Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників

Сторони, треті особи та їх представники є особами, які беруть участь у справі, і відповідно до цивільного процесуального зако­нодавства наділені відповідними правами та обов'язками. Централь­не місце в системі суб'єктивних процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, займає право давати усні та письмові пояс­нення суду, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопо­тань, доводів і міркувань інших осіб.

Право сторін, третіх осіб і їх представників давати усні та письмові пояснення має свої особливості на різних етапах цивіль­ного процесу. Так, при відкритті провадження у справі пояснення позивача і третьої особи із самостійними вимогами знаходять своє відображення у змісті позовної заяви (ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Формою пояснень відповідача як засобу доказування на цьому етапі може виступати зустрічний позов (ст. 123 ЦПК України). Під час попереднього судового засідання сторони, треті особи та їх представники мають право давати додаткові пояснення по суті за­явлених вимог, а відповідач, крім того, і заперечення проти позову (ст. 128, ч. 6 ст. 130 ЦПК України).

Більш детально регламентовано процесуальний порядок дослі­дження пояснень осіб, які беруть участь у справі, під час судового розгляду цивільної справи. Так, пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої осо­би, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі, заслуховуються після доповіді суду. Якщо поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представ-

125ники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояс­нення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи по­яснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояс­нення першими. У випадку, коли у справі заявлено кілька вимог, суд може зобов'язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них. Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді - «так» чи «ні». Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному. У разі, коли у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у спра­ві, головуючий оголошує зміст цих пояснень (ст. 176 ЦПК України).

На стадії апеляційного провадження першою після доповіді судді-доповідача пояснення дає особа, яка подала апеляційну скар­гу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Далі заслуховуються пояснення інших осіб, які беруть участь у справі (ч. З ст. 304 ЦПК України).

У суді касаційної інстанції особливістю отримання пояснень є те, що суд може обмежити їх тривалість, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання (ч. 4 ст. 333 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 357 ЦПК України в такому самому порядку досліджується цей засіб доказування під час провадження у зв 'язку з винятковими обставинами.

Законодавець не передбачає особливостей отримання пояснень осіб, які беруть участь у справі, для провадження у зв 'язку з ново-виявленими обставинами, тому вони досліджуються відповідно до правил, встановлених для розгляду справ судом першої інстанції (ст. 365 ЦПК України).

ЦПК України встановлює також певні вимоги щодо змісту по­яснень сторін, третіх осіб та їх представників. За загальним прави­лом, у своїх поясненнях особи, які беруть участь у справі, мають інформувати суд про обставини, якими вони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Отже, не є засобами доказування такі по­яснення сторін, третіх осіб, їх представників, що містять доводи і міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду; заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

письмові зауваження з приводу неправильності чи неповноти жур­налу судового засідання тощо.

В юридичній літературі у змісті пояснень осіб, які беруть участь у справі, виділяють такі елементи:

1) фактичні дані;

2) волевиявлення;

3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин;

4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна із сторін висвіт­лює фактичні дані у вигідному для себе аспекті;

5) емоції, настрої¹.

Серед науковців існує загальна думка, що пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, з одного боку, можуть надати най­більш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки во­ни є суб'єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом, а з іншого - такі пояснення не завжди мають об'єктивний харак­тер через особисту зацікавленість таких осіб². У зв'язку з цим, цивільне процесуальне законодавство виокремлює два самостійні засоби доказування: пояснення осіб, які беруть участь у справі, та показання свідків. При цьому сторони, треті особи, їх пред­ставники, за загальним правилом, не можуть свідчити на користь себе, тобто виступати як свідки. Проте, відповідно до статей 62, 184 ЦПК України, ці особи за їх згодою можуть бути допи­тані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Виходячи з викладеного, вважаємо за доцільне зробити припу­щення такого характеру: відповідна правова норма, хоча і спрямо­вана законодавцем на забезпечення повноти встановлення всіх об­ставин справи і навіть має формальні правові важелі забезпечення виконання (статті 384, 385 КК України), через особисту зацікавле­ність сторін, третіх осіб, інших учасників процесу у вирішенні справи на свою користь має, на наш погляд, досить сумнівні пер­спективи ефективності своєї реалізації.

Залежно від змісту пояснення осіб, які беруть участь у справі, поділяють на:

1) твердження - пояснення осіб, які беруть участь у справі, що

Див.: Гражданский процесе: Учебник / Под ред. М. К. Треушникова- М.^Городец-издат, 2003 - С. 265.

Див.: ШІпефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Підруч­ник.- К.: Ін Юре, 2005.- С. 294.

127містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доводити сторона як суб'єкт доказування;

2) визнання - пояснення осіб, які беруть участь у справі, що міс­тять відомості про факти, які відповідно до закону повинна дока­зувати інша сторона.

ЦПК України встановлює чіткий процесуальний порядок ви­знання. Так, позивач може відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково протягом усього часу розгляду справи.

Відповідно до ст. 174 ЦПК України сторони можуть скориста­тися такими правами під час судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову позивача від позову, визнання позову відпо­відачем викладено в адресованих суду письмових заявах, їх потріб­но приєднати до справи. До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповіда­чем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висло­вив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. У разі визнання відповідачем по­зову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову су­перечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

З метою захисту інтересів сторін, поряд з визнанням цивільне процесуальне законодавство передбачає також відмову від визнання обставин. Відмова від визнання у попередньому судовому засі­данні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовля­ється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої об­ставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовле­ності її представника з іншою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони до­водяться в загальному порядку (ст. 178 ЦПК України).

Поряд з цим, хотілося б висловити думку, що твердження та ви­знання в повній мірі не охоплюють змісту пояснень сторін, третіх осіб, їх представників у цивільному процесі. На наш погляд, доціль­ним уявляється виокремлення ще однієї форми змісту пояснень осіб, які беруть участь у справі,- заперечень, тобто пояснень осіб, які беруть участь у справі, що містять відомості про факти, які спростовують предмет доказування іншої сторони. Крім того, слід відзначити, що поряд із твердженням та визнанням, заперечення знайшло своє відображення в ЦПК України.

Так, відповідно до ст. 128 ЦПК України після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відпо­відач має право подати суду письмове заперечення проти позову. Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на не­законність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у по­зивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Заперечення проти позову мо­жуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу.

Таким чином, виступаючи як засоби доказування, пояснення сторін, третіх осіб, їх представників знаходять свій прояв у трьох формах: твердження, визнання та заперечення.

Показання свідків

Відповідно до ст. 47 ЦПК України одними із учасників цивіль­ного процесу є свідки (детальніше про їх правове положення див. гл. 10 цього посібника).

Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обстави­ни, які мають значення для справи (ст. 63 ЦПК України).

Зазвичай, як свідки викликаються фізичні особи, яким особисто відомі будь-які істотні для справи обставини. Хоча особи, які дізналися про ці обставини зі слів інших осіб чи в результаті озна­йомлення із певним документом, при необхідності можуть також допитуватись як свідки. В такому разі їх показання вважаються похідними та можуть допомогти знайти первісні докази. Проте не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК України).

Поряд із правовим статусом свідка законодавець встановлює процесуальний порядок його допиту. Так, відповідно до ст. 165

129ІДПК України до початку розгляду справи по суті свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення. Свід­ки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Обов'язок вживати заходів з ме­тою, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав, покладений законом на судового розпорядника.

Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідан­ня до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін (ч. 10 ст. 180 ЦПК України).

Під час судового розгляду кожний свідок допитується окремо. Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими осо­бами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. Відмова від давання показань приймається су­дом шляхом постановления ухвали.

Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. При цьому свідок, даючи пока­зання, може користуватися записами у випадках, якщо його пока­зання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегги в пам'яті. Ці записи подаються суду та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухва­лою суду (ст. 181 ЦПК України).

Після розповіді свідка першою задає питання особа, за заявою якої його викликано, а потім всі інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом обража­ють честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються пред­мета розгляду (частини 7-9 ст. 180 ЦПК України).

Показання свідків, зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання, або

показання дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, оголошуються в судовому засіданні. При цьому особи, які беруть участь у справі, мають право висловити своє став­лення до цих показань і дати щодо них свої пояснення (ст. 183 ЦПК України).

Певною специфікою характеризується процесуальний порядок допиту малолітніх та неповнолітніх свідків, який відповідно до ст. 182 ЦПК України проводиться в присутності педагога або бать­ків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінте­ресовані у справі. Такі особи можуть з дозволу суду задавати свід­кові питання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань.

Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання пока­зань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до прися­ги. Такі свідки після закінчення їх допиту видаляються із зали су­дового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною їх присутність в залі судового засідання.

У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли ві­сімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою су­ду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головую­чий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.

4.3. Письмові gokasu

Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, ли­стування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для спра­ви (ст. 64 ЦПК України).

В теорії цивільного процесу ознаками письмових доказів нази­вають наступні їх особливості:

1) відомості про фактичні дані у письмових доказах знаходять своє відображення на матеріальних предметах, що придатні для письма;

2) фактичні дані відображаються у письмових доказах у формі певних знаків, що є доступними для сприйняття та розуміння лю­диною.

131Письмові докази можуть бути класифіковані на види, виходячи із притаманних їм особливостей, за такими критеріями: 1) за суб'єктом формування:

а) офіційні письмові докази - документи, акти, довідки, листи, джерелом утворення яких є діяльність державних і громадських органів (накази міністерств, відомств, укази президента України тощо);

б) неофіційні письмові докази - документи, акти, довідки, листи, джерелом утворення яких є приватна діяльність фізичних осіб (на­приклад, переписка ділового чи особистого характеру, записи, що­денники, рукописи, договори тощо);

2) за характером змісту:

а) розпорядчі письмові докази - документи, які містять вира­ження волі (договори, заповіти, накладні тощо);

б) інформативні письмові докази - документи, які містять відо­мості про наявність або відсутність певних фактів (наприклад, до­відки, звіти, акти);

3) за формою вираження:

а) прості письмові докази - документи, для яких законом пе­редбачена проста письмова форма без додаткових кваліфікованих ознак (окремі види договорів, щоденники, рукописи тощо);

б) нотаріально посвідчені письмові докази - документи, для яких законом передбачена суворо визначена форма з особливою процедурою посвідчення у відповідних органах (наприклад, запо­віт, договір оренди землі);

4) за засобами і характером формування:

а) оригінали письмових доказів - екземпляри, які є першими чи єдиними примірниками документа (перший примірник договору, оригінал рукопису тощо);

б) копії письмових доказів - документи, які повністю відтво­рюють інформацію оригіналу документа та всі його зовнішні ознаки (другий примірник договору купівлі-продажу, копія довід­ки та ін.).

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо по­дано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ч. 2 ст. 64 ЦПК України), який відповідно до ст. 138 ЦПК України може бути повернений до набрання судовим рішенням законної сили за кло­потанням осіб, які його подали, якщо це можливо без шкоди для

розгляду справи. При цьому у справі залишається засвідчена суд­дею копія письмового доказу.

Відповідно до ст. 185 ЦПК України письмові докази або протоко­ли їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних ви­падках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду, а також ставити питання свідкам, експертам, спеціалістам. У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фаль­шивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключи­ти його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Особливою процесуальною процедурою характеризується до­слідження таких письмових доказів як особисте листування, те­леграфна та інші види кореспонденції. Особисте листування від­носиться, як правило, до того періоду взаємовідносин сторін, коли можливість виникнення між ними конфлікту виключалася і, у зв'язку з цим, може вміщувати необхідну, а іноді і єдину інформа­цію про фактичні дані, які є предметом доказування даної цивіль­ної справи. Поряд з цим, особисті листи, кореспонденція тощо можуть розкривати такі сторони життя сторін та інших учасників процесу, таємниця яких охороняється законом. Враховуючи особ­ливості цього різновиду письмових доказів, цивільне процесуальне законодавство України встановлює певні обмеження щодо вільно­го оголошення у судовому засіданні змісту особистих паперів, ли­стів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспо­нденції фізичних осіб, які можуть бути оголошені і досліджені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК України (ч. 4 ст. 6, ст. 186 ЦПК України).

Письмові докази, які не можна доставити до суду, відповідно до ст. 140 ЦПК України оглядаються за їх місцезнаходженням. Про час і місце огляду доказів за їх місцезнаходженням повідом­ляються особи, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не є пе­решкодою для проведення огляду. У разі необхідності, в тому чис­лі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді доказів за їх місцезнаходженням можуть бути залучені свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти, а також здійснено фото­графування, звуко-і відеозапис.Про огляд доказів за їх місцезнаходженням складається прото­кол, що підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом усі складені або звірені під час огляду на місці плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час огляду фотознімки письмових доказів, відеозапи-си тощо. Особи, які беруть участь в огляді доказів за їх місцезна­ходженням, мають право робити свої зауваження щодо протоколу огляду.

Речові дoкaзu

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи, в тому числі магнітні, електронні та інші носії аудіовізуальної інформації (ст. 65 ЦПК України).

В основі юридичної природи речових доказів як засобів доказу­вання покладена здатність предметів матеріального світу змінювати свої властивості під впливом навколишніх подій та явищ. Через це, фактичні дані, які мають значення для справи, можуть бути отрима­ні не тільки шляхом вивчення зовнішнього вигляду речового дока­зу, а й шляхом встановлення часу його створення чи зміни.

У судовій практиці з цивільних справ, зазвичай, речові докази використовуються обмежено і виступають здебільшого як предме­ти спору, зокрема у справах, в яких оспорюється якість виготов­лення предмету за договором підряду, про відшкодування шкоди, завданої псуванням майна та ін. Крім того, доказове значення ре­чові докази можуть мати при вирішенні питання щодо задоволен­ня віндикаційного позову.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює спеціальний порядок зберігання, огляду, дослідження та повернення речових доказів. Виключенням з нього є вирішення питання про витребу­вання речових доказів та відповідальність за їх неподання, яке здійснюється відповідно до загальних правил ЦПК України (стат­тями 93, 137 ЦПК України).

Речові докази до набрання рішенням законної сили зберігають­ся у справі або за окремим описом здаються до камери схову речо­вих доказів суду. Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх місцезнаходженням за ухвалою суду. При цьому вони повинні бути докладно описані та опечатані, а в разі

необхідності - сфотографовані. Суд повинен вжити заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані (ст. 139 ЦПК України).

Огляд речових доказів за їх місцезнаходженням здійснюється за правилами, встановленими ст. 140 ЦПК України (див. попередній підпараграф щодо огляду письмових доказів за їх місцезнаход­женням).

Речові докази, які швидко псуються, оглядаються судом негай­но, навіть під час провадження у справі до судового розгляду, з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не перешкоджає огляду речових доказів. У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, може бути залучено свідків, пере­кладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснено фотографуван­ня і відеозапис. Після огляду речові докази, які швидко псуються, повертаються особам, від яких вони були одержані (ст. 141 ЦПК України).

Відповідно до ст. 187 ЦПК України речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом під час судового розгляду, а також пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експер­там, спеціалістам і свідкам. Особи, яким пред'явлено для ознайом­лення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші об­ставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до журналу су­дового засідання.

Протоколи огляду речових доказів оголошуються в судовому засіданні. Особам, які беруть участь у справі, надано право давати свої пояснення з приводу цих протоколів.

Крім того, особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання з приводу речових доказів свідкам, а також експертам, спеціалістам, які їх оглядали.

Поряд з цим, цивільне процесуальне законодавство встановлює спеціальну процедуру дослідження в судовому засіданні таких речових доказів як відеозапис та звукозапис, що мають приватний характер. Відповідно до ст. 188 ЦПК України під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний харак­тер, а також під час їх дослідження застосовуються правила ЦПК України щодо оголошення і дослідження змісту особистого листу-

135вання і телеграфних повідомлень. Відтворення звукозапису і де­монстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відо­браженням у журналі судового засідання особливостей оголошу­ваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі. У разі по­треби відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині. З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фальшивість судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.

Після огляду та дослідження судом, а також набранням рішен­ням суду законної сили речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, якщо останні заявили про це клопотання і якщо його задоволення можливе без шкоди для розгляду справи. Речові докази, що є об'єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприєм­ствам, установам або організаціям. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі у порядку, вста­новленому Кабінетом Міністрів України.

Якщо суд визнав право на речі, що є речовими доказами, не за особами, від яких вони були одержані, то після набрання рішенням суду законної сили такі речі передаються власникам (ст. 142 ЦПК України).

Висновок eкcnepтa

Поняття та види експертизи. Одним із засобів доказування у цивільному процесі є висновок експерта, який є результатом проведеного експертного дослідження. Тому спочатку потрібно зупинитися на понятті експертизи, порядку її призначення та проведення.

Термін «експертиза» (від лат. expertus та від франц. expertise означає: досвідчений; випробуваний).' Отже, можна стверджувати, що будь-яка експертиза є, в першу чергу, застосуванням спеціаль­них знань, які пройшли апробацію досвідом.

' Див.: Юридична енциклопедія /Під ред. Ю. С. Шемшучепка.- К.: Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999.- Т. 2.- С. 333.

Основними ознаками експертизи є:

1) використання спеціальних знань;

2) проведення досліджень з метою встановлення обставин, що мають значення для справи;

3) спеціальний суб'єкт проведення експертизи;

4) процесуальна форма оформлення експертизи;

5) проведення на підставі ухвали суду.

Таким чином, експертиза - це проведення на підставі ухвали суду особою, яка володіє спеціальними знаннями та має спеціаль­ний процесуальний статус (експертом), дослідження певних фак­тичних обставин справи з метою повідомлення суду відомостей, які мають значення для справи, що оформляється спеціальним до­кументом - висновком експерта.

При розгляді цивільних справ може виникнути необхідність у проведенні різних видів експертиз, судово-психіатричної, почер­кознавчої, авторознавчої, технічної експертизи документів, техніч­ної експертизи матеріалів і засобів відеозвукозапису, будівельно-технічної, бухгалтерської, товарознавчої тощо.

В юридичній літературі виділяються багато різних підстав класифікації експертиз¹, однак процесуальне значення мають лише такі:

1) за послідовністю проведення експертиз - первинні та по­вторні;

2) за обсягом проведених досліджень - основні та додаткові;

3) за кількістю експертів, які проводять дослідження- одно­особові та комісійні;

4) за характером знань, які використовуються в процесі експе­ртного дослідження,- однорідні та комплексні.

У ЦПК України своє закріплення знайшли положення щодо до­даткової, повторної, комісійної та комплексної експертиз.

Відповідно до ст. 150 ЦПК України у випадку неповноти або недостатньої ясності висновку експерта суд може призначити до­даткову експертизу. Проведення такої експертизи доручається тому самому або іншому експерту (експертам).

' Див., наприклад: Експертизи в судовій практиці: Навч. посіб. / В. Г. Гон­чаренко, В. Є. Бергер, Л. 17. Буміга та ін.- К.: Либідь, 1993.- С. 9; Треушни-ков М. К. Доказательства и доказывание в советском гражданском процессе.-М.: Изд-во МГУ, 1982.- С. 141; Шляхов А. Р. Судебная экспертиза: Органи­зация и проведение.- М.: Юридическая литература, 1979.- С. 29.

137Отже, до призначення додаткової експертизи суд вдається після розгляду висновку первинної експертизи, тобто при проведенні якої об'єкт досліджувався вперше, коли з'ясується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта не­можливо.

Відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від ЗО травня 1997 р. «Про судову експертизу в кри­мінальних та цивільних справах» висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об'єкти чи не дав вичерп­них відповідей на поставлені перед ним питання; неясним вважа­ється висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер.

У випадках, коли виникає необхідність провести дослідження нових об'єктів або тих самих об'єктів щодо інших обставин спра­ви, суд призначає нову експертизу, яка не є додатковою.

Якщо висновок експерта буде визнано необгрунтованим або та­ким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумні­ви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Комісійна експертиза має місце у випадку, коли для дослід­ження об'єкта залучаються спеціалісти одного профілю. Така екс­пертиза проводиться не менш як двома експертами одного напря­му знань.

Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згод­ний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висно­вок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності (ст. 148 ЦП К України).

Під комплексною експертизою розуміють експертизу, яка проводиться не менше як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань.

Такий вид експертизи призначається тоді, коли для досліджен­ня одного об'єкта (сукупності об'єктів) та встановлення однієї об­ставини, яка вишукується, необхідно одночасне застосування спе­ціальних знань декількох різних сфер науки, мистецтва, техніки або ремесла та, відповідно, необхідна участь декількох експертів різних спеціальностей¹.

Див.: Сахнова Т. В. Судебная экспертиза.- М.: Городец, 2000.- С. 206.

У висновку експертів за результатами комплексної експертизи зазначається, які дослідження і в якому обсязі провів кожний екс­перт, які факти він встановив і до яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійсне­них ним досліджень, і несе за неї відповідальність. Загальний ви­сновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих резуль­татів і формулюванні єдиного висновку.

У випадках виникнення розбіжностей між експертами, як і при комісійній експертизі, експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з пи­тань, що викликали розбіжності.

Порядок призначення експертизи. Суд призначає експертизу для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потре­бують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, реме­сла тощо, за заявою осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 143 ЦПК України).

Експертизу можна призначати на попередньому судовому засі­данні (ч. 6 ст. 130 ЦПК України), під час судового розгляду справи (ч. 4 ст. 171 ЦПК України), а також при перегляді судових рішень у суді апеляційної інстанції (ч. 1 ст. ЗОЇ ЦПК України). Крім того, суд може призначити експертизу до пред'явлення позову у поряд­ку забезпечення доказів (частини 2, 3 ст. 133 ЦПК України).

Необхідність проведення експертизи щоразу випливає з матері­алів справи і, таким чином, носить об'єктивний характер. Проте законодавство встановлює випадки обов'язкового призначення експертизи. Так, суд зобов'язаний призначити експертизу у разі заявления клопотання про призначення експертизи обома сторонами.

Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:

1) характер і ступінь ушкодження здоров'я;

2) психічний стан особи;

3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і немо­жливо їх одержати (ст. 145 ЦПК України).

Ми вважаємо, що підхід щодо обов'язкового призначення екс­пертизи у разі заявления про це клопотання обома сторонами, за­пропонований в ЦПК України, є дещо не вдалим. Сторони, не знаючи правил і особливостей призначення судових експертиз, можуть вимагати їх проведення й у тих випадках, коли досліджен­ня не потрібне чи взагалі не можливе. Тому потрібно зобов'язати

139суд призначати експертизу в разі заявления клопотання про це обома сторонами лише за умови відсутності обставин, які виклю­чають можливість проведення такої експертизи.

Незважаючи на те, що судді самі є фахівцями у галузі права, зако­нодавець (ч. 2 ст. 9 ЦПК України) надає їм право залучати експер­та з метою з'ясування змісту норми права іншої держави.

ЦПК України чітко не врегульовує порядок призначення судової експертизи. Тому цьому питанню приділено увагу в Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердже­ній наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від ЗО грудня 2004 р. № 144/5) та Постанові Пленуму Верховного Суду України № 8 від ЗО травня 1997 р. «Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах». Враховуючи положення статей 143, 171 ЦПК України і п. 9 цієї Постанови можна визначити, що суд при призначенні експертизи виконує такі дії:

1) з'ясовує обставини, що мають значення для надання експерт­ного висновку;

2) визначає особу або (та) установу, якій буде доручено прове­дення експертного дослідження. Відповідно до ч. 2 ст. 143 ЦПК України, якщо сторони домовилися про залучення експертами пев­них осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленос­ті. Крім того, особам, які беруть участь у справі, надано право про­сити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній уста­нові, доручити її конкретному експерту, заявляти відвід експерту.

Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експер­тній установі, її керівник має право доручити проведення експер­тизи одному або кільком експертам, створювати комісії з експертів керованої ним установи, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби замінювати виконавців експертизи, за­явити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи;

3) пропонує учасникам судового розгляду письмово подати пи­тання, які вони бажають порушити перед експертами;

4) оголошує ці питання, а також питання, запропоновані судом;

5) заслуховує думки учасників судового розгляду з приводу поданих питань;

6) у нарадчій кімнаті обмірковує всі питання, виключає ті з них, що виходять за межі компетенції експерта або не стосуються

предмета доказування, формулює питання, які він порушує перед експертом з власної ініціативи, остаточно визначає коло питань, що виносяться на вирішення експертизи, і виносить ухвалу про її призначення. Законодавець наголошує: кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому він має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі (ч. З ст. 143 ЦПК України);

7) оголошує в судовому засіданні ухвалу про призначення екс­пертизи;

8) попереджає під розписку експерта, який не працює у держав­ній експертній установі, про кримінальну відповідальність за заві-домо неправдивий висновок і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, а також приводить його до присяги;

9) передає ухвалу про призначення експертизи експертові або відповідній експертній установі.

Відповідно до ч. 4 ст. 144 ЦПК України, якщо цього вимагають особливі обставини справи, суд може заслухати експерта щодо формулювання питання, яке потребує з'ясування, проінструктува­ти його про доручене завдання і за його клопотанням дати відпові­дні роз'яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які мають право брати участь у їх вчиненні.

Результат дій по призначенню експертизи відображається в особливому процесуальному акті -ухвалі суду про її призначення. Винесення цієї ухвали є обов'язковим. Вона є процесуальною під­ставою для проведення експертизи, надає спрямованість спеціаль­ному дослідженню, а також визначає момент, з якого особа, якій доручається проведення експертизи, набуває статус експерта. Саме з моменту винесення такої ухвали виникають відповідні права та обов'язки в учасників процесу.

Ухвала суду про призначення експертизи повинна відповідати загальним вимогам, що висуваються до ухвал. Однак дана ухвала має й певні особливості, зокрема в ній обов'язково зазначаються'.

1) підстави та строк для проведення експертизи;

2) з яких питань потрібні висновки експертів, ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи;

3) об'єкти, які мають бути досліджені;

1414) перелік матеріалів, що передаються для дослідження;

5) попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (ч. 1 ст. 144 ЦПК України).

В ухвалі про призначення додаткової експертизи суду необ­хідно зазначати, які висновки експерта суд вважає неповними чи неясними або які обставини зумовили необхідність розширення експертного дослідження. При призначенні повторної експер­тизи в ухвалі зазначаються обставини, що викликають сумніви у правильності попереднього висновку експерта (пункти 10,11 По­станови Пленуму Верховного Суду України № 8 від ЗО травня 1997 р. «Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах»).

У випадку доручення проведення експертизи експертам кількох установ, в ухвалі про її призначення зазначається найменування провідної установи, на яку покладається проведення експертизи. Якщо проведення експертизи доручається експертній установі та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визнаєть­ся експертна установа. Ухвала про призначення експертизи напра­вляється в кожну установу - виконавцям, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об'єкти дослідження та матері­али справи направляються провідній установі.

Правильно, послідовно і вичерпно сформульовані питання є найважливішою частиною ухвали суду про призначення експер­тизи. Без них не може бути отримано повного й обґрунтованого висновку експерта. Практика показує, що формулювання питань -найбільш важка для суду стадія призначення експертизи. Іноді їх ставлять нечітко, неточно або неконкретно. При постановці пи­тань у деяких випадках не враховуються сучасні можливості екс­пертизи.

Для полегшення завдання суду щодо правильного визначення задач експертизи та формулювання питань, які виносяться на екс­пертизу, наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 8 жовт­ня 1998 р. затверджені Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз, які визначають зав­дання, що вирішуються за допомогою окремих видів експертиз, орієнтовний перелік вирішуваних питань та об'єкти і матеріали, які повинні надаватись для проведення дослідження. Крім того,

орієнтовні переліки питань, що можуть виноситись на експертизу, пропонуються в літературних джерелах¹.

