Стадії розвитку, джерела педагогічної науки

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що ви­вчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Виховання як суспільне явище зародилося у зв'язку з практичною потребою пристосування підростаючого по­коління до умов суспільного життя і виробництва. Здійс­нюється воно через засвоєння дітьми основних елементів соціального досвіду в процесі залучення їх дорослими до суспільних відносин, системи спілкування і суспільне не­обхідної діяльності. Тому виховання має конкретно істо­ричний характер.

Ці особливості виховання чітко простежуються в кожній суспільно-економічній формації, відображаючи рівень роз­витку виробництва і характер виробничих відносин. З розвитком суспільства, удосконаленням знарядь і засобів праці, відносин між людьми і розподілом між ними функцій у суспільному виробництві й управлінні накопичувалися знання та вміння, які передавалися наступним поколінням.

Уже в первісному суспільстві найдосвідченіші мислив­ці навчали хлопців полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички не лише влас­ним, а й багатьом дітям громади. З розпадом первісного суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жерців окремих дітей стали готувати до виконання особливих функцій, пов'язаних з ритуалами, обрядами, управлін­ням. Так, ще в первісному суспільстві знання почали набу­вати спеціалізованого характеру, виокремились особи, які володіли цими спеціальними знаннями і передавали їх тим, на кого в майбутньому покладалося виконання відпо­відних суспільних функцій.

Виховання зберегло свою специфіку і в наступних су­спільно-економічних формаціях. У рабовласницькому суспільстві дітей рабів готували до виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці. Дітей рабовласників готували до того, щоб вони могли утримувати завойоване, тоб­то були сильними і спритними, володіли зброєю і водночас могли насолоджуватися мистецтвом і науками. Так з'явилися школи і вчителі.

За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, переважно військово-фізичне виховання, а діти духів­ництва — релігійно-церковне. Дітям ремісників давали елементарну трудову, фахову підготовку спершу в межах домашнього виробництва, а згодом — у цехах та гільдійських школах.

Основні категорії педагогіки

Педагогіка, як і кожна наука, має свій понятійний апарат — систему педагогіч­них понять, які виражають наукові узагальнення. Ці по­няття називають категоріями педагогіки. До основних ка­тегорій належать: виховання, навчання й освіта.

Виховання — цілеспрямований та організований процес форму­вання особистості.

У педагогіці поняття «виховання» використовують у широкому соціальному, в широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в гранично вузькому педагогіч­ному значеннях.

Виховання в широкому соціальному значенні означає формування особистості під впливом навколишнього се­редовища, умов, обставин, суспільного ладу. Стверджую­чи «виховує життя», мають на увазі виховання в широко­му значенні цього слова. Оскільки дійсність нерідко буває суперечливою і конфліктною, то особистість може не лише формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ, або, навпаки, загарто­вуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі не­сприйнятливість до них.

Виховання в широкому педагогічному значенні охоп­лює формування особистості дитини під впливом діяльнос­ті педагогічного колективу закладу освіти, яка ґрунтується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання у вузькому педагогічному значенні є цілеспрямованою виховною діяльністю педагога, спрямованою на досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприк­лад, формування громадської думки).

Виховання в гранично вузькому педагогічному значенні реалізується як спеціально організований процес щодо фор­мування певних якостей особистості, процес управління її розвитком через взаємодію вихователя і вихованця.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світо­гляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої відбувається засвоєння знань, формування вмінь і навичок.

Основні етапи розвитку педагогіки

Розвиток педагогі­ки охоплює такі стадії: народна педагогіка — духовна пе­дагогіка — світська педагогіка.

Народна педагогіка. Уперше цей термін запровадив український педагог Олександр Духнович (1803—1865) у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельских».

