Поняття економіки як науки. Зародження економічної теорії та основні етапи її розвитку

економіка — це наука про господарювання. А саме — про організацію та управління матеріальним виробництвом, ефективне використання ресурсів, розподіл, обмін, збут і споживання товарів та послуг.

Термін походить від давньогрецького слова ойкономія, «управління домогосподарством»

Запропонував цей термін Ксенофонт (прибл. 430—355 роки до н. е.) на позначення науки про господарство, управління домом і майном. Аристотель (384—322 роки до н. е.) науку про багатство поділив на економіку (виробництво благ для задоволення потреб людей - господарювання) і хремастику (грец. chrema — майно, володіння; мистецтво наживати статки; діяльність, спрямована на накопичення багатства - бізнес). Терміном «економіка» він позначав організацію господарства в маєтку рабовласника. У 1615 французький економіст Антуан де Монкретьєн (прибл. 1575— 1621) увів у науковий обіг термін "політична економія" (грец. politicos — державний, суспільний), який означає "мистецтво державного управління господарством". Цей термін був найуживанішим до початку XX ст. У 1890 після виходу в світ праці "Економікс" англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1924) його став витісняти термін "економікс".

Економіка, як комплекс економічних дисциплін має складну структуру. Її поділяють на національну економіку та економіку управління (економіка і організація управління), і кожна з ціх дисциплін одночасно на мікроекономіку (мала економіка) яка ставить за мету дослідити поведінку фірм, окремих людей, сім'ї та макроекономіку (велика економіка) яка вивчає країни, великі інтернаціональні об'єднання та світ в цілому. Економічні теорії часто перевіряються емпірично, здебільшого, за допомогою економетрики, яка адаптує методи статистики до економічних даних.

У розвитку економічної думки можна виділити такі основні періоди:

1. докласична економічна думка, яка охоплює економічну думку Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавилон, Єгипет), античності (стародавні Греція та Рим) та середньовіччя. Також сюди входить економічна думка періоду меркантилізму;

2. класична політична економія — В.Петті, П.Буагільбер, школа фізіократів на чолі з Ф.Кене; А.Сміт, Д.Рікардо, Т. Р. Мальтус, Ж. Б. Сей, Ф.Бастіа, У. Н. Сеніор, Дж. Ст. Мілль;

3. альтернативні класичній школі напрями економічної думки — історична школа, марксистська економічна теорія та економічні концепції соціал-демократії;

4. неокласичний напрям економічної теорії — виникнення та розвиток маржиналізму: австрійська (К.Менгер, Ф.Візер, О.Бем-Баверк), лозаннська (Л.Вальрас, В.Парето), кембриджська (А.Маршалл) та американська (Дж. Б.Кларк) школи;

5. основні напрями економічної думки XX — початку XXI ст. — виникнення та еволюція інституціонального напряму і кейнсіанства, еволюція неокласичного напряму та економічний неолібералізм, економічні теорії неоконсерватизму

Першим етапом розвитку політичної економії як науки були дослідження класичної школи політичної економії, до якої включають В. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та інші. Цю назву економічної теорії було введено французом Антуаном Монкретьєном, широко використовувася в XVIII—XIX сторіччях.

Англійський статистик та економіст Вільям Петті (1623—1687) один з основоположників класичної політичної економії в Англії. В економічних поглядах Вільям Петті є одним противником теорії меркантилізму. Головні його роботи з політичної економії: «Quantulumcunque or а tract concerning money» (1682) і «Treatise of taxes and contributions» (Трактат про податки і збори) (1662). Тут він одним з перших висуває припущення, що цінність предметів визначається кількістю витраченої на їх виробництво праці.

Основоположником класичної економічної теорії виступає британський економіст - Адам Сміт, з його «невидимою рукою», котра регулює ріст багатства народу, аналізом поділу праці та мотивацією діяльності людини

2. Розвиток економічної думки меркантилістами та фізіократами.

Меркантилі́зм (торговець, торгувати) — в широкому розумінні — переважання матеріальних, фінансових інтересів над усіма іншими. В більш вузькому, конкретному значенні — торгова та фінансова політика абсолютистських держав 16-18 ст. та відповідна ідеологія.

