Тема.2 Глобальні проблеми людства та їх прояв у світі

План

1. Вступ.

2. Політичні проблеми.

3. Проблеми народонаселення.

4. Екологічні проблеми.

5. Економічні проблеми.

6. Продовольчі проблеми.

7. Соціальні проблеми.

Література:

Основна:

1. Економічна і соціальна географія світу. Підручник за ред. Б.П. Яценка – К «Форум», 2004.

2. С.Г. Кобернік, Р.Р. Коваленко. Географія. Соціально-економічна географія світу. – Харків: Оберіг, 2010.

Додаткова:

3. Географія світу. Довідник школяра і студента. Донецьк; 2007.

4. О.О. Бейдик, М.М. Падун. Географія для вступників до вищих навчальних закладів. – К.: Либідь, 1995.

5. П.О. Масляк. Я. Б. Олійник, А.В. Степаненко. П.Г. Шищенко. Географія. Навчальний посібник для старшокласників та абітурієнтів. К. – Знання, 1998.

Студенти повинні знати:

- поняття глобальні проблеми людства», їх сутність, причини виникнення, особливості, можливі шляхи розв’язання.

Студенти повинні вміти:

- оцінювати наслідки прояву глобальних проблем на сучасному етапі розвитку суспільства

Вступ

Гострі глобальні проблеми активно вивчали провідні вчені світу (полі­тологи, соціологи, демографи, економісти, географи, біологи, математики та ін.). їх зусиллями наприкінці 60-х-на початку 70-х років XX ст. сформу­валася нова міждисциплінарна наука — глобалістика. Проте перші наукові передбачення таких проблем були зроблені значно раніше. "Батьком" глобалістики можна вважати англійського вченого-монаха Т.Мальтуса, який ще на початку XIX ст. проаналізував глобальну проблему зростання наро­донаселення.

У другій половині XIX ст. з'явилося багато праць учених-географів, що стосувалися взаємовідносин суспільства і природи. Всесторонній аналіз негативного впливу тодішнього господарства на навколишнє середовище дав американський вчений Д.Марш у книзі "Людина і природа" (1864 p.). Про гостру екологічну спрямованість цієї праці говорить її початкова наз­ва — "Людина — руйнівник гармонії в природі". Значну увагу глобальним екологічним проблемам приділяла група європейських вчених, що працю­вали під керівництвом французького географа Елізе Реклю, який, зокре­ма, написав 19-томну географію "Земля і люди" і 6-томну працю "Людина і Земля".

Теоретичні основи сучасної глобалістики заклали на початку XX ст. французький учений Теяр де Шарден та український учений В.І.Вернадський, котрі розробили вчення про "ноосферу" — як сферу панування розуму на нашій планеті.

Велику роль у становленні глобалістики відіграла міжнародна неуря­дова організація вчених, політичних діячів, бізнесменів, яка отримала на­зву Римський клуб. На замовлення Римського клубу було виконано ряд моделей глобального розвитку. Першою і, мабуть, найбільш песимістичною була модель Д.Форестера і Д.Меддоуза, яка пройшла ряд стадій ("Світ-1", "Світ-2", "Світ-3") і відома як доповідь Римського клубу у 1972 р. під на­звою "Межі росту". Творці моделі прийшли до висновку, що коли збере­жуться післявоєнні темпи росту населення, споживання сировини і енергії та забруднення довкілля, то людство неминуче чекає глобальна катастро­фа найпізніше наприкінці XXI ст. Тому автори "Меж росту" пропонували зупинити ріст світової економіки, законсервувавши відсталість більшості країн світу.

Ця модель була піддана гострій критиці (особливо вченими колишньо­го соціалістичного табору), але виконала свою позитивну роль тим, що привернула увагу широкої світової громадськості до глобальних проблем. "Межі росту" в науці, енергетична та сировинна криза, що почалася у 1973 р. в економіці, сприяли швидкому переходу передових країн світу на енерго- і матеріалозберігаючі та природоохоронні технології, а також по­шукам шляхів виходу людства із передкризового стану. Про такі пошуки свідчать назви наступних доповідей Римського клубу: "Людство на роздо­ріжжі" М.Месаровича і Е.Пестеля (1974 p.), "Перегляд міжнародного по рядку" Я.Тінбергена (1976 p.), "Цілі для людства" Е.Ласло (1977 p.); "Поза межами віку марнотратства" Д.Габора і У.Коломбо (1978 p.). Дуже цікавою с праця "Дороговкази в майбутнє" (1980 р.) нашого земляка (зараз громадя­нина Швейцарії) Богдана Гаврилишина, який основну увагу приділив полі­тичним і соціальним проблемам розвитку людства і вже тоді передбачив розпад світової соціалістичної системи і Радянського Союзу.

Усі глобальні проблеми (звичайно, умовно) можна поділити на полі­тичні, економічні, демографічні, соціальні та екологічні.

Найнебезпечнішими для людства є політичні проблеми: а) війни і миру та гонки озброєнь в глобальному масштабі; б) економічного і полі­тичного протистояння Сходу і Заходу, Півночі та Півдня; в) вирішення регіональних релігійних і військово-політичних конфліктів в Європі, Азії та Африці.

На друге місце вийшли екологічні проблеми: знищення природних ресурсів; забруднення навколишнього середовища; збіднення генофонду Землі.

Дуже різноманітними в різних регіонах світу є демографічні проблеми. Для країн третього світу характерний "демографічний вибух", а в розви­нених країнах спостерігається постаріння і депопуляція населення.

Численні соціальні проблеми (охорона здоров'я, освіта, наука і куль­тура, соціальне забезпечення) вимагають для свого вирішення великої кі­лькості коштів і підготовки кваліфікованих спеціалістів.

За останні два десятиріччя найбільших успіхів людство досягло у ви­рішенні глобальних економічних проблем — сировинної і енергетичної. Проте у багатьох районах світу ці проблеми, так само як ще одна економічна проблема — продовольча, є дуже гострими.

Усе більшої актуальності набувають такі міжгалузеві проблеми, як освоєння світового океану та мирного освоєння космосу.

Зрозуміло, що будь-яка класифікація глобальних проблем не може бути вичерпною і абсолютно об'єктивною. Це пояснюється тим, що біль­шість проблем мають і політичні, і соціальні, і економічні корені і тісно взаємопов'язані. Так, зменшення витрат на гонку озброєнь дасть змогу роз­в'язати соціальні, екологічні та інші проблеми. Зменшення матеріало- та єнергомісткості продукції сприятиме вирішенню не лише економічних, а й екологічних проблем.

Політичні проблеми

Упродовж багатьох століть на політичний розвиток людського суспільства впливали дві протилежні тенденції — створення світових імперій та національних держав. Тривалий час інтеграційні процеси, яких вимагав розвиток світового господарства, йшли шляхом створення велетенських наддержав — імперій. У таких державах можна було мобілізувати великі трудові і фінансові ресурси, створити місткий внутрішній ринок. Але поступово почала домінувати тенденція створення порівняно невеликих дер­жав на національній основі, яка остаточно перемогла у XX ст. Боротьба цих двох напрямків світового політичного розвитку постійно призводила до виникнення спочатку міжплемінних, а потім міжнаціональних супереч­ностей, які дуже часто вирішувались за допомогою воєн.

Учені, шукаючи універсальний засіб для припинення воєн, ще більше провокували гонку озброєнь. Наприклад, шведський винахідник і підприємець А.Нобель*, який у середині XIX ст. винайшов динаміт, вважав, що ця сильна вибухівка змусить людство жахнутися можливих наслідків май­бутніх воєн і припинити їх. Але у першій половині XX ст. людство пережи­ло дві світові війни, у яких основною руйнівною силою був тринітротолу­ол — винахід Нобеля.

Саме світові війни, до яких були залучені людські і матеріальні ресур­си більшості країн світу, показати, що світові проблеми, насамперед полі­тичні, треба якось вирішувати. Для цього після Першої світової війни була створена Ліга Націй, а після Другої світової — Організація Об'єднаних На­цій. Проте, протистояння упродовж 1920-80-х років двох військово-політич­них блоків (що отримало назву протистояння Сходу і Заходу) призвели до небаченої у світі гонки озброєнь і нарощування арсеналів зброї масового знищення, насамперед ядерної. Це поставило людську цивілізацію на грань фізичного самознищення, бо використання навіть частини ракетно-ядерно­го потенціалу двох наддержав того часу, СРСР і США, могло викликати ланцюг екологічних катастроф, що отримали назву "ядерної зими".

Тому дедалі більше вчених*, політичних діячів, широкі кола громадськості прилучилися до антивоєнного руху. Широкомасштабне розгортан­ня цього руху у 70—80-х роках XX ст. та економічні проблеми, викликані гонкою озброєнь, насамперед у так званих соціалістичних країнах, змуси­ли лідерів СРСР і США розпочати переговори про скорочення озброєнь. Спочатку було досягнуто згоди про ліквідацію найбільш небезпечних ра­кет середнього радіусу дії і крилатих ракет (договір ОСО-1), які концен­трувались у Європі і могли доносити ядерні боєголовки до цілей за 5-6 хв. Дещо згодом були підписані договори про скорочення звичайних озбро­єнь у Європі та 50% скорочення стратегічних ядерних озброєнь усіх типів (ОСО-2). І хоч розпад радянської імперії розширив кількість країн, що володіють ядерною зброєю, та Росія, Україна, Казахстан і Білорусь взяли на себе міжнародні зобов'язання колишнього Радянського Союзу. Украї­на, яка на певний час стала третьою ракетно-ядерною державою світу, повністю відмовилася від неї.

Досі найбільшими ядерними арсеналами володіють Росія і США, але свої запаси і можливості для подальшого виробництва цієї зброї мають також Франція, Великобританія і Китай. Хоч загроза виникнення світового ядерного конфлікту значно зменшилася, але окремі сучасні тенденції розвитку політичних подій роблять цю проблему досить гострою.

Насамперед, окремі політичні кола у Росії мріють відродити військово-політичну могут­ність колишньої імперії з її потужною наступальною ядерною зброєю. По-друге, чимало країн (Ізраїль, Пакистан, Індія, Іран, Ірак, КНДР) праг­нуть оволодіти ядерною зброєю. Нарешті, досить небезпечним під час воєн може виявитися і "мирний" атом. Десятки атомних електростанцій, розта­шованих у густозаселених районах Європи, США, Японії та інших регіонів світу, при застосуванні сучасної звичайної високоточної зброї можуть бути зруйнованими. Важко уявити, до яких наслідків призведе вибух сотень "Чорнобилів" одночасно, адже в атомних реакторах міститься у десятки і сотні разів більше запасів радіоактивних речовин, ніж у найпотужніших атомних бомбах.

Небезпека нової світової війни весь час підтримується великою кількістю регіональних військово-політичних конфліктів. Регіональні конфлікти вже після Другої світової війни завдали величезних збитків і забрали жит­тя десятків мільйонів осіб у Кореї, В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, на Близькому і Середньому Сході, у Центральній, Південній і Східній Африці та інших регіонах світу. Раніше більшість цих конфліктів провокувалися радянською імперією, яка прагнула поширити "завоювання соціалізму" на весь світ. Будь-який режим, який заявляв про перехід на шлях "соціалістичного розвитку", одразу ж отримував масовану військову та економічну допомогу. Таким чином були викликані диктаторські режими на Кубі (Ф.Кастро), у Лівії (М.Каддафі), в Іраку (С.Хусейн) та ін.

Зараз більшість регіональних конфліктів виникає на національній або релігійній основі. Особливо небезпечною є широка смуга регіональних кон­фліктів, що виникла на південних межах колишньої світової соціалістичної системи. Вона простягнулась від Південної Європи (держави колишньої Югославії, Албанія) через Кавказ (Грузія, Вірменія, Азербайджан, пів­день Росії) і Малу Азію (проблема Курдистану) до Центральної і Південної Азії (Афганістан, Таджикистан, прикордонні райони Індії і Пакистану, Шрі-Ланка). У західній частині цієї зони явно спостерігається протистоян­ня між християнським та мусульманським світом. У багатьох мусульмансь­ких країнах посилюються ісламський фундаменталізм, який становить сут­тєву загрозу для міжнародної стабільності.

Людство докладає величезних зусиль, щоб ліквідувати вогнища регіона­льних конфліктів. Для цього задіються можливості ООН, багатьох миро­творчих організацій і авторитетних політичних діячів, а в останні роки і військових структур НАТО. Частину конфліктів на Півдні Африки, на Близькому Сході (проблема Палестини), в Індокитаї, у країнах колишньої Югославії вдалося ліквідувати або пригасити. Але в багатьох випадках миротворчі ініціативи зазнають краху (особливо це стосується африкансь­ких країн). Наслідком військово-політичних конфліктів є консервація від­сталості багатьох країн, мільйонні потоки біженців, злидні і голод.

Регіональні конфлікти часто породжують ще одну важливу сучасну проблему — міжнародний тероризм. Щоб досягти своєї мети, ворогуючі сторони часто вдаються до захоплення заручників, вибухів у літаках, по­їздах, супермаркетах та інших місцях масового скупчення людей.

Вирішення проблеми регіональних конфліктів можливе лише при усу­ненні їх причин, які найчастіше полягають в існуванні тоталітарних режи­мів, національному, релігійному і соціальному гнобленні.

Проблеми народонаселення

Проблеми народонаселення є невід'ємною частиною глобальних про­блем сучасності, до складу яких входять також проблеми війни і миру, зростаючого розриву в рівнях економічного розвитку країн різного типу, забруднення довкілля, забезпечення продовольством населення Землі, во­дних, сировинних і енергетичних ресурсів, боротьби з міжнародним теро­ризмом і організованою злочинністю.

Прирости населення в різних регіонах різні. Переважаюча більшість населення живе в країнах, що розвиваються. В 1990 р. у цій групі країн проживало 4087 млн. осіб (разом з Китаєм). До 2025 р. населення цих країн зросте ще на 3 млрд. осіб, що становитиме 95% приросту населення світу. Таких темпів приросту країни цієї групи не мали навіть у 60-ті роки XX ст., на які припадає пік природного приросту населення. Особливо динамічно зростає населення в країнах Африки, де природний приріст становить 3%: на рік, тобто 10 мли осіб щорічно. Середньорічні темпи природного приросту населення країн Азії і Латинської Америки становлять 1,8%, серед яких виділяються Індія, країни Західної і Південної Азії, Центральної Америки і Андської групи.

Кількість населення економічно розвинених регіонів світу знизилося із 33,1% у середині XX ст., до 24,1% в останній чверті століття; за прогнозними розрахунками ООН спад триватиме й далі. Особливо це стосується розвинених країн, що входять до Організації економічного співробітницт­ва і розвитку — 20% в 1950 р. і 14% наприкінці століття. В той же час відбулося зростання цього показника в країнах Азії, Африки, Латинської Америки — з 66,9%. у 1950 р. до 79,5%, у 2000 р.

Прогнозні розрахунки ООН свідчать, що навіть якщо найбільш бідними в економічному розвитку залишаться лише країни Південної Азі і і Африки, їх частка в населенні світу до кінця XXI ст. перевищить 60%.

В останній чверті XX ст. у розвинених країнах Європи, Північної Америки, в Австралії, Японії природний приріст не перевищує 1 % на рік. Зниження показників народжуваності викликає зміну вікової структури населення (зменшення частки дітей і молоді, збільшення кількості людей похилого віку, тобто ''постаріння населення"), зменшення його кількості в працездатному віці, депопуляції в майбутньому. Новий тип вікової структури викликає складні проблеми економічного, політичного і культурного характеру. У країнах Азії, Африки. Латинської Америки швидке зростан­ня кількості населення (подвоєння через кожних 20-30 років) призводить до загострення важливих соціально-економічних проблем в цих регіонах: значного переважання темпів приросту населення над темпами економіч­ного росту і до ще більшого відставання від аналогічних показників розви­нених країн; швидкі темпи урбанізації, збільшення числа безробітних і осіб, що не знаходять застосування своєї праці (30%. працездатного насе­лення світу), зростання чисельності неграмотних (950 млн. чол. за даними ЮНЕСКО в 2000 р.) поряд з ростом частки грамотного населення в світі (85%. наприкінці століття).

У групі країн нової індустріалізації (Східна Азія, окремі країни Латинської Америки) показники природного приросту становлять від 0,7 до 1,5% У результаті втілення у життя програми планування сім'ї.

У великій групі країн тропічної Африки, Південної Азії, деяких країн Центральної і Південної Америки, а також країн мусульманського Сходу зберігаються традиції високої народжуваності і природний приріст перевищує 2,5-3%.

У найчисельнішій групі країн, що розвиваються (Індія, Індонезія, країни Індокитаю, Мексика, Колумбія, Венесуела, Чилі. Єгипет, Туніс та ін.), де діють державні програми планування сім'ї, показники природ­ного приросту населення коливається від 1,5 до 2,5%

Потенційна загроза розвитку сучасної демографічної ситуації полягає в тому, що населення світу може вступити в XXI ст. з 1 млрд. безробітних, 1 млрд. голодуючих. 1 млрд. неграмотних, 2 млрд., що живуть в умовах відносного або абсолютного перенаселення, 1,5 млрд. знедолених, що зна­ходяться за "межею бідності".

Для вирішення глобальних демографічних проблем слід встановити допустиму межу чисельності населення Землі (від 10 до 20 млрд. осіб), визначити строки стабілізації загальної чисельності населення (близько 2110 р. — 10,5 млрд. осіб, в тому числі в Азії — 57%, в Африці — 19%населення світу), Амстердамська декларація ЮНФПА (Фонд ООН в галузі народонаселення, заснований в 1967 р.) передбачає застосування заходів, скерованих на зменшення показників народжуваності, підвищення якості населення (освіта, здоров'я), демографічної грамотності, підвищення соці­ального статусу жінок, планування сім'ї, на що ЮНФПА передбачив ви­тратити до кінця XX ст. 10 млрд. американських доларів щорічно.

Глобальність проблеми народонаселення в тому, що вона не може бути локалізована в якомусь певному регіоні, і нерівномірне зростання чисельності населення в окремих країнах може викликати помітні зміни на геополітичній карті світу.

Екологічні проблеми

В останні десятиріччя суспільство все більше турбує стан навколишнього середовища, бо людина як біологічна істота не може існувати без чистого довкілля. Створення ж штучного середовища для життя людей є або абсолютно неможливим, або надзвичайно дорогим (американські про­екти "штучної біосфери"). Тому екологічні проблеми (від грецького ойкос — середовище) зараз розглядаються як одні з найбільш загрозливих для люд­ства.

Основною причиною виникнення глобальних екологічних проблем є нераціональне природокористування. Уже на первісних стадіях розвитку людства його діяльність у галузях мисливства і рибальства, а потім земле­робства і тваринництва призвела до значного збідніння природних ресур­сів. Були повністю знищені сотні видів великих тварин морських організмів (мамонт, тур, Стеллерова корова та ін.), перетворені в пустелі квітучі ко­лись землі Північної Африки, Малої Азії. Індії; на величезних просторах змінена природна рослинність (особливо це стосується лісових біоценозів). У XX ст. загострилися проблеми мінеральних, енергетичних, земельних ресурсів, які через варварське їх використання вже не можуть забезпе­чувати потреб людства.

Проблема збідніння природних ресурсів посилюється ще й тим, що слаборозвинені країни намагаються подолати свою економічну відсталість за рахунок посиленої експлуатації природних ресурсів, що призводить до погіршення стану довкілля (більшість "промислових революцій" у світі від­бувалось саме завдяки нещадному використанню мінеральних, лісових, водних та інших ресурсів).

У другій половині XX ст. загострилися проблеми забруднення навколи­шнього середовища, які можна розглядати у кількох аспектах:

1) як джерела викидів виділяють промисловість (відходи гірничовидобувної промисловості), сільське господарство (хімічне забруднення ґрунтів); транспорт (насамперед шкідливі викиди автомобілів) та побут (велика кількість побутового сміття);

2) серед забрудників можна виділити механічні (пил, тверді промислові і побутові відходи); хімічні (різноманітні гази, рідини та аерозолі, які здатні негативно впливати на життєдіяльність організмів); радіоактивні (випромінювання і пил); бактеріальні (пов'язані насамперед з органічними відходами). Існують і такі специфічні види забруднень, як шумове та забруднення електромагнітними хвилями;

3) забруднення навколишнього середовища прийнято розглядати за геосферами: атмосферою, гідросферою та літосферою.

Забруднення атмосфери. У зв'язку з неперервністю повітряного простору та швидким кругообігом речовин в атмосфері тут спостерігається вели­ке розсіювання забрудників. Тому глобальні зміни в цій оболонці можливі вже у найближчі десятиріччя, якщо людство не вживе кардинальних за­ходів. Для атмосфери найбільш гострими є проблеми ''парникового ефекту", "озонових дір", кислотних дощів, пилового забруднення.

"Парниковий ефект", тобто різке потепління клімату на земній кулі, спричинений зростанням у повітрі вмісту вуглекислого газу (СО.,), що утво­рюється в результаті згоряння органічного палива. За нормальних умов вміст CO., в атмосфері незначний і складає всього 0,03%.

Цей газ виділяється при диханні, а також при розпаді живих організмів і потрібний для живлення рослин. Але природний кругообіг вуглекис­лого газу в природі порушується. Згідно з оцінками, подвоєння вмісту CO., в повітрі може привести до підвищення середньої температури на планеті на 2-4 0С. Підраховано, що лише за 1970-1990 pp. спалено стільки вугіл­ля, нафти і горючих сланців, що вміст вуглекислого газу зріс на 15 %, a подвоєння його кількості можна очікувати вже у 2030 р. Сприяє потеплін­ню клімату і безпосереднє теплове забруднення повітря, що зумовлене низьким коефіцієнтом корисної дії більшості машин і механізмів. Це вже яскраво помітно над великими агломераціями, мікроклімат яких значно тепліший, ніж на навколишніх територіях.

Для стабілізації вмісту вуглекислого газу, насамперед, рекомендується змінити світовий паливний баланс за рахунок збільшення частки природно­го газу (СН4), який містить дуже мало вуглецю. Проблема "парникового ефекту" сприяє розвиткові атомної енергетики, яка не дає викидів CO2,. I тому після невеликого спаду в будівництві атомних електростанцій після Чорнобильської катастрофи, їх спорудження у багатьох країнах світу про­довжується, правда, із більш жорсткими заходами екологічної безпеки. Кар­динально проблема "парникового ефекту" може бути вирішена лише при переході людства до альтернативних джерел енергії і водневої енергетики*.

У 70-80-х роках XX ст. учені все частіше стали фіксувати зменшення концентрації озону (О3,) у стратосфері, особливо над полярними і приполяр­ними районами. Це явище отримало назву озонових дір. Вони небезпечні тим, що зменшення вмісту О3 дає змогу вільно проникати на поверхню Землі ультрафіолетовим променям, які є шкідливими для живих організ­мів. Зменшення вмісту озону спричинене викидами різних речовин, насам­перед фреонів (вони використовуються у холодильниках і морозильниках) і розпилювачів. Крім зменшення викидів цих речовин, проблему "озонових дір" можна вирішити за допомогою спеціальних приладів — озонаторів. Адже О;і утворюється в природі під час гроз (проходження у повітрі елек­тричних розрядів), тому технологія виготовлення такого приладу проста. Але робота озонаторів вимагає величезної кількості електроенергії і, від­повідно, коштів.

Для тих регіонів світу, де електроенергетика базується на спалюванні великої кількості вугілля, актуальною є проблема "кислотних дощів". Уперше з цією проблемою зіткнулися на Північному Сході США, у Вели­кобританії і Німеччині. Зараз кислотні дощі завдають значної шкоди екосис­темам Центральної і Східної Європи, скандинавських країн, багатьох районів Росії, Китаю та Індії. У викопному паливі, крім вуглеводів, завжди є домішки сірки, фос­фору та багатьох інших елементів. Так, у сирій нафті міститься від 0,1 до 5,5% сірки, а у різних сортах вугілля від 0,2 до 7% сірки. При спалюванні ці елементи, так само, як і азот, що міститься в повітрі, утворюють оки­сли. У результаті різноманітних фізико-хімічних процесів окисли сірки, азоту, фосфору перетворюються в кислоти, які разом з атмосферними опадами потрапляють на поверхню землі. Тоді як рН* дистильованої води становить 7, кислотність опадів у доіндустріальні часи була 5,2-5,6 (за аналізом льодів Антарктиди і Гренландії), то в багатьох сучасних промислових районах рН дощових вод становить від 3,5 до 4,5. Особливо небезпе­чними значення рН бувають у густому тумані під час смогів. У Лос-Андже­лесі була зафіксована рН-2, а під час трагічного лондонського смогу 1952 р. рН становила всього 1,6 (для порівняння рН лимонного соку 2). Потрапля­ючи в ґрунти, кислотні дощі зменшують в них кількість поживних сумішей калію, кальцію, магнію, гнітюче впливають на ріст рослин, а інколи при­водять до їх повної загибелі. Найбільш чутливо на випадання таких опадів реагують хвойні ліси, які знаходяться в пригніченому стані на великих просторах Західної і Центральної Європи та північного сходу США.

Негативно впливають кислотні дощі і на органічний світ водойм. Спочатку зникають планктонні організми, потім гине риба, яка не має корму, а при ще нижчих значеннях рН розм'якшуються панцирі ракоподібних і молюсків. Значних збитків завдають окисли і кислоти сірки також матеріа­лам і спорудам. Посилюється корозія чорних і кольорових металів, мармур і вапняки внаслідок хімічних реакцій перетворюються у гіпс. Це особливо несприятливо позначається на стані архітектурно-історичних пам'ятників європейських країн, які, простоявши століття або навіть тисячоліття, мо­жуть бути зруйновані за кілька десятків років (Парфенон в Афінах, будів­лі в імператорському Римі, середньовічні статуї і храми багатьох міст Іта­лії, Франції і Німеччини).

Антропогенне забруднення повітря пилом значно поступається при­родному надходженню пилу в атмосферу і має переважно локальний харак­тер. До того ж, в останні десятиріччя, у зв'язку з розвитком систем газопилоочищення, кількість пилу і аерозолів, що викидаються різними дже­релами забруднення, практично не зростає. Тому глобальне похолодання клімату внаслідок зменшення сонячної радіації через велику кількість пилу в атмосфері Землі є малоймовірним. Але на окремих промислових терито­ріях щільність пилу у повітрі настільки значна, що впливає на зміну мікро­клімату і, що особливо небезпечно, сприяє формуванню смогів. З пилом в атмосфері розсіюється велика кількість шкідливих важких металів — свин­цю, кадмію, миш'яку, цинку та ін. Так, якщо загальна кількість пилу, що потрапляє в атмосферу із штучних джерел уп'ятеро менша від тої, що утворюється природним шляхом, то важких металів в результаті людсь­кої діяльності виділяється у кілька разів більше (табл. 48).

Найбільш забрудненими у гідросфері є річкові і озерні води. Коли ще кілька десятиліть тому (50-70-ті роки XX ст.) в найгіршому стані були поверхневі води Західної Європи (річки Рейн, Ельба, Маас, По) і США (річки басейну Міссісіпі, р. Гудзон, Великі Американські озера), то зараз найбільше нечистот є в ріках Східної Європи (Дунай в середній і нижній течії, Дніпро, Волга). Загрозливих масштабів набуває забруднення поверхневих вод у країнах, що розвиваються.

Підземні води, завдяки природним фільтруючим властивостям гірсь­ких порід, забруднені значно менше. Масове проникання шкідливих речо­вин у горизонти міжпластових вод відбувається переважно при аваріях на нафтових свердловинах або при закачуванні забруднених стічних вод під землю. Проте можливе і природне погіршення якості підземної води при дуже активному її використанні (коли забори води в кілька разів перевищують її поповнення внаслідок інфільтрації) через зміну геохімічних про­цесів. Крім того, посилене відкачування підземних вод призводить до про­сідання території, часом на кілька метрів (у Мехіко деякі райони в XX ст. опустились на 5-7 метрів).

У Світовий океан шкідливі речовини потрапляють із багатьох джерел. Основну масу забрудників приносять річкові води, але багато їх також надходить разом із атмосферними опадами, а також в результаті господарської діяльності людини в акваторіях океанів і морів. Найбільш забруд­неними районами Світового океану вважаються внутрішні моря Європи (Балтійське, Чорне, Азовське, Північне, Середземне) та Азії (внутрішнє Японське, Жовте, Яванське), а також Перська та Мексиканська затоки. Зараз надходить нова інформація про сильне забруднення морів відхода­ми діяльності військово-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу, а тепер Росії. Так, в Японському і Баренцовому морях постійно захоронюється значна кількість радіоактивних відходів, а в Білому морі почалася масова загибель багатьох видів морських організмів, причини якої ще не з'ясовані.

Просторам відкритого океану найбільшої шкоди завдає забруднення нафтопродуктами, яких викидалося до 10 млн. т в рік. Раніше всі води після промивання танкерів і інших суден зливалися прямо в океан, але тепер міжнародні організації змушують власників суден здавати ці води екологічним службам портів. Іншим великим джерелом надходження наф­ти є аварії танкерів. Особливо "урожайними" на аварії великих танкерів були 70—80-ті роки, коли виливалися десятки або й сотні тисяч тонн нафти біля узбереж Європи і Північної Америки*.

Нафтова плівка, яка надзвичайно швидко розтікається, може зай­мати площі у сотні і тисячі квадратних кілометрів. В районі утворення цієї плівки припиняється обмін повітрям і водою між атмосферою і гідросфе­рою, що призводить до загибелі морських організмів і різкого зменшення вологості повітря, а відповідно і клімату прилеглих територій.

Широке використання в господарстві і побуті виробів із пластмас і синтетичних волокон, які легші за воду і майже не розчиняються в природних умовах, призвело до їх значного нагромадження у водах Світового океану. Особливо багато сміття плаває в Атлантичному океані, що неодно­разово відзначали вчені-дослідники А.Бомбар, Ж.-І.Кусто, Тур Хейєрдал. Потрапляючи у стравохід і дихальні шляхи великих морських організмів, пластикові вироби часто стають причиною їх загибелі.

На щастя, людство вже має достатньо позитивних зразків боротьби із забрудненням річкових, озерних і морських вод. За останні десятиріччя очищені річки в басейнах Рейну, Міссісіпі, Великі Американські озера, поліпшився екологічний стан Середземного моря. Правда, існують і негативні приклади вирішення водогосподарських проблем. Найяскравішим із них є майже повна деградація геоекосистем Аральського моря. Трагічна доля Аралу повинна служити повчальним уроком для багатьох країн, що розвиваються, які мають обмежені водні запаси.

Деградація земель. Кількість земельних ресурсів на земній кулі обмежена, до того ж їх не можна замінити жодними іншими ресурсами. Щоро­ку з активного використання вилучаються мільйони гектарів земель, хоч, втрата кожного гектара родючої землі зменшує можливості людства вирі­шити продовольчу, сировинну, соціальну та інші глобальні проблеми.

Деградацію земель спричиняє багато факторів: 1) гірничі розробки; 2) посилення водної і вітрової ерозії внаслідок людської діяльності; 3) хі­мічне забруднення ґрунтів міндобривами та отрутохімікатами.

Відкритий видобуток корисних копалин і сильна ерозія призводять до повної втрати родючого шару землі і формування "місячних ландшафтів", або "бедлендів" (від англ. погана земля). Внесення мінеральних добрив, гербіцидів і пестицидів хоч і дає змогу підвищити урожайність сільськогоспо­дарських культур і навіть тимчасово підвищити родючість земель, проте з часом в ґрунті нагромаджуються шкідливі хімічні сполуки. Потрапляючи в культурні рослини, тканини комах і тварин через харчові ланцюги, вони часто у дуже значних концентраціях досягають організму людини, збіль­шуючи захворюваність і смертність. Яскравим прикладом є використання надзвичайно сильної отрути інсектициду ДДТ, який вже заборонений для використання більше десяти років, але досі циркулює в харчових ланцюгах. Причому, нагромаджується він навіть в організмах морських, арктичних та антарктичних тварин, де ДДТ ніколи не вносився.

Чи загрожує нам глобальна екологічна катастрофа? Різке погіршен­ня стану довкілля у XX ст. поставило проблему глобального виживання людства. Особливо небезпечні тенденції хижацького використання природних ресурсів і наростання маси шкідливих викидів спостерігалися у 50— 70-ті роки. Проте широкий "алармістський" (від англ. тривога, страх) рух учених, а потім ще більш масові громадські рухи "зелених", змусили ви­робників перейти до більш раціонального природокористування. Зараз вже можна говорити про те, що спільними зусиллями вчених, виробників, урядів країн і громадськості можна відвернути екологічну катастрофу. Основними шляхами розв'язання екологічних проблем є такі:

1) перехід до матеріало- і енергозберігаючих технологій, а в перспективі — до замкнутих циклів використання ресурсів, що дасть змогу перейти до маловідходного виробництва;

2) використання нагромадженого за тисячоліття людської діяльності досвіду раціонального природокористування. Розробка регіональних схем використання ресурсів в залежності від природних економічних та соціальних особливостей території;

3) розосередження екологічно шкідливих виробництв, які в даний час ще не можна закрити;

4) розширення природно-заповідних територій, особливо в районах з нестабільними екологічними системами (тундра, пустеля, вологі екваторі­ альні ліси);

5) екологічна освіта і виховання населення.

Скоординована робота багатьох країн і організацій дала змогу започаткувати спеціальну програму ООН з охорони довкілля (ЮНЕП), у 1980 р. прийняти "Всесвітню стратегію охорони природи", а у середині 80-х років підійти до концепції стійкого розвитку. Ця концепція, розроблена Всесвітньою комісією з навколишнього середовища і розвитку, отримала назву комісії Брутланд (від прізвища її голови — прем'єр-міністра Норвегії). У доповіді "Наше спільне майбутнє" (1987 p.), підготовленою комісією Брутланд, чітко заявлено про те, що економіка повинна забезпечувати потре­би людей, не виходячи за рамки екологічного потенціалу планети. Зупини­ти прогрес, як це пропонувалося у перших доповідях Римського клубу, неможливо, людство повинно і надалі розвиватися. Але кожне покоління, яке використовує природні ресурси планети для своїх потреб, повинно пам'ятати про долю своїх майбутніх поколінь.

Найбільш пам'ятною і успішною була конференція ООН по довкіллю і розвитку у Ріо-де-Жанейро ь 1992 р. У її роботі взяв участь і перший президент України Л.М.Кравчук. П'ять основних документів ("Декларація по довкіллю та розвитку", "Порядок дня на XXI ст.", "Заява про принци­пи ставлення до лісів", "Конвенція про біологічне розмаїття" і "Конвенція ООН про зміни клімату"), прийняті конференцією, базувались на концеп­ції сталого розвитку.

Найновішим з документів, обсягом у 700 сторінок, є "Порядок дня на XXI ст.", у якому визначені пріоритетні дії людства у найближчі роки і на віддалену перспективу для досягнення сталого розвитку. У ньому розглянуті: проблеми збереження різних геосфер; завдання окремих країн і між­народних організацій у забезпеченні збалансованого екологоекономічного розвитку, особливо у країнах, що розвиваються; науково-технічні, ін­формаційні, правові та фінансові ресурси для розв'язання екологічних проблем.

Згідно з оцінками вчених, для забезпечення всіх екологічних програм необхідно приблизно 600 млрд. доларів у рік, з яких 125 млрд. промислове розвинені країни повинні дотувати країнам, що розвиваються. На жаль, саме фінансові питання стали причиною суперечок між різними країнами, і наступна конференція ООН з проблем довкілля, що відбулася у 1997 р. у Нью-Йорку, закінчилася безрезультатно. Багаті країни не завжди хочуть ділитися своїми ресурсами для розв'язання екологічних проблем в інших регіонах. Це добре видно на прикладі ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, з якими Україна змушена справлятися практично самостійно. Величезні відрахування з бюджету на ліквідацію цієї аварії стримують економічний розвиток України, а всі розвинені країни світу ніяк не можуть зібрати 750 млн. доларів, які необхідні на будівництво нового саркофагу Чорнобильської АЕС.

Незважаючи на певні суперечки між країнами, на невирішеність багатьох регіональних екологічних проблем, людство поступово переходить до нової ідеології еколого-економічного розвитку, пов'язуючи свій добро­бут не лише із зростаючою кількістю матеріальних благ, а насамперед із здоровим довкіллям.

Економічні проблеми

До цієї групи проблем відносять переважно енергетичну, сировинну та продовольчу. З одного боку, економічні проблеми стосуються безпосе­редньо кожного жителя, як споживача продукції. Адже дефіцит сирови­ни, енергії, продуктів харчування призводить до зростання цін на готову продукцію, а отже — до зниження життєвого рівня населення, особливо в найбідніших країнах. З іншого боку, в глобальних масштабах, економічні проблеми втрачають гостроту у зв'язку з тим, що людство почало їх ефек­тивно вирішувати. Зараз, наприклад, вже не стоїть питання про те, чи ресурсний потенціал нашої планети дасть змогу прогодувати шість чи на­віть десять млрд. жителів. Тієї сільськогосподарської продукції, яка вироб­ляється в останні роки, цілком достатньо для повноцінного харчування всіх жителів Землі. Проблема полягає в тому, що вона дуже нерівномірно розподіляється між різними регіонами і країнами.

Сировинна та енергетична проблеми мають багато спільного. Викликані вони насамперед недостатньою кількістю розвіданих запасів корисних копалин і дуже нераціональним їх використанням. У 60-70-ті роки най­більш песимістично настроєні вчені передбачали, що вже до 2000 р. бу­дуть вичерпані родовища срібла, золота та інших кольорових металів, а до 2025 р. — більшість запасів корисних копалин. Активізація пошукових робіт дала змогу наприкінці 80-х-на початку 90-х років досягти позитивно­го балансу між кількістю новорозвіданих запасів корисних копалин і розмі­рами їх видобутку. Проте доводиться експлуатувати родовища, які знахо­дяться у гірших гірничо-геологічних умовах, у районах з екстремальними природними умовами (Сибір, Канадська Арктика, пустелі Африки і Австралії), з нижчим вмістом корисних компонентів у рудах. Усе це призво­дить до подорожчання сировини і енергії, а значить, і всієї продукції різ­них галузей господарства. Тому основним шляхом вирішення сировинної та енергетичної кризи є перехід до матеріало- і енергозберігаючих технологій, комплексного використання сировини, створення маловідходного і без­відходного виробництва.

Уже в 70-80-х роках матеріаломісткість продукції у найбільш розвинених країнах світу зменшилась на 25-40%, зараз цей процес охопив усю світову економіку. Країни, які мають значно вищі від середньосвітових показники витрат сировини і енергії, не можуть випускати конкурентноздатної продукції. Це добре видно на прикладі України та інших постсоціалістичних країн, в яких витрати матеріалів і енергії на одиницю готової продукції у 2-3 рази більші, ніж у Японії і країнах Західної Європи.

До зменшення використання сировини повинна привести і заміна бага перед повинна бути висока припливна хвиля. В цьому відношенні найсприятливіші характеристики мають канадська затока Фанді (17 м), протока Ла-Манш (до 15 м), Бенжинська Губа на Камчатці (до 13 м), Біле море (10 м) та деякі інші райони.

До нетрадиційних джерел належать також синтетичне рідке і газоподібне паливо, гідротермальні електростанції, енергія водню.

Але розрахунки показують, що й зараз, наприкінці XX ст., на всі ці нетрадиційні джерела енергії у світовому паливно-енергетичному балансі припадає менше 2%.

Продовольчі проблеми

Серед глобальних проблем, які безпосередньо впливають на долю людства, виділяють продовольчу. Вона визначається спроможністю Землі про­годувати нинішнє і майбутні покоління планети. До певної міри це наслідок того, що харчування є фізіологічною потребою людини.

Згідно з даними ФАО (продовольчої і сільськогосподарської організації ООН), нині на планеті голодують понад 500 млн. осіб, а ще 1 млрд. осіб постійно недоїдають. Продовольча криза особливо актуальна для багатьох країн Африки, Азії, Латинської Америки і загрожує поширитися на інші території. У сучасному світі продовольча проблема тісно пов'язана з інши­ми глобальними проблемами: демографічною, енергетичною, екологічною. Недостачу в продуктах харчування людство відчувало завжди. Так, зі священних книг індіанців Центральної Америки довідуємося, що в їх ритуа­лах та релігійній символіці чільне місце займала головна продовольча куль­тура цієї території — кукурудза. У щоденній християнській молитві, звер­таючись до Бога, ми просимо ".хліб наш насущний дай нам днесь.". А на державному прапорі України хіба не впізнаємо блакить неба в погожу днину та золотистий колір українського хлібного степу?

Відомий демограф Б.Урланіс у 40-х роках писав, що у Х-ХІІІ ст. голод косив мільйони людей, а за ним часто йшли різні епідемії, що спустошували цілі міста, села, навіть народи.

Із середини XIV ст., коли розвинулася торгівля, вдосконалилося транспортування і зберігання зерна, забезпечення продуктами поліпшилося. Та глобальна продовольча проблема залишилася. Уперше про неї заговорили у 30-х роках XX ст. після штучного голодомору в Україні (1932-1933 pp.), організованого комуністичним режимом, коли вмерло до 6-7 млн. укра­їнців.

Після Другої світової війни (1945 р.) створена перша спеціалізована організація ООН-ФАО, у назві якої вживається слово "продовольча". Цим була підкреслена роль світового співтовариства і місце сільського господарства у боротьбі за ліквідацію бідності. До цієї справи приєдналися Сві­товий Банк Реконструкції і Розвитку, регіональні банки, спеціальний фонд ОПЕК — країн-експортерів нафти.

Вважають, що деяка відсутність продуктів харчування стимулює людську думку на пошук засобів виробництва, кращих сортів сільськогоспо­дарських культур тощо. Англійський учений В.Бехерман у 1975 р. вислови­вся, що недостача продовольства залишається серйознішою проблемою, ніж, наприклад, порівняно молода проблема забруднення довкілля. Однак більшість дослідників розглядають продовольчу проблему як багатоплано­ве явище, яке має вплив на всі сторони суспільства і тому не може не розглядатися у взаємозв'язку з економічною системою, політичним ладом, національними традиціями господарювання та вирощування сільськогоспо­дарських культур.

Тривалий час дискусія про шляхи вирішення продовольчої проблеми зводилася до ідеологічної боротьби. Представники планової економіки доказували, що проблему голоду загострюють розвинені країни світу і що її можна вирішити шляхом "справедливого розподілу продуктів харчування". Досвід господарювання у колишньому СРСР та в інших країнах соціалістичної орієнтації показав, що таким шляхом можна хіба підтримувати мініма­льний рівень фізіологічних потреб людини.

Адже важко знайти підприємця, який, виробляючи продукти харчування, не розраховував би на економічну вигоду.

Пояснення продовольчої проблеми у країнах, що розвиваються, "демографічним вибухом" теж не має під собою твердого ґрунту, бо, наприклад, китайці проблему забезпечення населення продуктами харчування частково вирішили шляхом реформування сільського господарства.

Виділяють чотири групи чинників, які впливають на глобальну продовольчу проблему:

природні умови і розміщення населення. Сюди відносять загальну пло­щу та структуру сільськогосподарських угідь, визначають сільськогоспо­дарський потенціал, клімат, співвідношення між кількістю населення і масою продовольства тощо;

світовий транспорт і зв'язок, що забезпечують широкий вихід продуктів харчування на зовнішній ринок (залізничний транспорт, міжнародний автомобільний транспорт, розвиток судноплавства, наявність сучасних за­собів зв'язку);

політична ситуація у світі (розстановка політичних сил, наявність міждержавних співтовариств, об'єднань і навіть використання поставок продо­вольства у політичних цілях);

світова економіка і торгівля у їх єдності (продовольство як складова частина торговельних потоків, роль балансових розрахунків, кліринг (система безготівкових розрахунків).

Серед природних чинників, які мають особливе значення для вирішення продовольчої проблеми, визначальною є земля. Однак не вся земля придатна для вирощування сільськогосподарських культур. Структура її використання в державах і районах світу дуже різна.

В Європі і Азії, наприклад, розорано відповідно 25,3 і 17,0% площі суші, тоді як площа орних земель в Австралії і Океанії, в Африці і в Латинській Америці становить усього 6,0, 6,7 та 8,9% відповідно. У структурі використання земель у різних регіонах світу найбільшу питому вагу в Австралії та Океанії займають пасовища (56%), у Латинській Америці — ліси (48,1%). Серед земель Близького Сходу переважають пустелі, які не придатні для землеробства.

Крім цього, додаткові дослідження ФАО показали, що 78% земної поверхні мають серйозні природні обмеження для розвитку землеробства; 13,5% площі характеризуються низькою продуктивністю; 6% — середньою і лише 3% — високою.

Як уже зазначалося, 11,3% земної суші придатні до обробітку, тобто є орними землями. Приблизно ще 1800 млн. га (12% поверхні суші) можуть бути освоєні під орні землі та багаторічні насадження. 71 % резервних земель розміщений у країнах, що розвиваються. При цьому дев'ять десятих їх припадає на тропічні ліси, савани Африки і Південної Америки. Подальше їх освоєння вимагає нових агротехнічних вирішень, що неможливо без значних капіталовкладень. Крім того, подальше масове вирубу

зрошувальні землі) у країнах "третього світу" можна було б додатково забезпечити продуктами харчування до 60 % населення, яке тут прожи­вало на початку 90-х років. Оптимальна чисельність населення світу обґрунтовується у кількості 14 млн. осіб. А для задоволення потреб прогнозованої кількості населення необхідно буде використати всі потенційно придатні для агровиробництва землі, площа яких повинна б зрости: у Південній Америці — у 3,5 разу, в Африці — у 1,6, в Центральній Америці — у 1,4 і у Південній і Південно-Східній Азії — у 1,1 разу.

Зрозуміло, що в таких межах розширити площу сільськогосподарсь­ких угідь практично неможливо, так як людству, крім ріллі, потрібні ще ліси ("легені землі") і території, відведені під сільськогосподарські цілі. Тому встановлено, що вирішити продовольчу проблему молоді суверенні дер­жави "третього світу" можуть двома шляхами. По-перше, екстенсивним шляхом, за рахунок освоєння нових земель і, по-друге, інтенсивним, тоб­то шляхом підвищення продуктивності використовуваних земель, що при­веде до збільшення виробництва продовольства з одиниці площі.

Для продовольчого забезпечення людства суттєве значення мають біологічні ресурси Світового океану. Адже в ньому видобувається близько 20% харчових білків тваринного походження.

Оскільки можливості розширення сільськогосподарського виробницт­ва в більшості країн світу обмежені, а інтенсифікація виробництва продовольства вимагає значних затрат, що викликає ріст цін, то особливий інтерес представляє розширення нетрадиційного виробництва продуктів харчування, зокрема розробка технологій виробництва білків такої якості, які б використовувалися для виробництва нових харчових продуктів, особливо таких, що імітують тваринницькі.

Таким чином, продовольча проблема має всі підстави для її вирішення. Ця проблема повинна зводитися не до зменшення кількості населення, а до впровадження економічних реформ, перш за все в країнах, що розви­ваються.

Соціальні проблеми

Численні глобальні проблеми існують в галузі взаємовідносин між людиною і суспільством. Це проблеми охорони здоров’я, освіти, культури, зло­чинності та ін. Можливості розв'язання цих проблем залежать від рівня соціально-економічного розвитку країн, тому особливої гостроти вони набирають у слаборозвинених регіонах світу.

Незважаючи на ліквідацію багатьох масових епідемій (віспа, чума, холера), стан охорони здоров'я у багатьох країнах викликає тривогу. Бага­то сучасних хвороб (серцево-судинні, легеневі, ракові) є наслідком погіршення екологічної ситуації, малорухомого способу життя, частих психо­логічних стресів. Замість вже подоланих, виникають нові епідемії, най­більш загрозливою серед яких стала "чума" XX ст. — СНІД. Уже зараз на СНІД хворіють близько 5 млн. осіб, а на початку XXI ст. ця цифра може подвоїтись і досягти 10 млн. осіб. У кілька разів більшою є кількість ВІЛ-інфікованих, яка досягає майже 20 млн. осіб. Проте вчені вважають, що значна кількість вірусоносіїв СНІДу не фіксується, і фактично їх може бути значно більше.

Найбільшого поширення епідемія СНІДу набула в Центральній і Східній Африці. За окремими прогнозами в багатьох країнах Африки на почат­ку XXI ст. СНІД призведе не лише до зниження темпів природного при­росту, а й до абсолютного зменшення населення. Значна кількість ВІЛ-інфікованих виявлена в країнах Латинської Америки, а в останні роки почалось поширення цієї хвороби і в багатьох регіонах Азії.

У країнах, що розвиваються, важливою причиною смертності залишаються інфекційні хвороби (шлунково-кишкові і гострі респіраторні захворювання, туберкульоз). У промислове розвинених країнах більшість людей помирає від серцево-судинних і ракових захворювань.

Умовами вирішення проблем охорони здоров'я є перехід до здорового способу життя, забезпечення повноцінного харчування, поліпшення екологічних умов проживання і, звичайно, дальший розвиток медицини. У багатьох розвинених країнах, особливо у США, ведеться активна пропаганда здорового способу життя, боротьба з курінням і алкоголізмом. Дуже популярними стали заняття спортом і відпочинок в екологічно чистих ра­йонах. З'явились і нові тенденції у розвитку медицини. Поряд із орієнтацією на подальший розвиток медичної науки і техніки, які вимагають ве­личезних коштів, спостерігається повернення до засобів народної медицини, що є дешевшими, а часто й ефективнішими.

Глобальна проблема освіти часто ототожнюється з великою кількістю неписьменного населення у слаборозвинених країнах. І справді, незважа­ючи на зростання рівня грамотності із 60% у 50-х роках до 80% у 90-х, абсолютна кількість неписьменних людей зростає і зараз їх понад 900 млн. У більшості найменш розвинених країн рівень грамотності населення не перевищує 50%, а в таких країнах, як Бенін, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гві­нея. Непал, Нігер, Сомалі, Чад та ін., — менше 30%. Це стримує еконо­мічний і соціальний розвиток цих країн.

Проте поряд із кількісними, дуже важливими є якісні показники розвитку освіти. Простого вміння читати, писати і рахувати вже замало, щоб оволодіти спеціальностями високої кваліфікації. При відсутності власної системи професійної і особливо вищої освіти країни, що розвиваються, змушені витрачати великі кошти на підготовку національних кадрів за кор­доном. При цьому чимало випускників вузів із слаборозвинених країн, зваблених кращими умовами роботи і оплати праці, залишаються у США і Західній Європі, що збіднює інтелектуальний потенціал "третього світу". На порозі XXI ст. постала проблема комп'ютерної грамотності. Вважається, що переважна більшість професій вже у наступні десятиріччя вимагатиме вміння працювати з комп'ютером. Це ставить докорінно нові завдання перед системою освіти багатьох країн, бо недооцінка комп'ютер­ної освіти з часом призведе до їх технологічної і економічної відсталості. Швидкий розвиток у XX ст. засобів масової інформації, особливо ра­діо і телебачення, став причиною ряду кризових явищ у галузі культури. Мистецтво кіно і музики, які зайняли провідне місце в сфері культури, почали орієнтуватися на найбільш примітивні почуття людей. Розтиражо­вані в мільйонах екземплярів такі зразки масової культури призвели до її вульгаризації, відриву від національних традицій. Таке явище отримало назву "американізації" культури, оскільки саме у США виробляється ос­новна маса продукції так званої індустрії розваг. Кіностудії Голлівуду що­річно випускають десятки і сотні бойовиків, еротичних і відверто порнографічних фільмів. Низької якості музичні записи тиражуються тисячами студій звукозапису США і Європи. Стає очевидним, що така уніфікація культури може призвести до втрати її багатоманітності, до зникнення надбання багатьох невеликих націй і народів.

Тому все більше прогресивних учених і діячів закликають до збереження унікальних національних культур. Глобальність, інтернаціоналізм духовної культури повинен проявлятися насамперед у її гуманізмі і висо­кій моральності. А це неможливо без того, щоб всі культурні надбання базувалися на вироблених тисячоліттями моральних принципах, які ле­жать в основі світових релігій, Зокрема, європейська культура повинна знову повернутись до моральних постулатів християнства, звичайно, із врахуванням пізніших надбань гуманізму.

Складна соціально-економічна ситуація в багатьох країнах світу, всесвітня криза духовної культури сприяла переростанню такого негативного явища, як злочинність, у проблему глобального масштабу. Інтернаціоналізація злочинності у багатьох випадках значно випереджує темпи світової інтеграції в економічній, соціальній і культурній сферах. Особливо небез­печним стало явище злочинності після того, як вона набрала організова­них форм, сформувала і постійно розширює світовий ринок наркотиків.

Наркоманія у глобальному масштабі породжена злочинністю, але, з іншого боку, вона і сама постійно спричинює злочинність. Повна фізична і моральна залежність від наркотиків, постійна потреба коштів для їх придбання штовхає наркоманів на найтяжчі злочини, дає змогу легко вербувати їх на службу злочинним синдикатам.

Сіцілійська "мафія", американська "коза-ностра", колумбійські наркокартелі, десятки інших мафіозних кланів, тісно співпрацюючи між собою, заробляють десятки і сотні мільярдів доларів. Зараз створюються нові великі ринки збуту наркотиків у Центрально-Східній Європі, в країнах, що раніше були відділені від вільного світу "залізною завісою". Після вве­дення дуже жорстких. законів проти виробників і розповсюджувачів нар­котиків та припинення воєн у країнах Індокитаю вдалося значно зменшити виробництво наркотиків у так званому "Золотому трикутнику" (територія на межі Таїланду, Камбоджі і Лаосу). Провідним виробником наркосировини стали країни Південної Америки (Колумбія, Перу, Еквадор та ін.), де для знищення плантацій наркосировини проводяться великомасштабні ар­мійські операції при фінансовій і організаційній підтримці США. Новий ве­ликий район виробництва наркотиків формується у Центральній Азії, на­самперед на півночі Афганістану. Існує небезпека широкомасштабного ви­рощування наркосировини у Таджикистані, Киргизії та інших сусідніх дер­жавах. Цьому сприяє політична нестабільність та громадянські війни, що тут відбуваються.

Іншим дуже небезпечним проявом глобальної злочинності є тероризм. Часто банди терористів перебувають на утриманні спецслужб або певних політичних організацій (такий тероризм отримав назву державного). Міжнародний тероризм раніше широко підтримувався спецслужбами Радянського Союзу, а після його розпаду перейшов на утримання тоталітарних режимів, насамперед ісламських країн (Лівія, Ірак, Іран та ін.).

Міжнародне співтовариство змушене витрачати величезні кошти, матеріальні і людські ресурси для боротьби зі злочинністю. Для виявлення зброї, вибухівки, наркотиків створюються складні технічні системи, су­часні комп'ютерні мережі (особливо у банківській сфері) обладнуються дуже дорогими засобами захисту. Для координації зусиль, спрямованих на роз­шук міжнародних злочинців, створена міжнародна поліційна служба "Інтерпол". Але всі ці заходи поки що не можуть стримати росту злочинів, кількість яких щороку зростає на 5 %. Тому дуже важливо боротися не з наслідками злочинності, а насамперед з її причинами.

Запитання та завдання:

1. Дайте визначення поняття „ глобальні проблеми людства “.

2. Які види локальних воєн є найбільш небезпечними для всього людства?

3. Запаси яких видів природних ресурсів є обмеженим?

4. Які міжнародні організації займаються вирішенням глобальних проблем?

5. Запропонуйте шляхи вирішення основних глобальних проблем.

6. Яка роль України у вирішенні глобальних проблем?