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

 

Його використовують на позначення емпіричних педаго­гічних знань без належності до конкретної етнічної спільно­ти. У 60-ті роки XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков) — галузь педагогіки, яка досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей конкретного народу в сучас­ній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною на­укою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

До особливостей етнопедагогіки належать:

- зосередженість на особистості з її проблемами, у різ­них аспектах життєдіяльності;

- залучення підростаючого покоління до праці, вихо­вання працелюбства;

- врахування в навчально-виховній роботі з дітьми їх вікових та індивідуальних особливостей, дотримання принципу природовідповідності;

- продумана підготовка дітей до спілкування з ровес­никами, молодшими і старшими людьми, шанобливе став­лення до батьків;

- налаштованість на засвоєння молодими людьми мо­ральних знань, норм і правил поведінки;

- повага до сім'ї, її цінностей, високий авторитет батьків.

Надбання етнопедагогіки використовуються сучасною українською національною школою в організації навчаль­но-виховного процесу.

Українська народна педагогіка є складовою народознавс­тва (українознавства) й водночас одним із засобів його реа­лізації на практиці, тобто є основою вітчизняної педагогі­ки народознавства.

Педагогіка народознавства — напрям сучасної педагогіки, шкіль­ної практики, який забезпечує засвоєння учнями (в процесі продов­ження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) є нау­кою про культуру, побут народу, його походження й розсе­лення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому значенні — це сукупність сучасних наук про народ, його ду­ховність, національну культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають ба­гатогранність життя народу, нації.

Важливими складовими народної педагогіки є:

а) родинна педагогіка — сукупність знань і досвіду що­до створення і збереження сім'ї, трудових, моральних, мистецьких, сімейних та інших традицій. Вона сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й ді­дуся, поваги до пам'яті померлих та ін.;

б) педагогічна деонтологія (грец. deon — потрібне, не­обхідне) — народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учнями, вихователів — пе­ред вихованцями, вироблені народом етичні норми, необ­хідні для виконання ними педагогічних функцій;

в) педагогіка народного календаря — сукупність знань про виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Своєрідним феноменом народної педагогіки в Україні є ко­зацька педагогіка — знання і досвід формування козака-лица­ря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Джерелами народної педагогіки є фольклорні твори, етнографічні матеріали, народні звичаї, традиції, свята, іграшки та ін.

Духовна педагогіка. Зародження її пов'язано з утвер­дженням важливої ролі релігії церкви у формуванні й ду­ховному житті особистості.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з вихо­вання і навчання особистості засобами релігії.

Найбільшого розвитку набула вона в епоху середньовіч­чя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовувала виховання в релігійне русло. Педагогіч­на думка, яка до цього розвивалася в лоні філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастир­ських школах на Заході, у мусульманських мектебах (по­чаткових школах для хлопчиків), у школах брахманів (жерців) у Індії виховання мало яскраво виражений теоло­гічний характер. Суттєво збагатили розвиток тогочасної духовної педагогіки християнські теологи Квінт-Септимій-Флоренс Тертулліан (прибл. 160—222), Августин (Блажен­ний) Аврелій (354—430), Фома Аквінський (1225—1274).

Упродовж тисячоліть релігія є неперевершеною і неза­мінною основою життєдіяльності багатьох людей, які зна­ходять у ній найуніверсальнішу систему реалізації свого духовного Я, захисту від негативних явищ світу. Вимагаю­чи від віруючої людини постійної відповідальності за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибору дарує осо­бистості істинну свободу. Цим зумовлена наверненість до релігійних джерел соціального буття людства, неабияка увага до них педагогічної теорії і практики.

Світська педагогіка. Своїм корінням вона сягає дав­нього світу. Перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї було зроблено в давніх Китаї, Індії, Греції та Римі. Тогочасні фі­лософські трактати містять перші педагогічні узагальнен­ня, зокрема щодо проблеми співвідношення політики і ви­ховання, особистості й держави, мети, змісту і правил вихов­ної діяльності.

Особливість світської педагогіки полягає у науковому погляді на проблему навчання і виховання дітей, відповід­ному аналізі педагогічної практики, обґрунтуванні раціо­нальних форм і методів її вдосконалення.

Джерелами розвитку педагогіки є:

- педагогічна спадщи­на минулого (чимало положень педагогів минулого і нині є злободенними);

- сучасні педагогічні дослідження (збагачу­ють педагогічну думку новими ідеями),;

- передовий педаго­гічний досвід (дає змогу з'ясувати закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози).