Пам’ять та організація знань

Рівні переробки. У 1972 р. Ф. Крейк і Р. Локхарт запропону­вали новий підхід до розуміння сутності процесу обробки інформації: вони виокремили рівні обробки. Кожен стимул можна переробити на різних рівнях: від сенсорно-перцептивного до більш глибокого – абст­рактного. З’ясувалося, що деякі види пам’яті можна узгодити з рів­нями обробки. На кожному з рівнів можна використовувати той чи інший код (візуальний, слуховий), однак специфіка переробки інфор­мації визначається не лише кодом інформації, який надходить, а й сполученням коду з рівнем переробки.

Деякі коди мають перевагу під час переробки інформації на тому самому рівні.

Рівні переробки інформації:

• сенсорний рівень (СР);

• вербальний (лексичний) та образний рівень (ВОР);

• концептуальний (семантичний) рівень (КСР) (рис. 14.1).

 

 

Рис. 14.1. Рівні переробки інформації.

Модулі переробки. Від 1970-х рр. у когнітивній психології розробляють уявлення про модулі переробки інформації. Модуль – це спеціалізована підсистема пам’яті, відносно замкнута і гомогенна, для якої характерні тривалість переробки і домінуючий код.

Отже, модуль переробки інформації – це відносно самостійна, структурна та ієрархічна підсистема пам’яті зі своїм домінуючим ко­дом і тривалістю переробки інформації на заданому рівні.

Код інформації (яка надходить ззовні):

• візуальний (образний, знаковий, символічний, лексичний тощо);

• слуховий (акустичний).

Людина, отримуючи інформацію, здійснює її внутрішнє коду­вання.

Види кодування інформації:

• сенсорне;

• образне і вербальне;

• семантичне.

Модулі переробки інформації мають різну стійку структуру, яку називають модулями (модусами) репрезентації. Отож, модулі репре­зентації – це різні стійкі структури представлення в пам’яті про­дуктів переробки інформації.

Модулі мають ієрархічну супідрядність і непересічні критичні фактори, необхідні для успішного функціонування того чи іншого мо­дуля на заданому рівні переробки.

На рис. 14.2 у скороченому вигляді представлено модулі, розта­шовані на трьох рівнях, які відповідають:

• сенсорному кодуванню;

• образному і вербальному;

• концептуальному, семантичному.

 

 

Рис. 14.2. Модульна репрезентація рівнів переробки
пам’яті людини (скорочений варіант).

Розглянемо, що відбувається на зазначених рівнях (рис. 14.3).

Сенсорний рівень. Іконічна пам’ять і візуальний код: обсяг і тривалість збереження. У сенсорному регістрі, на думку Аткінсона, зо­ровий стимул «залишає більш-менш фотографічний слід», потім ін­формація в результаті сканування переходить у КТП. Так званий «фо­тографічний слід» зберігається від мілісекунд до кількох секунд, його обсяг – 9-12 одиниць.

Ехоїчна пам’ять і акустичний код: обсяг і тривалість збереження. У звуковій модальності існує сенсорна пам’ять, аналогі­чна до іконічної. У. Найссер ввів у 1967 р. поняття «ехоїчна пам’ять». Як і іконічну пам’ять, ехоїчну можна розглядати як вияв інертності се­нсорного регістра (деякі автори, наприклад, А. Бедделі і Д. Массаро, вживають термін «перцептивна слухова пам’ять»).

 

Рис. 14.3. Функціонування рівнів переробки інформації.

 

Акустичний код має перевагу порівняно з візуальним у разі не­значних відтермінувань відтворення після отримання інформації (від 3 до 5 с). Якщо відтермінування перевищує 10 с, то перевагу одержує інформація, яка має візуальний вхід.

Було з’ясовано, що тривалість збереження інформації в ехоїчній пам’яті коливається від 250 мс до 4 с, а обсяг дорівнює приблизно 5 од.

Лексичний та образний рівні. Лексичний код. Іконічна та акустична інформації поєднуються на наступному рівні переробки й утворюють код, який називається лексичним. Дж. Мортон висловив припущення, що роботу цього модуля обслуговує система логогенів – структур, які спеціалізуються на переробці слів. У цьому коді (або лек­сичній пам’яті) відбувається інтеграція фонологічних та орфографіч­них характеристик слова, зокрема моторних компонентів артикуляції кожного слова. Тому пізнавання і переробка слів за допомогою цього модуля не залежать від сенсорного формату входу. Якщо на попере­дніх етапах переробки інформації відбувалися здебільшого за акусти­чним типом, то під час переробки на рівні лексичного модуля відбува­ється переплутування слів (або їхніх частин), що мають близьке зву­чання і написання. Останнє твердження правильне тільки щодо бага­тоскладових слів.

 

 

Рис. 14.4. Функціонування рівнів переробки інформації.

Отже, якщо слова «сконструйовані» приблизно з тих самих фо­нем, вони однаково відтворюються незалежно від того, чи відповіда­ють фонологічний і візуальний коди слова один одному. Автор робить висновок, що на рівні «фонологічного сховища» здійснюється «пере­робка не цілих слів, а тільки окремих фонем». Однак Д. Массаро довів, що вплив фонологічного контексту на сприйняття фонем відбувається не на рівні чутливості (що передбачають моделі системи), а на вищому рівні (бета-критерію ухвалення рішення).

Образний код. Особливу частину становлять поради, пов’язані з функціонуванням образного коду й образної пам’яті.

Попри величезну кількість експериментів, здійснених у цій га­лузі, дотепер не існує прийнятного способу їхнього обґрунтування в межах однієї теоретичної моделі. Насамперед результати багатьох праць не можна точно пристосувати до одного з перерахованих вище рівнів або модулів: до сенсорного регістра, оперативної пам’яті, КТП або ДТП.

Більшість авторів (попри розбіжності теоретичних і пояснюва­льних схем) погоджуються з тим, що образна інформація має дві фо­рми збереження: перша пов’язана з ДТП і становить основу наших за­гальних знань про світ, друга підтримує процес маніпулювання поточ­ними образами і її можна зарахувати до оперативної пам’яті. Однак залишається відкритим питання про існування спеціалізованого обра­зного модуля, відповідального за переробку суто образної інформації.

Однак існують також прямі експериментальні свідчення про фу­нкціонування образного коду. А. Бедделі називає цей модуль переро­бки короткочасною образною пам’яттю і припускає, що існує три неза­лежні механізми в її основі: пам’ять на патерни, пам’ять на букви і пам’ять на слова.

Пам’ять на патерни. Це пояснення узгоджується із сучас­ними уявленнями про існування двох систем переробки інформації, що одержали назву «ДЕ?» і «ЩО?». У дослідженнях Б.М. Величковсь­кого з мікрогенезу сприйняття було доведено, що виокремлення гло­бального просторового каркаса видимої сцени передує операціям, на яких спеціалізується внутрішня структура сцени й окремих об’єктів.

С. Косслін і колеги запропонували модель, у якій передбачали існування двох систем репрезентації знань: перша – модальна (на­звана візуальним буфером) і друга – амодальна («асоціативна пам’ять», де зберігаються описи об’єктів разом із їхніми назвами). Че­рез візуальний буфер надходить обмежена кількість інформації у ви­гляді грубого опису «патерна», здійснюється незалежна переробка ін­формації про властивість об’єкта (ЩО?) і його локалізацію (ДЕ?). Ці два види інформації надходять в асоціативну пам’ять, де її звіряють з наявними зразками. Якщо результат не дає змоги ідентифікувати об’єкт, то за допомогою «вікна уваги» відбувається пошук у блоці візу­ального буфера.

Візуальна пам’ять на літери. У своїх експериментах М. Познер і С. Кілю порівнювали, на підставі чого оцінюють тотож­ність літер: їхню візуальну чи семантичну подібність. Піддослідним показували букву, а потім (через різні проміжки часу) – другу (для встановлення тотожності). Як стимул використовували пари, які скла­даються з різних/однакових букв і таких, які мають різне/однакове зо­браження (АА або аа, Аа або ав, АВ або Ав). Було з’ясовано, що в разі величини відтермінування до 1,5 с на швидкість відповіді впливає од­накове зображення букв.

Пам’ять на слова, представлені візуально. Бедделі при­пустив, що у візуальному коді існує система, аналогічна до системи ло­гогенів (які працюють головним чином у лексичному коді). Ця візуа­льна система відповідає за переробку візуальних фрагментів слів (складів, буквосполучень) і виявляється в переплутуванні слів і псев­дослів, які мають ті самі фрагменти. Вона є основою швидкого чи­тання.

У праці Б.М. Величковського і співавторів проаналізовано «ефект переваги слова»: ефективнішою є ідентифікація літер у кон­тексті слова порівняно з ідентифікацією букви в контексті псевдослова і набору літер. Автори виявили, що в основі цього ефекту – 2 компоне­нти: орфографічна упорядкованість (властива словам рідної мови) і знайомість (лексична) слова. У разі перекручування шрифту вибірково погіршується робота лише другого компонента.

З образним кодом пов’язана моторна і просторова пам’ять.

Моторна пам’ять входить як компонент:

а) власне рухових актів (у тому числі всі види навичок та авто­матизмів);

б) усіх видів поведінкових реакцій.

У ДТП існують моторні (рухові) енграми, що є формулами руху. Ці енграми витягують з ДТП, коли виникає необхідність реалізувати відповідну програму руху.

Рухова дія створюється завжди заново, але до неї входять:

• консервативні компоненти (зафіксовані в мнемічних схемах);

• динамічні компоненти (які визначаються наявною ситуацією).

Антиципацію у психології розуміють як:

• здатність уявити собі можливий результат дії до її виконання, а також уявити собі спосіб її розв’язання перед тим, як її реально буде розв’язано (àінтуїція); засіб зворотного зв’язку під час побудови дії;

• здатність організму підготуватися до реакції на певну подію до її появи; це випереджувальне відображення, яке виражається у відпо­відній позі або русі та забезпечується механізмом акцептора дії.

Вибір тієї чи іншої моторної програми дії залежить від антици­пації руху.

Моторні компоненти пам’яті в процесі побудови ру­хів. Для виконання будь-якої дії необхідно попереднє програмування послідовності й темпоральної упорядкованості окремих його компоне­нтів. М.О. Бернштейн під час аналізу побудови програми дії вказував на необхідність існування в довгостроковій пам’яті моторних або рухо­вих енграм, які є формулою руху. Ці енграми витягають з пам’яті в тому разі, коли виникає необхідність peaлізувати відповідну програму. У циклі експериментів, спрямованих на аналіз організації руху, автор довів, що жодна дія не повторюється, а завжди заново створюється. У ньому завжди є консервативні компоненти (зафіксовані в мнемічних схемах) і динамічні компоненти, які визначаються наявною ситуацією. Тому вибір тієї чи іншої моторної програми залежить від антиципації результату руху.

За допомогою мікроструктурного аналізу дії Н.Д. Гордєєва ви­явила структуру моторного образу руху, що складаються з хвилі, спря­мованої на виконання моторного завдання, і квантів дії, які забезпе­чують реалізацію хвилі на операційному рівні.

Просторова пам’ять. Орієнтація в просторі, пізнавання місць і вміння розташувати об’єкти в просторі, зберігаючи співвідно­шення їхнього розташування, – усе це компетенція просторової пам’яті (рис. 14.5). Однак і самі об’єкти посідають певне місце в прос­торі, тому просторові компоненти входять до процесу ідентифікації та пізнавання самих об’єктів.

Вважають, що просторова пам’ять містить два компоненти:

• знання про співвідносний порядок між об’єктами;

• знання про їхнє абсолютне розташування.

Найбільш чітко взаємозалежність абсолютних і співвідносних компонентів просторової пам’яті виявляється в ситуаціях просторової орієнтації.

У 1935 р. М.Ф. Шем’якін описав два види просторових репрезен­тацій: карти-шляхи (у яких зберігаються топологічні властивості прос­тору) і карти огляду (у яких зберігаються метричні властивості). Автор довів, що в процесі онтогенезу спочатку освоюють карти-шляхи, а по­тім – карти огляду. У численних експериментах було продемонстро­вано, що в міру надбання досвіду відбувається поступовий перехід від карти-шляху до карти огляду.

Дотепер немає єдиної думки щодо питання про те, у якій формі зберігається просторова інформація. Наприклад, С. Косслін на підставі проведених експериментів висловив припущення, що під час за­пам’ятовування просторової інформації формується образ, у якому зберігаються метричні властивості (евклідові відстані) реального прос­тору.

Концептуальний рівень. Семантичний код. Отже, ми розглянули два рівні переробки інформації та відповідні їм модулі пам’яті. Найглибший рівень – концептуальний – «обслуговується» пе­реважно семантичним кодом (тому ще його називають сематичним рі­внем).Вважають, що саме семантичний код є в основі ДТП і організує структуру знань, однак він бере участь також у роботі всіх перерахова­них вище модулів.

Семантичні ознаки беруть участь у групуванні матеріалу в більші одиниці, що полегшує і сенсорну, і лексично-образну переробку.

Семантична пам’ять. У 1969 р. А. Коллінз і М. Квіліан за­пропонували модель семантичної пам’яті, яка представляє собою сис­тему, вузли якої є концептами. У кожному вузлі зберігаються ознаки, які характеризують цей клас, а зв’язки між вузлами об’єднані за ти­пами «включення» і «частина-ціле». Висловлювали припущення, що механізмом роботи семантичної пам’яті є активація, яка поширюється по мережі. Автори ввели поняття дистанції: що ближче один від од­ного поняття, то тісніше пов’язані вузли. Дистанція визначає рівень активації інших вузлів, у міру віддалення від вузла активація знижу­ється і відбувається згасання сили впливу цього концепту.

 

 

Рис. 14.5. Механізм просторової пам’яті.

Від модулів переробки до модулів репрезентації. По­няття репрезентації. Два види репрезентацій. Мережна мо­дель пам’яті не дає змоги відповісти на запитання, чому деякі знання актуалізуються швидко і без праці, а інші вимагають для своєї актуалі­зації зусиль, що не завжди приводять до бажаного результату (фено­мен «на кінчику язика»). Було висловлено ідею, що моделювання ро­боти пам’яті у вигляді статичних і незмінних модулів недостатньо, тому що переробка, збереження і відтворення інформації відбуваються відповідно до завдань, які поставлено перед індивідом.

Ж.-Фр. Рішар увів поняття репрезентації, за допомогою якого вдалося зафіксувати одночасно структурну стабільність і динамічність знань (рис. 14.6).

 

 

Рис. 14.6. Пам’ять та репрезентація знань
(від модулів переробки до модулів репрезентацій).

Ж.-Фр. Рішар розрізняв репрезентації-типи (рис. 14.7) і тимча­сові репрезентації (рис. 14.8). Перші становлять основу наших знань про світ і мають пропозиціональну структуру. Другі – основа форм, у яких виявляються знання щодо певної ситуації. Ж.-Фр. Рішар розріз­няє власне знання і поточні репрезентації. Останні є частиною трива­лої пам’яті і відповідають за відображення ситуації, пов’язаної з пев­ною діяльністю.

Структура постійних репрезентацій у ДТП. Одні ав­тори думають, що існує єдиний формат збереження для всіх знань. Розроблено різні моделі, які дають уявлення про те, як співвідносяться між собою різні компоненти знання (концепти, категорії, ознаки). Найбільш загально можна виокремити два класи моделей:

• моделі мережі, розроблювальні в основному в коннекціонізмі;

• таксономічні моделі.

Прихильники коннекціоністського підходу відштовхуються від того, що елемент мережі є гомогенною одиницею, а адекватним опи­сом структури знання є мережа, у якій різні компоненти, нерозрізнені з логічного погляду, відрізняються лише кількістю і специфікою зв’язків з іншими компонентами. Ці зв’язки дають змогу побудувати пропозиціональні мережі із заданими заздалегідь операціями (час­тина чогось є предикатом тощо). За допомогою коннекціоністських моделей вдається показати, що внесок окремих компонентів у визна­ченні категорії не є стабільним. Він змінюється залежно від того, які ще компоненти використовують.

 

 

Рис. 14.7. Репрезентації-типи.

 

Рис. 14.8. Тимчасові репрезентації.

 

 

Рис. 14.9. Тимчасові репрезентації.

До класу таксономічних моделей входить багато теорій, для яких характерне насамперед розуміння того, що є ознакою і які правила ор­ганізації ознак у таксономії (включення до класу, частина-ціле тощо). Наприклад, Є. Шобен і Л. Ріпс виокремили дефінітивні й характерис­тичні ознаки.

Можна виокремити клас теорій, у яких допускають існування двох форм репрезентації, принципово відмінних одна від одної. Най­більшого поширення набула дихотомія пропозиціональної та аналого­вої форм.

Класичною є модель А. Пайвіо – модель подвійного кодування. Вважають, що вербальні й невербальні символічні системи функціо­нують у різний спосіб. Виокремлено дві системи: система вербальної й образної репрезентації. Одиницями вербальної репрезентації є лого­гени (Дж. Мортон) – «схожі на слова сутності, що містять візуальні й фонематичні ознаки» (Кларк). Невербальна система працює за допо­могою імагенів, які «кодують модально-специфічну інформацію про невербальний, перцептивний і сенсорно-моторний досвіди» (Кларк). У невербальній системі об’єкти зберігаються як інтегративні, континуа­льні, холістичні репрезентанти, які «неможливо легко розділити на окремі елементи». Відповідно до теорії подвійного кодування, лого­гени та імагени працюють на 3-х рівнях.

На першому (найнижчому) рівні – процесах репрезентації – ло­гогени та імагени активуються відповідними об’єктами або словами. Вони керуються фізичними характеристиками слів і об’єктів.

Психологічним корелятом цих процесів є знайомість. На дру­гому рівні – референції – логогени та імагени взаємно активують один одного. Цьому рівневі відповідає «назвати слово» або «назвати карти­нку». І нарешті, на третьому – асоціативному – рівні відбувається ак­тивація одних логогенів за допомогою інших і одних імагенів – за до­помогою інших. Це – система репрезентації абстрактних слів і склад­них просторових образів. На цьому рівні кодування немає прямого пе­реходу між логогенами та імагенами.

Відповідно до цієї моделі, продуктивність запам’ятовування під­вищується в тому разі, якщо інформація має подвійну форму коду­вання. Образна пам’ять має велику стійкість порівняно з вербальною пам’яттю. Переваги образної пам’яті особливо виявляються в тестах на пізнавання (порівняно з відтворенням – безпосереднім і відтерміно­ваним). Зокрема, у розробленні більшості мнемонік використовують образний код для підвищення продуктивності запам’ятовування.

Декларативна і процедурна пам’ять. Уперше розподіл на процедурну і декларативну пам’ять описав К. Кохен з колегами у тер­мінах «знати що» і «знати як». Вважали, що процедурне знання спря­моване автоматизмами, мало усвідомлене і його важко вербалізувати. Щоб актуалізувати декларативне знання, потрібне усвідомлення.

Обидва види знань беруть участь у процесі когнітивної переро­бки. Декларативне знання може переходити в процедурне в міру його автоматизації. Є нейропсихологічні обґрунтування правомірності вио­кремлення цих форм пам’яті: за даними Л. Скваєра, під час хвороби Паркінсона наявна патологія в когнітивних навичках, однак залиша­ються збереженими відтворення і пізнавання, тоді як у разі хвороби Альцгеймера – навпаки.

Ж.-Фр. Рішар, досліджуючи природу функціонування знань, пропонує в аналізі репрезентацій використовувати таку схему: розріз­няти концептуальні, образні, пов’язані з дією, і соціальні репрезен­тації.

Концептуальні репрезентації конституюють наше знання про світ і виражаються за допомогою предикативної структури мови.

Усі елементи, які входять у концепт, повинні мати властивості, що є необхідними і достатніми для визначення цього концепту. Кон­цепти розрізняються за рівнем спільності й обсягом (кількістю елеме­нтів, які утворюють певний концепт). Що більша спільність, то мен­ший обсяг концепту. Концепт можна описати з погляду класичної ло­гіки як клас, усі елементи якого еквівалентні і в якому суміжні класи однозначно відділені один від одного: досить знати, чи має елемент певні ознаки, щоб визначити його належність до класу.

Образні репрезентації відображають просторові характерис­тики: форми об’єктів, їхній відносний розмір і положення, їхні орієн­тації.

Образні репрезентації, як і концептуальні, описують за допомо­гою моделей прототипу. Образні прототипи «підкреслюють» подіб­ність між об’єктами, які належать до одного класу і зменшують подіб­ність між об’єктами, які належать до різних класів. В експерименталь­ному дослідженні Т.А. Ребеко було доведено існування так званих ТАК і НІ прототипів, тобто ментальних репрезентацій, які відповідають або за прийняття (оцінку об’єктів, які належать до певної категорії), або за відкидання (оцінку об’єктів, які не належать до цієї категорії, прийн­яття і відкидання об’єктів).

Репрезентації, пов’язані з дією, – це наше знання про дії. Можна виокремити два аспекти: перший – семантичний – дає змогу зрозуміти значення дії і виражається за допомогою мови. Другий ас­пект безпосередньо пов’язаний з виконанням дії, спрямовує і контро­лює її.

Функціональні репрезентації, за аналогією з концептуальними, розглядають як організовані в таксономічну мережу, у якій є базовий рівень і прототипи. Базову структуру дії становлять два істотні компо­ненти: мета дії і спосіб її реалізації. Під час інтерпретації і своїх, і чу­жих дій можливе домінування одного з компонентів дії: або дію інтер­претують, відштовхуючись від її мети, або у зв’язку з формуванням програми дій. Але, на відміну від концептів, які мають мовне вира­ження, не всі репрезентації дії пов’язані з мовою.

Функціональні репрезентації тісно взаємодіють з образним ко­дом (зокрема внаслідок того, що виконання операцій – елементів дії – залежить від контексту).

Є.О. Артем’єва розробила модель «семантичних універсалів», які, окрім концептуальних і образнів компонентів, містять функціона­льні структури. Автор вводить так звані семантичні кореляти активно­сті, які визначають спосіб «оперування» з об’єктом: «те, як ми маніпу­люємо з об’єктом, залежить від того, що ми про нього знаємо».

Соціальні репрезентації вивчали здебільшого в соціології та соціальній психології. Вони відіграють важливу роль у підтриманні соціальних контактів, а також в адаптивному плануванні, передба­ченні й реалізації скриптів. Крім того, соціальні репрезентації беруть участь у формуванні та підтриманні «образу Я». На думку Дуаза, ре­презентації відповідають за використання усталених способів соціаль­ної поведінки. Соціальні репрезентації беруть участь у розумінні й ін­терпретації поведінки інших осіб (Верньо).

Як тимчасові репрезентації традиційно виокремлюють схеми і скрипти. Схеми описують тимчасову організацію об’єктів, скрипти (рис. 14.7) – тимчасову організацію подій.

Уперше поняття схеми у зв’язку з одержанням нових знань ввів Бартлетт у 1932 р. У схемі (з погляду її функціонування) можна виок­ремити кілька основних характеристик. По-перше, схеми – це щось ціле і водночас автономне щодо інших знань. Схема визначається не лише через притаманні об’єктові властивості, а й через контекст, у якому вона реалізується. По-друге, схема має узагальнений та абстрак­тний характер. У її структурі є кілька порожніх місць, які можна запо­внити специфічними елементами ситуації: ця операція називається партикуляризацією (або «підшукуванням приклада»). Схема дає змогу доповнити себе відсутньою інформацією. Те саме правильно й щодо скрипту (наприклад, «пішли в кіно» доповнюється дією «купили кви­ток»).

Скрипт – щось на зразок плану дії, у якому окремі виконавські дії можуть замінювати одна одну за умови реалізації поставленої мети.

Постійні та тимчасові репрезентації взаємно впливають один на одного. По-перше, у процесі онтогенезу й мікрогенезу відбувається зміна постійних репрезентацій.

Перманентні репрезентації вивчали у зв’язку з проблемою фор­мування понять, побудови нових категорій, створенням схем і скрипт. Верньо ввів поняття «концептуальної сфери», за допомогою якого під­креслив, що засвоєння нових понять залежить від засвоєння інших понять, що входять до концептуальної сфери (прикладами концептуа­льних сфер у галузі математики є структури додавання, віднімання, множення і ділення.

Тимчасові репрезентації досліджували в контексті проблеми ор­ганізації і керування поведінкою.

Моделі пам’яті:

• мережна модель пам’яті;

• пропозиційна модель пам’яті (запам’ятовування залежно від пропозицій людини);

• модель подвійного кодування (за допомогою вербального і невербального кодування);

• таксономічні моделі (це залучення до класу, частина – ціле тощо);

• аналогові форми (за аналогією);

• декларативна модель пам’яті (усвідомлення знання за умов його актуалізації в разі потребі);

• процедурна модель пам’яті (знання спрямовується автомати­чно, мало усвідомлюється і важко вербалізується);

• епізодична модель пам’яті;

• семантична модель пам’яті;

• імпліцитна модель пам’яті (без усвідомлення предмета за­пам’ятовування, або несвідома пам’ять). Це пам’ять на рухи, реакції тощо;

• експліцитна модель пам’яті (усвідомлювана пам’ять (класифі­кація об’єктів, їхнє групування тощо));

• автобіографічна модель пам’яті;

• модель метапам’яті (пам’ять про свою пам’ять).