Позаурочні форми навчання, доцільність їх використання у навчальному процесі школи

У навчально-виховному процесі сучасної школи, крім уроку, використовують позаурочні форми навчання: семі­нари, практикуми, факультативи, екскурсії, індивідуальні або групові додаткові заняття, предметні гуртки, домашню навчальну роботу.

Семінарські заняття

Семінари сприяють формуванню вміння самостійно за­своювати знання, аналізувати, синтезувати, абстрагувати, конкретизувати, узагальнювати, розвивають увагу, мислен­ня, інтерес до навчального предмета.

Семінарські заняття — обговорення класним колективом підготов­лених учнями доповідей, рефератів, повідомлень, головних питань з основного розділу (чи кількох розділів).

Проводять їх здебільшого у старших класах. У них бе­руть участь всі учні класу. Семінари складаються з двох взаємопов'язаних ланок — самостійного вивчення учнями ма­теріалу та обговорення результатів їх самостійної пізнава­льної діяльності.

Учитель заздалегідь визначає тему, мету і завдання се­мінару, формулює основні та додаткові питання, розподіляє завдання між учнями з урахуванням їх індивідуальних мо­жливостей, добирає літературу, проводить групові й інди­відуальні консультації, перевіряє конспекти. Результати са­мостійної роботи учні подають у вигляді плану чи тез висту­пу, конспекту основних джерел, доповіді чи реферату. Обговорення відбувається у формі розгорнутої бесіди (пере­важно евристичної), повідомлення, коментованого читан­ня першоджерел чи доповідей.

Заняття розпочинається вступним словом учителя, в якому він нагадує завдання семінару, порядок його прове­дення, рекомендує, на що необхідно звертати увагу, що слід записати в робочий зошит.

Семінарські заняття поділяють на просемінарські (під­готовчі), власне семінарські заняття (9—11 клас), міжпред-метні семінари-конференції.

Просемінарське заняття. Такі заняття є перехідною фор­мою організації пізнавальної діяльності учнів: від уроку, че­рез практичні й лабораторні заняття, в структурі яких є окремі компоненти семінарської роботи, до власне семіна­рів.

Власне семінарські заняття. Проводять їх в 9—11 кла­сах. За дидактичною метою виділяють: семінари вивчення нового матеріалу, семінари узагальненого повторення, ком­біновані; за способом проведення: розгорнуті бесіди, комен­товане читання, доповіді та повідомлення, вирішення за­вдань, комбіновані семінари.

Семінар-розгорнутпа бесіда. Його методична особли­вість полягає в тому, що його тему поділяють на невели­кі за обсягом, органічно пов'язані між собою питання, ви­рішення одного з яких веде до вирішення наступного. Бесіда починається з постановки питання. Після закін­чення виступу доповідача учаснику ставлять додаткові питання, за необхідності учитель надає можливість бажа­ючим доповнити відповідь товариша. Завдяки цьому бе­сіда з одним учнем поступово переходить у бесіду з усім класом.

Семінар-доповідь. Покликаний він розкрити певну про­блему у вигляді тез та аргументів. Перед його проведенням учитель визначає опонентів, рекомендує учням літературу за темою, допомагає скласти план і тези виступу. Доповідач послідовно викладає свої думки, аргументує їх фактами, ілюструє прикладами. Схожі за змістом на семінар-доповідь семінарські заняття, на яких обговорюються реферати і тво­рчі письмові роботи учнів. Учитель організовує взаєморе-цензування письмових робіт, знайомиться з роботами і ре­цензіями на них, відбирає найбільш вдалі роботи для обго­ворення на занятті.

Семінар-вирішення завдань. Організовують його після засвоєння учнями матеріалу з певної теми чи розділу. Учи­тель заздалегідь дає учням декілька завдань (з неповними чи зайвими даними) для самостійного вирішення, список не­обхідної літератури. На семінарі учні аналізують правильні та неправильні, вдалі й невдалі рішення.

Семінар-диспут. Він є проміжним видом між семіна-ром-розгорнутою бесідою та семінаром-доповіддю. Нова інформація засвоюється в процесі обговорення протиле­жних поглядів. На консультації учитель дає питання, в яких повинні бути явні чи приховані протиріччя. Це спо­нукає учнів думати, сперечатися, обстоювати власну точ­ку зору. Учитель спрямовує думки учнів за допомогою пи­тань, доброзичливих реплік, конкретних зауважень, логі­чних міркувань, переконує у правильності чи помилковості їх суджень.

Під час практикуму узагальнюють і систематизують тео­ретичні знання, дбаючи про їх практичне застосування, ово­лодіння елементами дослідницької діяльності.

Практикум — форма навчального процесу, за якою учні самостій­но виконують практичні та лабораторні роботи, застосовуючи знан­ня, навички й уміння.

Проводять їх із предметів фізико-математичного і при­родничо-біологічного циклів після вивчення великих роз­ділів курсу.

Проведенню практикуму передують уроки-повторення, узагальнення та систематизації матеріалу. На практикум відводять 10—15 год. навчального часу протягом 2—3 тиж­нів (наприкінці півріччя або року). Для зручності їх прове­дення учнів поділяють на групи. На початку практикуму ви­кладач проводить інструктивне заняття, потім повідомляє тему, мету і завдання, актуалізує опорні знання, навички і вміння учнів. Добір необхідного обладнання і матеріалів, складання плану роботи відбувається теж під керівництвом учителя. Учні самостійно виконують завдання, роблячи пе­вні розрахунки й обчислення, креслення, проводячи спосте­реження, розв'язуючи геометричні задачі тощо. Практикум завершується обговоренням і теоретичним обґрунтуванням одержаних результатів.

Навчальна екскурсія

Екскурсія є складною формою навчально-виховної робо­ти. Вона відкриває можливості для комплексного викорис­тання методів навчання, збагачує знаннями учнів і самого вчителя, допомагає виявити практичну значимість знань, сприяє ознайомленню учнів з досягненнями науки, є ефек­тивним засобом виховання учнів, зокрема їх емоційної сфе­ри. Як правило, екскурсії тривають 45—90 хв.

Навчальна екскурсія (лат. excursio — прогулянка) — форма орга­нізації педагогічного процесу, спрямована на вивчення учнями по­за межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів через безпосереднє їх сприймання.

Екскурсії поділяють: за змістом (виробничі, біологічні, історичні, географічні, краєзнавчі, мистецькі); за часом (короткотермінові, тривалі); за черговістю під час навча­льного процесу: попередні, або вступні (на початку ви­вчення теми, розділу програми), супровідні, або проміж­ні (в процесі вивчення навчального матеріалу), заключ­ні, або завершальні (наприкінці вивчення теми, розділу); за відношенням до навчальних програм (програмні та по­запрограмні).

Об'єктами навчальних екскурсій є промислові під­приємства, лабораторії НДІ, вищі навчальні заклади, установи культури і мистецтва (музеї, виставки), храми, історичні місця і пам'ятки тощо. Планують їх заздале­гідь у межах урочного часу (екскурсії з виховною метою належать до позакласних заходів, їх проводять в поза-урочний час).

Для ефективного проведення екскурсії необхідне чітке визначення освітньої та виховної мети, вибір оптимально­го змісту, об'єкта екскурсії з урахуванням рівня підготов­ки учнів.

Проведення екскурсії поділяють на кілька етапів:

Теоретична та практична підготовка передбачає опа­нування учнями мінімуму необхідних знань. Учитель зазда­легідь знайомиться з об'єктом, домовляється з екскурсово­дом про дидактичний зміст екскурсії.

Інструктаж, завдання якого полягає в ознайомленні учнів з метою і змістом екскурсії. Учитель характеризує об'єкт, зацікавлює ним, повідомляє про план екскурсії, за потреби — накреслює маршрут-схему.

Проведення екскурсії, що передбачає послідовний роз­гляд об'єктів, визначення головного для отримання необ­хідної інформації про об'єкт. Учні запитують, спостеріга­ють, запам'ятовують, роблять нотатки. Завершується екс­курсія відповідями на запитання щодо її змісту.

Опрацювання матеріалів екскурсії передбачає уточ­нення, систематизацію, узагальнення одержаних під час екскурсії вражень, спостережень. Обов'язковим є аналіз підсумків навчальної екскурсії — усне опитування, вико­ристання даних під час наступних уроків. За потреби нас­лідки екскурсії оформлюють у вигляді стенда, плаката чи альбому.

Важливе місце серед позаурочних форм навчання посі­дають предметні гуртки.

Предметні гуртки — науково-освітні гуртки, організовані з метою розширення й поглиблення знань учнів з різних предметів навчаль­ного плану школи й розвитку в них інтересу до відповідних галузей науки, художньої літератури й мистецтва, техніки тощо.

Створюють їх у школі відповідно до навчальних пред­метів (математичні, фізичні, хімічні, літературні та ін.), керують ними учителі на громадських засадах. Предметні гуртки беруть участь у проведенні масових виховних захо­дів у школі: готують і проводять тематичні вечори, конкур­си, олімпіади, тижні та місячники знань, випускають стін­ну, радіогазету, альманахи.

До різних видів практичної діяльності прилучають ді­тей технічні гуртки. У них є можливість проводити певну профорієнтаційну роботу з учнями і виховувати в них лю­бов до праці. Фізичному розвитку дітей сприяють організо­вані в школах різноманітні спортивні секції (волейбольна, футбольна, легкої атлетики, гімнастична тощо). їх мета — досягнення високих результатів і перемогу спортивних зма­ганнях водночас із зміцненням здоров'я та загальним фізи­чним розвитком дітей. Учнів поділяють на вікові групи, перед кожною з яких ставлять свої навчально-виховні за­вдання.

Необхідність домашньої роботи зумовлена тим, що знан­ня, навички й уміння засвоюються не відразу, а через періо­дичне повторення. Крім того, лише в домашній роботі учень може якнайкраще виявити, випробувати свої можливості, на­бути уміння самостійно вчитися, переборювати труднощі.

Домашня робота — самостійне виконання учнями навчальних за­вдань після уроків.

її виконують не тільки вдома, а й у школі, зокрема в гру­пах подовженого дня, іноді називають самопідготовкою.

Домашні завдання — це не лише виучування пояснено­го на уроці, виконання вправ, розв'язання задач тощо. Во­ни передбачають і самостійне вивчення нового матеріалу, особливо в середніх і старших класах. Для того, щоб дома­шня навчальна робота була ефективною, учні повинні бути уважними і спостережливими, вміти запам'ятовувати, ко­ристуватися мисленнєвими операціями, цінувати і розпо­діляти час, фіксувати прочитане, побачене, почуте (тези, конспект, реферат, анотацію, рецензію та ін.), писати тво­ри, виготовляти наочні посібники та ін.

На практиці використовують різні види домашньої на­вчальної роботи: робота з текстом підручника (читання, від­творення матеріалу, ознайомлення з новим текстом, випи­сування незрозумілих виразів, зворотів); виконання пись­мових і графічних робіт (написання переказів, творів, виготовлення креслення, малюнків, заповнення контурних карт та ін.); виконання усних вправ (підбір прикладів на пра­вила, вивчення хронологічних таблиць та ін.); самостійна практична робота, яка вимагає певних спостережень (за ро­слинами, тваринами, вивчення рельєфу місцевості, явищ природи, творів мистецтва); виконання різноманітних вправ і розв'язання задач; читання статей, науково-популярних журналів; проведення дослідів; заучування напам'ять пра­вил, цитат, віршів.