної сфери та відповідною системою термінів;

– досконале володіння сучасною українською літературною мовою;

– уміле професійне використання мовних стилів і жанрів відповідно до місця, часу, обставин, статусно-рольових характеристик партнера;

– знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватись у професійному спілкуванні;

– уміння працювати з різними типами текстів;

– уміння орієнтуватись у масивах різнотемної та різнотипної інформації українською мовою на різних каналах комунікації;

– уміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати й використовувати інформацію профільного спрямування;

– володіння інтерактивним спілкуванням (миттєво відповідно реагувати на нову інформацію у контексті попередніх даних);

– володіння основами риторичних знань і вмінь;

– уміння оцінювати комунікативну ситуацію і приймати професійне рішення та планувати комунікативні дії.

Професійна мовна (мовнокомунікативна) компетентність особистості є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності.