Дмитро Степанович Бортнянський 6 страница

Незважаючи на вірність класичним традиціям вітчизняної культури, К. Стеценко вносить в свою творчість багато нового, експериментального, породженого пошуками ХХ ст. Так, він уперше в українській музиці створив монодраму[100], та ще й на античний сюжет, переспіваний Лесею Українкою, - «Іфігенія в Тавриді», звернувся до незвичних для музики попередніх епох гостросатиричних тем у хорах («Цар Горох» на вірші), відчув подих нового мистецького стилю - символізму в пізніх романсах на вірші Максима Рильського.

По-новому втілив К.Стеценко й оригінальну ідею свого вчителя М. Лисенка – створення дитячих опер. Він творчо й плідно продовжив цю його традицію і переніс на сцену сюжети інших українських народних казок, написав опери «Івасик-Телесик» та «Лисичка, Котик і Півник». Разом з тим він глибоко осягнув зміст українського поетичного слова і зміг втілити в звуках своє неповторне розуміння поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Спиридона Черкасенка.

Попри скрутні життєві обставини, злидні, що переслідували його в трагічний і голодний післяреволюційний час, К. Стеценко був сповнений розмаїтих творчих планів та задумів. У ці роки виникає один з його найцікавіших творів – Літургія, що призначалася для української автокефальної церкви. На жаль, тяжка хвороба, яка зненацька захопила його в голодні пореволюційні часи, - черевний тиф - перервала раптово життя композитора в молодому віці.

К. Стеценко помер у 1921 р., не доживши й до сорока років.

 

ХОР «ПРОМЕТЕЙ»
(слова О.Коваленка)

Цей хор за змістом продовжує улюблену в українській літературі та мистецтві ще з часів «Кавказу» Т. Шевченка тему Прометея, міфічного героя, що приніс людям вогонь і поплатився за це вічними муками. Поет О. Коваленко трактує цей сюжет не стільки в буремно-драматичному, скільки в розповідно-епічному, трохи близькому до думної розповіді, дусі, велику увагу приділяючи зображувальним деталям опису, що й підказало Error! Not a valid link. ідею музичного втілення тексту.

Хор складається з трьох основних розділів. Сам розвиток відбувається хвилеподібно, тобто серединний епізод твору є своєрідним драматичним центром, у ньому з’являється напруження, драматизм, патетичний розмах стрімко зростає, в той час, як у третьому, заключному епізоді, композитор повертається до більш стриманого емоційного стану, притаманного першому епізодові, ніби обрамляючи спогадами та роздумами про події саму активну дію.

У першому розділі, «Стоїть Кавказ, високий та дрімучий», панує розповідний, епічний тон, сама мелодія, викладена спочатку строго й зосереджено, проводиться в унісон[101], лише потім вона поступово «обростає» багатоголосною фактурою[102], набуває просторового масштабу. Оскільки в цьому епізоді йдеться про початок дії і важливої ролі набуває показ величних Кавказьких гір, на тлі яких страждає Прометей, то і в мелодії помічаємо досить багато розповідних, «театралізованих» зворотів. Разом з тим К. Стеценко звертається до джерел історичної пісні. Оскільки і в поемі проводиться паралель між античним героєм та героями нашого народу, тому, головна тема хору нагадує нам частково українські народні історичні пісні часів легендарної Запорізької Січі.

Кульмінація розвитку наступає в другому епізоді. Навіть у самій поезії тут виразно проступає аналогія між міфічним Прометєм і українськими героями (про це свідчить саме звернення, поєднуюче античність і національну історію: «О батьку наш, великий Прометею» - адже батьком в українських піснях називають отаманів, зокрема, так на Запоріжжі називали кошових). Ще більше цей паралелізм підкреслений засобами музики. К. Стеценко використовує засоби, близькі до тих, які в опері «Тарас Бульба» застосовує його учитель, М. Лисенко: дієву, драматичну мелодію, чіткий цілеспрямований маршовий поступ, патетико-ораторську декламаційну манеру розвитку мелодії, поступове зростання гучності.

Третій епізод приносить заспокоєння, розмірковування про трагедію героїв, що гинуть в ім’я великих справ. Проте в цьому епізоді початкова стриманість поєднується з мужнім, глибоким почуттям смутку, породженим трагічними подіями. Ключові слова: «Так мруть бійці за правду і свободу» прочитані композитором як урочистий епілог, як високий духовний «реквієм»[103] за загиблими.

 

КАНТАТА «ШЕВЧЕНКОВІ»
(слова К.Малицької)

 

Твір був написаний у 1910 р. на вірші західноукраїнської поетеси, знаної передусім своїми дитячими віршами. К. Стеценка привабила символіка образу, створеного поетесою, цікаві асоціації, що природно вкладались у музичну інтонацію.

Кантата є досить масштабною, і хоч окремо виділених частин у ній немає, вона умовно може поділятися на шість епізодів, доволі яскраво контрастуючих між собою. Композитор прагнув показати в кантаті багатогранність спадщини Кобзаря, передати й узагальнений образ проникливої ліричної поезії Шевченка, і його героїку, і включити в цей перелік урочисті тони шевченківських свят, що від смерті поета широко проводилися, незважаючи на всі заборони, в Україні, і епічність його історичних розважань. Така багатоманітність зумовила послідовність окремих епізодів, а також певні тематичні зв’язки між частинами, коли автор ніби нагадує слухачам про події, що вже відбулися раніше.

Перший епізод - «Сонцем нам твоя пісня палила, серцем живила» -грунтується на епічних розповідних мотивах, не позбавлених проте й ліричного відтінку. Адже образ поета має не лише всенародне визнання, бо ж кожний, хто читає його вірші, відкриває для себе «свого» власного Шевченка.

Другий епізод, «Ти, Кобзарю, вірний народу», навпаки, підкреслює незламний дух волелюбного Тараса, котрий написав «караюсь, мучусь, але не каюсь». Героїко-драматична сфера розкрита в улюблених композитором інтонаціях історичної пісні.

Третій епізод складає своєрідний підсумок попереднього розвитку і уособлює прославний піднесений стан, котрий у більшості асоціюється з святковою атмосферою Шевченківських свят, із тією пророчою роллю, яку поет здобув в українській історії.

Наступний фрагмент кантати частково повертає слухачів до думного розспіву початкового розділу, проте істотно його змінює: замість епічної стриманості ці мотиви звучать драматично й напружено, нагадуючи про трагічні обставини життя поета, про страшні випробування, що випали на його долю.

П’ятий розділ продовжує образну лінію попереднього, проте використовує фугований розвиток (згадаймо тут фінал кантати М. Лисенка «Радуйся, ниво неполитая»), завдяки чому і так драматична тема набуває особливого напруження та експресії.

Врешті фінальний епізод підсумовує всі грані образного задуму і найбільше акцентує теми першого й третього розділів: це ніби символ безсмертного духу Кобзаря у вінку шани і любові, що оточує його вже понад півтора століття.

 

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. Яким був основний фах К. Стеценка?

2. Хто відіграв особливо важливу роль у його професійному розвитку? Які традиції М. Лисенка розвинув К Стеценко?

3. Які жанри творчості М Лисенка, втілив також К Стеценко?

4. В якому жанрі К. Стеценко став першим в українській музиці?

5. Як втілюється образ античного героя Прометея в хорі К. Стеценка?

6. Як трактує К. Стеценко в своїй кантаті образ Кобзаря?

 

МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ
(1877 - 1921)

Серед трагічних талантів України, життя яких обірвалося передчасно і болісно, згадується й ім’я Миколи Дмитровича Леонтовича. Його творчість, зосереджена навколо, здавалось би, другорядного жанру - обробок народних пісень - засвідчує як невичерпність самого пісенного джерела, так і блискучий талант автора. Його «простенькі» обробки «регіональних», тобто поширених у певних областях, пісень здобули славу в усьому світі, і навіть у чужих країнах вони іноді залишаються побутувати майже як народні. Він прославив і підніс до рівня найвищого професійного мистецтва й обрядову пісню «Щедрик», і сумовиту за характером, історичну - «Козака несуть», і побутову, про тяжку жіночу долю - «Пряля» та десятки й сотні інших.

Він народився 1 грудня 1877 грудня в с. Монастирьок на Поділлі в родині священика. З дитинства його оточення було напрочуд музикальним. Добре грав на скрипці, віолончелі й гітарі батько, чудово співала мати, брат і сестри також мали гарні голоси, тож з них ще малим хлопцем Микола зібрав хор і диригував ним. Як і більшість хлопців із духовних родин, М. Леонтовича віддали вчитись спочатку до повітового училища в Шаргороді, а потім до духовної семінарії в губернському місті Поділля - Кам’янець-Подільському. Тут він розпочинає свої перші композиторські спроби, звертаючись одразу до обробок народної пісні.

Хто знає, чи то туга за рідним домом навіяла йому бажання звернутися до співаних із братами та сестрами пісень, чи відчував бажання перекласти улюблені мелодії для хору, прикрасити та збагатити їх, тим більше, що і в семінарії диригував хором та розучував з ним церковну музику, а поруч з тим і народні пісні? За зразок для себе М.Леонтович обирає Лисенкові в’язанки-«десятки» народних пісень, де мелодії з биралися за жанрами - веснянки, дитячі, коляди тощо. Сам він навіть не наважується спочатку називати свої скромні спроби обробками, чи самостійними композиціями, а дає назву «розкладки», тобто розподіл мелодії і супроводу поміж хоровими голосами. Але вже навіть ці перші твори охоче співалися товаришами композитора і мали успіх серед семінаристів.

У 22 роки М. Леонтович завершує навчання в семінарії і йде працювати сільським вчителем у селі Чуків, неподалік від рідного дому. Викладати йому доводилось не лише музику й співи, до чого щиро прагнула його душа, але й арифметику, географію, російську та українську мови. Його ентузіазм до музики проявився вповні й тут: молодий вчитель організував в селі не лише хор, а навіть і оркестр (!), знайшовши декількох скрипалів-самоуків серед своїх учнів, і докупивши до нього за власні мізерні кошти необхідні інструменти. Музичний гурток розучував поміж іншими й твори свого керівника. Іноді М. Леонтович писав їх, бо мусив враховувати скромні можливості своїх оркестрантів, а переробки «чужої» музики видавалися надто складними. Таким чином виникли справжні шедеври, серед них - «Дударик», «Мала мати одну дочку», «Ой, вийду я на вулицю», «Ой розвився» та інші. Виступи самодіяльного оркестру часто приурочувалися до літературно-музичних вечірок, які стали для місцевих селян справжньою подією.

Поступово в автора зібралася така значна кількість обробок народних пісень, що композитор об’єднує їх у «Першу збірку пісень з Поділля», а невдовзі розпочинає й другу. Пробувши три роки в селі, М. Лентович у 1902 р. переїжджає до Вінниці і там стає викладачем церковно-учительської школи. Музика й надалі посідає головне місце в його житті, так само як і в Чукові, він організовує в школі хор та оркестр.

Однак, прагнення до самовдосконалення змушує його шукати шляхів до серйознішої професійної освіти: під час канікул 1903 та 1904 р.р. він виїжджає до Петербурга, щоби вдосконалюватись у найсерйознішому духовно-мистецькому осередку - Придворній півчій капелі, котра мала вікові традиції музично-хорової освіти.

Після закінчення курсу в навчальних класах капели він отримав право бути регентом церковних хорів, проте не зрадив своєму головному учительському покликанню. Не затримавшись надовго й у Вінниці, вже 1904 р. М. Леонтович переїжджає в далекий Донбас, на станцію Гришино, де знову ж викладає в школі співи. Організований ним тут хор став одним із перших провідників українського музичного мистецтва краю - в репертуарі, окрім обробок народних пісень самого диригента, найважливіше місце посідали твори М.Лисенка, проте співались і пісні інших народів: російські, польські, німецькі, єврейські, грузинські.

1908 рік застає його в невеличкому місті на рідному Поділлі, у Тульчині. Леонтович отримує посаду у єпархіальному жіночому училищі, де здобували освіту доньки священиків. Окрім традиційного вже хору, він ставить з дівчатами навіть оперу, взявшим для початку «Козу-дерезу» М. Лисенка, та озвучуючи «живі картини» (популярні в кінці XIXст. - на початку XXст. театральні сценки, в яких в умовних, символічних образах показувались якісь події).

Незважаючи на всезростаючу популярність у аматорських, і навіть професійних мистецьких колах (зокрема К. Стеценко вміщує в одній зі своїх збірок декілька його «розкладок»), М. Леонтович не полишає думки про те, щоби займатись систематичною освітою. На цей раз він звертається до відомого професора-теоретика Б.Яворського, знаного, зі своїх розвідок в галузі сучасної музики. Він допоміг М.Леонтовичу звільнитися від вузьких, дещо консервативних поглядів на музично- виразові засоби, котрі виробились у нього через постійну практику хорового диригента та орієнтацію лише на церковну музику та на класичні обробки. У процесі занять з Б.Яворським композитор створює ряд найцікавіших своїх хорів, серед них славнозвісного «Щедрика», а також ряд інших, різних за жанрами і характером: «Козака несуть», «Пряля», «За городом качки пливуть» та інші.

Тяжкі революційні роки змушують М. Леонтовича покинути провінційний Тульчин та перебратися до столиці. Там він зустрічається з давніми друзями – К. Стеценком, Б. Яворським, показує їм нові обробки. Врешті його визначні творчі здобутки отримують справжнє визнання, високо оцінюються критикою та включаються до програм професійних хорових капел. Окрилений успіхом, М.Леонтович пробує свої сили в оригінальній творчості. Написані протягом останніх років життя хори «Легенда», «Льодолом», «Літні тони», «Моя пісня» стали своєрідним підсумком його багаторічної праці над своєю композиторською технікою.

В цей же час митець розпочинає роботу над оперою «На русалчин великдень» за казкою Б.Грінченка, заохочениймитрополитом ІларіономОгієнком пише Літургію. Захоплює композитора і активна виконавська діяльність: він викладає на курсах дошкільного виховання, читає лекції робітникам, виступає з хоровими концертами. Наступ білогвардійських військ генерала Денікіна знову змушує М. Лентовича шукати притулку в Тульчині. Проте він і тоді не сидів, склавши руки. Весь час він віддає роботі над своєю оперою, снує нові творчі плани.

Життя його обірвалося раптово і трагічно. У 1921 р., в січні він гостював у батька -священика в с. Марківка. У ввечері в хату зайшов незнайомий і попросився переночувати його. А вночі підступно застрілив композитора й утік. Довгі роки невідомо було, хто зважився на такий підлий вчинок і чому без всякої на те причини вбив невинну людину. Аж у 1995 р. в державних архівах України були знайдені документи, які неспростовно засвідчували, що цю акцію було ретельно сплановано в ЧК і здійснено її агентом згідно з планом. Незакінчена опера «На русалчин великдень» довгі десятиліття лежала в архівах, аж поки в сімдесятих роках її не завершив відомий композитор Мирослав Скорик; вона була поставлена силами оперної студії при Київській консерваторії.

 

"ЩЕДРИК"

 

Щедрівки належать до зимового циклу календарних обрядів. У щедрівках, що співалися від Василя (14 січня) до Водохрещі, бажали щастя, здоров’я і всіляких гараздів (звідси й сама назва, що походить від слова «щедрий»). Та мелодія, котру обрав М. Леонтович, належить до найстаріших, її корені сягають сивої давнини, можливо вона виникла ще за дохристиянських часів. Власне тому сам мотив дуже простий, його можна було б назвати архаїчним[104].

Сама куплетна форма народної пісні тут дуже стисло збережена, а багаторазове повторення архаїчної поспівки набуває особливого образного сенсу, адже композитор у кожному куплеті додає якусь нову барву, цікавий акцент, що дозволяє сприймати хор як своєрідну розгорнуту сцену. Власне фактура виявляється одним із найважливіших виразових засобів, що отримують важливе образно смислове навантаження Спочатку заспівує один голос - сопрано, немов би щедрувальники тільки підійшли до хати і викликають господарів; потім поступово їх коло розширюється, до гурту підходять все нові й нові співаки. Нарешті пісня виконується в повному соковитому звучанні всіх голосів, впевнено і радісно, немовби заповнюючи собою все довкола. Та ось щедрувальники закінчили свою пісню і потроху віддаляються від хати, а їх голоси поступово стихають вдалині.

Молодший сучасник М.Леонтовича, композитор П.Козицький так образно написав про «Щедрика»:

«Щедрик» - то не розкладка пісні, то самоцінний музичний твір, який осяяний променем генія і який вартий зайняти і займе не останнє місце в світовій музичній літературі [105]. ”

“ Щедрик ” здобув небувалу популярність в країнах Європи, а особливо в США та Канаді. У США ця пісня отримала не лише вокальні чи оркестрові обробки в класичній манері, а навіть була перероблена в джазовому характері.

 

«ДУДАРИК»

 

Цей шедевр хорової музики виник на основі простенької жалісливої дитячої пісеньки про діда, що помер та залишив сиротою свою незмінну подругу - дуду. Так само, як і «Щедрик», пісня ґрунтується на однотактовому мотиві, побудованому на трьох сусідніх нотах і розміреному одноманітному ритмові.

Але з цього найпростішого мотиву композитор створює розгорнуту хорову поему, де відображений і смуток за веселим дідом-дудариком, чия дуда більше не звеселить серця своїми піснями (низькі чоловічі голоси тут «гудуть», зображаучи звучання дуди - старовинного духового інструменту зі специфічним, ледь скрипучим і різким тембром), і спогади онука, який радів з дідових пісень і згадує його з любов’ю і вдячністю. Його почуття ще не можуть бути позначені глибоким трагізмом, притаманним горю дорослої людини, вони надто виразно забарвлені радісними спогадами. Ось тому тут смутні й задумливі куплети природно чергуються з веселішими та жвавішими. «Перекидаючи» головний мотив по різних голосах, композитор досягає дуже виразного картинного, а іноді навіть театрального ефекту, немов би обмінюються спогадами різні люди.

Хорова творчість Леонтовича розкрила вже в нашому сторіччі перед цілим світом невичерпну скарбницю народної пісні. Завдяки своїм обробкам "Щедрика", "Дударика" та інших українських пісень він прославив скарби нашого фольклору в цілому світі. Велику роль у популяризації його творчості відіграв хор Олександра Кошиця, ще одного учня Миколи Лисенка, який емігрував з України після Жовтневої соціалістичної революції і перебував спочатку в європейських країнах, а потім у Канаді. Цей хор постійно співав обробки М. Леонтовича.

Дуже влучно висловився про нього його друг К.Стеценко:

«Він справді велика одиниця серед музичних кіл, з великими здібностями й талантом; він - ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе «кружева» із шовку»[106].

 

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. Чому для Леонтовича обробка української народної пісні стала головним жанром у його творчості?

2. Які нові риси він у неї вносить?

3. Якою була культурно-громадська і просвітницька діяльність композитора?

4. Де він здобував основи професійної майстерності?

5. У кого з відомих педагогів навчався?

6. Які оригінальні твори написав композитор?

7. Якою є тема його єдиної опери?

8. До якого календарно-обрядового циклу народних пісень належить «Щедрик»?

9. Як розвивається тут головна тема?

10. Які почуття і образи змальовані в хоровій обробці «Дударик»?

11. Де в світі виконуються твори М.Леонтовича?

 

ЯКІВ СТЕПОВИЙ (ЯКИМЕНКО)
(1883-1921)

Серед духовних спадкоємців М. Лисенка помітне місце належить Якову Степовому. Він був різнобічно обдарованою людиною – здібним піаністом, публіцистом, чиї статті на сторінках харківської та київської преси викликали жвавий відгук в широких колах читачів, активним музично-громадським діячем, який допоміг з’явитисябагатьом цікавим мистецьким колективам у перші важкі пореволюційні роки, але насамперед, талановитим композитором, що за свій короткий вік встиг написати не так вже й мало…

Яків Степанович Якименко народився 20 жовтня 1883 року в місті Піски біля Харкова, в сім’ї відставного офіцера, який пізніше співав у церковному хорі. Любов до музики була притаманна всій родині Степових, і тому рішення старшого брата Федора стати професійним музикою не викликало опору. Він виїжджає на навчання до Петербурга і вступає до Придворної півчої капели в якій виступали численні знамениті українські мистці – від М. Березовського до С. Гулака-Артемовського включно. Пізніше Федір Якименко стане викладачем Петербурзької консерваторії, відомим композитором. Музичне обдарування Якова виявилося досить рано, тому з 12 років по слідах брата він теж починає співати в Придворній півчій капелі.

Сім років провів він у капелі, і тут його рішення стати професійним музикантом лише утвердилося. Адже протягом цих років він не лише співав у хорі, але й наполегливо вивчав теорію, оволодівав грою на музичних інструментах – фортепіано і кларнеті. Директором капели був тоді відомий композитор Олександр Аренський, який вів оркестровий клас. Він підтримав талановитого юнака в його намірах стати композитором. Після закінчення роботи в капелі в 1902 р. Я. Степовий опиняється в скрутній ситуації: для навчання в консерваторії бракувало коштів. Допомога несподівано надійшла від ії професорів - Миколи Римського-Корсакова та Олександра Глазунова, які прослухавши молодого митця, допомогли йому вступити в консерваторію на безплатне навчання.

У 1902 р. він розпочинає заняття в Петербурзькій консерваторії в класі М.Римського-Корсакова, видатного російського композитора і теоретика. У нього навчалося багато представників різних національних шкіл – з Грузії, Вірменії, Латвії, Литви, Польщі. Ще М.Л исенко на початку 70-х рр. ХІХ ст. брав консультації у зовсім молодого тоді Римського-Корсакова[107]. Крім того, його вчителем з інших теоретичних предметів став відомий композитор Анатолій Лядов, теж учень М. Римського-Корсакова.

Роки навчання позначені бурхливою творчою і культурно-громадською діяльністю Я. Степового. Він не лише намагається “вбирати” найрозмаїтіші художні враження, котрі можна було отримати в столиці, але й сам не залишається осторонь від концертного життя. Ще під час навчання в консерваторії він інтенсивно творчо працює, особливо вабить його пісня та фортепіанна музика. У 1905-1906 рр. він створює перший свій значний опус – вокальний цикл “Барвінки” на слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та Михайла Чернявського, сповнений не лише глибокою ліричністю й задушевністю, але й драматичними, а часом трагічними настроями. Ця палітра образів та переживань залишиться провідною в стилі митця протягом всього його творчого шляху. Один з солоспівів з цього циклу – “Степ” на вірші Михайла Чернявського – став настільки популярним, що й спричинив появу творчого псевдоніма композитора “Степовий”.

За роки навчання був створений значний і розмаїтий доробок: вокальний цикл “Пісні настрою” на вірші Олександра Олеся, три романси на вірші Максима Рильського, “Анданте кантабіле” для віолончелі з фортепіано, фортепіанні Соната, Фантазія та мініатюри. Це дало змогу Я. Степовому провести авторські концерти в 1911 р оці в Москві, а в 1912 році – в Петербурзі, де виступили знані виконавці. Столична преса дуже схвально відгукнулася про доробок молодого музиканта, відзначивши і добру професійну майстерність, і неповторність його національного обличчя.

Особливу роль у його творчій біографії відіграв літературно-музичний вечір пам’яті Тараса Шевченка 1912 р. у Москві, де він вперше виконав свій фортепіанний “Прелюд пам’яті Шевченка”. Це був один із перших інструментальних творів в українській музиці, пов’язаний з образом великого Кобзаря.

У 1909 р. Я. Степовий практично завершує навчання в консерваторії, але випускні іспити складає значно пізніше, аж у 1914 р. Отримавши диплом “вільного художника”, він мріє працювати в Києві, на Батьківщині, але бурхливі події – початок Першої світової війни, змінив всі його плани. Я. Степового забирають до царської армії, він опиняється в санітарному поїзді й служить там писарем. Аж навесні 1917 р. вдається йому звільнитись у запас і переїхати до Києва.

Останні декілька років, проведені в Україні, – найбільш плідні в громадській культурно-просвітницькій діяльності композитора. Він, здається, прагне встигнути неймовірно багато зробити і створити, неначе передчуваючи свій близький кінець. З 1917 р. Я. Степовий розпочинає викладацьку роботу в Київській консерваторії, з 1919 р. стає завідуючим музичною секцією Всеукраїнського музичного комітету відділу мистецтв при Народному комісаріаті освіти України, того ж року приступає до керівництва театром “Музична драма” і Державним вокальним ансамблем, бере участь у створенні симфонічного оркестру ім. М. Лисенка, засновує струнний квартет при народній консерваторії.

Його творчі плани в ці буремні роки видаються не менш розмаїтими й насиченими, ніж раніше, навпаки, їм притаманний небувалий розмах, прагнення до великих форм. Я. Степовий задумує написати оперу “Невольник” за Шевченком[108]. Продовжує він і ті творчі спрямування, до яких звертався протягом попереднього періоду. Так, відчуваючи брак нової музичної літератури для дітей та юнацтва, надолужує цей недолік і пише збірки пісень “Малим дітям” та “Проліски”, гармонізує[109] 50 народних дитячих пісень для хору; не покидає він і інструментального жанру, створюючи фортепіанні мініатюри.

Проте багатьом творчим і просвітницьким планам митця так і не судилося здійснитись: 4 листопада 1920 р. він раптово помер від черевного тифу в Києві.