Дмитро Степанович Бортнянський 2 страница

У 1842 р. Гулак-Артемовський підписує свій перший контракт з дирекцією Маріїнської[45] Санкт-Петербурзької опери. Однією з перших ролей молодого співака на столичній сцені стала партія Руслана в опері М. Глінки «Руслан і Людмила» (недаремно композитор знайшов його аж у далекій Україні!). Цей виступ не тільки викликав захоплені відгуки професійної критики, але й закріпив за Гулаком-Артемовським славу одного з найкращих басів Санкт-Петербурзької опери. Про цю роль свого друга відгукнувся і Т. Шевченко, в листі до Тарновського:

«Та що то за опера («Руслан і Людмила» - Л.К.), так ну! А надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, - далебі правда. Добрий співака, нічого сказати»[46].

Блискуче виконання перших ролей на сцені найпрестижнішого в Росії Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі розпочало більше ніж двадцятирічну кар’єру співака, за час якої він виконав на сценах імператорських театрів у Петербурзі та Москві, а також на деяких інших, майже шістдесят ролей. Серед них – партії в операх Моцарта, Россіні, Вебера, Глінки, Верстовського, Даргомижського, Верді, Белліні, Доніцетті та інших видатних композиторів того часу.

У 1850 р. в петербурзькому оперному театрі йшли опери, в яких співак не був зайнятий. Отже, щоби не гаяти час, він прийняв пропозицію інспектора репертуару петербурзької театральної контори Є.Семенова виступити в комічних ролях у заснованому нещодавно в столиці театрі-цирку. Несподівано для всіх і, мабуть, найперше для самого себе, С. Гулак-Артемовський виявив неабиякий талант драматичного актора, особливо в комедійних і характерних[47] ролях. Одна з них була йому надзвичайно близька по духу – це роль Чупруна в п’єсі зачинателя нової української літератури І. Котляревського «Москаль-чарівник», що живо нагадала йому рідну Україну, а разом з тим заохотила до власних композиторських спроб.

Перший водевіль[48] «Картина степового життя циган», написаний співаком, не зберігся до нашого часу, проте тоді був поставлений на сцені відомого Александринського театру в Петербурзі. Невдовзі потому він пише другий твір - танцювально-хорову сюїту «Українське весілля», де зібрані популярні народні пісні, і лише перший хор - «Нуте швидко, нуте прудко, музики, заграйте» - був створений самим автором. Дальші творчі спроби С. Гулака-Артемовського теж були тісно пов’язані з музичним театром. Часто він виступав у них вже не лише як композитор, але й як драматург. На жаль, більша частина з написаних ним п’єс з музикою була втрачена, зокрема «Ніч напередодні Іванова дня», «Руйнівники кораблів». Відомо, що Гулак-Артемовський писав також солоспіви, причому створив деякі з них на народні слова, а до інших написав не лише музику, але й вірші. Один з них – "Стоїть явір над водою" на народні слова – бувприсвячений найближчому другові Тарасу Шевченку. Справжнє, ці роки, такі плідні в житті С. Гулака-Артемовського, були часом заслання й поневірянь Т. Шевченка. Артист залишився одним з небагатьох близьких поетові людей, котрий не відцурався від нього і постійно допомагав йому матеріально. Зберігся лист Т. Шевченка до Гулака-Артемовького, надісланий поетом з далекої неволі, де він пише:

«Благороднійший ти з людей, брате-друже, мій єдиний Семене! … Ну скажи по правді, - чи є де така великая душа на світі, окроме твоєї благородної душі, щоб згадала мене в далекій неволі та ще й 15 карбованців дала?… Благодарю тебе всім серцем і всім помишленієм моїм»[49].

Наприкінці 50-х років співак почав катастрофічно втрачати голос. Його поступово переводять з головних на другорядні ролі. Тоді ж виникає в нього задум створити велику, «справжню» оперу на український сюжет. Вже в 1861 р. розпочинається робота над оперою «Запорожець за Дунаєм», до котрої С. Гулак-Артемовський, як раніше до деяких водевілів, сам писав і текст лібрето [50], і музику. Опера відразу ж після прем’єри в Маріїнському театрі в 1863 році здобула прихильність широкої публіки і утрималась в репертуарі, хоч і недоброзичливців серед критиків не бракувало.

Головну роль запорожця Карася виконав сам автор і виявив у ній не тільки майстерність співака, але й великий драматичний талант комедійного актора. Проте, на жаль, саме роль Карася була останньою значною оперною партією С. Гулака-Артемовського на сцені Маріїнського театру. У 1864 році він вимушений переїхати до Москви, там ще декілька разів виходить на сцену, проте майже повністю втративши голос, в наступному, 1865 р., назавжди залишає театр.

В останні роки життя С. Гулак-Артемовський прагнув присвятитись суспільній діяльності. Помер Семен Гулак-Артемовський 1873 року в Москві, майже забутий усіма. Посмертна слава приходить до нього в 1881 році, коли знаменитий «театр корифеїв» за участю П. Саксаганського, М. Садовського, М. Заньковецької відродив оперу на своїй сцені.

 

ОПЕРА «ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ»

 

Опера «Запорожець за Дунаєм» відобразила той драматичний період в українській історії ХVІІІ сторіччя, коли після розгрому Запорізької Січі царицею Катериною в 1774 р. частина запорожців, утікаючи від царської розправи, осіла в гирлі Дунаю, на турецькій території[51]. Лібрето написане самим композитором на основі історичних фактів, а також відображає в сюжеті типові події та колізії, що не раз зустрічаються в національних п’єсах та європейських комічних операх.

Головні герої опери – запорожець Іван Карась, його дружина Одарка, дочка Оксана, її наречений Андрій, турецькі персонажі Султан і його слуга – змальовані композитором напрочуд колоритно й яскраво. Кожен із персонажів отримує власну виразну характеристику, завдяки чому сприймається не як вигаданий герой, а як реальна особа з усіма своїми чеснотами та недоліками. С. Гулак-Артемовський вдало і природно поєднав у своєму творі традиції італійської комічної опери ХVІІІ ст., яка ще називається оперою-buffa, з неповторною українською пісенною мелодикою. З італійських джерел він запозичує віртуозну блискучу манеру співу і типову для опери-buffa побудову: дві дії з швидкими, динамічними фіналами та ще певні амплуа[52] - ліричної пари (Оксана і Андрій), комедійної пари (Карась і Одарка), шляхетного володаря (Султан) тощо.

Українська пісенна стихія весь час нагадує про себе зворотами ліричної пісні-романсу, а також колядок жартівливих, побутових, колядок та інших пісенних жанрів, створених талантом народу. Важливо, що композитор тут не цитує вже відомих пісень, як в «Українському весіллі», а створює власні мелодії, проте настільки близькі до народної пісні, наче породжені самою стихією українського фольклору. Відомо, що багато з цих авторських солоспівів сприймалися згодом як народні (подібне сталось із романсом «Стоїть явір над водою»).

Зупинимося коротко на характеристиках головних героїв опери. Іван Карась - начебто цілком комедійний персонаж. Його перша поява з аріозо «Ой, щось дуже загулявся»[53] створює враження повільного, неповороткого, схильного до веселих посиденьок в корчмі та трохи переляканого грізною «половиною», чоловіка в літах. Дуже соковито виписаний дует Одарки і Карася в 1 дії, де сварлива дружина допитується: «Відкіля це ти узявся, де ти досі пропадав», а чоловік пробує якось перед нею виправдатися, та одна необережна згадка про небогу викликає нову зливу звинувачень ревнивої Одарки. Завершує цю блискучу комедійну сцену віртуозна скоромовка (прийом, дуже типовий для італійської комічної опери, а разом з тим часто притаманний і для українськимжартівливим пісням), в котрій Одарка сповіщає: «Жить не хочу більш з тобою, хочу, хочу розвестись».

Зате ж і помститься Карась в’їдливій жінці, коли в 2-й дії сповістить їй з ласки Султана: «Тепер я турок, не козак, здається добре одягнувся!», та «потішить» її: «Гей, Одарко, не журися, заведу собі гарем, на туркенях оженюся, та й гарненько заживем». Ці комедійні сцени дуже пожвавлюють розвиток сюжету. Але разом з тим в партії Карася помітні й деякі героїчні нотки, особливо в 2-й дії, – адже він все-таки запорожець, а не лише чоловік сварливої дружини. У партії Одарки, крім згаданих комічно-побутових «характерних» сцен, в яких вона постає сварливою й непоступливою, привертає увагу лірична арія з 1-ї дії: "Ой, казала мені мати, ще й приказувала", що пізніше широко побутувала як народна пісня.

Лірична пара – Оксана і Андрій – змальовуються, природно, інтонаціями української ліричної пісні-романсу. Саме таким є перший номер опери – відомий романс Оксани «Місяцю ясний», де вона виливає тугу за нареченим та за далекою Батьківщиною. Близьке до нього за настроєм і почуттями аріозо її нареченого Андрія з 2-ї дії «Чорна хмара за лиманом». Їх дует-зустріч «О, мій друже, мій прекрасний» розвиває той самий ліричний образ, зрештою, цілком звичний не лише для італійської опери, але й особливо важливий для української пісні. Справжньою ліричною перлиною опери є заключна «Молитва» Андрія в супроводі хору, де ясно помітний вплив старовинного канта, релігійного за змістом та глибоко ліричного за виразом почуттів. Дещо окремо серед згаданих ліричних образів опери стоїть султан Сулейман, чиє «шляхетне» ліричне аріозо «Любо серцю» на початку 2-ї дії повністю витримане в дусі італійської опери.

Народні сцени не надто численні в цій опері, зосередженій більше на змалюванні окремих постатей, їх характерів та переживань. Серед масових епізодів можна згадати хіба що початковий хор «Ой збирайтесь працювати», близький до старовинної української колядки, та згадану вже молитву. Проте сам композитор передбачив можливість розширення опери за рахунок вставних масових сцен – танцювально-хорових дивертисментів, що вже на прем’єрі мали особливий успіх. Згодом редакцію вставної другої дії з хорами та танцями здійснив представник галицької школи, видатний композитор Станіслав Людкевич.

Опера «Запорожець за Дунаєм» золотими буквами вписала ім’я її автора, Семена Гулака-Артемовського, в історію української музичної культури, вона ставилася численними професійними й аматорськими театрами Східної і Західної України протягом всього минулого століття, та й до сьогодні залишається чи не найрепертуарнішою на афішах наших театрів і відомішою серед українських опер за кордоном.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. З якої родини походив С. Гулак-Артемовський?
2. Який випадок докорінно змінив життя композитора?
3. Який був основний фах С. Гулака-Артемовського?
4. Як виникла і за яких обставинах підтримувалася дружба С. Гулака-Артемовського з Тарасом Шевченком.
5. Які ще твори, крім опери «Запорожець за Дунаєм», і в яких жанрах написав композитор?
6. Якими сольними та ансамблевими номерами характеризуються головні герої Карась, Одарка, Оксана та Андрій?
7. Хто відродив цю оперу після смерті композитора?
8. Хто з українських композиторів був автором вставної, другої, дії до опери "Запорожець за Дунаєм"?

 

МИХАЙЛО ВЕРБИЦЬКИЙ
(1815 - 1870)

 

Творчість засновника «перемишльської школи», першого найвидатнішого представника західноукраїнської професійної музики, автора музики до національного гімну «Ще не вмерла Україна» на сл. Павла Чубинського довгі роки замовчувалась. Основною причиною цього був його сан священика, а ще більше – "націоналістичний" гімн, якого не могли йому простити радянські ідеологи. Саме через це довгі роки його твори не звучали з концертної естради. Насправді ж його роль у історії української музики значно більша, він заслуговує на почесне місце в галереї видатних діячів нашої Вітчизни. Адже саме Вербицький після смерті Бортнянського підхопив естафету професійної творчості, в той час, коли на Східній Україні, аж до появи Миколи Лисенка, музична культура обмежувалась здебільшого домашнім музикуванням і аматорськими спробами композиції. Разом з поетами «Руської трійці» Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким, поетом і художником Миколою Устияновичем, діячами театру «Руської бесіди»М.Вербицький найбільше прислужився в ХІХ ст. для піднесення української національної духовності в Галичині.

Михайло Вербицький походить з Перемишльщини, він народився в

с. Яворник 24 березня 1815 р., де його батько на той час мав парохію[54]. Коли майбутньому композиторові виповнилось лише десять років, батько помер, а мати, вийшовши вдруге заміж, не надто переймалася сиротами - Михайлом і Володиславом, дітьми від першого шлюбу. Ними опікувався далекий родич матері, єпископ Іоанн Снігупський, у ті роки одна з найшановніших і найзначніших постатей в Галичині, за чиєю ініціативою була заснована хорова школа в Перемишлі (1828 р.).

Саме в цій школі й здобували освіту брати Вербицькі. Дбаючи про культурне піднесення свого народу, Снігурський запросив до викладання в школі професійних іноземних викладачів, серед них найздібнішим був чех Алоїз Нанке, котрий так перейнявся духом української музики й греко-католицької літургії, що навіть і сам компонував у цьому стилі духовні твори. Саме від Нанке отримав М. Вербицький глибокі знання в музичній теорії та композиції, а також опанував мистецтво хорового співу.

Крім того, старші учні дяко-учительської школи почули якось один з концертів Д. Бортнянського та так захопилися цією чудовою музикою, що аж з далекого Петербурга виписали ноти всіх його виданих духовних творів. Відтоді музика Д. Бортнянського звучала у виконанні хору в будніх та святкових Літургіях, на показових концертах. Істотного впливу хорового стилю Д. Бортнянського зазнали майже всі галицькі композитори ХІХ сторіччя, а найбільше власне М. Вербицький. На схилі життя він так згадував про перші роки свого навчання: «… школа стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, і, здавалося, що в Європі, крім трьох відомих категорій музики: німецької, італійської та французької, існує ще четверта категорія - українська»[55].

Значення хорової школи для розвитку музичної культури в Галичині було настільки великим, що згодом і М. Вербицького, і його наступників І.Лаврівського та В.Матюка - музикозн авці об’єднали в спільну «перемишльську школу».

З 1834 р. композитор навчався у Львівській духовній семінарії, котра була одним із найвидатніших культурних і освітніх українських центрів. Незадовго до М. Вербицького в стінах семінарії перебував М.Шашкевич, тут зародився задум «Русалки Дністрової». М. Вербицький і тут стає в числі найбільш діяльних «прогресистів», отже, неминуче наражається на конфлікти з керівництвом семінарії. Після однієї такої сутички в 1837 р. його відраховують із семінарії. Ще двічі він повертатиметься до семінарії, аж поки врешті 1850 р. він отримає сан священика.

На роки навчання припадають періоди «блукання» композитора, непевні, складні матеріально, коли він вимушений задовольнятися то приватними лекціями, то викладанням співу в різних інституціях Львова. Довше затримується на посаді урядовця Перемишльської консисторії[56]. Час перебування в Перемишлі був для нього важливим, оскільки він, прагнучи поглибити свою музичну освіту, бере приватні лекції ще у одного чеського музиканта - органіста католицької кафедри Франці Лоренца.

На ці роки припадають і перші значніші композиторські спроби М. Вербицького, пов’язаними, насамперед, з найважливішими напрямками його художніх інтересів - церковною творчістю, хорами на тексти українських поетів та музикою до театру. Окрім того, ще в роки навчання в семінарії він захопився грою на гітарі, що саме в середині ХІХ ст. увійшла в музичний побут галичан. Спочатку, заохочений навчанням у Лоренца, він створює дві католицькі меси (згодом загублені), а потім і греко-католицькі літургійні твори - «Ангел вопіяше», «Єдин Свят», «Алілуйя» та інші. До цього часу відноситься також і повна Літургія для чоловічого хору, яку в 60-х роках сам автор переробив для мішаного хору. Особливою популярністю серед світських творів користується «Тост до Русі», хор, в якому патріотичні почуття висловлені в життєрадісному характері застольної пісні. Театральні вистави, так звані «співогри», наприкінці 40-х років тільки-но почали входити в моду серед русинів-українців[57], і здебільшого були перероблені з польських чи німецьких п’єс та пристосовані до українських сюжетів. М. Вербицький створює музику до шести таких п’єс, зокрема до переробленого «Москаля-чарівника» І.Котляревського (у М. Вербицького - «Жовнір-чарівник»), до «Верховинців» польського драматурга В.Коженьовського, де вперше прозвучали пісні «Верховино, світку ти наш», «Гей, браття- опришки» та деякі інші, що й нині відомі, часто навіть в обробці інших композиторів, а то й просто побутують, як народні, без згадки про їх автора.

Потім наступає значна перерва в його заняттях музикою. Від 1850 р., коли його висвячено на священика, аж до 1862 р. він майже не звертався до творчості. Причиною такого тривалого мовчання були не дуже сприятливі для творчості обставини. Спочатку довелося йому переїжджати з однієї сільської парохії в іншу, аж поки в 1856 р. не оселився він в с.Млини на Яворівщині, де й перебував до смерті.

Час творчої кризи минає в 1862 р., а важливим чинником його повернення на музичну ниву стало заснування театру «Руської бесіди»(1864) і можливість постановки своїх п’єс, як тих давніших, так і нових. Вже в 1864 р. товариство «Руська бесіда» оголосила конкурс на кращі українські п’єси, і перше місце на ньому займає саме співогра М. Вербицького на текст Івана Гушалевича «Підгіряни», в котрій зображувались сцени з життя прикарпатських селян. Згодом ця співогра здобула надзвичайну популярність: її ставили на сценах не лише всіх українських театрів, але навіть у Петербурзі та Варшаві. І критики, і аматори відзначали особливу красу мелодій М. Вербицького, які становили найбільшу вартість цієї, в літературному відношенні більш ніж посередньої, п’єси. Визнання вельми позитивно вплинуло на творче піднесення композитора, протягом 1865 - 66 рр. він написав аж десять музичних п’єс, серед них особливо схвально відгукувалас я критика про співогри «Не до любові» та «Школяр на мандрівці». Театральна музика стала поштовхом до інтенсивної праці й в інших жанрах.

Саме останні твори М. Вербицького, в тому числі світські й релігійні хори, оркестрові увертюри, стали вершиною його доробку. Серед усіх його творів особливої уваги заслуговують дві великі хорові композиції – хоровий цикл «Жовнір» на вірші І.Гушалевича та перше музичне втілення безсмертного «Заповіту» Т.Шевченка.

Вельми цікавою є сама історія написання в 1864 році пісні "Ще невмерла Україна" й подальшого побутування та утвердження в якості національного гімну. В цьому сенсі вона пройшла складній шлях. Привертає увагу той факт, що довгий час у Галичині не знали, що автором тексту є Павло Чубинський, а приписували його авторство не кому іншому, як самому Тарасові Шевченку. Так, мабуть, вважав і сам М. Вербицький. Це припущення опосередковано підтверджується й тим, що ще перші виконання твору приурочені були до шевченківських днів, звучали в шевченківських концертах, отже, пов’язувалися з поетичною музою Кобзаря[58]. Існує ще одна версія написання твору – спочатку як сольної пісні в супроводі гітари[59], потім в пресі з’являється повідомлення, що хорова пісня "Ще не згибло Запороже" прикрасила другорядну п’єсу польського драматурга Кароля Гейнча в постановці театру "Руська бесіда" й увійшла до неї, як вставний номер[60]. Отже, цей хор (а водночас – пісня) побутував довгий час у різних в аріантах і так ствердився в західноукраїнському середовищі. Наприкінці ХІХ ст. " Вже не вмерла Україна" сприймалася тут як національний гімн і виконувалась у цій ролі в численних концертах.

В останні роки життя композитор активно займається також громадською та педагогічною діяльністю, пише статті. Серед його нечисленних учнів варто згадати Віктора Матюка, котрий продовжив традиції перемишльської школи та Порфирія Бажанського, культурного діяча, композитора, критика.

Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 р. у с. Млини від тяжкої недуги - раку язика, проживши всього 55 років. Його спадщина, різноманітна за жанрами й яскрава за образами, заклала підвалини професійної музики на Західній Україні. В останні роки після здобуття Україною незалежності ювілеї композитора урочисто святкуються на державному рівні.

 

«ЗАПОВІТ»

Останній твір М. Вербицького, в якому він вперше серед західноукраїнських композиторів звертається до шедевра Т. Шевченка, написаний з особливою увагою до поетичного тексту. Композитор прагне передати кожен, навіть найдрібніший, відтінок шевченкового слова, а водночас вагомість загального образу. Це зумовило розгорнуту, масштабну форму твору, використання багатих і розмаїтих виразових засобів.

Цікава історія першого виконання твору. Він прозвучав на святкуванні ювілею поета у Львові в 1868 р., і в той самий вечір поруч із знаменитим зрілим майстром М. Вербицьким свій перший твір до тієї ж самої поезії – "Заповіту" – представив молодий мистець Микола Лисенко, який перебував у Львові проїздом, повертаючись з канікул до Лейпцига на науку. Так символічно зустрілись два видатні митці різних поколінь, і розпочалася в українській музиці шевченкіана, що сьогодні налічує декілька сот творів у різних жанрах.

«Заповіт» Вербицького – це кантата-поема для мішаного хору та хору хлопчиків, соліста-баритона та великого симфонічного оркестру. Вона містить три основні «куплети», звертаючись тим самим до типової форми української пісні. Проте жоден із куплетів не повторюється буквально, відповідно до змісту композитор змінює основну мелодію, надає їй нових образних відтінків. Також кожен із «учасників» цього монументального твору отримує свою особливу «роль». Так всі фрази зі словами «я», «мене» доручаються солісту, котрий ніби веде мову від автора. Два хори з різним тембром, барвою звучання доповнюють один одного й створюють той самий «антифонний» ефект, відомий ще за духовними концертами Д. Бортнянського. Поруч з тим композитор збагачує кантату ефектами театральної музики, в ній можна помітити риси оперної сцени. Деякі фрази хору та, особливо соліста привертають увагу не тільки наспівністю, яскравою методичністю, скільки навпаки, драматичним, майже декламаційним виразом таким чином і цим ще повніше передають глибину та драматичність змісту шевченкової поезії.

Пануючий в ХІХ ст. стиль романтизму сприяв піднесеності, відвертій драматичності музичної мови, певним зображувальним прийомам оркестру (наприклад, на словах «як реве ревучий» в оркестрі майже буквально передається рух бурхливих хвиль, слова «Кайдани порвіте» ілюструються мелодією, котра ніби "розривається" на окремі фрази). На противагу до знаменитої пісні «Заповіт», створеної полтавським вчителем, композитором-аматором Г.Гладким, написаній в дусі українських ліричних пісень, «Заповіт» М. Вербицького вражає глибоким драматизмом почуттів, багатою палітрою використаних виразових засобів, професіоналізмом музичної мови.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТРІАЛУ:

1. До якої західноукраїнської композиторської школи ХІХ ст. належить Михайло Вербицький? Через що її так називають?

2. Ким з українських композиторів попередньої доби особливо захоплювався М. Вербицький, зазнав його впливу і чому?

3. Які духовні й світські жанри були провідними в творчості М. Вербицького?

4. Яка з музичних вистав М.Вербицького з а п’єсою І.Гушалевича отримала премію на конкурсі театру «Руської бесіди» і які відгуки вона мала?

5. Яка історія створення і першого виконання кантати «Заповіт»?

6. Чому «Заповіт» можна назвати кантатою-поемою?

 

ПЕТРО НІЩИНСЬКИЙ
(1832-1896)

 

Творчість Петра Івановича Ніщинського відома широкому загалу любителів мистецтва насамперед завдяки «Вечорницям »(1895р.), вставній обрядовій дії до найбільш популярного сценічного твору Тараса Шевченка «Назар Стодоля». У період, коли український театр під тиском царської цензури постійно перебував під загрозою, коли рядом царських указів (Емським та Валуєвським) була заборонена видавнича, освітня та мистецька діяльність українською мовою, поява «Вечорниць» стала подією не лише мистецького, але й громадського життя.

Доля Петра Ніщинського склалася досить трагічно, це ще один «загублений талант» у нашій мистецькій спадщині, що через несприятливі обставини не зміг розкритись у повну міру своїх можливостей.

Він народився 21 вересня 1832 р. у селі Неменці Київської губернії (сьогодні - Вінницька область) у родині вбогого паламаря, який невдовзі помер (майбутньому композитору було на той час лише сім років, а його братові - п’ять). Тоді мати, щоби мати змогу вивести хоч якось дітей «в люди», спродала все й подалася до Києва, де влаштувалася прати й прибирати. Та синів своїх все ж віддала навчатись у Києво-Софііївське духовне училище. Петро виявився напрочуд обдарованим і вже після перших років отримав таку характеристику вчителів: «Поведінки вельми скромної, здібностей відмінних, старанності зразкової, успіхів прегарних». Крім того, наділений прекрасним голосом, він майже одразу став співати в училищному, а потім - і у великому семінарському хорі.

На розумного хлопчика з чудовим голосом звернув увагу ієромонах Антонін і взяв собі його за служку. Коли ж у 1850 р. він отримав призначення від Синоду настоятелем посольської церкви в Афінах, то взяв з собою і вісімнадцятирічного Петра. Так П. Ніщинський опинився в Греції, а пізніше, в зв’язку з посольськими обов’язками Антоніна, побував і в Італії. У 1852 р. П. Ніщинський вступає на богословський факультет Афінського університету, проте не менше, аніж богослов’ям, захоплюється поезією та музикою, навіть вчиться грати на фортепіано. Завершення навчання відзначилося написанням магістерської праці та незворотним рішенням: обрати не духовну, а світську педагогічну кар’єру, незважаючи на умовляння Антоніна, на той час вже архімандрита.

У 1857 р. молодий вчений повертається в Петербург та отримує місце викладача грецької мови у духовній семінарії. Саме тут, як не дивно, зростає інтерес П. Ніщинського до української культури; спілкування з відомими українськими суспільними діячами, вченими, загальне захоплення поезією Т. Шевченка не могли не вплинути на його духовне формування. Незабутнє враження справили на нього лекції професора М.Костомарова, першого українського історика. Проте перебування в Петербурзі виявилос я занадто складним матеріально, на скромну платню учителя Ніщинський не зміг утримувати цілу родину (ще перебуваючи в Афінах він одружився), тож мусив повертатися до Афін. Проте й там йому не вдалося затриматися надовго.У 1860 р. родина опиняється в Одесі.

Одеський десятилітній період виявився і плідним і водночас неймовірно важким для П. Ніщинського. З одного боку, він не мав змоги знайти постійної роботи впродовж п’яти років, і перебивався випадковими заробітками, його сім’я жила в постійних злиднях. З другого ж, незважаючи на ці скрутні обставини, він надзвичайно активно працює і як вчений-філолог (за спеціальністю - грецька лінгвістика), і як український громадський діяч, і як музикант.

Особливо важливою в його житті стала зустріч з актором і драматургом М.Кропивницьким, який на початку 70-х рр. ХІХ ст. виступав в Одесі в Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького «Невольник» (інсценізація Шевченкового «Сліпого») написав композитор спочатку свій славнозвісний хор «Закувала та сива зозуля». Таким чином, ці ж роки стали і часом його перших композиторських спроб. Характерно, що розпочинає він свою творчість з обробок народних пісень, особливо тяжіючи до героїчного фольклору. Один із перших і кращих своїх творів – обробку історичної пісні про Байду, П. Ніщинський присвятив М. Лисенку, а надалі деякі свої друковані твори підписуватиме псевдонімом «Петро Байда».

Великі надії покладав Ніщинський на переїзд до Києва, де сподівавсяпрацювативикладачем грецької та латинської мови, тим більше, що такі можливості раз у раз виникали. Проте упередженість до педагогів – українців за походженням, привела до того, що П. Ніщинському остаточно відмовляють в отриманні державної посади не лише в Києві, а навіть в Одесі. У відчаї він покидає Одесу і переїжджає в 1875 р. у маленьке провінційне містечко Ананьєв неподалік від Єлисаветграда (нині - Кіровоград), де йому вдалось отримати місце викладача державної жіночої гімназії з непоганою платнею. У цій провінції приваблювала його також і перспектива співпраці з акторами “т еатру корифеїв ”, що розташовувався в Єлисаветграді (адже неподалік знаходився хутір «Надія», де була їх рідна оселя).