Теорії і методи дослідження сприйняття

Класичні теорії сприйняття. Так звані класичні теорії сприйняття запропонували кілька варіантів розв’язку фундаментальних проблем сприйняття, залишаючись загалом на позиції побудови образів сприйняття на основі елементарних сенсорних якостей – відчуттів.

Інтеракціонізм. За І. Мюллером, уся сукупність сенсорного досвіду («сенсоріум») визначається станом сенсорних нервів або їхньої мозкової проекції, а кожен орган чуття пов’язаний з нервами, які виробляють «специфічні енергії», або якості, у відповідь на стимул. Той самий стимул, діючи на різні нерви, зумовлює різні якості переживань, а різні впливи на той самий нерв зумовлюють однакову сенсорну якість. Цю ідею підхопив Г. Герінг у його теорії колірного зору і Г. Гельмгольц – стосовно аналізу слухового сприйняття.

Інший підхід до взаємовідношень фізичної стимуляції та її феноменального образу спирався на постулат «психофізичного паралелізму». Кількісну психофізичну закономірність, що пов’язує силу відчуття певної сенсорної якості та величину відповідного впливу (вага, розмір, інтенсивність тощо), запропонував Г.Фехнер.

Інтроспекціонізм. У межах цього напряму предметом психологічного дослідження був зміст свідомості, зокрема його сенсорні якості й атрибути. «Структуралістський» підхід, який запропонував Е. Тітченер, передбачав пошук «елементів» свідомості шляхом аналітичної інтроспекції: спостерігач-піддослідний описував свої переживання, намагаючись розкласти образ представленого об’єкта на максимально прості складові. Тітченер припускав, що саме таким способом можна дістатися елементарних відчуттів, які мають свої фізіологічні кореляти. Невід’ємними атрибутами цих відчуттів є їхня якість, інтенсивність, тривалість та ясність. Передбачалося (хоча інтроспекція не дає для цього досить інформації), що після аналізу настає стадія агрегації, або синтезу, компонентів. Саме перцептивний синтез становить центральну психологічну проблему. Для пояснення цього процесу залучали закони асоціації й уваги. Образи, які залишилися від минулого досвіду, доповнюють відчуття, а зміст фокальному (core) відчуттю додає контекст у широкому значенні.

Близькі ідеї розвивав В. Вундт, хоча він обмежувався виокремленням тільки двох атрибутів відчуттів: якості та інтенсивності. Як і Тітченер, він вважав, що сприйняття є щось більше, ніж просто сума відчуттів, оскільки останні не містять інформації про минулий досвід і про значення свідомого образу. Вундт описував процес комбінування елементарних відчуттів у термінах фузії, асиміляції, контрасту й ускладнення, а також апперцепції, або творчого синтезу, що поєднує процеси сприйняття, уяви і пам’яті.

Функціоналізм. Цей підхід розглядає сприйняття не з погляду результуючого образу і складових його компонентів, а з погляду самого перцептивного процесу. Іншими словами, образ сприйняття розуміють як функцію перцептивної системи. Ідеї функціоналізму було розвинуто в теорії несвідомих умовиводів Г. Гельмгольца. Він виходив із положення, що первинних сенсорних даних у принципі недостатньо, щоб сприймати дистантні об’єкти. По-перше, вони багатозначні за природою (напрям зору не пов’язаний суто з позицією стимулу і залежить і від положення ока в просторі, і від позиції іншого ока; проекція площин об’єкта допускає різні об’ємні інтерпретації тощо). Крім того, вони надлишкові, тобто не кожне відчуття стає компонентом образу об’єкта. Як визначальний принцип функціонування перцептивної системи Гельмгольц приймає життєвий досвід, який накопичується в процесі практичної, головним чином рухової активності, а той фіксується у формі уявлень. Поєднання уявлень (знань) та актуальних вражень досягають за рахунок звичних, повторюваних процесів, які мають форму емпіричного «умовиводу», або логічного висновку, але відбуваються автоматично, несвідомо. Такий «емпіричний» погляд було протиставлено «нативізмові», котрийвизнає вродженість і незмінність стимульно-сенсорних зв’язків. Вирішальним аргументом на користь «емпіризму» послугували дослідження Стреттона, які довели здатність успішно і швидко відновлювати можливість до просторового орієнтування після інверсії (розвороту навколо горизонтальної осі) мережевого зображення.

Факти попереднього впливу рухового досвіду на сенсорні дані (феномени стабільності бачення при русі очей та ін.) привели Г. Гельмгольца до гіпотези «іннерваційних», або вольових, відчуттів, пов’язаних з інтенцією до здійснення довільного руху. Подібну гіпотезу висловив і Е. Мах. Позиція І. М. Сєченова була іншою: він, виходячи з рефлекторного підходу івизнання сигнальної функції психічного, висловив думку про рух як механізм об’єктивізації сприймань. Іннерваційні, або вольові, відчуття не мають об’єктивного джерела, але таким джерелом може бути відчуття руху, або «темне м’язове відчуття» (за термінологією І. М. Сєченова). За Сєченовим, перетворення в аспекті образу, операції виявлення, порівняння тощо є не що інше, як вияв схованих, згорнутих форм рухової активності.

Конфігураціонізм. Гештальттеорія сприйняття. Напрям, що виник із визнання первинності свідомих або феноменальних об’єктів (Ф.Брентано, Е.Гуссерль) та різкого неприйняття елементаризму попередників. Ідея формоякостей (гештальтів) пов’язана з іменами Е. Маха і фон Еренфельса. Останній продемонстрував її на прикладі транспозиції музичної мелодії в іншу тональність: мелодія (форма) визначається як незмінна, попри повну відмінність тонів, що її складають. Центральна ідея гештальтпсихологів – примат форми як суб’єктивного феномена і як рідного (зовнішній світ, мозок) явища, між якими існують відносини ізоморфізму, або структурної схожості.

Як важливий внесок гештальтпсихологів з’явилася розробка проблеми середовища, або поля сприйняття, у якому на об’єкти діють певні сили притягання і відштовхування. Стійкого стану досягають за рівноваги прикладених моментів, і його можна вивести з принципів векторного аналізу. Динамічні принципи організації включають відношення фігури і фону, ієрархічної організації перцептивних систем відліку, транспозиції і константності швидкості.

Праксеологічний підхід до розвитку сприйняття. Розв’язання фундаментальних проблем сприйняття можна знайти, вивчаючи процеси його розвитку в онтогенезі. Дотримуючись цієї принципової позиції, швейцарський психолог Ж. Піаже запропонував розглядати розвиток сприйняття як певного роду діяльність, яка організує і збагачує взаємозв’язки між елементами в сенсорному полі. Численні експериментальні дані, отримані в межах цього напряму досліджень на дітях різного віку, дали змогу виокремити стадії розвитку сприйняття, його тенденції та форми діяльності.

Первісну недиференційованість перцептивного поля узгоджують із зовнішньо-руховою активністю дитини, що, зіштовхуючись з незмінними властивостями речей, породжує сенсомоторні схеми переміщення в середовищі і маніпулювання об’єктами.

За Ж. Піаже, розвиток сприйняття відбувається впродовж усього дитячого віку, все більше збагачуючись досвідом різноманітної перцептивної діяльності та переборюючи ефекти поля, рухаючись у напрямі константних і категоріальних образів, що, однак, завжди занадто ситуаційні порівняно з науковим поняттям.

Відкритому в дослідженнях цього напряму ефекту центрації (суб’єктивної переоцінки фіксованого об’єкта чи фрагмента) надано загального значення. Він дає ключ до пояснення помилок та ілюзій сприйняття і відкриває доступ до виміру адекватності сприйняття за ступенем його децентрованості.

Сприйняття як дія. Теорія сприйняття, яка розвивалася у вітчизняній психології з 1950-х рр., ґрунтувалася на принциповому визнанні рефлекторної побудови психічних процесів і відображальній природі чуттєвого образу. Її представники вважають, що фундаментальна роль у формуванні адекватного образу зовнішнього об’єкта належить практичній діяльності суб’єкта з цим об’єктом. Таким чином, активність суб’єкта, який сприймає, розуміють насамперед як зовнішньорухову активність. Навіть у разі дистантного, наприклад, зорового, сприйняття руху дає просторову розмірність у потік сенсорних даних, які надходять на рецепторну поверхню, зараховуючи їх до об’єктивних властивостей сприйманої ситуації або елементів середовища, а не до рецепторних подій. Цю найважливішу функцію рухів – функцію об’єктивації (опредмечення образу) дуже наочно продемонстровано в ситуаціях інструментального, тобто опосередкованого різними проміжними ланками (інструментами, системами керування, інформаційними індикаторами), сприйняття.

Сприйняття споконвіків постає як завдання, розв’язання якого визначено потребою і метою. Розв’язання цього завдання – це поведінкова, або пізнавальна дія, яка містить орієнтовані, предметно-образні та виконавчі компоненти. За допомогою ефекторної (у широкому значенні) ланки діяльності образ, що виникає, постійно співвідноситься зісвоїм джерелом – реальним об’єктом чи ситуацією – і уподібнюється йому, чим і досягається його адекватність, ступінь якої визначають такі параметри, як рівень сформованості функціональних одиниць сприйняття і специфіка пізнавальної діяльності.

Процес сенсорного розвитку постав як послідовне нагромадження перцептивних еталонів, або оперативних одиниць сприйняття, розвиток здатності до виконання операцій в аспекті образу (порівняння, оцінювання, пошук, упізнання) при редукуванні власне моторної активності. Цей шлях проходить формування нових, складних пізнавальних дій у дорослих людей. Принципового значення в перцептивному розвитку надають опосередкованому засвоєнню дорослими й наступної інтеріоризації суспільно-історичних знань і вмінь, на відміну від Ж.Піаже, який розумів розвиток як адаптивний процес, що саморозвивається.

Роль ефекторної ланки перцептивної системи було вивчено також щодо слухового сприйняття, сенсорний орган якого абсолютно не мобільний, що істотно відрізняє його від органів зору та дотику.

Психофізіологічні теорії сприйняття. Теорія електричних полів. У своїх пізніх працях, виконаних наприкінці 1940-х – початку 1950-х рр., В. Келер спробував побудувати теорію мозкових гештальтів і одержати експериментальні підтвердження на її користь. Ідея полягала в тому, що окремим гештальтам (образам) відповідають певні нейроелектричні поля постійного струму, мозкова локалізація яких не має вирішального значення. Однак отримані результати виявилися недостатньо переконливими і не витримали критичної перевірки.

Основна маса психофізіологічних досліджень сприйняття більше тяжіла до ідеї організації цілого з елементів, де центральну роль було відведено принципові асоціації. Але це не було відродженням класичної теорії «асоціації ідей». Радикальна видозміна «асоціаністського» підходу полягала в тому, що вчення і закріплення надбаних зв’язків стосувалося не елементів свідомості, а стимулів і реакцій, а самі принципи об’єднання специфічних елементів було істотно ускладнено і доповнено новими змінними.

Клітинні ансамблі й фазові послідовності. Прикладом такого підходу можна вважати теорію канадського психофізіолога Д.О. Хебба. Визнаючи важливість конфігураційних зв’язків, він вважав, що істотні властивості сприйняття не є вродженими і потребують навчання. Спираючись на генетичні, клінічні, експериментально-психологічні та фізіологічні дані (етапи сприйняття після зняття вродженої катаракти, тахістоскопічне вивчення процесу читання та ін.), він дійшов висновку, що ідентифікації фігури як цілого обов’язково передує процес вибіркової уваги до окремих частин фігури, їх активного і послідовного сканування. Важливу роль у цьому процесі відведено моториці у формі рухів ока. За Хеббом, заучуються і відтворюються послідовні акти, які містять сенсорні й моторні компоненти. Фізіологічними одиницями сприйняття учений визнає клітинні ансамблі, якіпоєднують сенсорно-сенсорні та сенсорно-моторні зв’язки кіркових нейронів. Складніші сприйняття формуються з простих ансамблів на таких самих принципах взаємного полегшення нервового проведення і тимчасової консолідації, але не зводяться до їхньої простої суми. Цей процес складного, фігуративного сприйняття, формування ансамблів вищого рівня Хебб назвав фазовою послідовністю.

Теорії детекції та обробки ознак. Накопичені до середини XX ст. нейроанатомічні дані про систему обробки вхідної інформації виявили, що поряд із проекційним «представництвом» рецепторних систем у корі їхнє фактичне «представництво» там набагато ширше за рахунок колатеральних переключень. Це створює основу для генералізації процесів перцептивного навчання (розрізнення) і компенсації руйнувань первинних сенсорних зон кори. Було показано, однак, що, коли навчання уже відбулося, інформація в мозку вже не поширюється по всіх потенційних зв’язках.

Досить перспективним видавалося таке пояснення процесу сприйняття: спочатку за допомогою окремих нейронів або їхніх невеликих груп виокремлюються (детектуються) «ознаки» стимулів, які впливають, потім вони інтегруються за допомогою ієрархічної системи таких детекторів. Цей підхід став широко розповсюдженим після того, як Д. Гьюбел і Т. Візел відкрили кіркові нейрони, чутливі не лише до контрасту, а й до довжини, орієнтації і напряму руху стимулу. Було сформульовано поняття «канал» – послідовно з’єднані клітини, рецептивні поля яких відображають етапи виокремлення складних і гіперскладних ознак. Запропоновано значну кількість нейрофізіологічних моделей, які мають врахувати, як минулий досвід видозмінює чи доповнює процес детекції основних ознак, що їх забезпечують вроджені механізми. Накопичені в психології сприйняття факту (вплив контексту, роль установки, ефекти групування, константність і позиційна стабільність, перцептивне навчання й адаптація до сенсорних перекручувань) переконують, однак, що сприйнятий образ не можна звести лише до детектованої та логічної обробки ознак сприйманого об’єкта.

Теорії перцептивної установки. Сенсорно-тонічну теорію поля запропонували американські дослідники Уопнер і Вернер для інтерпретації великої кількості фактів і феноменів просторового сприйняття, яке розглядають як результат інтеграції всієї сукупної сенсорної інформації, що виходить як від об’єкта, так і від самого суб’єкта.

Усяке сприйняття – це відношення між психофізичним стимулом і станом організму, воно має сенсорно-тонічну природу. Ця система зазвичай перебуває в рівновазі, а в разі порушення цього стану прагне відновити його через зміну одного з параметрів. При постійному стимулі це відбувається за рахунок зміни стану організму, що може виражатися у формах як сомато-тонічної, так і перцептивної активності. Таким чином, пізню рухову систему спостерігача розглядають як невід’ємний компонент перцептивної системи, яка визначає взаємне положення суб’єкта й об’єкта сприйняття, хоча природа сенсорно-тонічної події залишається радше гіпотетичним конструктом, аніж психофізіологічним фактом.

Теорія фіксованої установки. Її запропонував грузинський психолог Д.М. Узнадзе. Ця теорія є спробою пояснити організуючу роль попереднього досвіду у формі потребнісних, або предметних очікувань, передналаштувань, здебільшого неусвідомлених щодо актуального (ситуаційних) сенсорних даних. Експериментальним підґрунтям теорії були експерименти з фіксованою установкою, проведені на матеріалі сприйняття ваги, звуків, величини тощо. Після багаторазового надання пари стимулів, які розрізнялися за критичним параметром, піддослідний діставав ідентичні стимули, які сприймав як нерівні. Ілюзія мала або контактний (частіше під час кількісних сприйняттів), або асимілятивний (для якісних сприйняттів) характер. Виявлено ефект переносу впливів установкина іншу модальність. У підсумку у своїй теорії Узнадзе розглядає установку не як безпосередня суб’єктивна обробка сенсорного впливу, а як певна інтенціональна активність суб’єкта у певній ситуації.

Теорія перцептивної готовності. У межах теорії, яку сформулював американський психолог Дж. Брудер (1957), сприйняття розглядають як процес категоризації: сигнал, що надійшов, звіряється певним чином (краще або гірше) з «підготовленою» категорією, яка визначає умови, необхідні для підтвердження чи спростування перцептивної гіпотези. Стратегії процесу розв’язання охоплюють кілька стадій: первинну, грубої категоризації, пошуку додаткових ознак, проміжної й остаточної перевірки. На готовність категорій впливає контекст, міра обізнаності з об’єктом та актуальні потребнісні установки. Запропоновано чотири механізми – прототипи нейрофізіологічних процесів, які забезпечують перцептивну готовність: угрупування й інтеграція (за типом клітинних ансамблів Гебба); упорядкування альтернатив; встановлення відповідності та блокування «входів». Психологи, які об’єдналися навколо цього теоретичного підходу, що дістав назву «Новий погляд» (Постман, Лачінс, Шеріф та ін.), зробили істотний внесок і в експериментальне дослідження процесів перцептивної установки, широко застосовуючи процедуру тахістоскопічного подання стимулів (малюнків, слів), які мають різну суб’єктивну ймовірність.

Теорії активного сприйняття. Моторна теорія сприйняття. Важливу роль моторної активності в сприйнятті, особливо в зорі й й активному дотику, визнавали багато дослідників (Гельмгольц, Сєченов, Ланге, Шеррінгтон, Гебб та ін.). Однак на питання про специфічний внесок моторики у формування та функціонування чуттєвого образу вони давали різні відповіді. Одна з крайніх позицій, яка розглядає пізні кінестетичні відчуття як джерело й основи просторового та гностичного почуттєвого образу, дістала назву моторної теорії сприйняття.

В її основі – відомі факти про процеси обмацування і розглядання з метою впізнання, коли пальці рухаються по гранях наданого об’єкта, а очні фіксації розподіляються на кутах і контурах фігур й на найбільш значущих та інформативних зонах об’єкта. Це особливо чітко виражено в дітей і під час сприйняття нового, незнайомого об’єкта. Д. Нотон та Л. Старк, наприклад, виявили, що розглядаючи сюжетну картинку з метою запам’ятовування, людина знову і знову переміщує погляд за тим самим стабільним маршрутом, який відрізняється в різних людей. Різні картинки викликали різні способи огляду в того самого спостерігача, що відтворювалися й у процесі їхнього пізнавання. Відповідно до висунутої авторами гіпотези, у внутрішньому відображенні об’єкта (у пам’яті) його окремі елементи пов’язані між собою в послідовність («кільце ознак») слідами тих рухів ока, які необхідні для переходу від одного елемента до іншого.

В.П. Зінченко і Б.Ф. Ломов висловили думку, що рухи очей можуть виконувати як допоміжні (орієнтування, пошук, установка ока в оптимальне для прийому інформації положення), так і гностичні (вимір, контроль, побудова образу і впізнавання) функції.

Методи дослідження сприйняття. Феноменологічний метод – один із найстаріших, однак він не втратив актуальності й досі. Чуттєвий образ розглядають тут як безпосередню даність – феномен. Питання, яке турбує дослідника: що людина бачить, чує, відчуває в цих умовах? Закономірності організації та трансформації сприйнятого змісту описують насамперед на якісному рівні.

Самоспостереження (інтроспекція) – це самоаналіз змісту образів свідомості з акцентом на їхню динаміку. Зокрема, аналізують ясність, чіткість, детальність образів, їхнє згасання, виникнення, взаємозв’язок з іншими актуальними образами за різної стимуляції та умов спостереження. Варіант – аналітична інтроспекція, спеціальна процедура розщеплення образу об’єкта на складові та нерозкладні елементи (якість, інтенсивність, довжина, тривалість). Такій процедурі потрібно спеціально навчатися, і вона вимагає від спостерігача нерухомості та «відсторонення» від предметної реальності. Малюнок піддається такому розщепленню краще, ніж реальна сцена.

Найбільше визнання й поширення мав експериментальний метод дослідження сприйняття. Він припускає: 1) формулювання гіпотези; 2) складання плану експерименту; 3) визначення та контроль залежних і незалежних змінних; 4) збирання експериментальних даних; 5) верифікацію гіпотези з використанням статистичних процедур.

В експериментах зі сприйняттям застосовують такі методичні підходи:

• тахістоскопію (суворо дозоване обмеження часу експозиції для контролю за швидкістю виявлення, впізнання чи ідентифікації стимулу). Розвитком цього підходу є процедури маскування і метаконтрасту (послідовне або одночасне надання значущого та шумового стимулів); передустановки (priming) (цільовому стимулу передує інформація про його ймовірні характеристики – локалізацію, розміри, категорію тощо); підпорогового нагромадження; швидкого послідовного надання.

• хронометричний метод (вимір часу реакції як індикатора ефективності перцептивних процесів). Розрізняють просту реакцію (на одиничний стимул) і реакцію вибору з декількох альтернатив. За формою відповіді це можуть бути вербальна, моторна або фізіологічна реакції.

Вимірювальний метод (відносна чи абсолютна оцінка параметра стимуляції). Аналіз моторних компонентів перцептивної діяльності (реєструються рухи органів, що сприймають: ока, руки, голови та ін., які дають оперативну просторово-тимчасову інформацію про процес сприйняття).

Маніпулювання прямого і зворотного зв’язків у перцептивній системі. За допомогою спеціальних пристроїв (псевдоскоп, псевдофон, інвертоскоп, вібратори, дзеркала, електронно-дисплейні комплекси), хірургічних операцій або фармакологічних ін’єкцій вносяться систематичні перекручування в природні (кількісні і/або якісні) співвідношення між сприйнятим об’єктом і спостерігачем.

Генетичний метод скеровано на виокремлення етапів розвитку перцептивних здібностей. Містить прийоми онтогенетичного і формуючого дослідження сприйняття. У межах онтогенетичного дослідження, де часто неможливо одержати адекватний вербальний звіт, вимірюють параметри умовно-рефлекторних та орієнтованих реакцій, реакції звикання і переваги, дослідницьку і маніпулятивну діяльність дітей. На рівні сформованого сприйняття застосовують мікрогенетичний та експериментально-генетичний методи.

Аналіз подій не ставить жорстких обмежень на час експозиції стимулюючих об’єктів, на час відповіді, а також на рухливість самого спостерігача в процесі сприйняття.

Клінічний метод застосовують у дослідженні патологічних порушень сприйняття, зумовлених соматичним або психічним захворюванням або ж зумовлених травматичною природою. Оцінюють якісну своєрідність сприйняття хворих порівняно з нормальним контингентом і рівень функціонування окремих сенсорних, моторних і центральних перцептивних механізмів. Застосовують процедури бесіди, функціональних і тестових проб. Для діагностики системних порушень розпізнавання (агнозії) використовують набір нейропсихологічних прийомів дослідження. Важливу інформацію дає аналіз окремих випадків перебігу хвороби.

Метод моделювання роботи перцептивної системи скеровано на чіткий математичний опис і передбачення окремих феноменів сприйняття й отриманих емпіричних залежностей. Формалізований опис механізмів і принципів перетворення перцептивної інформації знаходить застосування при побудові автоматизованих систем розпізнавання.