Термін «меркантилізм» і «меркантильна система» вперше вжив французький фізіократ Оноре Мірабо 1763 року, а згодом їх ввів у широкий обіг Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Найбільш повно цю доктрину виклав у своєму творі «Збагачення Англії за допомогою міжнародної торгівлі» (1664) Томас Ман. Він писав: «Усталеними засобами підвищення нашого добробуту і збагачення є торгівля з іноземцями, у якій завжди маємо дотримуватися правила: щорічно продавати чужинцям товару на більшу суму, ніж купувати їхнього». За Шмоллером, меркантилізм — це передусім система державотворення, за якої уряд намагається усунути внутрішні перешкоди для торгівлі й покращити становище нації у світовій економіці. Меркантилізм захищав Джон Кейнс у своїй «Загальній теорії…»(1936).

Основні положення Багатство меркантилісти не відділяли від грошей, тобто в тодішніх умовах від монетарних металів — золота та срібла. Відповідно багатство держави це кількість дорогоцінних металів, що є на її території. Для того, щоб багатство збільшувалося, надходження золота та срібла в країну має перевищувати їх відтік. Оскільки більшість країн не мають відповідних копалин (це стосувалося й країн де меркантилізм зародився та набув найбільшого поширення: Франції, Англії), то головним джерелом золота та срібла меркантилісти вважали активний торговий баланс. Певно значний вплив на такі погляди справив історичний приклад Іспанії, що незважаючи на багаті родовища в американських колоніях витрачала своє золото та срібло на оплату імпорту.

Наслідки політики меркантилізму були неоднорідними, якщо високі ввізні мита сприяли наповненню державної скарбниці і часом дійсно захишали внутрішнє виробництво, то державна підтримка і особливо державна організація виробництва зазвичай були неефективними. Створювалися мануфактури, що вимагали постійних пільг та субсидування. Зазвичай без державної підтримки або ж після смерті їх організатора вони досить швидко занепадали через збитковість.

Фізіокра́ти — означає «влада природи»-течія серед французьких економістів другої половини 18 ст. перед Великої французької революції.

Головною заслугою фізіократів є те, що на відміну від меркантилістів джерелом багатства вони вважали не торгівлю, а виробництво. Тож вони досліджували не сферу обігу, а сферу виробництва, обмежившись лише сільським господарством. У Франції до останньої треті 18 століття зберігався феодальний лад, що, можливо, вплинуло на погляди школи.

Засновником школи є Франсуа Кене, що був лікарем короля Франції. Він консультував цього короля також на політичні теми. Так, Франсуа Кене дійшов до висновку, що головним економічним ресурсом є земля. Фізіократія, в буквальному розумінні, означає влада природи. За словами Ф.Кене,

«постійно відтворюване багатство сільського господарства є основою для всіх професій, сприяє розквіту торгівлі, добробуту населення, приводить у рух промисловість і підтримує процвітання нації… Воно (землеробство) є основою для всієї економіки держави»

У творах Ф.Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка 14.

В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції.

Ф.Кене перший у економічній теорії досить глибоко обґрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грішми, то Ф.Кене вважав, що гроші є самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є «початкові аванси» (за сучасною термінологією — основний капітал). Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягом одного виробничого циклу, він відносив до «щорічних авансів» (за сучасною термінологією — оборотний капітал). Але заслуга Ф.Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробничою ознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуває основний капітал.

Ф.Кене висловив думку визнаючи, що торгівля є «безплідним заняттям», він водночас застерігав від помилкового враження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою — «адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині ту винагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам послуги; таким чином, цією винагородою ми збагачуємо інші нації». Не погоджуючись з таким судженням, Ф.Кене твердив, що необхідна тільки «абсолютна свобода торгівлі» як умова її розширення, усунення монополії та скорочення торговельних витрат.

Систему Кене творчо розвивав з 1960-х рр. М.Д.Руденко, праці якого були високо оцінені А.Д.Сахаровим як альтернатива політекономії марксизму. Книга М.Руденка «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії».