Лекція 23. Використання методик психодрами та гештальт-терапії з корекцїйною метою

План

1. Історія виникнення псих одрами як психотерапевтичного методу.
2. Сутність методу психодрами.
3. Компоненти психодрами.
4. Техніки психодрами.
5. Основні поняття та положення гештальт-терапії.

6. Вправи, які використовуються в гештальт-терапії.

1. Психотехніка у гештальт-терапії.

1. Історія виникнення псих одрами як психотерапевтичного методу. Віденський лікар Якоб Леві Морено (1889 - 1974 рр.) більше шістдесяти років тому заснував психодраму, групову психотерапію і соціометрію. Морено розглядав людину відповідно до психодраматичного поняття його здоров'я як спонтанно діюча, креативна і соціальна істота, так що в центрі психодрами стоїть спонтанна гра. Рушійною силою дії є акціональний голод. Для Морена дія є більше цілющим, ніж говір.

Саме походження Морене оточено легендами. Точна дата його народження невідома: 1889, 1890 або 1892, а місце - також приблизно. Морено народився на кораблі під час подорожі батьків по Чорному морю. Та і сім'я його не була звичайною, в загальноприйнятому сенсі, єврейською сім'єю: мати прийняла католицтво, батько мріяв стати актором в театрі. Жили вони у Бухаресті, одному з найбільших міст Австрійської імперії. Коли хлопчикові виповнилося 5 років, переїхали у Відень.
Він створив групову психотерапію, соціометрію, психодраму, соціодраму, і багато що інше, що серйозно вплинуло на декілька гуманітарних областей - психологію, соціологію, філософію, театр... У нього багато чому навчилися Фриц Перлз, творець гештальт-терапії, Курт Левин, творець динамічної теорії особи і багатьох методів групової роботи, Вірджинія Сатир, творець сімейної терапії.

Одна з багатьох легенд свідчить, що в одному з віденських парків ріс красивий старий дуб, у якого любив сидіти в глибоких роздумах молодий філософ Морено. Він сам тут любив грати в дитинстві - особливо подобалося забиратися на саму верхівку і почувати себе там царем всесвіту. А якось хлопченята зібралися в підвалі того старого будинку, де жила сім'я Морено, і стали грати в "небеса": побудували високу піраміду із столів і стільців. Морено, той, що грав Бога підійнявся на самий верх. Гра завертілася, і досягла того напруження, коли усе їй підпорядковано і решта, що називається зазвичай об'єктивною реальністю, зникає і втрачає силу. Внизу крутилися ангели і якісь ще істоти і усі волали до нього: "наш улюблений Бог"! І Морено відчув себе Богом. "Йди до нас! Спускайся з небес! Лети"! - доносилося знизу. І він полетів. Так уперше в його практиці зіткнулися гра і реальність, точніше дві реальності, або дві гри - як Вам більше подобається. А Морено, проте, зламав собі зап'ясток, проте залишився в глибокому переконанні, що спочатку світ був єдиний, і в нім не було розділення між реальностями. Це стало його ідеєю-фікс. Пізніше в книзі "Театр імпровізації" (1923) він напише: "Ідея фікс стала моїм постійним джерелом натхнення; вона проголошувала, що існує свого роду першоприрода, що безсмертна і наново відроджується в кожному поколінні, першовсесвіт, що включає усе суще, і що усе, що відбувається - святе. Я полюбив це чаклунське царство і вирішив не покидати його більше ніколи.

Психодрама і соціометрія створюють єдину філософську, психологічну і соціологічну систему Морено. Ця система є одночасно і наукою, і терапією, і мистецтвом.
В 20-і роки Морено створив у Відні Театр спонтанності, де люди грали самих себе, де кожен сам був драматургом, актором і режисером сьогоднішньої драми і, кінець кінцем, своєму життю. Тоді він відкрив дивовижні і цілющі властивості спонтанності. Спонтанність є у кожної живої істоти ще до його народження, вона безперервно і постійно породжується в кожному з нас, знову і знову даючи нам вічно нову можливість реагувати на нові і старі обставини. Людина, позбавлена спонтанності, помирає. Спонтанність неможливо накопити, вона - у вічному русі.

Суспільство постійно створює так звані "культурні консерви", в яких закріплюються знаки, значимі обставини і ситуації, цінності, вірування, які потрібні людям для спілкування між народами і державами. Але в житті людини культурні консерви можуть стати перешкодою в розвитку спонтанності, або закріпитися у вигляді "скостенілого" сюжету з консервованими ролями і тоді тільки психодрама допомагає знову повернутися, знайти ситуацію і зробити свій вибір, але вже спонтанно, тобто змінити сюжет або ролі. Але спонтанність буває і руйнівною, якщо вона не перетвориться на креативність - вирішальна здатність, що допомагає людині вижити в сучасну епоху.

У 1925 році Морено поїхав в США і створив там спеціальний санаторій з психодраматичною сценою в передмісті Нью-Йорка, видавав журнали "Психодрама" і "Соціометрія" (цікаво, що перша стаття про нейро-лінгвістичне програмування з'явилася в журналі "Соціометрія"). У 1932 році на зборах Американської психіатричної асоціації він виступив з повідомленням про поняття групової психотерапії, про використання групової психотерапії в роботі із злочинцями. У 1934 році вже провів велике соціометричне дослідження в колонії для неповнолітніх дівчат в Хадсоне, після чого він випустив книгу "Хто виживе"?, що витримала потім багато видань. Пізніше він створив Американський інститут псих одрами і Американське соціометричне суспільство. Після Другої світової війни Морено об'їздив багато країн Європи (у тому числі і Росію), показуючи на практиці як працюють методи психодрами і соціометрії. У 60-і роки сталі регулярно проводиться міжнародні конгреси з групової психотерапії, у багатьох країнах з'явилися терапевтичні театри і національні асоціації психодрами і соціометрії.

2. Сутність методу психодрами. Існує величезна кількість визначень. Одне з найчастіше вживаних належить засновнику психодрами Дж. Л. Морено: психодрама – це «наука, яка розкриває «істину душі» драматичними методами. Вона має справу з міжособистісними відношеннями і особистими світами». В процесі психодрамотерапії клієнт з допомогою ведучого групи відтворює в драматичній дії значимі події власного життя, а також внутрішньоособистні проблеми, розігруючи сцени, які мають відношення до його проблеми.

Кожен аспект життя, починаючи з дитинства і до старості, може бути зіграний знову: народження і смерть, плач дитини, сварка між батьками, перше побачення, насилля і жадоба помсти, одинокість, безсилля.

Психодраматичні сцени зображують передбачуваний розвиток подій або раптові життєві кризи, як і долі людей, що в них беруть участь. Дія будується таким чином, щоби допомогти проясненню і конкретизації проблеми, досягненню в ході дії катарсису, інсайту, реорганізації старих установок і когнитивних матеріалів і реалізації відповідних змін в поведінці.

Досліджуються нові ролі, альтернативні і поведінкові стилі, здійснюється пошук і апробація більш конструктивних моделей вирішення проблем.

В психодраматичній сесії клієнт одночасно і головний герой своєї драми, і її творець, і дослідник себе і свого життя.. В той же час, досліджуючи свій світ в дії, протагоніст дозволяє іншим членам групи заглянути в його глибини і побачити там відображення їх власних почуттів і переживань, що допомагає їм проживати, пропрацьовувати, завдяки емоційному і дійовому включенню в драму протагоніста і свої проблеми.

Більшість з нас при вирішенні проблем віддають перевагу інтелекту, – ми аналізуємо, шукаємо причини, з-за яких виникла проблема, стараємось зробити певні висновки. Психодрама переносить проблему в дію, завдяки чому з'являється можливість розглянути її комплексно, розгорнути в просторі і часі, в ситуації «тут і тепер», побачити її з різних сторін і сприйняти всіма психічними функціями: мисленням, почуттям, відчуттям, інтуїцією.

В якості терапевтичного методу психодрама може розвиватись і розвивається в самих різних площинах і застосовується для досягнення багатьох цілей, як медичного, так і соціального характеру, – в роботі з проблемами невротичних і психотичних пацієнтів, для пошуку шляхів і підтримання особистісного розвитку, розкриття творчого потенціалу особистості, більш повного і спонтанного самовираження людини, досягнення більш гармонійних взаємовідносин з іншими. Психодрама може включати в себе, успішно об'єднуватись з аналітичною психологією і сімейною терапією, психоаналізом і біхевіоральними методами. Метою написання цієї короткої довідки про психодраму являлось дати майбутнім учасникам навчального проекту загальні відомості про метод і, наскільки це можливо, хоч трішки відчути атмосферу психодрами. І це відчуття атмосфери неможливо відділити від особистості засновника психодрами, його харизми, від його філософії, його бачення світу і людини в цьому світі.

Якоб Леві Морено народився приблизно в 1889 році (точна дата і місце народження до сих пір оповиті таємничістю, не без допомоги самого Морено) в єврейській родині в Бухаресті. Коли йому було 5 років, батьки переїхали в Відень, де він пізніше вивчав медицину і в 1917 році став лікарем. В 1924 році він запатентував прилад, який являється прототипом сучасного магнітофону. В 1925 році Морено виїхав в США, де продав патент і за вилучені гроші побудував приватний психіатричний санаторій і свій перший психодраматичний театр.

Початок своєї психодраматичної діяльності сам Дж.Морено відносить до свого п’ятирічного віку, коли він отримав перший досвід психодрами Ця давня історія, яка наводиться в багатьох книжках по психодрамі, розповідає про те, як маленький Якоб грався з дітьми в підвалі батьківського будинку і запропонував їм гру в Бога і ангелів. В цій грі, граючі Бога, він всівся на високу башту, яку діти збудували зі стільців, і спостерігав, як інші діти, що грали ангелів, кружляли з піснями навколо і махали руками, ніби крилами. І тоді хтось з дітей запитав, чому Бог не літає, і Дж.Морено, який повністю ввійшов в роль, змахнув руками, збираючись злетіти і опинився на підлозі зі зламаною рукою. В цій грі, яка відбулася задовго до народження психодрами, тим не менше, як, мабуть, в кожній спонтанній грі, присутні властиві психодрамі явища: спонтанність, креативність, катарсис, а також, завдяки нещасливому падінню, усвідомлення.

Дж.Морено настільки любив гру, що створюється враження,що саме своє життя він, певною мірою, перетворював в захоплюючу гру. За допомогою гри він знаходив творчі вирішення, як в життєвих, так і в професійних ситуаціях, в грі він розвивався сам і сприяв розвитку навколишніх.

Дж.Морено охоче розказував, що спостерігаючи за грою дітей в парках Відня, дітей, котрі розігрували казкові історії, які їм розказував Дж.Морено, він підійшов до усвідомлення процесів, які пізніше лягли в основу створеної ним психодрами. Ще в студентські роки він почав писати прозу, поетичні твори, мріяв заснувати «храм гуманістичного театру життя».

В людині Морено бачив усвідомлену частину Космосу, він говорив, що знову повертає людину в Космос. І Бог, який танцюючи, в процесі творчості, творив цей світ, існує в кожній людині: образ Бога можна побачити в кожній людині. Ми бачимо мільйони людей, які можуть служити втіленням Бога. І тому Космос слід шукати і в Всесвіті, і в людині, у зустрічі людини з людиною, «Бога в мені з Богом в тобі».

В назві своєї книги він піднімає питання: «Хто виживе?» – і відповідає, що виживе лише спонтанна людина, людина-творець. Цій меті – пробудженню і розкриттю спонтанності і креативності – повинна слугувати психодрама.

 

3. Основними компонентами психодрами, за Дж.Морено, є: ро­льова гра, спонтанність, «теле», катарсис та інсайт.

Рольова гра. Психодрама використовує природну здатність людей до гри і створює такі умови, за яких учасники групи, виконуючи ролі, можуть творчо працювати над своїми особистісними проблемами і конфліктами. Якщо актор театру грає те, що написано автором у сценарії, тобто у своїй поведінці та вираженні почуттів він обмежений авторським текстом, то психо­драма заохочує імпровізацію і спонтанне вираження актуаль­них для учасників почуттів та переживань.

Спонтанність – це поведінка та почуття, не регульовані впли­вами ззовні. У психодрамі немає заздалегідь написаних сценаріїв і ролей. У психодраматичній дії немає минулого і майбутнього, є тільки теперішнє, все переживається в реальній дії (принцип «тут і тепер»). Це дає можливість її учаснику «об'єктивізувати» своє минуле в теперішньому часі та виявити його зовні.

Поняття «Теле» означає двосторонній процес передачі емо­цій між клієнтом і психологом або іншою особою. Морено ви­значав «теле» як «занурення людей в почуття одне одного». Поняття «теле» можна визначити як «взаємозв'язок усіх емоційних проявів...», взаємний обмін емпатіями. Поняття «теле» охоплює негативні й позитивні почуття, які виникають між людьми в психодраматичній дії. Коли члени групи міня­ються ролями або намагаються подивитися на світ чужими очи­ма, вони втягуються у взаємини «теле».

Поняття катарсис бере початок від античних трагедій. Дав­ньогрецька драматургія вірила, що інсценовані трагедії звільня­ють глядачів від надмірно сильних емоційних переживань. Крім того, груповий катарсис розглядався ними як спосіб, що допома­гає глядачам краще зрозуміти деякі аспекти своєї особистості. Арістотель визначив катарсис як емоційне потрясіння і внутрішнє очищення. Морено доповнив це поняття, поширивши дію катарсису не тільки на глядачів, але й на акторів. Вона (психо­драма) має лікувальний ефект – не стільки стосовно глядача (вторинний катарсис), а більшою мірою стосовно самого актора, який розігрує драму й одночасно звільняє себе від неї.

Інсайт – це вид пізнання, який приводить до негайного вирішення або нового розуміння актуальної проблеми особис­тості.

Завданням психодрами як психокорекційного процесу є ство­рення такого клімату в групі, у якому можливі максимальні прояви інсайту та катарсису (усвідомлення та відреагування за принципом «тут і тепер»).

Основними ролями в психодрамі є ролі режисера, протагоні­ста і «допоміжного Я»; Керівник групи виконує роль режисера, терапевта й аналітика. Як режисер він допомагає створити в групі атмосферу безумовної довіри. У ролі терапевта спрямовує дію в потрібному психокоректуючому напрямку; у ролі аналі­тика обговорює дії всіх учасників психодрами, інтерпретуючи їхні поведінку, думки і почуття. Виконавець головної ролі в психодрамі називається протагоністом. Учасник, задіяний у роботі з протагоністом, виконує роль «допоміжного Я». Вико­навці «допоміжного Я» повинні виконувати роль так, як вона описана протагоністом, або на основі своєї інтуїції, але обов'яз­ково перебуваючи в стані «теле». Інші учасники групи склада­ють аудиторію, яка відрізняється від звичайної театральної тим, що бере активну участь як у самій психодрамі, так і в наступному її обговоренні.

4. Психодрама не є деякою окремою технікою, а є методологією, синтетичним методом, за допомогою якого викликається найширший спектр переживань у пацієнта. Ми перерахуємо деякі з психодраматичних технік, ілюструючи короткими прикладами. Це ні в якому разі не буде їх повним переліком: режисери психодрам часто вимушені винаходити нову техніку або модифікувати старі, виходячи з проблемної ситуації пацієнта.

Психодрама починається з розминки, переходить до фази дії, під час якої організується робота з протагоністом, і закін­чується фазою обговорення. Більша частина часу в психодраматичних групах відводиться на програвання сцен, які пропо­нуються учасниками. Під час проведення психодраматичної дії керівник вибірково застосовує різні техніки і прийоми, для того щоб допомогти учасникам посилити і поглибити катарсис та інсайт. Найбільш розповсюдженими психодраматичними техніками є: «монолог», «двійник», «обмін ролями», «відображення» та ін.

Розглянемо їх.

«Монолог» –це промова дійової особи, найчастіше протаго­ніста, у якій він виражає свої думки і почуття. Монолог дозво­ляє протагоністу поглянути на свої переживання ніби з боку, що дозволяє йому глибше їх усвідомити і зрозуміти. Ця техніка особливо ефективна для виявлення суперечностей між явними та прихованими думками, почуттями того, хто говорить. Мож­ливі варіанти цієї техніки - «Розмова з відсутньою людиною» або «Розмова з частиною свого Я (субособистістю)».

«Двійник», або друге «Я», – учасник, здатний у будь-який момент замінити протагоніста. Якщо протагоніст не може роз­вивати дію далі, то двійник допомагає йому, виражаючи ті по­чуття, які важко виразити самому протагоністу або які не усві­домлюються ним. Оскільки двійник виконує функцію «внутрі­шнього голосу» протагоніста, то дуже важливо, щоб він намага­вся повністю ідентифікуватися з протагоністом (взаємини «теле») і не виявляв свої власні почуття і реакції, перебуваючи на сцені. Протагоністи ж заохочуються до вираження згоди або незгоди зі своїм двійником. Ефективним психокорекційним прийомом може бути можливість кожного члена групи стати «двійником», як тільки вони відчують, що це їм потрібно або вони можуть щось внести у психодраматичну дію.

Ідея техніки «обміну ролями» полягає в тому, що протаго­ніст грає інші ключові ролі в поставленій ним лсиходраматичній дії, а «допоміжне Я» відтворює поведінку та висловлювання самого протагоніста. Граючи роль іншої людини, ми можемо подивитися на себе очима цієї людини, краще зрозуміти її по­чуття і конструктивно вирішити міжособистісний конфлікт.

«Відображення» тісно пов'язане з обміном ролями. За допо­могою відображення протагоністи можуть усвідомити, як їх сприймають інші люди. Суть техніки полягає в тому, що прота­гоніст відходить на задній план і спостерігає за тим, як дублер грає його власну роль. Відображення допомагає протагоністам одержати невербальний та вербальний зворотний зв'язок щодо своєї поведінки від «допоміжних Я», які можуть підсилювати погані звички, риси характеру або показувати можливі поведінкові альтернативи. Роль дублера може зіграти будь-який член групи або члени групи по черзі.

Техніка монологу.

Ця техніка є монолог протагоніста "insitu ". Наприклад, пацієнт розігрує сцену, в якій він повертається додому з роботи. Він йде від станції метро до свого дому. У реальному житті він зазвичай в ці моменти думає про себе, але, природно, будучи наодинці з собою, не промовляє свої думки вголос. Психодраматичний терапевт-режисер пропонує йому скористатися технікою монологу: ходячи по сцені, говорити вголос усе, що він думає і відчуває в даний момент, тут і зараз. Пацієнт використовує велику, нижню платформу психодраматичної сцени. Він довго ходить по сцені, погойдує головою, поступово налаштовуючись на програвання ситуації, яка день у день повторюється в його реальному житті. Обличчя нахмурене, голова зовсім пішла в плечі і безвільно поникла - він в повному смутку. Тихим голосом, майже пошепки, він говорить: «Мені набридло моє життя. Правда, у мене хороша робота, але якби хто-небудь тільки міг знати, як мені не хочеться вечорами повертатися додому. Я заздалегідь знаю, що там мене чекає. Моя мати з її скаргами на нескінченні болі, які не може вилікувати жоден лікар. Моя сестра Джейн - похмура нещасна стара діва, вимушена присвятити своє життя матері і злість, що випробовує, і образу: вона відчуває, що життя проходить мимо, але у неї бракує мужності зробити яку-небудь спробу, щоб змінити стан речей і почати нове життя. І я - точна копія моєї сестри, що злиться на них обох за те, що вимушений утримувати їх.»

Техніка терапевтичного монологу

Є зображенням (за допомогою коментуючих діалогів і дій, так би мовити "реплік убік") прихованих думок і почуттів пациента-протагоніста, супроводжуючої думки і почуття, що проявляються зовні, або, іншими словами, це зображення внутрішнього відношення протагоніста до своєї поли Ця техніка особливо ефективна для виявлення невідповідності між реальними подіями і сприйняттям пацієнта цих подій в міжособових стосунках; вона допомагає пацієнтові і його партнерові в житті здолати пропасти нерозуміння, існуючу між ними, розділити один з одним переживання, які, вони або боялись виразити, чи не могли усвідомити до кінця.

Техніка самопрезентації.

Пацієнт зображує на сцені самого себе, матір, батька,, сестру, начальника, свою дівчину і так далі. Пацієнт, чотирнадцятирічний хлопчик з проблемою втечі з дому, грає роль свого батька в типовій домашній ситуації; допоміжне его зображує його матір. Біл заздалегідь пояснює допоміжному его (допоміжне его - "актор", що виконує роль значимих фігур в житті пациента-протагоніста, його несвідомих бажань або фантазій, його субосіб, галюцинаторних голосів і тому подібне. Допоміжне его зазвичай вибирається самим пацієнтом з у приватників психодраматичної групи. У цій якості можуть також виступати спеціально підготовлені помічники терапевта-режисера.

Техніка самореалізації

Протагоніст зображує на сцені свій життєвий план за допомогою декількох допоміжного его. Детальний опис зайняв би надто багато місця, тому ми зупинимося тільки на тому, як виглядає ця техніка у дії. Пацієнт представляє себе Адольфом Гітлером. Його колишній "я-образ" заміщений психотичною структурою. Для того, щоб звільнитися від своєї психотичної продукції, йому потрібні помічники, які для нього утіляться в персонажі, що взаємодіють з його новим "я". Пацієнт не здатний один вчинити цю самореалізацію у світі реальності, але в той же час він переконаний в тому, що його психотичний світ і справді реальний, він став для нього єдиною існуючою реальністю. Допоміжне его, що виконує під час терапевтичних сеансів ролі Гесса, Геринга і Геббельса, стає як би повитухами, асистентами при народженні психодрами пацієнта.З їх допомогою для пацієнта стає можливим завершити свою "психодраматичну вагітність" і, як тільки ця психотична дитина буде виношена, він народить її.»

Крім уже описаних технік, часто використовуються й інші, наприклад:

• «проекція майбутнього (протагоніст програє ситуації, які можуть відбутися в майбутньому);

• «техніка „свічі"» –будь-який член групи виходить на «ава­нсцену» і на короткий час стає протагоністом або його «до­поміжним Я»;

• «розмова за спиною» –протагоніст сідає спиною до групи і слухає враження членів групи про самого себе, які вислов­люються від першої особи.

Обговорення можна організувати й по-іншому. Учасникам психодрами пропонується розповісти про свої відчуття, переживання, спогади, думки (можливо й інсайт), які виникли у них у зв'язку з психодраматичним дійством. Свої висловлювання краще формулювати так: «Я відчув...», «Мені здалось, ніби...», «Я згадав...», «Я зрозумів...» і т.д.

У процесі обговорення в деяких учасників можуть виникну­ти цілі монологи з приводу пережитого ними. Психолог пови­нен бути уважним до емоційного стану особи, яку попереднє дійство гостро зачепило, спонукало до внутрішньоособистісної роботи і, за потреби, запропонувати їй стати протагоністом у власній психодраматичній дії.

Вправа 1. Для розминки, наприклад, широко використовується вправа «чарівний базар». Режисер пропонує членам групи уяви­ти, що на сцені виник невеликий магазин, який має у своєму асорти­менті такі прекрасні «речі», як «любов», «сміливість», «мудрість» тощо. Доброволець може спробувати виміняти одну чи декілька по­дібних «речей» замість власних, на його погляд, негативних психо­логічних якостей. Наприклад, учасник просить у продавця «пова­гу». Режисер, який грає роль власника магазину, запитує «покуп­ця», скільки йому потрібно поваги, хто повинен почати його пова­жати і за що, а потім просить що-небудь натомість. Можливо, що «покупець» запропонує як плату за повагу свою схильність постійно погоджуватися з людьми. Ця вправа допомагає усвідомленню внут­рішніх суперечностей, цілей і наслідків своїх дій.

Деякі вправи для розминки є невербальними і допомагають уча­сникам групи непрямим способом перебороти опір відкритій, розмові про свої почуття і проблеми (пантоміма, зображувальна діяльність, тілесні або танцювальні вправи).

Вправа 2. Популярною є вправа Левітона «дитяча творчість», яка допомагає учасникам згадати дитячий досвід. Члени групи одержують завдання уявити себе в тому віці, коли вони тільки почи­нали вчитися писати, і потім написати про себе невелику розповідь або намалювати малюнок. Ця вправа дозволяє перебороти захист дорослої людини (метод зображувальної терапії). Після виконання таких вправ усі невербальні прийоми мають бути вербально обгово­рені та проаналізовані.

Техніки психодрами використовуються в різних психокорекційних групах, наприклад, у групах зустрічей, трансактного аналізу, у групах тренінгу вмінь, у гештальт-групах. Вдале поєднання принципу «тут і тепер» та можливостей рольової гри робить психодраму корисною і цікавою для корекційної роботи.

5. Гештальт-терапія – один із різновидів екзистенційної психотерапії, течія, що входить до русла гуманістичного напрямку. Хоча термін «гештальт» викликає насамперед асоціацію з іменами М. Вертгеймера, В. Келера, К. Коффки й К. Левіна, – це не більш ніж омонім, оскільки засновник гештальт-терапії Фредерік Перлз (1892-1970), хоча й виніс відомий термін у назву своєї концепції, насправді ж синтезував у своєму підході елементи психоаналізу, феноменології, психодрами Дж. Морено. Тож вплив власне психології форми (образу) позначився більш у назві, ніж у суті концепції. Слід визнати демократичність та до­ступність для населення даного різновиду психотерапії на відміну, приміром, від психоаналізу З. Фрейда.

Тут і зараз – основне поняття та принцип гештальт-пси-хотерапії. У дев'яти положеннях із «кредо» гештальт-психотерапії перші два наголошують: «Живи зараз. Нехай тебе турбує нинішнє, а не минуле чи майбутнє» та «Живи тут». Тобто – май справу з тим, що є, а не з тим, чого немає. У понятті та принципі «тут і зараз» легко простежується екзистенційне його поход­ження. Гештальт-психотерапія виходить із того, що люди витрачають свою енергію на тужіння за минулим та на тривоги й побоювання, пов'язані з майбутнім, замість використання її для розв'язання насущних за­вдань. «Тут і зараз» виступає не просто декларацією або закликом, а-найсуттєвішим моментом консульта­тивного або психотерапевтичного процесу, коли пси­холог побуджує клієнта залишатися у потоці актуаль­них переживань, не виходячи з нього, й тим самим навчаючись співвідносити своє переживання в ситу­ації із самою ситуацією.

«Незавершена справа» – поняття, мабуть, єдине, запози­чене з гештальт-психології (К. Левін), у гештальт-те­рапії відображає затримання почуттів, що впливають на актуальну поведінку особистості, деформуючи її, викликаючи нові конфлікти та ін. Згідно з концеп­цією «незавершеної справи», невідреаговані емоції перешкоджають процесові актуального усвідомлення того, що відбувається. За Ф. Перлсом, найчастіше зустрічається і найгіршим різновидом «незавершеної справи» є образа, яка порушує справжність комунікації. Довершити незавершене, вивільнитися від емоційних затримок – один із найсуттєвіших моментів у гештальт-терапії.

«Уникання» – поняття, за допомогою якого відбиваються особливості поведінки, пов'язані із спробами ухилен­ня від зізнання та прийняття, яким би не було неприємним переживання «незавершеної справи». У даному понятті легко простежити аналогії з понят­тями «опору», «захисних механізмів» та «цензури» в ортодоксальному психоаналізі. Гештальт-терапія за­охочує вираження стримуваних почуттів, конфронтацію з ними й переробку їх, досягаючи тим самим особистісної інтеграції.

«Рівні невротичності» – поняття, розроблене Ф. Перлзом. Згідно з Ф. Перлсом, який полюбляв метафорично порівнювати структуру особистості з цибулиною, слід скинути п'ять шарів невротичності, аби досягти пси­хологічної зрілості: 1) шар фальшивої рольової поведінки (звичні стереотипи, ігри, ролі); 2) шар фобій, на якому клієнт прагне уникати зіткнення зі своїми хворобливими переживаннями; 3) шар «тупика й розпачу» – це моменти, пов'язані з переживанням своєї власної безпомічності; 4) шар доступу до свого справжнього «Я» (коли людина у сльозах розпачу переживає свою рішимість самому прийняти ситуацію та справитися з нею); 5) шар емоційного вибуху, коли клієнт скидає з себе фальшиве й наносне та починає жити й діяти від свого справжнього «Я». «Енергія та блокування енергії» – запозичене із психоа­налізу поняття «енергія», розподілення її, зокрема блокування, що виявляється у напрузі (насамперед тілесній — поза, жести, погляд, тон голосу тощо) ви­користовується в гештальт-терапії як пояснювальна термінологія і як засіб навчання. При цьому викорис­товується «парадоксальна інтенція» А. Адлера, тобто заохочується поведінка клієнта, за якої він віддається переживанню власної енергетичної заблокованості, шляхом перебільшення, гіпертрофії певних поз, дій та станів.

6. Нагадаємо, що завдання гештальт-терапевта полягає в тому, щоб допомогти клієнту усвідомити свою потребу, зробити її більш чіткою (сформулювати гештальт) і нейтралізувати, завершити її.

Гештальт-терапія найчастіше проводиться в індивідуальній формі. Якщо ж вона проводиться в групі, психолог, як прави­ло, працює з одним (рідше з двома) з учасників. Інші члени групи можуть ідентифікуватися з «працюючим» учасником, надавати йому емоційну підтримку, а в деяких випадках забез­печувати зворотний зв'язок.

Гештальт-терапія передбачає такі основні компоненти:

- розширення усвідомлення;

- інтеграція протилежностей;

- посилення уваги до почуттів;

- робота з мріями (фантазіями);

- прийняття відповідальності на себе.

Розширення усвідомлення. Під час проведення гештальт-­терапії широко використовуються вправи, спрямовані на роз­ширення (поглиблення, уточнення, диференціювання) усвідо­млення того, що належить до внутрішньої і зовнішньої зон усвідомлення.

Психолог просить учасника заплющити очі і, дотримуючись принципу «тут і тепер», сконцентруватися на відчуттях свого тіла. Своє усвідомлення внутрішньої зони учасник починає сло­вами: «Зараз я відчуваю...» – і далі описує свої відчуття, які виникають на поверхні шкіри, у м'язах, внутрішніх органах. Потім він розплющує очі і зосереджує свою увагу на зовнішній зоні. Усвідомлення навколишнього світу також супроводжуєть­ся словами: «Зараз я усвідомлюю...» – і далі йде інформація про відчуття, які викликають у нього різні предмети, звуки, запахи тощо. Гештальт-терапевти вважають ці вправи дуже ефективними, оскільки вони дають можливість набути і засвої­ти досвід усвідомлення.

Як ми знаємо, існує ще й середня зона. її складають думки, фантазії, ставлення, очікування та інші інтелектуальні проце­си. Нагадаємо, що, на думку Ф. Перлза, корені психологічних проблем лежать у «нашій тенденції фантазувати й мудрувати при інтерпретації того, що ми усвідомлюємо». Тому надзвичай­но важливо навчитися чітко розрізняти те, що є насправді, і те, що людина уявляє собі, контролювати свої думки (щоб уникну­ти «деструктивних ігор») і постійно усвідомлювати, наскільки реалістичні, обґрунтовані, а не надумані власні переживання, чим вони викликані і на реалізацію якої особистісної потреби спрямовані.

Д. Рейнуотер радить, дотримуючись принципу «тут і тепер», періодично ставити собі два «магічних» запитання:

1. Що відбувається зі мною в даний момент? А саме:

- що я зараз роблю?

- що я відчуваю?

- про що я думаю?

- як я дихаю? і т.д.

2. Чого б мені хотілося в наступний момент? Тобто чи хочу я продовжувати робити, думати, відчувати і дихати так само? Або ж хочу щось змінити?.

Наведемо приклад вправи, спрямованої на розширення усві­домлення при роботі з підвищеним почуттям тривоги.

Вправа 1. «Перебування в теперішньому»

1. Якщо ви часто відчуваєте підвищену тривогу, спросіть у себе:

- Чи не заперечую я теперішнє, концентруючись на майбутньому?

- Я тривожуся через те, що перебільшую проблему чи відтягую її вирішення?

- Чи можу я що-небудь зробити зараз, щоб перестати тривожи­тися – завершити звіт, повернути книгу, вибачитись перед лю­диною тощо.

2. Далі спробуйте відчути переживання в «теперішньому». Важко
відчути тривогу, коли ви «тут і тепер»:

- зосередьте свою увагу на навколишньому. Усвідомте предме­ти, кольори, запахи, звуки, які вас оточують. Почніть опис того, що ви відчуваєте, фразою: «Тут і тепер я усвідомлюю...»;

- тепер зосередьтесь на ваших тілесних відчуттях: шкірі, м'я­зах, диханні, стукоті серця і т.д. Почніть опис фразою: «Тут і тепер я усвідомлюю...». Намагайтесь дихати повільно і більш глибоко.

Кожного разу, коли ви відчуваєте тривогу, виконуйте цю вправу перебування в теперішньому. Особливу увагу зверніть на усвідомлен­ня свого дихання.

Інтеграція протилежностей. У людині постійно йде бороть­ба двох або кількох протилежних бажань і тенденцій. В одній людині часто сполучаються пасивність і активність, конформність і незалежність тощо. Сполучення полярних якостей пси­хіки особливо характерне для підліткового віку. У підлітків дуже часто цілеспрямованість і наполегливість поєднується з нестій­кістю та імпульсивністю, потреба в спілкуванні – з бажанням усамітнитися, розв'язність сусідить із сором'язливістю, роман­тизм – із сухим раціоналізмом. Боротьба цих протилежних особистісних якостей нерідко буває причиною виникнення вну­трішнього конфлікту. Для гештальт-терапевта важливо, щоб клієнт усвідомив свої протилежні якості.

З цією метою в гештальт-терапії використовується мето­дика «двох стільців». Учасник сідає спочатку на один стілець і починає описувати свої відчуття з позиції «нападаючого», по­тім пересаджується на другий стілець, що стоїть навпроти, і виступає вже з позиції «того, хто захищається». Нападаючий, як правило, повчає, диктує своєму опонентові, що той повинен робити, як має поводитися, а той, хто захищається, намагаєть­ся пояснити поведінку. Виходить діалог, у якому клієнт відтво­рює конфлікт між своїми полярними відчуттями і намагається усвідомити їх. Наприклад, клієнтка переживає почуття прови­ни перед матір'ю і водночас прагне до самостійності й незалеж­ності. Психолог скеровує її роботу за методикою «двох стіль­ців» таким чином, щоб допомогти їй ідентифікувати і чітко опи­сати всі ті протилежності, які зумовлюють її конфлікт. Знахо­дячись на першому стільці, учасниця розповідає матері про свої бажання, плани, ставлення та вимоги. На другому стільці учас­ниця виправдує матір, намагається зрозуміти її, стати на її міс­це. У міру того, як ці крайності включаються в діалог, дві точ­ки зору поступово усвідомлюються, чітко розмежовуються, по­чуття відокремлюються одне від одного і проясняються. Клієн­тка навчається відрізняти реальні події від своїх фантазій, про­екцій і приходить до компромісного рішення. Таким чином, учасник повністю переживає обидва компоненти свого «Я», вклю­чаючи і той, що частіше заперечується або не усвідомлюється через його неприємний характер. Як тільки обидва боки проти­лежності усвідомлюються, то стає простіше інтегрувати їх у своїй особистості. Робота над внутрішньою-полярністю дуже важлива для того, щоб людина зрозуміла і прийняла себе. При цьому суттєвим є те, щоб роз'єднані частини знову з'єдналися, тому що тільки тоді можливе формування цілісної, урівноваженої особистості.

Наведемо приклад вправ, спрямованих на роботу з полярніспію особистості.

Вправа 2. «Протилежні двері». Психолог звертається до грав­ця: «Наліво від тебе – двері, направо – теж двері. За одними дверима знаходиться те, що приносить тобі в житті радість, за другими – те, що ти не любиш, боїшся або що мучить тебе. Відчини одні двері і роздивися все, що за ними є. Пауза. Тепер відчини інші двері і дові­дайся, що знаходиться за ними». Можна запропонувати гравцеві намалювати те, що він побачив. Обговорення.

Варіантів такого завдання декілька, наприклад, така вправа.

Вправа 3. «Чарівні дзеркала», або «Ярим я є, яким би хотів бути і яким би не хотів...». За одними дверима знаходиться дзерка­ло і в ньому ти виглядаєш таким, яким би хотів стати. За другими – дзеркало, в якому відбивається все, що ти не любиш у собі. Це особ­ливі дзеркала – у них ти можеш побачити не тільки свій зовнішній вигляд, але й свої риси характеру та інші психологічні якості.

Підійди до першого дзеркала, яке відбиває тебе таким, яким би ти хотів стати, і ретельно роздивись себе – постать, вираз обличчя, психологічні якості, які ти маєш. Тепер зроби крок прямо крізь дзе­ркало. Ти потрапив у світ, про який мріяв, де здійснюються всі твої бажання. Що і кого ти там побачив? Пауза. Тепер повернись назад і підійди до іншого дзеркала (процедура повторюється). Що ти поба­чив за ним? Як у цьому задзеркаллі до тебе ставляться? Намалюй себе в обох світах.

Як ми вже знаємо, усвідом­лення своїх почуттів має бути безперервним. На жаль, багато людей переривають процес усвідомлення, як тільки він стосу­ється неприємних переживань. Так, підліток, який посварився з батьками, охоче і продуктивно усвідомлює ті почуття і пере­живання, що реабілітують його в цій ситуації, а батьків роб­лять винуватими. Але щойно справа доходить до почуттів про­тилежного порядку, процес їх усвідомлення може перерватися. Це уникнення усвідомлення приводить до того, що почуття за­лишаються невідреагованими, а ситуація не вирішеною. Тому в гештальт-терапії розроблено ряд методик, які дозволяють поси­лити увагу до почуттів.

• Наприклад, методика «виконання ролей». Клієнт виконує роль, яка дозволяє йому повністю виразити свої реальні почуття. Це допомагає їх усвідомленню і прийняттю або відреагуванню.

• Іноді навіть буває корисним гіперболізувати (перебіль­шити) свої почуття чи манеру поведінки, зробити їх гротеск­ними. Наприклад, учасник, відчуваючи апатію, подавлений на­стрій, починає надмірно жаліти себе і скаржитися на життя. Або учасник, у поведінці якого проявляється тенденція по­стійно підлещуватися, починає кожне речення словами «виба­чте, будь ласка».

• Якщо ж клієнт усвідомлює поведінку і вважає її небажа­ною, він може спробувати повністю змінити Ті на протилеж­ну. Наприклад, підходящою зміною поведінки для боязкого уча­сника буде хвалькувата розмова гучним авторитарним тоном із кожним членом групи. Свої почуття клієнт може виразити в пантомімі, через малюнок, пісню, танець, тілесні вправи тощо. Це допоможе йому чітко і повністю усвідомити свої відчуття і переживання.

Наведемо приклад корекційної роботи з використанням ме­тодик «виконання ролей», «перебільшення почуттів» та «двох стільців», спрямованої на подолання роздратованості і гніву.

Вправа 4. «Розмова з відсутньою особою».

1. Уявіть собі людину, яка викликає у вас почуття роздратування і гніву. Голосно скажіть, як ви на неї розгнівані і чому.

2. Почніть усвідомлювати реакцію вашого тіла на ваш гнів. Чи стри­муєте ви якусь частину свого тіла? Стискуєте зуби? Кулаки? Напружуєте м'язи обличчя? Посильте ваші тілесні обмеження. Що ви відчуваєте?

3. Обміняйтеся ролями з тією людиною, яка викликала у вас по­чуття гніву і будьте цією людиною. Спробуйте зрозуміти, чому ця людина так поводить себе щодо вас? Сформулюйте у відповіді те, що вона відчуває, і те, чого вона добивається. Відповідайте так, ніби ця людина насправді знаходиться поряд. Продовжуйте діалог, переключаючись з однієї ролі на іншу.

4. Якщо ви відчуєте, що якась фраза (наприклад: «Припиніть втру­чатися в моє життя!», «Припиніть шкодити мені!», «Перестаньте ставити мене в незручне становище» або «Чому ви не попередили мене заздалегідь?») найкраще виражає ваш гнів, то повторіть цю фразу кілька разів, кожен раз усе голосніше й голосніше, поки не перейдете на крик.

5. Потім станьте на стілець. Уявіть, що людина, яка викликала у вас гнів, знаходиться нижче вас. Погляньте на цю людину зверху і скажіть, що вас вивело з себе і чому. Скажіть усе, що вам на­справді хотілося б сказати, але ви ніколи собі цього не дозволяли.

6. Якщо вам потрібна фізична розрядка для того, щоб дати вихід накопиченому гніву, – зробить це (вправи для фізичної розрядки див. у розділі «Використання методів тілесної терапії з корекційною метою»).

У гештальттерапії існує ряд вправ, що активізують уяву для полегшення процесу проекції і допомагають учасникам ідентифікувати деякі аспекти своєї осо­бистості, які ніколи повністю ними не усвідомлювалися. Так, на практиці широко використовується вправа «Старий покинутий магазин», яку запропонував Дж. Стівенсон. У цій вправі клієнтові пропонується уявити себе якимось предметом і розповісти про його існування від пер­шої особи.

Існує багато варіантів такого завдання. Наприклад, учасни­ки можуть уявити, що вони – квіти, й описати свій колір, фор­му, ґрунт, на якому виростають, те, як вони відчувають сонце, дощ, вітер. Ідентифікуючись з предметами, ми переносимо на них якісь свої особистісні аспекти, а це допомагає краще зрозу­міти себе або отримати зворотний зв'язок від інших.

Наведемо приклад корекційної роботи з використанням фан­тазії, спрямованої на усвідомлення свого внутрішнього світу, саморозуміння, відреагування негативних емоцій.

Вправа 5. «Керовані фантазії».

• Можна запропонувати дитині уявити себе човном під час шторму або птахом, який літає над бурхливим морем. Спитайте, що вона відчуває? Попросить намалювати уявлене.

• Уяви, собі, що ти видихаєш вогонь, полум'я стає все більшим і більшим. Ти спалюєш усіх кого, не любиш. Що ти відчуваєш? А що буде потім?

• Уяви собі, ти заблукав вночі у лісі, ти один, темно, ти чуєш шурхіт та ін. У далечіні ти бачиш світло віконця. Про що ти думаєш? Що робиш?

• Ти хочеш піднятися на гору. Шлях важкий – з прірвами і вели­ким камінням. Стало темно. Налетів вітер. Ти маєш боротися, щоб просуватися далі. Що ти відчуваєш? Несподівано туман роз­віявся, вітер стих. Що ти бачиш? Що відчуваєш?

• Темна ніч, ти біжиш, рятуєшся від чогось.

• Уяви собі, що твої батьки поїхали. Ти тихенько піднімаєшся на горище... Там ти знаходиш стару скопню і обережно відкриваєш його... Що ти побачив усередині? (можна продовжити вправу так, як «Старий покинутий магазин»).

• Уяви собі, що при народжені тебе підмінили. І тепер ти хочеш знайти свою справжню родину. Як вона виглядає?

• Того, хто викликає у тебе справжню лють, можеш уявити у ви­гляді тварини. Сам ти теж тварина. Як ви зустрінетесь?

• Ти потрапляєш у підвали замку. Довго блукаєш... і нарешті ви­ходиш у приміщення, у якому багато дверей. На одних із них написане твоє ім'я. Ти підходиш до цих дверей, відчиняєш і за­ходиш всередину. Що ти бачиш? На інших дверях можуть бути, наприклад, такі написи: «Школа»,.«Друзі», «Родина», «Моє життя» тощо.

• У замку можна зустріти старого мудреця, який може відповісти на всі поставлені запитання.

Наприкінці всіх цих вправ можна запропонувати намалювати все, що учасники уявили собі, і розповісти про бачене.

Прийняття відповідальності на себе. Люди часто схильні перекладати відповідальність за свої негативні вчинки і почут­тя на інших. Багато хто з них щиро вважає, що в їх пороках і невдачах винуваті не вони самі, а інші люди або обставини. Осо­бливо це характерно для підлітків.

Тенденцію уникати відповідальності за самих себе і робити відповідальними за свої вчинки інших людей Ф. Перлз називав «дірами в особистості». Згідно з Перлзом, людина проектує не­приємні для неї почуття зовні тільки тоді, коли не в змозі усві­домити їх у самій собі. У подібних випадках психолог не поспі­шає надавати підтримку клієнту в його скаргах і створює ситу­ацію, у якій би він приймав відповідальність за розв'язання проблеми на себе. Для освоєння цієї техніки можна запропону­вати вправу.

Вправа 6. «Прийняття відповідальності на себе». Сядьте віч-на-віч із партнером і, дивлячись йому в очі, скажіть три фрази, що починаються словами: «Я повинен» (можете зробити це перед дзер­калом). Партнер, дивлячись вам в очі, на кожну вашу фразу «Я по­винен» має вимовити свою фразу: «А що станеться, якщо ти цього не зробиш?»

З'явиться перелік подій. Нехай партнер визначить, чи належать запропоновані вами події до вашого власного життя або ж вони від­носяться до життя оточуючих вас близьких і далеких людей.

Звичайно, ви можете вказати на такі події, що потребують дода­ткових запитань від вашого партнера. Якщо партнер не може вирі­шити, чи належить ця подія до переліку подій вашого життя або до життя близьких, то нехай він визначить, чи маєте ви реальну владу над ситуацією, чи не маєте. Якщо реальна влада у вас у руках, зна­чить, ви можете прийняти відповідальність і забрати слова «я пови­нен», замінивши їх словами «я хочу», «я надаю перевагу». Смисл цієї вправи полягає в тому, що ви змінюєте модальний безособовий вислів «я повинен» (а в ньому звучить не ваша відповідальність, а відповідальність когось, кому ви «повинні») на особисте відповідаль­не «я хочу». Поділіться з партнером переживанням, пов'язаним з начебто простою заміною. Усвідомлення того, що з вами відбувається, і того, до чого ви прагнете, допоможе вам відчути, наскільки все у ваших силах і зрозуміти, що в будь-якій ситуації, при будь-якому рішенні й виборі – слово за вами.

7. Психотехнікам, які в даному напрямку йменуються також «ігри» та «експерименти», надається у гештальт-терапії велике значення. Більш того, гештальт-терапія стала відомою багато в чому завдяки саме цим «іграм», «трюкам» тощо, описанням психотехнік у масовій пресі. Роз­глянемо найвідоміші з них.

«Експериментальний.діалог», «диссоційований діалог». Дана психотехніка, відома також під назвою «порожній стілець», призначена для озовнішнення та проробки, як правило, внутрішніх конфліктів клієнта. Побудо­вана техніка на використанні психодрами, яка від­бувається між двома позиціями клієнта, наприклад з позицією жертви та агресора. Діалог здійснюється самим клієнтом, який почергово відтворює репліки від імені однієї, потім другої психологічної позиції. Широко розповсюдженим прийомом є при цьому ви­користання двох ігрових позицій: «великий пес» та «цуценя». Техніка має виражений енергетичний по­тенціал, посилює мотивацію клієнта до більш адекватної поведінки.

«Йти по колу» – також дуже відома психотехніка, згідно з якою клієнт на прохання ведучого (техніка застосо­вується при груповій роботі) обходить усіх учасників по черзі й або говорить щось, або творить якісь дії з ними. Члени групи можуть при цьому відповідати.

Техніка використовується для активізації членів групи, для заохочення їх до ризику нової поведінки та сво­боди самовираження. Часто учасникові пропонується початок висловлювання з проханням завершити його, напр.: «Будь ласка, підійдіть до кожного в групі й закінчіть таке висловлювання: Я почуваюся незручно тому, що...»

Техніка «навпаки» – суть її в тому, щоб клієнт зіграв поведінку, протилежну тій, яка йому не подобається. Скажімо, сором'язливий – почав би поводитися з вик­ликом; надввічливий – брутально; той, хто завжди погоджувався, – зайняв би позицію безперервного відмовляння тощо. Техніка спрямована на прийняття клієнтом себе у новій для нього поведінці й на інте­грування в «Я» нових структур досвіду.

«Експериментальне перебільшення» – техніка спрямована на розвиток процесів самоусвідомлення шляхом гіпер­болізації тілесних, вокальних та інших рухів, це зви­чайно інтенсифікує почуття, прив'язані до тієї чи іншої поведінки (гучніше й гучніше повторити фразу, виразніше зробити жест та ін.), особливу цінність яв­ляє, коли клієнт прагне затлумити якісь переживання. Приводить до розвитку внутрішньої комунікації.

«Я несу за це відповідальність» – прийом, використовую­чи який, психолог може звернутися до клієнта з про­ханням виразити почуття або висловити судження з обов'язковим доданням: «І я несу за це відповідаль­ність».

«Психодрама» – широко використовується у гештальт-терапії, в тому числі для прояснення міжособистісних стосунків та для пропрацювання сновидінь, які, на відміну від психодинамічного підходу, не інтерпрету­ються, а драматизуються.