Поняття пам’яті та її теорії

Пам’ять – це здатність живої системи фіксувати факт взаємоії із середовищем (зовнішнім або внутрішнім), зберігати результат цієї взаємодії у формі досвіду і використовувати його в поведінці.

Факти запам’ятовування, збереження, відтворення, пригадуваня, пізнавання, забування тощо давно були предметом пильного спосте­реження і вивчення. Мабуть, серед «психологічних» понять тільки пам’яті вдалося пройти довгий шлях від античності до сучасності, за­лишаючи за собою ледь не центральне місце в більшості філософських систем і психологічних теорій. Пам’ять розуміли як основну характе­ристику душі, її здатність сприймати, розуміти й орієнтуватися. І в мі­фології, і на рівні сучасної побутової свідомості втрата пам’яті ототож­нється з божевіллям, з втратою особистості.

І все-таки пам’ять відрізняється від інших психічних функцій. Закономірно виникає питання, де проходить межа між пам’яттю і сприйняттям, увагою, мисленням, розумінням, усвідомленням, підго­товкою програми дії, волею тощо?

Більшість сучасних монографій про пам’ять починається з опису феноменології – фактів, сукупність яких задає об’єкт дослідження. На нашу думку, ці факти можна розглянути у двох аспектах, які задають предмет дослідження: по-перше, факти, пов’язані з роботою пам’яті в процесі обробки поточної інформації (у тому числі її дальше викорис­тання): по-друге, факти участі пам’яті у створенні знань, у процесах розуміння і в побудові ментальних моделей середовища.

Дискретний і континуальний підхід. Щодо розгляду пам’яті в контексті когнітивної переробки існує кілька способів квалі­фікації її власних продуктів залежно від того, як розуміють процес пе­реробки. Якщо припустити, що цей процес має стадіальний характер, то правомірна спроба відшукати «мнемічні» продукти, специфічні для кожної стадії, визначити межі кожної стадії за цими продуктами. Таке розуміння сутності психічного процесу – через його зведення до фаз – виникло історично першим. Основним аргументом на користь «стаді­ального» опису є емпіричні свідчення про існування чітко розділених фактів, скажімо, запам’ятовування і пригадування. Однак Дж. Міллер довів, що навіть припущення про стадіальність не розв’язує таких пи­тань: а) чи відбувається трансформація інформації в межах однієї ста­дії дискретно або континуально; б) як (дискретно чи континуально) передають інформацію на наступну стадію. Тому прихильники «кон­тинуального» трактування процесу когнітивної переробки пропонують для пояснення тих самих «стадій» моделі, в основі яких – ідеологія нечітких множин (Д. Массаро).

Завдяки пам’яті людина може набувати потрібних для діяльності знань, умінь і навичок. Нові зрушення в її психіці завжди ґрунтуються на попередніх досягненнях, здобутках, зафіксованих у пам’яті.

Закріплення, зберігання та подальше відтворення людиною її попереднього досвіду називають пам’яттю.

Для кращого розуміння сутності пам’яті розглянемо деякі її теорії.

Асоціативний напрям психології. Перші спроби науково пояснити феномен пам’яті на психологічному рівні здійснив асоціативний напрям психології. Центральним поняттям асоціативної психології є поняттязв’язку, з’єднування – асоціації.

Асоціація – обов’язковий принцип усіх психічних утворень. Суть механізму асоціації – у встановленні зв’язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості.

Залежно від умов, необхідних для їхнього утворення, АСОЦІАЦІЇ поділяють на три типи:

• асоціації за суміжністю;

• асоціації за схожістю;

• асоціації за контрастом.

Асоціація за суміжністю – це відображення у психіці людини зв’язків між предметами та явищами, які йдуть одні за одними у часі (суміжність у часі) або перебувають поряд у просторі (суміжність у просторі).

Асоціації за суміжністю виникають під час згадування подій, свідком яких була людина, у разі заучування навчального матеріалу тощо.

Асоціація за схожістю наявна тоді, коли у психіці відображено зв’язки між предметами, схожими між собою в певному аспекті (помилкове сприйняття незнайомої людини як знайомої).

Асоціація за контрастом утворюється під час відображення у психіці людини предметів і явищ об’єктивної дійсності, пов’язаних між собою протилежними ознаками (високий – низький, швидкий – повільний, веселий – сумний тощо).

Особливим різновидом асоціацій є породжені потребами пізнавальної діяльності і життя людини причинно-наслідкові асоціації, які відображають не лише збіг подразників у часі та просторі, їхню схожість і відмінність, а й причинні залежності між ними.

Причинно-наслідкові асоціації є базовими щодо міркувань і логічних побудов.

Пояснюючи механізм різних типів асоціацій, асоціанізм як напрям не пояснював того, чим детермінований цей процес, що зумовлює його вибірковість.

Гештальттеорія. Рішучої критики асоціативна теорія зазнала від гештальтпсихології. Головним поняттям нової теорії було поняття «гештальт» – образ як цілісно організована структура, яка не зводиться до суми її окремих частин.

Тому утворення зв’язків ґрунтується на організації матеріалу, що й визначає аналогічну структуру слідів у мозку за принципом подібності за формою.

Фізіологічна теорія. Згідно з ученням Павлова, матеріальною основою пам’яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв’язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв’язків є фізіологічним механізмом пам’яті. Запам’ятоване зберігається не як образ, а як «слід», як тимчасові нервові зв’язки, що утворилися у відповідь на дію подразника.

Фізіологічна основа пам’яті тісно пов’язана із закономірностями вищої нервової діяльності. Учення про утворення тимчасових нервових зв’язків – це теорія запам’ятовування на фізіологічному рівні.

УМОВНИЙ РЕФЛЕКС – акт утворення зв’язку між новим і раніше закріпленим змістом, що становить основу акту запам’ятовування.

Для розуміння причинної зумовленості пам’яті важливого значення набуває поняття підкріплення. Підкріплення – це досягнення безпосередньої мети дії індивіда або стимул, що мотивує дію, це збіг новоутвореного зв’язку з досягненням мети дії, а «якщо зв’язок збігся з досягненням мети, він залишився й закріпився» (І.П. Павлов).

Фізіологічне розуміння підкріплення співвідноситься з психологічним поняттям мети дії. Це – пункт злиття фізіологічного та психологічного аналізу механізмів пам’яті. Запам’ятовування того, «що було», не мало б сенсу, якби його не можна було використати для того, «що буде».

У поясненні механізмів пам’яті є ще так звані фізична і біохімічна теорії пам’яті.

Фізична теорія. Згідно з фізичною теорією пам’яті, проходження будь-якого збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає після себе фізичний слід, що зумовлює механічні та електронні зміни у синапсах (місце сполучення нервових клітин). У разі зорового сприймання предмета його ніби обстежують оком за контуром, який супроводжується рухом імпульсу у відповідній групі нервових клітин, які нібито моделюють сприйнятий об’єкт у вигляді просторово-часової нервової структури.

Цю теорію називають ще теорією нейронних моделей. Процес створення та активізації нейронних моделей є базовим щодо процесів запам’ятовування, відтворення та збереження.

Встановлено, що аксони, які відходять від клітин, з’єднуються з дендритами іншої клітини або повертаються до тіла своєї клітини. У результаті такої структури виникає можливість циркуляції реверберуючих кіл збудження різної складності. Так виникає самозарядження клітини, збудження не виходить за межі певної системи. Це так званий нейрофізіологічний рівень вивчення механізмів пам’яті.

Біохімічна теорія пам’яті. Біохімічну теорію пам’яті виражено в гіпотезі про двощаблевий характер процесу запам’ятовування. Суть його в тому, що на першому щаблі, відразу після впливу подразника, у мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка зумовлює зворотні фізіологічні процеси в клітині.

Друга стадія виникає на ґрунті першої – це власне біохімічна реакція, пов’язана з утворенням протеїнів. Перша стадія триває секунди (або хвилини) і є механізмом короткочасної пам’яті. Другу стадію, для якої характерна незворотність хімічних змін у клітинах, вважають механізмом довготривалої пам’яті.

Прихильники хімічної теорії пам’яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, збереження і відтворення слідів одержаних вражень.