Поняття і структура діяльності

Семенар

1. Біологічна істота, яка належить до класу ссавців виду Homo sapiens, характеризується поняттям «людина». У неї генетично задано особливу тілесну організацію, істотними ознаками якої є прямовисне ходіння, наявність пристосованих до праці рук, високо-розвинутий мозок. Разом із тим людина є істотою суспільною, що має свідомість і самосвідомість. Завдяки суспільству вона має змогу не тільки працювати і пізнавати світ, а й усвідомлювати, співвідносити свої потреби і бажання з обставинами життя. Факт належності живої істоти до людського роду відображається в понятті «індивід». Індивід (лат. individuum — неподільне) — людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens. Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її як особистість. Особистість — суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими і виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми та визначають поведінку людини. Як індивід людина має такі ознаки, як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Особистістю вона стає в системі відносин з іншими людьми. Особистість — категорія суспільно-історична. В її характеристиці головними ознаками є суспільна сутність та соціальні функції. Особистість — це якість індивіда. Природно можуть виникнути запитання: чи може існувати індивід, який не став особистістю, і чи може бути особистість без її конкретного носія, тобто без індивіда? Деякі вчені на них відповідають ствердно. Для підтвердження своїх міркувань вони посилаються на випадок, що стався з індійськими дівчатками Амалою і Камалою, яких виховувала вовча зграя. У них були лише індивідуальні біологічні особливості. Ніяких особистісних рис дівчатка не мали. Це було спричинено відсутністю людського оточення. Отже, природні передумови створюють можливості для розвитку суспільних якостей особистості, а становлення їх відбувається тільки в умовах людського суспільства. З певним застереженням можна допустити і можливість появи особистості, поза структурою якої немає реального індивіда. Проте це буде квазіособистість. Наприклад, Штірліц — герой кінофільму «Сімнадцять миттєвостей весни» чи видатний аферист Козьма Прутков. Кожна особистість має властивий тільки їй набір рис і особливостей, який визначає її індивідуальність. Індивідуальність — неповторне поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначає її своєрідність і несхожість на інших людей. Виявляється індивідуальність у рисах темпераменту, характеру, в здібностях, особливостях і якостях психічних процесів, у звичках і уподобаннях людини. Не існує двох людей з однаковим поєднанням психічних якостей. Індивідуальність властива кожній людині, але виявляється вона по-різному: в одних людей яскраво і сильно, в інших — малопомітно. Вона може заявити про себе в інтелектуальній, емоційній, вольовій чи одразу в усіх сферах психічної діяльності. Так, оригінальність інтелекту виявляється в здатності бачити те, чого не помічають інші люди, у вмінні чітко формулювати проблеми і знаходити їх вирішення. Своєрідність емоцій констатують за надмірної інтенсивності одних почуттів і недостатньої — інших, їх стійкості чи мінливості. Особливості волі можуть розкриватися в ступені розвитку вольових якостей. Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності. Однак навіть повний перелік індивідуальних якостей людини не характеризує її як особистість, хоча індивідуальність характеризує особистість конкретніше, детальніше і повніше. Нетотожність понять «особистість» та «індивідуальність» не дає змоги розглядати структуру особистості як своєрідний набір індивідуально-психологічних властивостей і якостей. Хоча деякі зарубіжні психологи трактують її саме так.

Структура особистості

Цінність і унікальність особистості не відкидають, а передбачають наявність її особливої структури. Л. С. Виготський зазначав: "Структурою прийнято називати такі цілісні утворення, які не складаються сумарно із окремих частин, являючи ніби їх агрегат, але самі визначають долю і значення кожної з тих, що входять до їх складу, частин". Структура особистості:— як цілісності — є об'єктивною реальністю, що втілює внутрішні особистісні процеси. Крім того, структура відображає логіку цих процесів і є підпорядкованою їм. Водночас, з погляду генетичної психології, вона є результатом діяльності цих процесів;— виникає як втілення функції, як орган цієї функції. Звісно, виникнення структури, у свою чергу, призводить і до зміни самих функцій і тісно пов'язана з процесом її становлення: структура є одночасно результатом становлення, його умовою і фактором подальшого розвитку особистості;— являє собою цілісність, що включає в себе всі психічні (свідомі і несвідомі) і непсихічні складові особистості. Але вона - не є їхня проста сума, а являє собою нову особливу якість, форму існування психіки людини. Це — особлива упорядкованість, новий синтез;— є суперечливою відносно фактору стабільності. З одного боку, вона є стабільною і сталою (включає в себе однакові компоненти, робить поведінку прогнозованою). Але водночас структура особистості є плинною, змінною, ніколи до кінця не завершеною. В культурно-історичній теорії доведено, що структура особистості людини змінюється в процесі онтогенезу. Тим часом є дані, які дозволяють припустити, що зміни структури відбуваються і всередині вікових етапів, визначаючи індивідуальний стиль і відбиваючи специфіку життєвого шляху кожної людини. Важливою і не розв'язаною остаточно є проблема визначення окремих змістових складових структури особистості. Щоб ця проблема стала зрозумілою, наведемо давнє міркування Л. С. Виготського з приводу пошуку змістовних одиниць аналізу психіки в цілому. Він проводить вдалу аналогію з хімічним аналізом речовини. Якщо перед науковцем постає завдання встановити дійсні глибинні механізми і властивості, наприклад, такої речовини, як вода, він може обрати два шляхи аналізу. По-перше, можна розчленувати молекулу води (Н.О) на атоми водню і атоми кисню і... втратити цілісність, оскільки окремі елементи, що виділяться при цьому, не будуть мати жодних властивостей, притаманних воді (це так званий аналіз "по елементах"). По-друге, якщо спробувати сумістити аналіз із збереженням властивостей, ознак і функцій цілісності, слід не розкладати молекулу на елементи, а виділяти окремі молекули як діючі "цеглинки" (Виготський пише - "одиниці") аналізу, які вже можуть бути досліджені і в той же час зберігають у найбільш спрощеному, але й загострено-суперечливому, "всезагальному" вигляді всі особливості речовини в цілому. Якщо перенести дану логіку в галузь психології особистості, виявиться, що справа пошуку змістовних одиниць її психологічного аналізу є не такою вже й безнадійною, як вважав Г. Олпорт, саркастично зауваживши, що в плані пошуку одиниць аналізу все дуже просто і безнадійно - все залежить від відношення дослідника: якщо йому більше подобаються "риси" - такими одиницями будуть саме вони; якщо "мотиви"* в основі аналізу буде мотиваційна сфера і т. ін. Заради справедливості зазначимо, що так і відбувається в абсолютній більшості теорій особистості. Порушується одна з головних методологічних вимог, що висувалася, зокрема, видатним українським вченим В. І. Вернадським стосовно науки взагалі (тобто, будь-якої науки): дослідник має намагатися встановити логіку самого об'єкта дослідження, а не нав'язувати йому (об'єкту) власну логіку. В. 1. Вернадський, до речі, спеціально зауважив і щодо психології: вивчаючи будь-яке психічне явище, не слід забувати, що воно має власну, окрему логіку існування, яка може принципово і кардинально відрізнятися від того, що з цього приводу думає науковець. Особистість, безумовно, є об'єктом психологічного дослідження, але об'єктом специфічним. І головна специфіка полягає навіть не у складності, а в тому, що це об'єкт, здатний до власних, вільних дій (ознака "активність"). Тобто, особистість, виступаючи об'єктом вивчення (або впливу), водночас існує і як суб'єкт, що дуже ускладнює проблему розуміння її психології, але лише ускладнює, а не робить безнадійною. Виділення змістових одиниць психологічного аналізу є провідним принципом генетичної психології. Як це може бути застосовано відносно особистості? Л. С. Виготський писав: "Під одиницею ми розуміємо такий продукт аналізу, який, на відміну від елементів, має всі основні властивості, притаманні цілому, і який є таким, що далі не розкладається, живою частиною цієї єдності". Аналіз засвідчує, що в особистості не можна виокремити одну одиницю ("клітинку"). Існують різні за психологічною природою структури, які задовольняють вимогам до одиниць аналізу:— структура повинна бути специфічною і самостійною, але при цьому - існувати і розвиватися вона буде лише в складі цілісної особистості;— в цій структурі повинна відбиватися вся особистість в її реальній єдності, але відбиватися водночас "поглиблено-спрощено" у вигляді сутнісного протиріччя;— дана структура не являє собою щось схоже на "будівничий блок" - вона є динамічною і здатною як до власного розвитку, так і до гармонійної участі в становленні цілісної особистості;— структура, про яку йдеться, має відбивати певний сутнісний ракурс існування особистості і відповідати всім суттєвим ознакам цілісної особистості. Фактично мова йде про уявлення особистості як відкритої складної динамічної системи, здатної до саморозвитку, і визначення ключових змістовних структурно-динамічних "вузлів" цієї системи. Ці "вузли" не є, власне, частинами особистості: А. Маслоу дуже вдало висловився, що особистість складається не з частин, а з граней, маючи на увазі, що кожна грань — відображення окремого аспекту існування особистості в невід'ємності від усієї цілісної структури. Уявлення про особистість як про структурно-динамічну систему (термін К. К. Платонова), насправді означає поєднання, на перший погляд, непоєднуваного: структура передбачає сталість, стійкість, визначсність, упорядкованість і постійність. Динаміка означає постійний плин - становлення (ситуація нагадує парадокс, з яким свого часу зіткнулася квантова фізика: електрон - частинка чи хвиля (плин)?, і який був тимчасово вирішений Н. Бором за допомогою принципу до-повнюваності). Генетична методологія розв'язує дане протиріччя через категорію руху - становлення: особистість як унікальна цілісна структура існує лише в русі (існуванні - становленні). Постійні зміни і самозмінюван-ня сумовою існування структури. Якщо особистість, образно кажучи, "зупинилася" (хоча такого в житті людини не буває ніколи), або ж "зупинилася" динаміка якоїсь її змістовної одиниці - грані (що, на жаль, відбувається досить часто), одразу ж починаються процеси спрощення - примітивізації, а потім і руйнації структурної цілісності. Це можна вважати генетичним законом існування особистості людини. Особистість складається з кількох різних "змістовних одиниць", виникає питання щодо особливостей взаємозв'язку між ними та, з іншого боку, між кожною такою "одиницею" і цілісною особистістю. Провідний принцип такого взаємозв'язку - принцип сполучальності (термін введено в психологію Г. С. Костюком в контексті розгляду взаємодії процесів навчання і розвитку особистості). Взаємозв'язок і взаємодія якихось начал за принципом сполучальності означає, що кожний учасник взаємодії є самостійним і завершеним та існує й розвивається за власними законами. Водночас все це виявляється відносним, оскільки, з іншого боку, існування і розвиток кожної ланки сполучальної взаємодії можливе лише за умови присутності і зв'язку з іншими ланками. Вони існують як самодостатні і незалежні, але існувати так одна без одної не можуть, доповнюючи і завершуючи одна одну. Тому сполучальність передбачає не лише гармонійність, узгодженість, але ще й, наприклад, конфліктність, протиріччя. Саме це є умовою єдності. Виходячи з викладеного та враховуючи величезний масив наукових даних із психології особистості, можна визначитися щодо структури особистості більш конкретно. Аналіз вітчизняних і зарубіжних теорій засвідчує величезне різноманіття поглядів вчених на проблему структури особистості: від практичної відмови розглядати це питання (К. Роджерс, А. Маслоу, у нас — представники теорії діяльності), до дуже ретельних і скрупульозних спроб, які, однак, є вельми довільними, відображаючи логіку авторів, а не логіку об'єкта вивчення (Б. Г. Ананьев, А. К. Ковальов, С. Л. Рубінштейн, 3. Фрейд, Р. Кеттелл, Г. Олпорт та ін.).

Поняття і структура діяльності

У людини активність протікає в трьох формах: а) у формі діяльності; б) у формі поведінки, не рівній поведінці тварин і в) у формі споглядання (С. Л. Рубінштейн). Активність людини з самих ранніх років регулюється вимогами суспільства. Ця форма активності, цей тип поведінки називається діяльністю. Діяльність - це специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе і умови свого існування. Відмінність діяльності людини від активності тварини. 1. Діяльність людини носить продуктивний, а не тільки споживчий характер. У людини використання предмета як знаряддя для досягнення бажаного результату у фазі його створення може бути видалена в часі від використання цього знаряддя, на відміну від тварин. 2. Діяльність людини пов'язана з предметами матеріальної і духовної культури. 3. Діяльність людини перетворить його самого, його здібності, потреби, умови життя. 4. Людська діяльність є продукт історії, а активність тварин - результат їх біологічної еволюції. 5. Предметна діяльність людей формується і розвивається в навчанні і вихованні. Активність тварини обумовлена генотипически. Психологічні риси діяльності. 1. Зміст діяльності не визначається цілком потребою, яка її породила. Потреба - це поштовх, а форми і зміст діяльності визначаються громадськими умовами. Зміст діяльності людини визначається не потребою, а метою. Мета управляє діяльністю!!! 2. Психіка повинна відбивати власні об'єктивні властивості речей і визначати ними способи досягнення поставленої мети. 3. Діяльність повинна стимулювати і підтримувати активність, яка відразу ж не задовольняє потребу. Отже, діяльність неможлива без пізнавальних і вольових процесів. Щоб говорити про діяльність людини, необхідно виявити у людини наявність усвідомлюваної мети. Сознавание мети - її необхідна ознака. Коли ця ознака відсутня, має місце імпульсивна поведінка, яка управляється безпосередньо потребами і емоціями. Часто носить егоїстичний характер (при афекті, гніві, пристрасті). Імпульсивність поведінки не означає його несвідомості. Тут зізнається тільки особистий мотив, а не його громадський зміст, втілений в цілі. Несвідома поведінка - це імпульсивні реакції, засновані на рефлексах, інстинктах, частіше інстинкті самозбереження. Від поняття "діяльність" необхідно відрізняти поняття "вчинок". Ця дія, виконуючи яке людина усвідомлює його значення для інших людей, тобто його соціальний сенс. Вчинок людини включає три компоненти: 1) само дія, 2) думки, 3) почуття, що випробовуються при виконанні певної дії. Основні характеристики діяльності: мотив, мета, предмет, структура і засоби. Метою діяльності виступає її продукт. Це може бути матеріальний предмет, можуть бути знання, уміння, навички, думка, ідея, теорія, витвір мистецтва. Іноді мотив і мета діяльності можуть співпадати один з одним. Одна і та ж мета може породжуватися різними мотивами, а одні і ті ж мотиви можуть формувати у різних людей різні цілі діяльності. Предметом діяльності називається те, з чим вона безпосередньо має справу. Для трудової діяльності - це матеріальний продукт, для пізнавальної - інформація, для учбової - знання і так даліОсновними складовими структури діяльності є дії і операції. Діями називають частину діяльності, цілком самостійну, усвідомлену людиною мету, що має. Операцією називають спосіб здійснення дії, характер якої залежить від умов виконання дії, наявних умінь і навичок, наявності засобів здійснення дії. Приклад: запис інформації - дія одна, а операція у кожної людини своя. Операції, що віддаються перевага людиною, характеризують його індивідуальний стиль діяльності. Структуру діяльності можна представити у вигляді сходів, спускаючись по східцях якої людина цю діяльність і здійснює: мета - приватні завдання - дії - рухи - елементи. І остання характеристика діяльності - засоби. Це ті інструменти, якими людина користується, виконуючи ті або інші дії і операції. Розвиток засобів діяльності веде до підвищення її продуктивності. В ході розвитку діяльності може змінюватися мотивація. Так само може дія виділитися з діяльності і перетворитися на самостійну діяльність.Компоненти діяльності: внутрішні і зовнішні. Внутрішні - анатомо-фізіологічні і психологічні процеси і стани. Зовнішні - рухи. Їх співвідношення не постійне. У міру розвитку і перетворення діяльності здійснюється систематичний перехід зовнішніх компонентів у внутрішніх. Він супроводжується їх интериоризацией і автоматизацією. При виникненні утруднень в діяльності, коли порушуються які-небудь компоненти, відбувається зворотний перехід - экстериоризация: автоматизовані компоненти діяльності розгортаються, проявляються зовні, внутрішнє знову свідомо контрольованим. поведінка людини - це складний комплекс пристосувань, спрямованих на задоволення потреб її організму (фізіологічних, соціальних, духовних). Вона складається із закріплених спадково рефлекторних реакцій і звичок, навичок, набутих за допомогою навчання. Поведі́нка — родовий термін, який охоплює різні реакції живого організму чи групи організмів.У біхевіоризмі поведінкою вважають видимі прояви, які можна спостерігати, необіхевіористи додають також внутрішні стани, пов'язані із зовнішніми проявами, у когнітивній психології поведінка розглядається як мислене представлення, а не зовнішній спостережний акт поведінки. Поведінка (дії, вчинки) людини зокрема визначається рівнем розвитку нервової системи та психіки. Ті типи поведінки, які людина набула на нижчих рівнях розвитку нервової системи, зберігаються і підпорядковуються більш складним формам психічного відображення. Таким чи­ном, людині притаманні всі типи поведінки: від інстинктивних до свідомих з відповідною ієрархією. Iнстинктивна поведінка людини — це дії, вчинки, які успадковуються людиною. На цьому рівні концентрується вся інформація, нагромаджена в ході еволюції людства. До відомих дій та вчинків інстинктивної поведінки людини належать ті, що пов’язані із самозбереженням, продовженням роду тощо. Поведінка за навичками — це дії. які засвоюються у навчанні до автоматизму або шляхом спроб і помилок, або шляхом тренування. Як наслідок, людина виробляє навички, у неї формуються звички і під контролем свідомості (тренування) і без нього (спроби і помилки). Свідома поведінка дозволяє діяти на основі не лише першої сигнальної системи, а й на основі другої (тоді як інтелектуальна поведінка тварини – це дії, які тварина здійснює лише на основі першої сигнальної системи) Тому свідома поведінка поглинає інтелектуальну. Слід зважати також на те, що інстинкти та навички можуть певним чином впливати і на свідому поведінку, але остання, безперечно, може керувати і навичками, і гальмувати інстинкти. Отже, поведінка, дії вчинки людини є похідною від її психіки.

3. Пізнавальний процес – психічний процес, за допомогою якого людина пізнає світ. Пізнавальна діяльність – це процес відображення в мозку людини предметів та явищ дійсності. Вона складається із серії пізнавальних психічних процесів: відчуття, сприймання, уваги, пам’яті, уяви, мислення і мовлення. Відображення реальності в людській свідомості може відбуватися на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання. Пізнавальні процеси (сприйняття, пам'ять, мислення, уява) входять як складова частина в будь-яку людську діяльність і забезпечують ту або іншу її ефективність. Пізнавальні процеси дозволяють людині намічати наперед мету, плани і зміст майбутньої діяльності, програвати, в думці хід цієї діяльності, свої дії і поведінку, передбачати результати своїх дій і управляти ними по мірі виконання. Коли говорять про загальні здібності людину, то також мають на увазі рівень розвитку і характерні особливості її пізнавальних процесів, бо чим краще розвинуті у людини ці процеси, тим більш здатною вона є, тим більшими можливостями вона володіє. Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство. Суб'єкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність. Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Ідеальні об'єкти — це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.