Освіта на західноукраїнських землях

В середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше: парафіяльні, тривіальні і головні. Середня освіта представлена гімназіями та реальними школами.

1848 року всю Австро-Угорщину охопила революція. Австрійський уряд змушений був запровадити конституцію і дати ряд полегшень народам, що населяли монархію. Народ Галичини одержав політичні і громадянські права. 1848 року створено у Львові Головну Руську Раду, яку було проголошено офіційним представником українського населення Галичини у Відні. Серед головних напрямків роботи Ради виступав розвиток української мови й шкільництва. Було проголошено ряд законів, що передбачали певні зміни у шкільництві Галичини, Буковини і Закарпаття. 1848 року відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, її першим професором став Я. Головацький. З 1848 р. переведено на українську мову парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, де мешкає більшість українців. У гімназіях українська мова вводилася як обов’язковий предмет вивчення.

Після 1849 р. у Галичині наступає реакція, 1851 року розпущено Головну Руську Раду. Українські прогресивні сили, не маючи досвіду політичної боротьби, почали поступово втрачати завойоване. Створюються нові польські гімназії, скасовується обов’язкове вивчення української мови у гімназіях (1856), обмежується вступ українців до Львівського університету.

Важливу роль у розвитку шкільництва та визначенні змісту освіти відіграв конкордат 1855 р., за яким школа підпадала під повне підпорядкування церкві. У всіх державних і приватних школах вводилося релігійне виховання, все навчання повинно було узгоджуватись з католицькою вірою. Всі вчителі підлягали наглядові церкви, а ті, що "зійшли з праведної дороги", звільнялися з посади.

Певні зміни у розвитку шкільництва в Західній Україні відбулися в 60~х роках. 1867 року Австрія прийняла нову конституцію, яка проголошувала рівноправність всіх народів. Окремими законами школа визнавалася незалежною від церкви і вводилося право визначати мову навчання у приватних закладах їх власникам, а в державних – місцевим органам влади (гмінам). Вважалося, що у народних школах, де є діти і поляків, і українців, та мова, що не є викладовою, стає обов’язковим предметом вивчення. Обов’язковою з третього класу залишалася німецька мова.

1867 року в Галичині створюються шкільні ради. Спочатку галицький сейм прийняв закон про створення краєвої шкільної Ради, а в 1873 р. було створено окружні і місцеві шкільні ради. Шкільні ради брали на себе управління всіма навчальними закладами, які знаходились на їх терені. Введення шкільних рад різних рівнів було кроком до демократизації освіти, але сподівань українців вони не виправдали. У них в основному засіли поляки, які як могли проводили у школах польську мову і придушували українську.

1873 року було прийнято кілька краєвих шкільних законів, за якими в Галичині вводилося обов’язкове і безплатне навчання дітей віком від 6 до 12 років, а також створювалися виділові школи у містах, які давали можливість отримувати підвищену початкову освіту учням, що не ходили до середньої школи. Ці закони були прийняті на основі затвердженого в Австрії 1867 року відповідного закону про шкільництво.

Було проведено реформу педагогічної освіти. Замість препаранд, що існували при головних початкових школах, створювалися учительські семінарії. З 1871 р. починають діяти чоловічі учительські семінарії у Львові, Тернополі, Станіславі, жіночі – у Львові, Перемишлі.

Реформи 60-70-х років були несприятливі для українців і повністю поставили їх під владу поляків. У законі про викладову мову в середніх і народних школах від 1867 р. польська мова ставала обов’язковою у всіх навчальних закладах Галичини. Вся адміністрація краю і Львівський університет були полонізовані, всі керівні посади займали поляки. У 60-х роках в краї діяла лише одна українська гімназія у Львові. Не на краще ситуація змінилася і під кінець XIX ст. Хоч реалізація законів 60-70-х років привела до поступового зростання числа шкіл і учнів в них, Галичина з розвитку освіти залишалася однією з найвідсталіших провінцій Австрії.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи – утраквістична (двомовна). Рішення про введення утраквізму в школі було прийняте польським сеймом 1886 року. За цим рішенням основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші – рідною. Зовні це ніби забезпечувало рівноправність мов, але по суті було прикритою формою шовінізму.

З метою обмеження освіти серед сільського населення і закріплення його на селі у 1893 р. всі початкові школи були поділені на сільські і міські (на Закарпатті – горожанськ і). Програма навчання у сільських школах була скорочена і не давала жодних прав на продовження освіти в середніх навчальних закладах.

У цілому українська освіта в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті у другій пол. XIX і на початку XX ст. розвивалася вкрай незадовільно. Галичину називали краєм одно- і двокласних шкіл, у міських початкових школах взагалі не практикувалася українська мова. На початок XX ст. у краї діяло всього кілька українських гімназій у Львові, Перемишлі, Тернополі (відкр. 1898 р.) і інших містах.

У боротьбі за освіту українці засновують 1908 року чотири приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці, Рогатині. На противагу українським закладаються і польські приватні гімназії, які стали оплотом полонізації молоді.

Жіноча середня освіта була представлена приватними жіночими гімназіями та жіночими ліцеями.

На початку XX ст. продовжувала розширюватись і мережа фахових шкіл (столярські школи, школи будівельних ремесел, слюсарства, котлярства, млинарські тощо). У них вдосконалювався зміст освіти, збільшувалися терміни навчання учнів.

Швидкий розвиток шкільництва на початку XX ст. викликав потребу збільшення числа учителів. Влада не хотіла збільшувати кількість учительських семінарій і, щоб якось зарадити нестачі вчителів, почала вводити до народних шкіл т. з. "панчішкових учительок" (зверхня назва для молодих учительок, які мали малу дуже скорочену кваліфікацію). Та вирішити таким способом проблему забезпечення всіх шкіл учителями було неможливо. Тому влада була вимушена давати дозвіл на відкриття нових учительських семінарій.

Для об’єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 року було створено Краєвий Шкільний Союз, який складався з представників від "Просвіти", "Учительської громади", Наукового Товариства ім. Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю.