Розділ II. Форма української держави. Її характерні ознаки та особливості

2.1. Структура форми української держави Відповідно до змісту Конституції наша держава за своїми основними рисами вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки Президент обирається громадянами України, формує Кабінет Міністрів (уряд), який відповідальний перед ним, але не очолює уряд, не є главою виконавчої влади. Верховна Рада – парламент України – може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка веде до відставки Кабінету Міністрів. За відповідних умов Президент має право розпуску Парламенту. Названа форма нашої держави не є випадковою. Сучасні держави в переважній більшості є республіками: президентськими, парламентськими або змішаними – президентсько-парламентськими чи парламентсько-президентськими (статус інституту президентства в нихнеоднаковий). Президентською є така республіка, в якій президент обирається народом – безпосередньо чи опосередковано – і є одночасно главою держави і главою виконавчої влади, очолює уряд (адміністрацію). Він формує уряд, який підзвітний йому. Парламент не має права виносити вотум недовіри уряду. Президент не має права розпуску парламенту. Парламентською є така республіка, в якій президент обирається парламентом і є лише главою держави. Главою уряду стає, як правило лідер партії, яка перемогла на виборах. Парламент здійснює контроль над урядом. В разі винесення парламентом вотуму недовіри уряду, він має піти у відставку. Міністри призначаються із членів парламенту і зберігають в ньому свій статус. Змішані види республік частково поєднують риси обох основних видів з тими чи іншими перевагами. Зокрема, президент обирається у змішаних республіках, як правило, безпосередньо громадянами держави і сам формує уряд, який йому підзвітний. Парламент має право висловити недовіру уряду. Президент має право розпуску парламенту. Міністри не є членами парламенту. Щоб краще з’ясувати особливості української форми держави – президентсько парламентської – спробуємо розглянути сучасні види республік та їх характерні риси: РЕСПУБЛІКА: Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина) правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентським шляхом — прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак) парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається поза парламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція) Уточнимо роль президента в президентській і парламентській республіках. Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координаційну роль (так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше й формується уряд. «Класичною» моделлю президентської республіки є США. Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі. Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право законодавчої ініціативи у прем'єр-міністра не забезпечене комплексом правових заходів). Уряд України пов'язаний подвійною (біцефальною) залежністю: — відповідальністю перед Президентом; — підконтрольністю і звітністю перед Верховною Радою. 2.2. Форма українського державного устрою Україна по формі державного устрою відноситься до унітарної держави. Основні ознаки української унітарної держави: 1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу); 2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни; 3) єдине громадянство і єдина державна символіка; 4) єдина система законодавства і єдина судова система; 5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність; 6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні — області, у Польщі — воєводства, в Англії — графства, в Італії — провінції. У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватисяпевною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією). Говорячи про Україну, варто згадати і про таку форму обєднання держав як співдружність. Співдружність - це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладеніміждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути найрізноманітні — економічні, культурні та ін. Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз'єднання. Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї, Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. та ін.). Разом із членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право виходу з СНД. 2.3. Український державний (політичний) режим Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує: — ступінь розвиненості політичної демократії; — реальний політико-правовий статус людини. З урахуванням цих критеріїв сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і антидемократичні. Говорячи про український політичний (державний) режим, то мова йде, звісно, про демократичний режим. Демократичний режим характерний для правової держави, для України також. Його способи і методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій; формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах; домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо. Розділ ІІІ. Конституційні реформи в Україні, їх можливий вплив на форму української держави 3.1. Основні напрямки реформації політичної системи Розглядаючи сучасні питання конституційної реформації, не можна не торкнутися основних напрямків трансформації політичної системи України. Визначити минулі вектори і накласти на картину сьогодення. Адже з минулого йдуть ідеї, які сьогодні намагаються так чи інакше реалізувати політичні сили нашої країни.. Визначити минулі вектори і накласти на картину сьогодення. Адже з минулого йдуть ідеї, які сьогодні намагаються так чи інакше реалізувати політичні сили нашої країни. Сутнісною ознакою сучасного періоду розвитку України є перетворення її із складової єдиної колись наддержави, що перебувала у залежності від центру і володіла лише номінальними атрибутами державності, на самостійну державу, повноправного суб'єкта міжнародного співтовариства. Українське суспільство відходить від тоталітарної моделі розвитку ірухається у напрямку утвердження демократії в усіх сферах свого життя. Серед першочергових кроків, необхідних для подальшої трансформації українського суспільства, передусім слід назвати оптимізацію політичної системи України. Говорячи про необхідність трансформації політичної системи України, слід пам'ятати про якісну визначеність цього процесу, сутність змін, що відбуваються. Беручи до уваги провідні тенденції в розвитку сучасної України, відзначимо і необхідність відповідних щодо них змін політичноїсистеми. Реальний статус України у складі СРСР не містив атрибутивних ознак політичної системи незалежної держави. До того ж Україна, як і інші республіки СРСР, отримала у спадок специфічну політичну систему, багато в чому нерозвинену, а в чомусь гіпертрофовану. Не менші складнощі супроводжують трансформацію політичної системи України і в адаптації її до умов функціонування в демократичному суспільстві. Відхід від тоталітаризму та утвердження демократії передбачають поступову зміну не лише архітектоніки системи політичних інститутів, але й самої якості цієї системи, що повинна привести в кінцевому підсумку до становлення громадянського суспільства. Зміни політичної системи України полягають у створенні нових політичних інститутів, яких раніше не було. Найбільшою мірою це стосується створення політичних партій та структур чи політичних інституцій найвищого рівня — інституції президентства, Конституційного суду тощо.Саме ці політичні інститути були відсутні в Україні з причин нерозвиненості політичної системи та делегування нею ряду державних повноважень і функцій відповідним структурам союзного рівня. Тепер, у зв'язку із становленням держави, виникла потреба у створенні таких політичних інститутів. Важливою умовою нормального розвитку процесу державотворення в Україні є не лише створення згаданих вище нових ланок політичної системи, а й надання вже існуючим відповідного статусу, притаманного їм в умовах незалежної держави. Йдеться про структурні підрозділи вищого порядку, що вінчають собою політичну систему країни — Верховну Раду, Кабінет Міністрів України. Оптимізація роботи цих та інших структурних складових політичної системи України передбачає розв'язання ряду проблем, пов'язаних з точним визначенням кола повноважень основних політичних інститутів, механізмів реалізації цих повноважень тощо. Акцентуючи особливу увагу на згаданій, можна сказати, що упродовж усього періоду існування Української держави питання розмежування владних повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою владами, а також між владними структурами різних рівнів є ключовою проблемою становлення і розвитку політичної системи України. При цьому слід зазначити, що в розв'язанні окреслених проблем не завжди спостерігається поступальний розвиток, а також відзначається домінуючий вплив суб'єктивного фактора. Залишається нерозв'язаною проблема розмежування владних повноважень між виконавчою владою та представницькими органами. Прийняття Конституції України знаменувало завершення процесу становлення політичної системи України як єдиного цілісного організму з більш-менш однозначною визначеністю його структурних елементів, їхнього функціонального призначення та принципів зв'язку. Закладено правові основи стабільної динаміки політичної системи, її подальшої відносно безболісної трансформації. З'явилася надія, що в країні припиниться чи принаймні значно послабиться гальмівний вплив політичних проблем на розвиток ринкових відносин, на соціально-класову структуралізацію суспільства, визначення корпоративних інтересів різних верств населення,що зрештою призведе до стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, становлення цивілізованого способу життя українського народу. 3.2. Критичний аналіз конституційної реформи в Україні Багато політиків, науковців, міжнародних оглядачів висловили свою думку стосовно запропонованої конституційної реформи в нашій країні та шляхами її проведення. Деякі з них відверто амбіційні, деякі не позбавлені логічного підходу та тверезого мислення. Крім того, пропозиція запровадити двопалатний парламент в унітарній Україні є намаганням поєднати важкопоєднувані типи державного устрою. Насправді двопалатність парламенту є спробою зменшити вплив частини парламенту, яку планується обирати на пропорційній основі, а також – найголовніше – спробою достойного працевлаштування президента та голів місцевих державних адміністрацій після їхньої відставки. Теза президента про «збільшення» повноважень уряду в результаті запропонованих ним змін до Конституції свідчить про небажання президента читати нині діючу Конституцію. Адже у пропозиціях президента зазначено, що призначення голів місцевих державних адміністрацій має відбуватися президентом за поданням голови уряду. Проте саме така норма записана і в чинній Конституції, хоча саме зусиллями президента ця норма й перетворена на чисту формальність. Даний набір пропозицій президента варто розглядати насамперед як спробу продовжити свої повноваження без формального запровадження третього терміну, а також спробою президента забезпечити собі надійний імунітет після відставки. Усі інші пропозиції президента є спробами увести суспільство в безпредметну дискусію навколо цілком другорядних питань. Частина пропозицій президента, яка не стосується безпосередньо проблеми продовження терміну його владних повноважень та його імунітету, насправді є маловажливою і не має зв‘язку з реальними потребами прогресивного розвитку країни. Висновки Тривалий час у ході підготовки нової Конституції перед Україною стояла проблема вибору форми держави за характером державного устрою. Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі за рахунок об’єднання ряду областей були відкинуті. Це закономірно. Адже в умовах, коли наша держава і суспільство, економіка й культура переживають кризу, вкрай необхідне об’єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і зусиль. До того ж федералізація держави вважається доцільною лише тоді, коли вичерпані можливості місцевого самоврядування та інших регіональних інститутів. В Україні нині відбувається лише становлення системи місцевого самоврядування й інших регіональних інститутів (державних адміністрацій, спеціальних, вільних економічних зон, прийняття статутів міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, утворення різних асоціацій та державних і самоврядних органів адміністративно-територіальних одиниць). Принцип республіканської форми держави полягає в такій організації державної влади (форми правління), за якої глава держави (Президент) обирається народом або парламентом, шляхом прямих або непрямих виборів на певний строк. Україна відповідно до ст.5 Конституції є республікою, оскільки глава держави – Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років. Відповідно до змісту Конституції наша держава за своїми основними рисами вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки Президент обирається громадянами України, формує Кабінет Міністрів (уряд), який відповідальний перед ним, але не очолює уряд, не є главою виконавчої влади. Верховна Рада – парламент України – може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка веде до відставки Кабінету Міністрів. За відповідних умов Президент має право розпуску Парламенту. Змішані види республік частково поєднують риси обох основних видів з тими чи іншими перевагами. Зокрема, президент обирається у змішаних республіках, як правило, безпосередньо громадянами держави і сам формує уряд, який йому підзвітний. Парламент має право висловити недовіру уряду. Президент має право розпуску парламенту. Міністри не є членами парламенту. Вибір форми держави залежить від багатьох факторів: історії, традицій, ментальності народу, рівня розвитку демократії, суспільства і держави, економічних, ідеологічних, соціальних та інших внутрішніх, а також від зовнішніх факторів. Для України на даному етапі її розвитку об’єктивно є найбільш прийнятною президентсько-парламентська республіка, що закріплена в новій Конституції. Національний характер української держави відбито в Конституції 1996 р., зокрема, в ст.11 Конституції зазначається, що держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної тарелігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин. Крім того в Конституції втілено багатовікову українську ідей й ідеологію, у тому числі ідеологію українського державотворення. Мріючи і борючись за створення та відновлення своєї держави, український народ прагнув мати дійсно суверенну, самостійну, демократичну, справедливу і єдину, соборну державу. Таку державу нині й має український народ юридично і фактично.