Класно-урочна система та принципи навчання Я.А. Коменського 4 страница

У 1769 році Й.Песталоцці придбав недалеко від Цюріха невелику садибу, Нейгоф, де в 1774 році відкрив школу інтернатного типу для дітей селян, де поєднував навчання з продуктивною працею, причому інтернат повинен був утримуватись на ті кошти, що заробляли самі діти. Проте утримувати подібний притулок за рахунок дитячої праці було утопією, і Й. Песталоцці змушений був у 1780 році його закрити. Наступні роки він присвятив літературній роботі.

Він видав педагогічний роман «Лінгард і Гертруда» (1781), який мав великий успіх, бо в ньому автор прагнув вирішити важливу проблему, що хвилювала дрібнобуржуазну інтелігенцію того часу: як допомогти обездоленому селянству. Молода Французька республіка нагородила Й.Песталоцці за цей роман і видатну діяльність званням «громадянина Французької республіки ». В 1799 році у м. Станці Й.Песталоцці відкрив притулок для дітей-сиріт 5—10 років на 80 дітей в приміщені колишнього монастиря.

Проте його діяльність у м. Станці тривала лише кілька місяців. У зв'язку з військовими подіями приміщення було віддане під лазарет. У 1799—1804 рр. він керував Бургдорфським, а в 1804— 1825 рр. Івердонським педагогічними інститутами, продовжував досліди початкового навчання, розпочаті ще у м. Станці, поставивши завдання знайти такі методи, за допомогою яких кожна мати могла б легко навчити своїх дітей.

На початку XIX ст. вийшли в світ твори Й. Песталоцці «Як Гертруда навчає своїх дітей», «Книга для матерів», «Азбука спостереження» та ін. Й.Песталоцці налагодив роботу свого інституту, створив великий навчальний заклад, де навчалась молодь багатьох європейських країн. Досвід цих інститутів вивчався видатними педагогами, філософами Європи. У 1825 році цей інститут було закрито, Й.Песталоцці повернувся в Нейгоф. Помер він у 1827 р. Все своє життя Й.Песталоцці прожив у Швейцарії, економічно відсталій селянській країні, намагаючись покращити життя людям.

2. Ідея гармонійного виховання Й. Песталоцці. Теорія елементарної освіти та методика початкового навчання

Основна мета виховання, за Й. Песталоцці, — розвиток природних здібностей людини, що закладені в ній, постійне їх удосконалення. Він проповідував ідею гармонійного розвитку сил і здібностей людини, порівнював мистецтво вихователя з мистецтвом садівника [6, 17].

Центром виховання є формування людини, її морального обличчя, любові до людей. В романі «Лінгард і Гертруда» він показав, як можна поліпшити життя селян через організацію виховання дітей в сім'ї і школі.

Суспільне виховання слід пов’язати з сімейним, бо сімейне життя повинно бути визнане єдиною вищою основою виховання. Й.Г.Песталоцці ставив перед собою завдання реорганізувати народну школу, розробивши для неї нові методи викладання, що базуються на законах розвитку людського розуму.

Й.Г.Песталоцці висунув проблему поєднання продуктивної праці з навчанням і розглядав трудове виховання в зв'язку з моральним. В романі «Лінгард і Гертруда» під час роботи дітей Гертруда вчила їх читати, рахувати.

Й.Песталоцці вимагав вчити дітей систематично, послідовно, доступно і добиватись міцних знань. Учителям і батькам слід знати вікові і психологічні особливості дітей, бо вони вже змалку потребують керівництва на основі знань психології. Й.Песталоцці багато працював у галузі методики початкового навчання, зокрема розробив методику рідної мови, арифметики і географії.

Він створив теорію елементарної освіти, яка широко використовувалась в XIX ст. в народних школах, зосередив увагу на проблемах початкового навчання і виховання.

 

3. Ідеї німецьких педагогів-філантропістів І. Базедова та Х.Г.Зальцмана

Як вважають сучасні вчені, в Німеччині в кінці XVIII століття з'явилися так звані «нові вихователі», які намагалися на практиці здійснити «революцію у педагогіці» з метою подолати неуцтво людей та зміни суспільних відносин. Це були представники педагогічної течії, яку називали філантропізмом (від. грецького philes — «люблю» та anthropos — «людина»). Основним завданням цього руху філантропісти поставили заміну системи виховання і навчання. Основний принцип, на якому будувалась філантропічна педагогіка, може бути сформульований так: «природа, школа,життя». Недоліками освітньої системи, на їх думку, були: 1) панування зубріння і вербалізм; 2) відрив змісту навчання від потреб реального життя; 3) засилля класицизму в школах; 4) відсутність продуманої системи підручників і навчальних посібників; 5) недооцінка підготовки вчителів; 6) великий вплив церкви на школу, релігійна нетерпимість; 7) жорстокість відносно дітей [6, 17].

Іоганн Базедов (1724—1790) був засновником філантропізму. Навчався в університеті. Для нього характерна двоїстість характеру, коли, з одного боку, він виявляв грубість та нестримність в своїй поведінці, а з іншого боку - виявився талановитою натурою.

Під впливом «Еміля» Ж.-Ж. Руссо у 1768 році І.Базедов видав «Зверненнядо друзів людства і заможних людей », в якому, піддавши критиці сучасну йому школу, закликав засновувати нові школи, побудовані на педагогічних принципах Руссо. Звернення закінчувалось проханням про надання матеріальної допомоги в організації таких шкіл. На зібрані кошти І.Базедов видав у 1770 році «Методичний посібник для батьків і матерів сімей інародів » і «Елементарний посібник» — щось на зразок дитячої енциклопедії в 4-х томах із численними ілюстрованими таблицями. З часів Коменського це був перший крок до вдосконалення характеру шкільної роботи, створення підручників, перегляду програми тощо.

Педагоги-філантропісти не обмежувались тільки теоретичною розробкою проблем виховання. Їх великою заслугою стала спроба створити навчально-виховні заклади нового типу і застосувати в них на практиці свої методи і прийоми виховання і навчання. Перший заклад такого типу було відкрито І.Базедовим в м. Дассау в 1774 році і названо філантропіном. Призначався він в основному для дітей заможних батьків. І.Базедов запровадив розподіл учнів на три групи: академісти (діти знатних батьків, що готувалися до університету), педагогісти (майбутні вчителі і гувернери) та фамулянти (діти, що не належали до дворянського стану і бідняки). Ці три групи відрізнялись за кількістю і змістом предметів навчання, наприклад, на фізичну працю відводилось 6 годин на день і на шкільні заняття — 2 години, для педагогістів відповідно — 4 та 4, а для академістів — 2 і 6 годин.

Крім того, І.Базедов намагався запровадити в своєму закладі систему самоврядування — сенат, до складу якого входили всі вчителі і делегати від учнів — асесори. Великого значення надавали загальним зборам вчителів і вихованців, на яких давали оцінку поведінки учнів, видавали «ордени».

У 1793 році через організаційні негаразди і постійний брак засобів і коштів філантропін було закрито. Однак досвід Дессау не пропав безслідно. За його зразком існували й інші заклади подібного типу. Наприклад, закладХрістіана Готгільфа Зальцмана(1744-1811) у Шнепфенталі (1784), послідовника і співробітника І. Базедова, був значно більшим, ніж заклад у Дассау. Тут викладалось значно більше предметів. Характерною особливістю цього закладу було те, що його вихованцям надавали можливість вивчати тільки ті предмети, які були необхідні для їх майбутньої професії. Велику увагу тут приділяли фізичному вихованню, яке здійснювалось через створення хороших гігієнічних умов життя вихованцям, засобами спеціальних гімнастичних вправ, обов’язковим проведенням великої кількості прогулянок. Особливого значення надавав Х. Зальцман трудовому у вихованню.

 

4. Неогуманізм. В. Гумбольдт та його освітні проекти

Вчені вважають, що в середині XVIII століття в Німеччині сформувалась педагогічна течія — неогуманізм, яка сприяла відродженню інтересу до культури античного типу. Неогуманізм був своєрідним «другимВідродженням". Захоплення грецької культурою і римським правом, ідеал всебічного розвитку, культ людини — це деякі з характерних рис неогуманізму [6, 17].

Вільгельм Гумбольдт (1767—1835), друг Г.Гете і В.Шіллера, німецький філолог і громадський діяч, був представником пізнього неогуманізму. Освічена людина свого часу, він очолював у 1809 — 1810 рр. відомство народної освіти в Пруссії. Тут було проведено реформу шкільної гімназії, що внесла живий струмінь в атмосферу середньої школи. У 1810 році для отримання звання вчителя гімназії було встановлено особливий екзамен. Цим було покладено початок оновлення складу вчителів гімназій і підірвано залежність гімназичного викладання від духовенства.

В.Гумбольдт прагнув до того, щоб юнацтво засвоїло досконало не лише стародавні мови, але й спадщину античних народів. Неогуманісти розширили зміст традиційної німецької школи (класичної гімназії) і запровадили викладання математики, природознавства та історії, обмеживши вивчення релігії, виключивши її навіть з екзаменів на атестат зрілості.

Провідною думкою при формуванні нового навчального плану у неогуманістів була ідея різнобічної загальної освіти, що складала фундамент у вигляді класичних і німецької мов для подальших університетських занять з філології, з одного боку, і для занять математикою і природознавством — з іншого боку.

Гімназія неогуманістичного зразка давала добрі знання класичних мов і математики. На відміну від гуманістів Відродження неогуманісти в освітньому плані грецьку мову ставили вище від латині. Це пояснювалось тим, що у грецькій літературі періоду розквіту Афінської держави певне відображення отримали ідеї рівності всіх людей. Значною мірою політична організація рабовласницьких демократій Стародавньої Греції здавалась молодій німецькій буржуазії ідеалом державного устрою.

 

5. Дидактика Ф. В.А. Дістервега

Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790—1866) народився в місті Зігені (Німеччина) в сім'ї чиновника-юриста. Вчився в середній латинській школі, де панував дух муштри. У 1808 році вступив до Герборнського університету, потім вчився в Тюбінгенському університеті, який закінчив у 1811 році, здобувши вчений ступінь доктора філософських наук. В студентські роки захоплювався не лише філософією, а й історією, математикою. Закінчивши університет, працював викладачем фізики і математики в середніх школах Франкфурта-на-Майні і Ельберфельда. В 1820 році прусський уряд в Мерсі, біля Дюссельдорфа відкрив учительську семінарію, поставивши на чолі цієї установи Ф.В.А. Дістервега. Він викладав там математику, педагогіку, німецьку мову, працював учителем дослідних початкових шкіл при семінарії, створював курси для удосконалення учителів і видавав журнал «Рейнські листки для виховання і навчання”. Ф.В.А. Дістервег редагував його і помістив в ньому понад 400 статей.

З 1832 року він керував Берлінською учительською семінарією, яку перетворив у центр учительської освіти. В цей час він підготував 20 підручників для народної школи і кілька методичних керівництв. В 1835 році вийшла його двотомна праця «Керівництво до освіти німецьких учителів» (1-й том був присвячений загальним питанням дидактики, 2-й — містив методику викладання окремих предметів). Книга набула широкої популярності. В 1832—1841 рр. він створив у Берліні 4 учительських товариства, а в 1848 році був обраний головою «Загальної німецькоївчительської спілки ». Того ж року разом з прогресивними депутатами прусських національних зборів підписав «Записку 23 », в якій засуджував конфесійна школи і ставив вимоги створення єдиної школи для всіх дітей. В 1847 році Ф.В.А. Дістервег був звільнений з посади директора семінарії за таке вільнодумство, а в 1850 р. пішов у відставку, але він не припиняв літературно-педагогічної і громадської діяльності, видав журнал «Педагогічний щорічник ».

Метою виховання педагог вважав підготовку гуманних і свідомих людей. Виховання любові до всього людства і до свого народу, на його думку, має бути головним завданням виховання дітей і молоді. Основними принципами виховання Ф.В.А. Дістервег вважав: природовіповідність, культуровідповідність, самодіяльність. Під природовідповідністю він розумів здійснення виховання відповідно з природним ходом розвитку дитини, враховуючи її вікові та психологічні особливості. Як і Й. Песталоцці, Ф.В.А. Дістервег вважав, що людина має природні задатки, яким характерне прагнення до розвитку. Завдання вихованця — збудити задатки, щоб вони могли самодіяльно розвиватись [6, 17, 19].

Суть принципу культуровідповідності полягає в тому, щоб у процесі виховання дітей, що відбувається в умовах певного часу і місця та розвитку культури, передавати молодому поколінню досягнення культури даної історичної епохи.

Самодіяльність Ф.В.А. Дістервег розумів як активність, ініціативу, важливу рису особистості. В розвитку дитячої самодіяльності він бачив і кінцеву мету і неодмінну умову всякої освіти. А положення про те, що «розум наповнити нічим не можна. Він повинен самодіяльно все охопити, засвоїти і переробити», є актуальним і в наші дні.

Найголовніша мета виховання, на думку великого педагога, полягала в тому, щоб розвинути в підростаючого покоління «самодіяльність в служінні істині, красоті і добру».

Головне завдання навчання, за Ф.В.А. Дістервегом, збуджувати пізнавальні нахили вихованця, щоб вони розвивались у засвоєнні і пошуках істини. Виховувати означає збуджувати розумову активність учнів — таке головне положення його дидактики розвиваючого навчання, що лежить в основі цілої системи дидактичних правил. Він вимагав розвиваючого, виховного і освітнього навчання.

Основи дидактики розвиваючого навчання він сформулював в 33 чітких правилах. Великого значення він надавав наочності, яка знайшла конкретне вираження у правилах: «від близького до далекого», «від простого до складного», «від більш легкого до більш тяжкого», «від відомого до невідомого». Цим правилам, сформульованим Я.Коменським, Ф.В.А. Дістервег дав психологічне обґрунтування і застерігав учителів від їх формального використання. Неодмінною умовою успішного засвоєння навчального матеріалу він вважав доступність його для учнів: «Нічого не вчи передчасно». А щоб знання були міцними, він радив учителю турбуватись про те, щоб учні не забували вивченого матеріалу: «учити й забувати — означає руйнувати пам'ять». Він вимагав, щоб учителі виховували також культуру мови.

Ф.В.А. Дістервег зауважував, що поганий учитель подає істину, а хороший вчить її знаходити. Справжній учитель прагне розкрити і розвинути духовні сили своїх учнів. Це — лейтмотив всієї книги Ф.В.А. Дістервега «Керівництво до освіти німецьких учителів».

Аналізуючи розвиток дітей, педагог накреслив три його ступені: ступінь відчуття (чуттєве пізнання), коли духовна діяльність пов'язана із зовнішнім збудженням; ступінь раціонального пізнання (мислення, його розвиток, творча уява); ступінь самодіяльності (творчості).

Щодо методів навчання, то він цінував ті методи, які збуджують роботу думки учнів, їх розумову самодіяльність, евристичний спосіб викладання, не повідомлення учням нових знань, а спочатку підведення до них в процесі бесіди. Для середньої і вищої школи перед слухачами слід відтворювати в головних рисах процес дослідження, показувати, як, яким шляхом наука прийшла до певних положень. Таким чином, наука викладається не прямо в своїх сучасних результатах, а як «живий процес мислення». Успішне навчання, підкреслював Ф.В.А. Дістервег, повинне мати виховний характер.

Ф.В.А. Дістервег постійно виступав за піднесення морального рівня, загальної, спеціально-наукової і педагогічної культури учителів, наголошував, що священний обов'язок кожного вчителя — це постійна праця над собою, над своєю освітою, бо він лише до тих пір сприятиме освіті інших, поки продовжуватиме працювати над своєю освітою.

Своїми працями в галузі дидактики і невтомною діяльністю з підготовки народних учителів Ф.В.А. Дістерверг заслужив ім'я «учителя німецьких учителів».

 

6. Теорія навчання й виховання Й. Гербарта

Одним з найвидатніших представників німецького освітнього руху бувЙоганн Фрідріх Гербарт (1776—1841 ), послідовник Й. Песталоцці. Він вчився в Ієнському університеті на філософському факультеті і з 1797 по 1800 роки працював домашнім вчителем у сім'ї знатного швейцарця. Тут почала складатися його педагогічна система. Познайомившись з досвідом Й.Песталоцці, з його «психологізацією навчання», Й.Гербарт почав посилено вивчати його праці і широко пропагувати ідеї.

Після дворічної підготовки до професури Й.Гербарт з 1802 року викладав курс педагогіки у Геттінгенському університеті. Починаючи з 1806 року, написав роботи: «Загальна педагогіка, виведена з цілей виховання» (1806), «Головні пункти метафізики» (1808), «Загальна практична філософія» (1808). Потім він керував кафедрою філософії і педагогіки в Кенігсберзькому університеті, де створив педагогічний семінарій і дослідну школу (гімназію) з інтернатом і брав активну участь у практичній підготовці майбутніх педагогів. У 1816 р. випустив підручник «Психологія », у 1925 — працю «Психологія як наука, що ґрунтується надосвіді метафізики і математики ». У 1833 році видав роботи з психології, філософії, етики і педагогіки. Тут вийшла його педагогічна праця «Нарис педагогічних читань» (1835).

Й.Гербарт за своїми поглядами був ідеалістом-метафізиком і вважав, що світ складається з незмінних найпростіших частин — «реалів », які вступають між собою в різноманітні зв'язки, створюючи лише враження, що світ змінюється. Тому людина не може пізнати ні реалів, ні світу.

Педагог вважав, що мета виховання полягає у формуванні доброчесних людей, які вміють пристосовуватись до існуючого суспільно-політичного ладу і підкорятися йому. Педагог повинен ставити перед вихованцем ті цілі, які той поставить перед собою, коли стане дорослим. Ці цілі можуть бути поділені на цілі можливі і цілі необхідні.

Й.Гербарт першим визначив педагогіку як науку, чим зробив значний крок в її розвитку; він вимагав встановлення певного співвідношення між теорією і практикою. Також він ввів у педагогіку категорію «педагогічнийтакт» [6, 17, 19].

У багатьох працях Й.Гербарт вимагав від вихователя «науковості і сили думки». Наука про виховання служить педагогові очима, що дають йому можливість чітко бачити, що він робить.

Щодо процесу виховання, то він за Й. Гербартом складається з трьох складових частин: виховуюче навчання, керування, моральне виховання. Й.Гербарт, вважаючи, що освіта нероздільна з вихованням, неправомірно підмінив складний процес виховання навчанням, не враховуючи впливу соціального середовища і значення емоцій в моральному вихованні.

На думку Й.Гербарта, навчання має ґрунтуватися на інтересах, які спираються на досвід, що існує як ознайомлення з навколишніми предметами і стосунками з людьми.

Основою інтересу І.Гербарт вважав увагу. Дітям спочатку властива примітивна увага, яка є першим видом мимовільної уваги. Другим видом мимовільної уваги є апперцептивна увага, яка немов будує уявлення, потрібні для засвоєння і закріплення нових. Від мимовільної уваги слід відрізняти довільну увагу, яка залежить від прийнятого раніше наміру, від зусиль самого учня.

Розглядаючи умови, що сприяють збудженню у дітей інтересу до шкільних занять, Й.Гербарт вказував на необхідність систематичного, зв'язаного викладу матеріалу вчителем, причому виклад не повинен бути одноманітним, надмірно спрощеним, так як це знижує інтерес учнів і розсіює їх увагу.

Процес навчання і зокрема урок, за Й. Гербартом, має 4 стадії, які називають формальними ступенями навчання:

1). Ясність (виразність) — це заглиблення в навчальний матеріал в стані спокою. В психологічному плані тут треба вимагати мобілізації уваги учнів.

2). Асоціація — це заглиблення в навчальний матеріал в стані руху уявлень. Новий матеріал вступає у зв'язок з наявними уявленнями учнів, отриманими раніше на уроках. Так як учні не знають, що буде в результаті пов'язування нового зі старим, Й.Гербарт вважав, що в психологічному плані тут має місце чекання. В дидактичному плані — слід проводити бесіди, невимушені розмови з учнями.

3). Система — це усвідомлення навчального матеріалу в стані спокою душі. Характеризується зв'язним викладом нового матеріалу з визначенням основних положень, з виведенням правил і формулюванням законів. Психологічно цей ступінь відповідає, за Й.Гербартом, «пошуку». В галузі дидактики — це формулювання висновків, правил, визначень.

4). Метод — це усвідомлення навчального матеріалу в стані руху душі, застосування отриманих знань на практиці. Психологічно цей ступінь вимагає дії, дидактично ж — це навчальні вправи, що вимагають від учнів широкого застосування отриманих знань.

Й.Гербарт розробив теорію видів навчання: описового, аналітичного і синтетичного. Описова форма має обмежене застосування. Вчитель ставить своїм завданням виявити досвід дітей і доповнити його шляхом живої образної розповіді, бажано використовувати при цьому наочні засоби. Аналітичне навчання своїм завданням має здійснюватись через розподіл навчального матеріалу на окремі його складові частини і ознаки, наданням уяві учнів певної системи. Синтетичне навчання є узагальненням учнями вже відомого їм навчального матеріалу, зведення його до певної системи.

Й.Гербарт розробив принципи керування у шкільному закладі, які сприяють зовнішньому дисциплінуванню учнів, привчанню їх до порядку. Дитина, на думку Й.Гербарта, проявляє «дику пустотливість», що кидає її в різні боки, вона має тенденцію порушувати встановлені в школі порядки. Тому потрібно приборкувати дикість дитини, тобто керувати нею. В рамках принципу керування Й.Гербарт рекомендував такі засоби керування: погроза, нагляд, накази й заборони, покарання (включаючи тілесні), уміння зацікавити дітей і заповнити їх час, авторитет і любов. Останній принцип, на думку Й.Гербарта, виходить за межі керування.

Й.Гербарт визначив важливий принцип виховання — опора на позитивне, що вимагає того, щоб вчитель та вихователь на перший план ставив те позитивне, яке є в кожного від природи. Позитивне існує як відправна позиція для руху вперед. Окрім навчання (як головного засобу морального виховання) Й.Гербарт вказував на додаткові засоби: чіткий розпорядок дня; схвалення або засудження поведінки дітей; відволікання дітей від всього, що може подіяти на них збуджуюче; дотримання раз і назавжди встановлених правил поведінки; вироблення релігійного почуття смирення і залежності від «вищих сил».

 

7. Р. Оуен про формування особистості

Роберт Оуен (1771—1858) народився в сім'ї ремісника в Англії. Його шкільна освіта обмежувалась початковою школою, яку він закінчив на восьмому році життя. Потім протягом двох років він виконував обов'язки помічника шкільного учителя. З 10 років, почавши самостійне життя, Р.Оуен завдяки своїй енергії і силі розуму зміг пробити собі дорогу в життя, доповнюючи свою освіту читанням книг і роздумами. В 20 років він став управляти паперопрядильною фабрикою Манчестера, пізніше, в 1800 р., став на чолі Нью-Ленаркської фабрики в Шотландії.

У 1814 році Р.Оуен написав роботу «Новий погляд на суспільство, чи Досліди про утворення характеру». Придбавши в штаті Індіана маєток, Р.Оуен організував общину, «Нову Гармонію», на соціалістичних, а потім на комуністичних засадах. Згідно з конституцією общини власність проголошували суспільною, встановлювали загальну працю відповідно з якою розподіляли її результати. Але цей експеримент виявився невдалим. Р.Оуен повернувся в Англію у 1828 році, там розпочався кооперативний рух (у вигляді виробничих і споживчих кооператорів), що був результатом практичної діяльності його послідовників. Р.Оуен зацікавився цим рухом. В 30-х роках він мріяв про створення єдиного загального союзу трейд’юніоністів, сподіваючись через нього здійснити перехід до нового ладу. Його пропаганда мала грандіозний, але короткочасний успіх: створений «Великий національний союз професій » швидко розпався. Р. Оуен апробував довід створення комуністичного селища Гармоні-Холл (1839), де відкрив школу, що базувалася на поєднанні навчання з продуктивною працею, діяльність школи базувалася на принципах, які були розроблені Р.Оуеном в праці «Новий погляд...». Основним рушієм людських вчинків тут визнавали прагнення до щастя. Засобом для досягнення цієї мети є знання, що люди здобувають завдяки своїй природі, здібності «сприймати, повідомляти і порівнювати ідеї». Ця здібність і є складовою розуму людини. Але процес утворення людського характеру, на думку Р.Оуена та французьких матеріалістів, визначається середовищем. Саме від нього залежить вироблення характеру людини. Тому велике місце у формуванні характеру Р.Оуен відводив вихованню.

Отже Р.Оуен вважав: виховання і освіта повинні бути спрямовані на формування раціонального характеру; характер дитини починає формуватися і в основному створюється у перші два-три роки її життя; дитина колективі може отримати певний характер; дитину в ранньому віці слід вилучати з сімейної обстановки; з першого року життя слід привчати до альтруїзму на основі вчення про утворення характеру; гра повинна стати одним з основних освітньо-виховних засобів; всі види покарань і нагород повинні бути вилучені із системи; не повинно існувати твердо встановлених годин занять в класних кімнатах школи; учитель повинен планувати розумові і фізичні вправи, поєднувати навчання з продуктивною працею; наука має велике значення для розвитку суспільства.

 

Творчі завдання і реферати

Теорія і методика початкового навчання Й. Песталоцці.

Порівняльний аналіз змісту і методики навчання Й.Г. Песталоцці, Ф.В.А. Дістервега, Й.Ф. Гербарта.

Ідея Р. Оуена про поєднання навчання з працею.

 

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Чи простежується зв'язок між ідеєю гармонійного виховання

Й. Песталоцці і сучасним завданням виховання школярів?

2. Обґрунтуйте сутність авторитаризму виховання у Й.Ф.Гербарта.

 

Тест

1. Основою початкового навчання Й.Песталоцці є:

а) звук, буква, цифра;

б) слово, форма, число; в) колір, звук, смак; г) відчуття, досвід, праця.

2. Філантропісти (І.Базедов, Х.Зальцман) запровадили у початкове навчання:

а) урок; б) екскурсії; в) гру; г) вправи.

3. Навчальний принцип Ф.В.А. Дістервега, який є актуальним у сьогоденні:

а) гуманізму; б) культуровідповідності;

в) народності; г) демократизму.

4. Принцип виховуючого навчання Й.Гербартау XX ст. трактувався як:

а) гуманізм; б) народність;

в) природовідповідність; г) інтелектуалізм.

Тема V

ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ СВІТОВОЇ ПЕДАГОГІКИ

кінця XIX — початку XX століття

Реформаторська педагогіка.

Прагматична педагогіка Д. Дьюї.

Гуманістичні засади освіти й виховання.

Ідея цілісного виховання Р. Штайнера.

Література: [6, 11, 17, 23]

Ключові слова: реформаторська педагогіка, теорія вільного виховання, експериментальна педагогіка, інстинкт боротьби, навчання за «центрами інтересів», функціональна педагогіка, педагогіка особистості, педоцентризм, ідея «абсолютної свободи» учнів, концепція педагогічного прагматизму, рух нового виховання, вальдорфська педагогіка, антропософія, евритмія.

1. Реформаторська педагогіка

Провідними причинами розвитку педагогічної думки в період ХІХ-ХХ ст. вчені вважають такі: а) невідповідність школи вимогам часу, перш за все, потребам промислового виробництва у кваліфікованих робітниках та науково-технічних кадрах, що стала не тільки освітньою, а державною проблемою; б) розвиток науково-технічного прогресу, який вимагав надання учням у школі значно більшого обсягу знань, умінь та навичок; в) накопичення педагогікою та психологією достатньої для побудови нових концепцій кількості знань про природу дитинства та пізнавальні процеси.

Педагогічні орієнтири попередньої епохи — гербартіанство, спенсеріанство, клерикальна педагогіка, — базувались на жорстких авторитарних методах управління процесом формування особистості, обмежували самостійність дитини, її ініціативу в рамках глобальної регламентації всіх аспектів навчально-виховного процесу. Ці орієнтири не відповідали вимогам нового часу, що призвело до кризи традиційної педагогіки, появи цілого ряду нових концепцій і цілих течій. Всі вони взяті у сукупності отримали назвуреформаторської педагогіки(або новоговиховання).

Ідеї реформаторської педагогіки отримали розвиток у концепціях, зокрема таких, як теорія вільного виховання, експериментальна педагогіка, педагогічний прагматизм, теорія центрів інтересів, функціональна педагогіка, педагогіка особистості, виховання засобами мистецтва.

Провідною ознакою нових педагогічних концепцій стала поглиблена увага до особистості дитини. Це була педагогіка, «центрована» на дитині, а не на методі, на предметі навчання, що було характерним для абсолютної більшості попередніх педагогічних теорій.

Провідною метою засновники реформаторської педагогіки вважали вивчення природи дитинства та шляхів формування особистості протягом всього періоду дитинства.

Однією з найбільш популярних та радикальних течій цього напряму на початку XX століття булатеорія вільного виховання, своєрідним маніфестом якої стала книга відомої шведської письменниці Елен Кей «Вікдитини». Провідною думкою цієї книги стало утвердження важливості пізнання закономірностей розвитку дитини, формування людської особистості у справі соціальних перетворень.