По окремих категоріях справ питання, які обов'язково ставляться перед експертами, визначаються судовою практикою. Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 березня 1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» в ухвалі про призначення судово-психіатричної експертизи в справах про ви­знання громадянина недієздатним на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:

1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу;

2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними.

В юридичній літературі також обґрунтовано вказується, що у складних випадках, коли для підготовки питань необхідні спеціаль­ні знання, доцільно до їх формулювання залучати експерта, якому буде доручена експертиза, чи іншого фахівця².

При визначенні об'єктів та матеріалів, що підлягають направ­ленню на експертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків (ч. З ст. 144 ЦПК України). Для цього суд може залучити спеціаліста.

Проведення експертизи та висновок експерта. Експертиза проводиться в суді. Якщо ж це потрібно у зв'язку з характером до­сліджень або якщо об'єкт досліджень неможливо доставити до су­ду, її можна проводити і поза судом (ч. 1 ст. 147 ЦПК України).

У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясуван­ня якого експертиза була призначена, або відмовити у його ви­знанні.

Див., наприклад: Біленчук П. Д., Курко М. Н., Стахівський С. М. Судові експертизи: Довідник.- К.: «Влад и Влада», 1997.- 48 с.; Експертизи в судовій практиці: Навчальний посібник / В. Г. Гончаренко, В. Є. Бергер, Л. П. Булига та ін.- К.: Либідь, 1993.- 197 с.; Российская Е. Р. Судебная экспертиза в уголов­ном, гражданском, арбитражном процессе.- М.: Право и закон, 1996.-224 с.

Див.: Криминалистика / Под ред. И. Ф. Крылова- Л.: Издательство ЛГУ, 1976.- С. 410; Чельцов М. А., Чельцова Н. В. Проведение экспертизы в совет­ском уголовном процессе,- М.: Госюриздат, 1954.- С. 108.

143Якщо від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства ухи­ляється відповідач, суд має право постановити ухвалу про приму­совий привід на проведення такої експертизи (ст. 146 ЦПК України).

Крім того, у виняткових випадках, коли особа, щодо якої від­крито провадження у справі про обмеження її у цивільній дієздат­ності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проход­ження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу (ч. 2 ст. 239 ЦПК України).

Відповідно до п. 4.9 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз при проведенні дослідження експерт повинен уживати заходів щодо збереження наданих на експертизу об'єктів, щоб не допустити їх знищення або пошкодження.

Якщо за характером дослідження зберегти об'єкт неможливо, а в ухвалі відсутній дозвіл на пошкодження (знищення) цього об'єк­та, то на його пошкодження чи знищення має бути отримана пись­мова згода суду, який призначив експертизу.

У разі пошкодження чи знищення об'єкта в процесі дослідження до висновку експертизи вноситься про це відповідний запис. По­шкоджені під час дослідження об'єкти або їх залишки поверта­ються до суду, який призначив експертизу.

Документальні матеріали, які були об'єктом дослідження, а та­кож надані для порівняльного дослідження зразки позначаються відповідними штампами й після проведення експертизи (дослід­ження) також повертаються до суду.

Особи, які беруть участь у справі, мають право при проведенні експертизи давати пояснення експерту (ч. 4 ст. 143 ЦПК України).

Результати проведеного експертного дослідження закріплю­ються експертом у його мотивованому висновку, який надається у письмовій формі та приєднується до справи.

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обгрунтовані відповіді на питання, задані судом (ст. 66 ЦПК України).

Висновок експерта як самостійний засіб доказування має свої особливості, які полягають насамперед у тому, що експерт повідом­ляє суду фактичні дані, встановлені в процесі проведеного дослід­ження на підставі спеціальних знань. Жоден інший із передбачених

законом засобів доказування не містить у собі як складовий еле­мент судження про факти. Наприклад, змістом показань свідка є відомості про факти, що спостерігалися ним, думка ж свідка про них не має доказового значення. У зміст висновку експерта обо­в'язково входять умовиводи, висновки про фактичні дані, і саме вони, насамперед, мають доказове значення.

Отже, висновок завжди оснований на спеціальних наукових знаннях, що застосовуються експертом при дослідженні. Він обо­в'язково повинен містити кваліфіковану думку про встановлені обставини, без тлумачення яких експертом не буде й висновку. При цьому висновок експерта є рівним серед рівних, не має пере­ваг перед іншими засобами доказування; він також підлягає дослі­дженню і перевірці, а фактичні дані, що містяться у ньому, оціню­ються судом за загальними правилами. Однак незгода суду з ви­сновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі (ч. 7 ст. 147 ЦПК України).

Таким чином, сутність висновку експерта полягає в тому, що він є заснованим на завданні суду, сформульованому в ухвалі про призначення експертизи, викладом експертом фактичних даних, що мають значення для справи і встановлених ним на основі спе­ціальних знань у результаті експертного дослідження.

Відповідно до Інструкції про призначення та проведення судо­вих експертиз, виділяють три складові частини висновку експерта'. вступну (формальну), дослідницьку і заключну (висновки).

У висновку експерта повинно бути зазначено:

1) коли, де, ким (ім'я, освіта, спеціальність, свідоцтво про при­своєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза;

2) хто був присутній при проведенні експертизи;

3) питання, що були поставлені експертові;

4) які матеріали експерт використав;

5) докладний опис проведених досліджень;

6) зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання (ч. З ст. 147 ЦПК України).

Крім цього, у висновку обов'язково потрібно зазначити, що експерта попереджено про відповідальність за завідомо неправди­вий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

145Якщо під час проведення експертизи експерт встановить обста­вини, що мають значення для справи, але з приводу яких йому не були поставлені питання, він має право свої міркування про ці об­ставини включити до свого висновку.

Правильне оформлення висновку експерта має дуже велике значення для правильної його оцінки судом.

Після отримання висновку експерта, особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися з ним, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу (ч. 4 ст. 143 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 147 ЦПК України суд має право за заявою даних осіб або з власної ініціативи запропону­вати експерту дати усне пояснення свого висновку. Таке пояснен­ня заноситься до журналу судового засідання.

Більш детально питання організації проведення експертиз (до­сліджень) й оформлення висновку експерта розкриваються в Ін­струкції про призначення та проведення судових експертиз.

Забезпечення доказів

За загальним правилом, сторони зобов'язані подати свої дока­зи чи повідомити про них суд до або під час попереднього судо­вого засідання у справі. Проте належні докази у справі не завжди є у осіб, на яких покладений обов'язок по доказуванню певних обставин у справі. Вони інколи знаходяться у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу. В таких випадках подання доказів, якщо не вжити необхідних заходів, може згодом стати утрудненим або неможливим, оскільки вони можуть зникнути або їх можуть пошкодити. З метою захисту інте­ресів сторін та інших учасників процесу, цивільне процесуальне законодавство передбачає інститут забезпечення доказів, норми якого регламентують процесуальний порядок вжиття судом тер­мінових заходів щодо закріплення фактичних даних, щоб в по­дальшому при розгляді справи була можливість їх використати як докази'.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим

Див.: Штефан М, Й. Цивільне процесуальне право: Підручник.- К.: Ін Юре, 2005.- С. 311.

або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У цьому разі заявник повинен подати по­зовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У випадку неподання позовної заяви у зазна­чений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобо­в'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (частини 3,4 ст. 133 ЦПК України).

У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені:

1) докази, які необхідно забезпечити;

2) обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;

3) обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим;

4) справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потріб­но їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів, яка не відповідає встановленим вимогам, залишається без руху, про що суддею постановляється відповідна ухвала, і заявнику надається час для усунення недолі­ків. Якщо заявник усуне вказані в ухвалі недоліки, заява про за­безпечення доказів вважається поданою в день первісного її по­дання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявнику. Проте повернення заяви про забезпечення доказів не пе­решкоджає повторному зверненню із нею до суду у разі усунення обставин, що стали підставою для її повернення.

Відповідно до ст. 135 ЦПК України заява про забезпечення до­казів розглядається судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено - місцевим загальним судом, у межах територіаль­ної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів. Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Однак присутність цих осіб не є обов'язковою. У разі обгрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.

Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскар­ження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.

147Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення до­казів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші ма­теріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

Поряд із процесуальним порядком забезпечення доказів, у ч. 2 ст. 133 ЦПК України встановлено і способи їх забезпечення, якими є:

1) допит свідків;

2) призначення експертизи;

3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місце­знаходженням.

У необхідних випадках судом можуть бути застосовані й інші способи забезпечення доказів.

Список рекомендованої літератури

1. Звягинцева Л. М., Плюхина М. А., Решетникова И. В. Доказывание в судеб­ной практике по гражданским делам: Учеб.-практ. пособие.- М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999.-288 с.

2. Тертыитик В.М-., Слинько С.В. Теория доказательств.- X.: Арсис, 1998.-256 с.

3. Треуштіков М.К. Судебные доказательства.- М.: Городец, 1997.- 320 с.

4. Фурса С., Цюра Т. Докази і доказування у цивільному процесі: Наук.-практ. посіб.- К.: Видавець Фурса С. Я., КНТ, 2005- 256 с.