Рефлекторна природа психіки

Відображувальна діяльність людини засадово зумовлена рефлектор­ною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлекторну природу психіки є видатний російський фізіолог І. Сєченов (1829-1905). У своїх працях він зазначав, що джерелом психічних актів як відображувальної діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм. Ця діяльність виникає у процесі взаємодії індивіда з оточенням, що здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку. У своїй відо­мій праці "Рефлекси головного мозку" (1863) І. Сєченов писав, що "всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлекси", що без зовнішнього чуттєвого подразнення психічна діяльність неможлива.

Вчення І. Сєченова про рефлекторну природу психіки розвинув І. Павлов (1849-1936) у своєму вченні про вищу нервову діяльність.

 

Теорія рефлекторної діяльності спирається на три основні принципи наукового дослідження:

детермінізму, тобто поштовху, причини будь-якої дії, її ефекту;

аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на частини і потім
складання нового цілого з елементів;

• структурності та пристосування динаміки до структури.
Засадовим стосовно вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність

є матеріалістичне розуміння єдності організму та середовища. В ор­ганізмі "все із зовнішнього світу", — зазначає І. Павлов. Зв'язок організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона є сис­темою відносин, зв'язків. Поведінка організму визначається тими умо­вами, середовищем, у якому живе й діє жива істота.

У своїх дослідженнях І. Павлов довів, що великі півкулі головного мозку відіграють провідну роль у життєдіяльності всього організму. Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби ор­ганізму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими цен­трами здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність. У ній утворюються найскладніші тимчасові нервові зв'язки, за допомогою яких регулюються відносини між організмом та зовнішнім середови­щем, а також діяльність самого організму. Цю діяльність великих півкуль головного мозку І. Павлов і називає вищою нервовою діяль­ністю.

Поведінка живого організму є певною системою реакцій або реф­лексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовищ.

Рефлекс — це реакція організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність — основна форма діяльності нервової системи.

Розрізняють два види рефлексів: безумовні, з якими тварина на­роджується, та умовні, які виробляються у неї в процесі життя.

Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися у процесі тривалого періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині з перших днів її життя для забезпечення свого існування. Безумовні рефлекси забезпечують організмові пошук поживи, уникнення шкідли­вих впливів тощо.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразненнями, тоб­то такими, які, діючи на відповідні рецептори — смаковий, дотиковий та інші, викликають відповідні реакції організму. Безумовні рефлекси не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Склад­на система безумовних рефлексів становить діяльність, яку назива­ють інстинктивною.

 

Безумовні рефлекси не можуть задовольнити потреб вищих ор­ганізмів, що живуть у складних умовах. Вони могли б забезпечити потреби організму лише при абсолютній постійності зовнішнього се­редовища. Але оскільки зовнішнє середовище повсякчас змінюється, то пристосування до нього за допомогою одних лише безумовних рефлексів неможливе. Необхідно доповнити їх тимчасовими зв'язка­ми, які утворюються у тварин та людини у процесі життя.

Основним принципом роботи великих півкуль головного мозку, як довів І. Павлов, є утворення тимчасових нервових зв'язків, або умовних рефлексів. Виконуючи дослідження, він помітив, що за певних умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності безумовних подраз­ників (наприклад, іноді слина у собаки починає виділятися при по­яві людини, яка його годує, хоча в цей момент їжі собаці не дають). Рефлекси в цьому разі виникають під впливом подразників, які І. Павлов назвав умовними. Він показав, що коли на тварину одночас­но діють два подразники: один — безумовний, наприклад їжа, і дру­гий — умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, наприклад дзвінок, то у головному мозку виникають два збудження — від їжі і від дзвінка. Через те що вони діють одночасно, між збудженими нерво­вими центрами утворюється замикання, тобто встановлюється нерво­вий зв'язок. Унаслідок цього зв'язку умовний подразник починає ви­кликати рефлекторну реакцію, як і безумовний.

Зі зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тоб­то гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумов­ним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити без­умовним.

Умовно-рефлекторна діяльність людини — надзвичайно складна, різноманітна й тонка система зв'язків. Нові нервові зв'язки утворю­ються на грунті не лише безумовних, а й існуючих, раніше утворе­них умовних зв'язків, які набрали відповідної сили та стійкості. Не­обхідними умовами утворення умовних рефлексів є оптимальна сила подразника, активність кори великих півкуль головного мозку та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні таки­ми підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування но­визною явищ.

Основними процесами нервової діяльності є збудження та галь­мування.

На кору великих півкуль головного мозку одночасно діє багато різних подразників, але на велику кількість подразників організм не ре­агує, оскільки збудження, викликані ними, гальмуються.

Гальмування відбувається одночасно зі збудженням. Завдяки галь­муванню цілої низки ділянок кори збудження скеровується в якомусь одному напрямку й зосереджується в певній ділянці кори.

За певних умов збудження та гальмування поширюються, ірра­діюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальму­вання інших ділянок кори, чи знову зосереджуються, концентрують­ся в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різні асоціа­ції — образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують ви­конувану діяльність.

У разі концентрації збудження у певній ділянці кори інші її ділян­ки в цей час гальмуються. Поширення чи зосередження збудження та гальмування здійснюється за законом іррадіації й концентрації нерво­вих процесів.

Збудження та гальмування взаємодіють. Збудження в певних ділян­ках кори великих півкуль головного мозку викликає гальмування в інших ділянках і навпаки: гальмування в одних ділянках кори викли­кає збудження в інших. Таке явище відбувається за законом взаємної індукції збудження та гальмування.

Розрізняють індукцію позитивну і негативну.

При позитивній індукції гальмування в певній ділянці кори викли­кає збудження в інших її ділянках. У цьому разі діяльність організму відбувається в напрямі збудження, посилюється увага до змісту діяль­ності. При негативній індукції збудження в якійсь ділянці кори вик­ликає гальмування в тих її ділянках, які були до цього діяльними. Не­гативна індукція спостерігається при відхиленні від основної діяльності й зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збуджен­ня від основного подразнення, тобто відвертається увага від викону­ваної діяльності.

Гальмування нервових процесів буває безумовне, або зовнішнє, і умовне, або внутрішнє.

Зовнішнє гальмування настає внаслідок дії сильного стороннього подразника. Вироблений умовний рефлекс, наприклад виділення собакою слини на засвічування електричної лампочки, припиняється, якщо почне діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування є проявом дії негативної індукції. Воно ви­являється ще й у вигляді позамежового гальмування, яке виникає тоді, коли сила збудження перевищує можливості працездатності нерво­вої клітини. У цьому разі сила подразника не тільки не викликає посилення реакції, а навпаки, реакція зменшується або зовсім галь­мується.

 

Гальмівні процеси, що виникають у клітині через її перенапружен­ня, оберігають її від руйнування. Тому таке гальмування називають ще захисним.

Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми обста­винами. Одним із проявів умовного, або внутрішнього, гальмування є послаблення тимчасових зв'язків. Воно настає тоді, коли умовний подразник (наприклад, світло), на який вироблено умовний рефлекс, час від часу не підкріплюється безумовним подразником (наприклад, їжею). Утворений зв'язок у цьому разі гальмується, і рефлекс згасає. Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загаль­мований тимчасовий нервовий зв'язок легко поновлюється, і умов­ний подразник знову викликає умовний рефлекс. Гальмування тимча­сових нервових зв'язків спричинює забування.

Важливим проявом внутрішнього гальмування є диференційне. Якщо з умовних подразників, на які виробився умовний рефлекс, підкріплювати безумовним подразником лише деякі, то умовний реф­лекс виникає на ті умовні подразники, які підкріплювалися безумов­ним. А збудження від інших подразників, що не підкріплюються, гальмуються, і умовний рефлекс на них не виявляється. Так, якщо вироблено умовний рефлекс на звук, але підкріплюється звук лише певної висоти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі виникати­ме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, яка підкріплювалася. Відбувається диференціювання подразнень. Організм точно відрізняє дійові, тобто підкріплювані подразники, від недійових, що не під­кріплюються безумовним подразником. Дослідженнями встановлено, що собака, наприклад, може диференціювати звукові подразники з точністю до 1/8 тону. Диференційне гальмування сприяє уточненню та розрізненню виправданих життям подразників від невиправда­них. Це яскраво виявляється в навчально-виховній діяльності. Роз­різнення, уточнення та засвоєння знань або актів поведінки ефектив­ні тоді, коли істотні властивості в них тими чи іншими засобами підкріплюються, а неістотні — гальмуються.

Поряд із замикальною функцією великі півкулі головного мозку виконують також аналітико-синтетичні.

Взаємодіючи із середовищем, організм відповідає не на всі под­разнення, що надходять до мозку, а лише на ті, які слугують задово­ленню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші не відповідає. Так аналізуються предмети зовнішнього світу.

 

Найпростіший, елементарний аналіз виконують і нижчі відділи цен­тральної нервової системи. Вищий аналіз, який є засадовим щодо актів поведінки, здійснюється за допомогою кори великих півкуль головно­го мозку. Суть роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень, що доходять до неї.

Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціальних механізмів, які І. Павлов назвав аналізаторами. Вони виникли й розви­нулись у процесі біологічного розвитку тварин внаслідок їх пристосу­вання до умов життя, до різних видів енергії зовнішнього світу, що впливали на організм, — світлової, звукової, хімічної, механічної, тем­пературної тощо.

Великі півкулі є грандіозним аналізатором як зовнішнього, так і внутрішнього світу організму.

Аналізатори здійснюють аналітичну діяльність у зв'язку з галь­мівними процесами в корі великих півкуль головного мозку. Одні подразнення чи комплекси подразнень серед тих, що надходять до кори великих півкуль, виокремлюються, тобто викликають там збуд­ження, і на них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнення галь­муються, і на них тварина не відповідає. Аналіз має підґрунтя, з одно­го боку, в аналізаторній здатності рецепторів, периферійних закінчень, а з іншого — у процесі гальмування, що розвивається в корі великих півкуль головного мозку і відокремлює те, що не відповідає дійсності, від того, що відповідає дійсності. Процес гальмування сприяє вдоско­наленню коригування аналітичної діяльності великих півкуль голов­ного мозку.

Одночасно з аналізом великі півкулі головного мозку здійснюють синтез, сутність якого полягає в замиканні нервових зв'язків.

Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною. Утворюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв'язків. Процеси, які у психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення тимчасових зв'язків, тобто акти синтезу. Мислення є асоціацією: спо­чатку елементарною, а потім — ланцюгами асоціацій; проте кожна перша асоціація є моментом народження думки.

Для того щоб успішно орієнтуватися в оточенні, тварина неодмінно повинна аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мис­лення — це складна аналітико-синтетична діяльність кори великих півкуль головного мозку. Специфічно людське мислення виникає на грунті складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку — це сигнальна діяльність. Великі півкулі головного мозку завжди реагують на різ­номанітні подразники, які сигналізують про те, що має для життя ор­ганізму важливе значення. Наприклад, світло або звук можуть сиг­налізувати живій істоті про наявність їжі, небезпеку тощо.

Сигнали, які викликають предмети, та їх властивості або явища природи, становлять собою першу сигнальну систему, що властива і тваринам, і людині. Перша сигнальна система — це фізіологічне підґрунтя відчуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже виключно подразненнями, які безпосередньо над­ходять до спеціальних клітин зорових, слухових та інших рецепторів організму, та їх відображеннями у великих півкулях.

Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно відрізняється від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, у суспільному житті люди виробили звукову мову як засіб зв'язку, засіб взаємного спілкування.

Мовна функція внесла новий принцип у діяльність великих пів­куль. Слово у житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є дру­гою, специфічно людською сигнальною системою дійсності. Кожне слово як назва предмета, властивості чи дії замінює відповідний пер­ший сигнал, тобто сигналізує перші сигнали.

Якщо відчуття та сприймання предметів і явищ навколишнього світу є для людини першими, конкретними сигналами дійсності, то мова, насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до кори головно­го мозку від мовних органів, — це другі сигнали, сигнали сигналів.

Слово завдяки попередньому життю дорослої людини пов'язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до великих півкуль. Воно їх сигналізує, замінює і тому може викликати всі ті дії, реакції, що їх викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої і без неї існува­ти не може. Вона діє лише у зв'язку з першою сигнальною системою, вступаючи з нею в найскладніші взаємозв'язки.

Друга сигнальна система у взаємодії з першою є фізіологічним під­ґрунтям вищого, абстрактного мислення людини та її свідомості, за­собом пізнання самої себе. Фізіологічним підґрунтям низки інших психологічних процесів (сприймання, пам'ять, уява, утворення нави­чок тощо) також є взаємодія першої та другої сигнальних систем. Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах робить їх свідомими.

 

Великі півкулі головного мозку — надзвичайно складна динамічна система. У процесі діяльності постійно утворюються нові й нові умовні зв'язки. Вони об'єднуються в певні системи. Системність зв'язків забез­печує успішну діяльність тварини та людини. Процеси, які відбува­ються у великих півкулях головного мозку, постійно прагнуть до об'єднання, стереотипної об'єднувальної діяльності. Безліч подраз­нень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й завершу­ються динамічним стереотипом.

Динамічний стереотип потрібний для успішної взаємодії організму із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, однакових актів поведінки, схожих реакцій організму забезпечує йому успішну діяль­ність, задоволення потреб.

Відомо, що людина звикає до певного способу дій, виробляє пев­ний спосіб сприймання, запам'ятовування, мислення. Автоматизуючи свої дії, вона виробляє навички та звички, які полегшують свідомо спрямовану діяльність. Провідну роль у цьому відіграють динамічні стереотипи.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стерео­типи. Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють з новоутворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, пере­шкоджають цьому, внаслідок чого успішне утворення нових стереоти­пів гальмується.

Вироблення й перебудова динамічного стереотипу потребують великої роботи нервової системи. Ця робота може займати багато часу й залежить від складності виконуваної діяльності, а також від індивідуальних особливостей та стану тварини чи людини.

Вироблення й підтримка динамічного стереотипу завжди пов'я­зуються з певними переживаннями.

Нервові процеси, що відображаються у великих півкулях голов­ного мозку при встановленні й підтримуванні динамічного стереоти­пу, є підґрунтям почуттів і зумовлюють характер та інтенсивність почуттів. Фізіологічним підґрунтям почуттів труднощів, бадьорості і стомленості, задоволення і засмученості, радості й відчаю тощо є зміни, порушення старого динамічного стереотипу чи складність вста­новлення нового.

Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подразники діють у певній системі, певній послідовності та певному порядку. Підтримується динамічний стереотип додержанням певного зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності.

Психіка і свідомість

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об'єктив­ної дійсності в мозку розвивалася залежно від умов життя того чи іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найви­щим рівнем її розвитку є властива людині свідомість.

Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним способом буття людей і трудовою діяльністю, що спричинила її розви­ток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки. Поряд з біологічними її мотивами, які залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникли вищі, "духовні" мотиви та потреби, вищі форми поведінки, які засадово зу­мовлені здатністю абстрагуватися від безпосереднього впливу сере­довища. Поряд з двома джерелами поведінки — спадково закріпле­ною програмою та власним досвідом самого індивіда — виникло третє джерело, що формує людську діяльність, — трансляція та засвоєння суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної потреби од­ним з вирішальних чинників була мова, що стала формою існування свідомості.

Характерними особливостями і структурними компонентами свідо­мості є такі.

Знання про навколишню дійсність, природу, суспільство. Рівень свідомості безпосередньо залежить від рівня засвоєння знань і досвіду осо­бистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини розвинулася потреба в знаннях, яка є найважливішою її спонукою, мотивом
пізнавальної діяльності.

Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб'єкта пізнан­ня, розрізнення суб'єкта "Я" та об'єкта "не Я", протиставлення себе як
особистості іншому об'єктивному світові. Характерним щодо цього є
самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей.

Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення Ті результатів. Цей бік свідомості виявляється в само­
контролі та коригуванні власних дій, їх перебудові, у змісті стратегії і тактики, якщо цього потребують обставини.

Ставлення особистості до об'єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе. Ставлення особистості до оточення виявляється в оціню­
ванні та самокритиці, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера особистості.

 

Виокремлення та протиставлення людиною себе іншому предмет­ному світові, природним і суспільним явищам, переживання свого ставлення до об'єктивної дійсності та самої себе є засадовими стосов­но самовиховання. Завдяки свідомості, самопізнанню та самосвідо­мості особистість стає суб'єктом виховання, тобто сама ставить пе­ред собою виховні цілі й досягає їх.

Свідомість людини характеризується активністю. У процесі відо­браження дійсності інформація, що надходить до мозку, відображу­ється не механічно, а свідомо оброблюється відповідно до мети, завдан­ня та досвіду особистості.

Рівень розвитку й виявлення свідомості в людини буває різний за­лежно від рівня розвитку її знань і наукового світогляду, ідейних і мо­ральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе, до форм суспільного життя.

Людині властиві й неусвідомлювані форми психічної діяльності (інстинктивні та автоматизовані дії, потяги тощо). Але несвідоме вхо­дить до свідомого й завдяки цьому може контролюватися людиною.

Вивчаючи форми психічної діяльності, треба зважати на те, що психічне життя, свідомість та діяльність особистості завжди постають в єдності. Ця єдність виявляється в цілеспрямованій діяльності люди­ни, її різноманітних пізнавальних, емоційних та вольових реакціях, ставленні до інших і до самої себе. Людина взаємодіє з навколишнім се­редовищем як цілісна система. Цілісність взаємодії забезпечується на­самперед вищим відділом центральної нервової системи — корою ве­ликих півкуль головного мозку, яка інтегрує (об'єднує) діяльність організму й керує нею.