Освіта як система і процес

Освіта як система є мережею установ різного типу і рівня, яка розвивається.

Основні елементи освіти як макросистеми, що має державний статус, — це системи дошкільного, шкільного, середнього спеціального, вищого і після вузівської додаткової освіти.

«Освіта — це цілеспрямований процес навчання і виховання в інте­ресах особистостей, суспільства, держави, що супроводиться констатацією досягнень тих, хто виучується визначених державних освітніх рівнів — цензів».

Закон України «Про освіту».

Змістовне поняття «школа» сьогодні, як правило, позначає тип освітньої системи або будівля, в якій розміщується учбовий заклад. Проте на протязі тривалої історії розвитку суспільства цей термін мав і понен мати багато значень. На латинській мові «школа» (schola) означає сходи, сходинки яких ведуть вгору. Маючи релігійно-духовне походження, це поняття спочатку відображало об'єднання людей (вчителів і тих, хто вчиться), включених в процес сходження душі і духовності людини. У перекладі з грецького «школа» (schole) трактується як будинок радості в процесі пізнання світу. У зв'язку з цим про школу говорили більше як про той або інший напрям або течію в науці, мистецтві, літературі, суспільно-політичній думці і т. п., що володіє характерними властивостями, методами, прийомами, представленому групою учнів і послідовників якого-небудь вченого або художника, близьких по творчих принципах, ідеях або манері, – наприклад, «ананьєвська школа психологів», «строганівська школа іконопису». Терміном «школа» характеризують також живопис, скульптуру міста або цілої країни у випадку, якщо їх своєрідність виражена в певних стилістичних і хронологічних кордонах – «болонска школа» або «фламандське мистецтво».

Впродовж століть складалися і продовжують з'являтися особливо орга­низовані школи, що відрізняються своїми принципами і певною специфи­кою, і, відповідно, які носять різні назви. Так, у педагогічному світі відомі «Школа радості», «Вальдорфськая школа», «Школа Френе», «Гуманітар­на школа», «Математична школа», «Музична школа», «Художня школа», «Спортивна школа», «Економічна школа», «Школа життя» і так далі

Так само і зміст поняття «Університет» (або лат. Alma Mater— рідна мати) сприймається не лише як тип вищого учбового закладу. Місія університету спрадавна полягала у навчанніі молодої людини сукупності всіх видів знань. З давніх часів Alma Mater був вогнищем мудрості, виконуючим декілька завдань: університет не лише зберігав, шукав і передавав наявні в суспільстві наукові знання, піднесені духовні і культурні цінності. Він ще і виховував інтелект ради вищої культури. Історично саме в університетах народжувалося нове знання, формувалася наукова теорія і оформлялася та або інша парадигма розуміння життя, рослинного і тваринного світу, космосу, людини. В даний час слово «університет», так само як і «школа», володіє загальнокультурним сенсом. (Досить пригадати на­зву книги М. А. Горького «Мої університети».) А сьогодні в Україні відомі «Гуманітарний університет», «Класичний університет», «Педагогічний університет», «Технічний університет», «Технологічний університет», «Медичний університет» та інші, спектр яких постійно поповнюється.

Моделі освіти

1. Модель освіти як державно-відомчої організації. В цьому випадку система освіти розглядається структурами державної влади як самостійний напрям у ряді інших галузей народного господарства. Будується вона за відомчим принципом з жорстким централізован­им визначенням цілей,змісту освіти, номенклатури учбових закладів і учбових дисциплін в рамках того або іншого типу освітньої систе­мы. При цьому учбові заклади однозначно підкоряються і контролюються ад­міністративними або спеціальними органами.

2. Модель розвиваючої освіти (Ст Ст Давидов, В. В. Рубцов і ін.). Ця модель передбачає організацію освіти як особливої інфраструктури че­рез широку кооперацію діяльності освітніх систем різного рангу, типу і рівня. Така побудова дозволяє забезпечувати і задовольняти потреи різних верств населення країни в освітніх послугах; швидко вирішують освітні завдання і забезпечують поширення спектру освітніх послуг. Освіта також дістає реальну можливість бути затребуваною іншими сферами — прямо, без додаткових узгоджень з державною владою. В цьому випадку сфера освіти виступає як ланка соціальної практики.

3. Традиційна модель освіти (Ж. Мажо, Л. Кро, Же. Капіж, Д. Равіч, Ч. Фінн і ін.) — це модель систематичної академічної освіти як способу передачі молодому поколінню універсальних елементів культур минулого, роль якого зводиться в основному до відтворення культури минулого. Основну роль освіти традиціоналісти бачать в тому, щоб зберігати і передавати молодому поколінню елементи культурної спадщини людської цивілізації. Перш за все під цим мається на увазі різноманіття знань, умінь і навиків, ідеалів і цінностей, сприяючих як індивідуальному розвитку людини, так і збереженню соціального порядку. Відповідно до концепції традиціоналізму освітня система повинна переважно вирішувати задачу формування базових знань, умінь і навиків (в рамках його культурно-освітньої традиції, що склалася), що дозволяють індивідові перей­ти до самостійного засвоєння знань, цінностей і умінь вищого ран­гу в порівнянні з освоєними.

4. Раціоналістична модель освіти (П. Блум, Р. Ганье, Б. Ськиннер і ін.) передбачає таку його організацію, яка перш за все забезпечує засвоєння знань, умінь, навиків і практичне пристосування молодого по­коления до існуючого суспільства. В рамках даної моделі забезпечується передача-засвоєння лише таких культурних цінностей, які дозволяють мо­лодому людині безболісно вписуватися в існуючі суспільні структури. При цьому будь-яку освітню програму можна перевести в «по­ведінчий» аспект знань, умінь і навиків, якими слід оволодіти навчаючумуся.

У ідеології сучасної раціоналістичної моделі освіти централь­ное місце займає біхевіористська (від. англ. behavior — поведінка) концепція соціальної інженерії. Раціоналісти виходять з порівняно пасивної ролі учнів, які, отримуючи певні знання, уміння і навики, набувають, таким чином, адаптивний «поведінковий репертуар», необхідний для адекватного життєустройства відповідно до соціальних норм, вимог і чеканнями суспільства. У раціоналістичній моделі немає місця таким явищам, як творчість, самостійність, відповідальність, індивідуаль­ність, природність і ін. Таким чином, поведінкові цілі вносять до освітнього процесу дух вузького утилітаризму і нав'язують педагогові негнучкий механічний образ дій, який знижує його цінність. Ідеалом в цьому стає точне дотримання наказаному шаблону, і діяльності вчителя, перетворюється на натаскування учнів (наприклад, на виконання тестів). І внаслідок цього такі проблеми, як творчий характер не лише навчання, але і викладання, навіть не обговорюються.

5. Феноменологічна модель освіти (А. Маслоу, А. Комбс, До. Род­жерс і ін.) передбачає персональний характер навчання з врахуванням індивідуаль­но-психологічних особливостей тих, що виучуються, дбайливе і шанобливе відношення до їх інтересів і потреб. Його представники мають погляд на школу як на «освітній конвеєр». Освіту вони розглядають як гуманістичне в тому сенсі, щоб вона якнайповніше і адекватно відповідало справжній природі людини, допомогло їй виявити те, що в ній вже закладено природою, а не «відливати» в певну форму, придуману кимось заздалегідь, апріорі. Педагоги даної орієнтації створюють умови для самопізнання і підтримки унікального розвитку кожного учня відповідно до спадково набутого ним природою, надають якомога більше свободи вибору і умов для реалізації дитиною своїх природних потенціалів і самореалізації. Прихильники даного напряму відстоюють право індивіда на автономію раз­витку і утворення.

6. Неінституційна модель освіти. (П.Гудман,І. Ілліч,Ж.Гудлед, Ф. Клейн, Дж. Холт, Л. Бернар і ін.) орієнтована на організацію освіти поза соціальними інститутами, зокрема шкіл і вузів. Це освіта на «природі», за допомогою Internet, в умовах «відкритих шкіл», дистантне навчання і ін.

Основні елементи освіти як конкретного освітнього закладу — це:

1). цілі освіти;

2). зміст освіти;

3). засоби і способи здобування освіти;

4.) форми організації освітнього процесу;

5). реальний освітній процес як єдністьначання, виховання і раз­витку людини;

6). суб'єкти і об'єкти освітнього процесу;

7). освітнє середовище;

8). результат освіти, тобто рівень чформованої людини в даному учбовому закладі.

Функціонування будь-якої освітньої системи підпорядковане тій або іншій меті. Освітні цілі — це свідомо визначені очікувані ре­зультати, яких прагне досягти дане суспільство, країна, держава за допомогою системи освіти, яка склалася, в цілому в даний час і в найближчому мвйбутньому. Ці цілі соціально залежні від різних умов: від характеру суспільства, від державної освітньої політики, від рівня розвитку культури і всієї системи освіти і виховання в країні, від системи головних цінностей.

Освітні цілі — це свідомо певні очікувані результати, якихх прагне досягти дане суспільство, країна, держава за допомогою системи освіти, яка склалася, в цілому в даний час і в найближчому майбутньому.

Цілі освітньої системи — це конкретний опи­с програми розвитку людини засобами освіти, опис системи знань, тих норм діяльності і стосунків, якими повинен оволодіти той, хто навчається після закінчення учбового закладу. Неодноразово робились спроби представити таку програму у вигляді мо­делі випускника школи або вузу, у вигляді професіограми фахівця конкретного учбового закладу. У сучасних умовах при відборі цілей зазвичай враховуються як соціальний запит держави і суспільства, так і цілі окремої людини, яка бажає здобути освіту в конкретній освітній установі, її інтереси і нахили.

Цілі вивчення конкретної учбової дисципліни уточнюють і визначають мету освіти сучасної людини як такі і цілі конкретної освітньої установи з врахуванням специфіки дисципліни, об'єму годин учбового курсу, вікового і інших індивідуальних особливостей тих, хто навчається. Як правило, цілі показують спільні стратегічні орієнтири і напрями діятель­ности педагогів і тих, хто навчається.

Зміст поняття «освіта» на основі аналізу людської куль­туры (І. Я. Лернер) можна розуміти як сукупність:

• системи знань (про природу, суспільство, техніку, людину, космос), яка розкриває картину світу;

• досвіду використання відомих для людини способів діяльності;

•досвіду творчої діяльності по рішенню нових проблем, що забезпечує розвиток здатності у людини до подальшого розвитку культури, науки і людського суспільства;

• досвіду ціннісного відношення до світу.

Знання, засвоєна інформація допомагають людині зорієнтуватися у навколишньому світі. Засвоєні способи діяльності, уміння забезпечують відтворення людиною навколишнього світу. Досвід творчої діяльності також самостійний за своїм змістом. Він передбачає перенесення раніше засвоєних знань в нову ситуацію, самостійне бачення проблеми, бачення альтер­нативи її рішення, комбінування раніше засвоєних способів в нові і ін. Ін­дівід, що не засвоїв досвіду творчої діяльності, не здатний втрутитися в творче перетворення дійсності. Енциклопедично розвинута людини зовсім не гарантує творчого потенціалу. Оскільки людина нічого не робить без потреб і мотивів, без відповідності справі системі цінностей, то відносно незалежної складової змісту освіти виявляється досвід емоційно-цінніснихо стосунків тог, хто навчається до того, що він пізнає або перетворює. Ця складова визначає спрямованість дій навчаючогося в освітньому процесі відповідно до його потреб і мотивів.

У освітній установі зміст осві ти — це зміст діяльності суб'єктів освітнього процесу (викладача і того, хто навчається), він конкретизується в учбовому плані освітньої установи. Зміст кожної дисципліни учбового плану конкретизується в освітніх програмах, кожна освітня програма змістовно знаходить своє відображення в підручниках і навчальних посібниках.

Є декілька способів конструювання і структуризації змісту освіти, які на практиці визначають способи розробки освітньої програми і написання підручника:

Перший спосіб - це лінійна побудова учбового матеріалу. У такій структурі окремі час­тини учбового матеріалу представлені послідовно і безперервно як ланки єдиної цілісної учбової теми, які в сукупності розкривають розділ, а всі розділи — учбовий курс. Кожна частина вивчається лише один раз. Другий спосіб, концентричний, використовується, якщо одне і те ж питання розглядається кілька разів. При повторі зміст розширюється, збагачується новою інформацією і вирішується на новому рівні. Наприклад, в початкових класах в кур­се математикі дається уявлення про багатокутники, а при вивченні геоме­трії вивчаються їх властивості із застосуванням логічних форм доказу. До проблеми можна повертатися через якийсь незначний час в рамках курсу, який вивчається, але можна і через декілька років. Третій спосіб представлення змісту освіти — спіралеподібний: ставиться проблема, до рішення ко­торой учні і вчитель повертаються постійно, розширюючи і збагачуючи коло пов’язаних з нею знань і способів діяльності з різних сфер людської діяльності. Таким чином, для цього способу характерним є багатократне повертання до опрацювання одних і тих же учбових тим і доповнення нових.

Четвертий — модульний спосіб. При такому способі весь зміст кожної учбової теми як цілісної одиниці змісту навчання перерозподілюється по наступних напрямах:

• орієнтаційне, методологічне (інколи його називають світоглядним);

• змістовно-описове;

• операціонально-діяльнісне;

• контрольно-перевірочне.

Способи здобування освіти в світовій і вітчизняній практиці:

• успішне навчання в умовах конкретної освітньої системи в кол­ективі студентів і завершення всього циклу навчання в рам­ках даного учбового закладу успішною здачею випускних іспитів (денна і вечірня форма навчання);

• індивідуальне навчання вдома самостійно або за допомогою педагогів і складання іспитів і інших форм звітності державній екзаменаційній комісії при конкретному учбовому закладі (екстернат);

• дистанційне (від англ. distance — відстань) навчання за допомогою навчальних програм на комп'ютері;

• заочна форма навчання допомогою листування, окремих консультацій у викладачів освітньої установи, звітних письмових конт­рольных робіт, узагальнювальних лекцій зі всього курсу, заліків і іспитів.

Форми організації освітнього процесу:

• урок (35 або 45 хвилин) — основна форма навчанняв школі;

• лекція (90 або 120 хвилин, з перервою або без) — основна форма навчання у вузі;

• семінар — практичне заняття всієї учбової групи;

• лабораторний практикум — практичне заняття із застосуванням техніки, спеціальної апаратури, проведенням експерименту, досліду, дослідження;

• учбова екскурсія на природу, підприємство, в музей, на виставку і ін.

•групові або індивідуальні консультації з викладачем по окремим учбовим темам або питанням, які проводяться за ініціативою викладача або на прохання учнів (їх батьків) в школі або студентів у вузі;

• інші форми організації.

У світовій практиці в різні історичні періоди з'явилися і до цих пір взаємодіють між собою декілька систем навчання:

• класно-урочна;

• лекційно-практична, курсова;

• бригадно-групова;

• індивідуальна;

• кабінетна;

• система інтенсивного (прискореного) навчання;

• система політехнічного навчання (вивчення основ наук і основ сучасного виробництва в їх єдності);

• система різнорівневого навчанняі ін.

Система освіти може розглядатися в межах всієї країни, на рівні окремого регіону (області, АР Криму), міста і окремого району. В цьому випадку говорять продержавну, регіональну і різну освітню систему.