Психологія як наука про свідомість

Тріумф механіки, її поняття й пояснювальні принципи створили спершу геометро-механічну (Г. Галілей), а потім – динамічну (І. Ньютон) картину природи. У неї вкладалося і таке фізичне тіло, як організм із його психічними властивостями. Перший нарис психологічної теорії, орієнтованої на геометрію й нову механіку, належить французькому математику, природодосліднику і філософу Рене Декарту (1596–1650). Він винайшов теоретичну модель організму як автомата – системи, що працює механічно. Живе тіло, яке в попередній історії знань розглядали як одушевлене, тобто обдароване і кероване душею, тепер звільнили від її впливу і втручання. Відмінність між неорганічними й органічними тілами пояснювали згідно з критерієм належності останніх до об’єктів, що діють як прості технічні пристрої.

У межах цієї теорії першим великим досягненням стало відкриття Гарвеєм кровообігу. Серце уявляли як помпу, яка перекачує рідину (для чого не є необхідною участь душі). Другим – відкриття Декартом рефлексу, що стало фундаментальним для фізіології і психології.

Оскільки достовірне знання про будову нервової системи в ті часи було мінімальне, то Декарт цю систему бачив у формі «трубок», якими проносяться легкі повітряноподібні частинки. Він називав їх «тваринними духами». Згідно з Декартовою схемою рефлексу, зовнішній імпульс приводить ці «духи» в рух, заносячи їх у мозок, звідки їх автоматично скеровано до м’язів. Гарячий предмет, обпалюючи руку, змушує відсмикувати її. Відбувається реакція, подібна до віддзеркалення світлового променя від поверхні. Термін «рефлекс», який з’явився після Декарта, означав віддзеркалення, реакцію м’язів – невід’ємний компонент поведінки.

Тому Декартова схема, попри її умоглядний характер, належить до категорії великих відкриттів. Вона відкрила рефлекторну природу поведінки, пояснивши її без залучення душі як рушійної тілом сили.

Декарт сподівався, що з часом не тільки прості рухи (такі, як захисна реакція руки на вогонь або зіниці на світло), а й найскладніші вдасться пояснити з допомогою фізіологічної механіки, яку він відкрив. Визнавши, що «машина» тіла і свідомість, зайнята власними думками (ідеями) та хотіннями, – це два незалежні один від одного єства (субстанції), Декарт вимушений був пояснити, як же вони співіснують у цілісній людині. Рішення, яке він запропонував, назвали психофізичною взаємодією.

Тіло впливає на душу, зумовлюючи в ній «пасивні стани» (пристрасті) у вигляді чуттєвих сприймань, емоцій тощо. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи цю «машину» працювати і змінювати свій хід. Декарт шукав в організмі орган, де б ці дві несумісні субстанції все-таки могли спілкуватися. Він запропонував вважати таким органом одну із залоз внутрішньої секреції – «шишкоподібну» (епіфіз). Це емпіричне «відкриття» ніхто серйозно не прийняв.

Перебудову поведінки Декарт передбачив у своїй схемі пристрою тілесного механізму, який, на відміну від звичайних автоматів, є системою, що навчається. Вона діє за своїми законами і «механічними причинами», знання яких дасть людям змогу панувати над собою. «Оскільки в разі певного старання можна змінити рухи мозку у тварин, позбавлених розуму, то очевидно, що це ще краще можна зробити в людей, і що люди навіть із слабкою душею могли б здобути необмежену владу над своїми пристрастями». На його думку, не зусилля духу, а перебудова тіла на основі суто причинних законів його механіки забезпечить людині владу над власною природою, подібно до того як ці закони можуть зробити її господарем зовнішньої природи.

Один із важливих для психології творів Декарта мав назву «Пристрасті душі». Цей зворот потрібно пояснити, оскільки і слово «пристрасть», і слово «душа» мають у Декарта особливе значення. Під «пристрастями» він розумів не сильні й тривалі відчуття, а «пасивні стани душі» – усе, що вона відчуває, коли мозок стрясають «тваринні духи» (прообраз нервових імпульсів), які проносяться туди по нервових «трубках».

Інакше кажучи, не тільки такі м’язові реакції, як рефлекси, а й різні психічні стани виникають автоматично, їх здійснює тіло, а не душа. Декарт сформулював проект «машини тіла», до функцій якої належать: «сприйняття, відображення ідей, утримання ідей у пам’яті, внутрішні прагнення... Я бажаю, щоб ви міркували так, що ці функції відбуваються в цій машині через розташування її органів: вони здійснюються не більше і не менше, як рухи годинника або іншого автомата».

Декарт доводив, що тілесний пристрій і без душі спроможний успішно давати раду з опрацюванням психічного «матеріалу». Що ж тоді залишилося робити душі? Однак Декарт не тільки не позбавляє її колишньої царственої ролі у Всесвіті, а й підносить до ступеня субстанції (єства, яке не залежить ні від чого іншого), отже, рівноправної великої субстанції природи. Душа має володіти достовірним знанням суб’єкта про власні акти і стани, незримі ні для кого іншого. Душу визначали за єдиною ознакою – безпосереднє усвідомлення своїх явищ, які, на відміну від явищ природи, були позбавлені протяжності.

Отже, відбувся поворот у понятті про «душу», що став опорним для наступного розділу в історії формування предмета психології. Відтепер цим предметом стає свідомість.

За Декартом, «началом усіх начал» у філософії та науці є СУМНІВ. Потрібно сумніватися в усьому – природному і надприродному.

Однак жодний скепсис не встоїть перед думкою: «Я мислю». А з цього невблаганно випливає, що існує і носій цієї думки – мислячий суб’єкт. Звідси знаменитий афоризм Декарта «Cogito ergo sum» («Мислю – отже, існую»). Оскільки мислення – єдиний атрибут душі, вона завжди мислить, завжди знає про свій психічний зміст, зримий зсередини (несвідомої психіки не існує). Надалі цей «внутрішній зір» стали називати інтроспективою (баченням внутрішньо-психічних «об’єктів» – образів, розумових дій, вольових актів та інших переживань), а Декартову концепцію свідомості – інтроспективною. Отже, два члени стосунків – і тіло, і душа – набули нового змісту, невідомого в попередні епохи.

Спробу «побороти» дуалізм Декарта зробила когорта видатних мислителів XVII ст., які хотіли, заперечивши розрив тілесного й духовного, природи і свідомості, звести їх до єдності світу. До них належав Бенедикт Спіноза (1632–1677), який наголошував, що є єдина, вічна субстанція – Бог або Природа, з нескінченною кількістю атрибутів (невід’ємних властивостей). З них нашому обмеженому розумінню відкрито тільки два атрибути – протяжність і мислення. З цього філософ робив висновок, що безглуздо зображати людину по-декартівськи як місце зустрічі двох субстанцій. Насправді людина – цілісна тілесно-духовна істота. Переконання про те, що тіло за помахом душі рухається або перебуває в стані спокою, склалося через незнання того, до чого воно здатне як таке «через самі тільки закони природи, яку розглядають суто як тілесну». Ніхто з мислителів не усвідомив з такою гостротою, як Спіноза, що декартівський дуалізм міститься не так у зосередженості на пріоритеті чужої всьому матеріальному душі (це століттями слугувало підставою численних релігійно-філософських доктрин), як у погляді на організм як машиноподібний пристрій. Так, механічний детермінізм, який визначив невдовзі великі успіхи психології, обертався принципом, який обмежує можливості тіла в причинному поясненні психічних явищ.

У своїй праці «Етика» Спіноза зробив спробу викласти психологічне вчення про людину як цілісну істоту.

У ній він поставив завдання пояснити все різноманіття відчуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки з такою самою точністю, як лінії й поверхні в геометрії. Три головні спонукальні сили – це: а) потяг, який стосується душі і тіла і є «ніщо інше, як саме єство людини»; б) радість; в) сум. Філософ доводив, що на основі цих фундаментальних афектів можна сформулювати все різноманіття емоційних станів. Причому радість збільшує здатність тіла до дії, тоді як сум її зменшує.

Однак Томас Гоббс (1588–1679) категорично відкинув душу як особливу сутність. Він зазначав, що у світі немає нічого, крім матеріальних тіл, які рухаються за законами механіки, які відкрив Галілей. Відповідно і всі психічні явища пояснювали з погляду цих глобальних законів.

Матеріальні речі, впливаючи на організм, зумовлюють відчуття. За законом інерції, з відчуттів у вигляді їхнього ослабленого сліду з’являються уявлення. Вони утворюють ланки думок, які йдуть одна за одною в тому самому порядку, у якому змінювалися відчуття. Такий зв’язок згодом назвали асоціацією.

Про асоціацію як чинник, що пояснює, чому певний психічний образ зумовлює в людини саме таке уявлення, а не інше, було відомо з часів Платона й Арістотеля. Дивлячись на ліру, згадують коханого, що грає на ній, говорив Платон. Це – асоціація за суміжністю. Обидва об’єкти людина сприймала колись одночасно, а потім поява одного зумовила за собою образ іншого. Арістотель доповнив цей опис вказівкою на два інші види асоціацій (схожість і контраст). Але для Гоббса – детермініста галілеєвського гарту – в устрої людини діє тільки один закон – механічного зчеплення психічних елементів за суміжністю.

Важливою для подальшої психології стала нещадна критика з боку Гоббса версії Декарта про «природжені ідеї», якими людську душу наділено до всякого досвіду й незалежно від нього.

До Гоббса в психологічних ученнях панував раціоналізм (від лат. «rationalis» – розумний). Основою пізнання і властивого людям способу поведінки вважали розум як вищу форму активності душі. Гоббс проголосив розум продуктом асоціації, що має своїм джерелом пряме чуттєве спілкування організму з матеріальним світом.

Заоснову пізнання було взято досвід. Раціоналізму філософ протиставив емпіризм (від грецьк. «empeiria» – досвід). Під девізом досвіду виникла емпірична психологія. У розробленні цього напряму провідна роль належала Джону Локку (1632–1704), який, як і Гоббс, сповідував походження всього складу людської свідомості від досвіду. У самому досвіді виокремив два джерела: відчуття й рефлексію. Разом з ідеями, що їх приносять органи чуття, виникають ідеї, породжені рефлексією як «внутрішнім сприйняттям діяльності нашого розуму».

Розвиток психіки відбувається завдяки тому, що з простих ідей формуються складні. Усі ідеї постають перед судом свідомості. «Свідомість – це сприйняття людиною того, що відбувається у її власній думці».

Саме це поняття стало наріжним каменем психології, яку назвали інтроспективною. Вважали, що об’єктом свідомості слугують не зовнішні об’єкти, а ідеї (образи, уявлення, відчуття тощо), якими вони є з «внутрішнього погляду» суб’єкта, який спостерігає.

З цього постулату, що його виразно й популярно роз’яснив Локк, виникло розуміння предмета психології: відтепер на місце предмета претендували явища свідомості. Їх породжують два досвіди – зовнішній, що йде від органів чуття, і внутрішній, який накопичує власний розум індивіда. Елементами цього досвіду («нитками», з яких було виткано свідомість) вважали ідеї, якими правлять закони асоціації.

Під знаком цієї картини свідомості формувалися психологічні концепції наступних десятиріч. Вони були пронизані духом дуалізму новітнього часу. За цим дуалізмом у теорії були реалії соціального життя, суспільної практики. З одного боку – науково-технічний прогрес, пов’язаний з великими теоретичними відкриттями в науках про фізичну природу і впровадженням механічних пристроїв. З другого – самостійність людини як особистості, яка здатна мати опору у власному розумі, свідомості, розумінні. Ці непсихологічні чинники зумовили і механікодетермінізм, і звернення до внутрішнього досвіду свідомості. Саме ці дві вирішальні ознаки в їхній нероздільності визначили відмінність психологічної думки Нового часу від усіх її попередніх витків.

На початку XIX ст. почали формуватися нові підходи до психології як науки. На зміну механіці прийшла фізіологія, яка зробила предмет свого вивчення – особливе природне тіло – об’єктом експериментального дослідження.

Рефлекторна схема нервової системи, яку запропонував Декарт, виявилася правдоподібною завдяки відкриттю відмінностей між чутливими (сенсорними) і руховими (моторними) нервовими шляхами, що ведуть у спинний мозок. Це відкриття належало лікарям і натуралістам – чеху І. Прохазці, французу Ф. Мажанді та англійцю Ч. Белу. Воно дало змогу пояснити механізм зв’язку нервів як «рефлекторної дуги», збудження одного плеча якої закономірно і невідворотно приводить у дію інше плече, породжуючи м’язову реакцію. Це відкриття мало важливе методологічне значення. Завдяки точним дослідам воно доводило залежність функцій організму, які стосуються його поведінки в зовнішньому середовищі, від тілесного субстрату, а не від свідомості (або душі) як особливого безтілесного єства.

Другий напрям, який підривав версію про безтілесне єство свідомості, сформувався під час вивчення органів чуття, їхніх нервових закінчень. Якими б стимулами на ці нерви не діяти, вони дають один і той самий специфічний для кожного з них ефект (наприклад, будь-яке подразнення зорового нерва зумовлює в суб’єкта відчуття спалахів світла). Щодо цього німецький фізіолог І. Мюллер (1801–1858) сформулював «закон специфічної енергії органів чуття»: жодною іншою енергією, окрім відомої фізиці, нервова тканина не володіє. Висновки Мюллера зміцнили наукове бачення психіки, показуючи причинну залежність її чуттєвих елементів (відчуттів) від об’єктивних матеріальних чинників: зовнішнього подразника і властивості нервового субстрату.

Третій напрям повернув психологічну думку до питання про залежність її явищ від анатомії центральної нервової системи. Це була френологія, яка здобула величезну популярність (від грец. «phren» – душа, розум). Її автор – австрійський анатом Ф. Галль (1758–1829) – запропонував «карту головного мозку», згідно з якою різні здібності розміщено в його певних ділянках. Це нібито впливає на форму черепа, що дає змогу, обмацуючи його, визначати за «шишками», наскільки розвинуті в цього індивіда розум, пам’ять тощо.

Відкриття зробив інший дослідник органів чуття – фізіолог Ернст Вебер (1795–1878), який поставив собі запитання: наскільки потрібно змінювати силу подразнення, щоб суб’єкт вловив ледве помітну відмінність у відчутті? Виявилося, що існує цілком конкретне (для різних органів чуття – різне) відношення між первинним подразником і подальшими, коли суб’єкт починає помічати, що відчуття стало вже іншим. Для слухової чутливості, наприклад, це відношення становить 1/160, для відчуття ваги – 1/30 тощо.

Досліди і математичні виклади стали витоком течії, що влилася в сучасну науку під назвою «психофізика». Її основоположник – інший німецький учений – Густав Фехнер (1801–1887), який від психофізіології перейшов до психофізики. Прорив від психофізіології до психофізики був знаменний і з того погляду, що розділив принцип причинності і принцип закономірності. Адже сила психофізіології була в з’ясуванні причинної залежності суб’єктивного факту (відчуття) від будови органа (нервових волокон), як цього вимагав «анатомічний початок».

Голландський фізіолог Ф. Дондерс (1818–1889) зайнявся експериментами з вивчення швидкості перебігу психічних процесів. Він вимірював швидкість реакції суб’єкта на об’єкти, які він сприймає. Піддослідний виконував завдання, яких від нього вимагали, наприклад, швидших реакцій на один із декількох подразників, вибору різних відповідей на різні подразники тощо. Ці досліди руйнували віру в душу, яка діє миттєво, доводили, що психічний процес, подібно до фізичного, можна виміряти.

Невдовзі Іван Сєченовов, посилаючись на вивчення часу реакції як процесу, що вимагає цілісності головного мозку, зазначив: «Психічна діяльність, як усяке земне явище, відбувається в часі та просторі».

Лідером нової психофізіології став Герман Гельмгольц (1821–1894). Його різнобічний геній змінив чимало наук про природу, зокрема про природу психічного. Він відкрив закон збереження енергії. Ми всі діти Сонця, зазначав учений, бо живий організм, з позиції фізика, – це система, у якій немає нічого, крім перетворень різних видів енергії. Так з науки витісняли уявлення про особливі вітальні сили, завдяки яким відрізняється поведінка органічних тіл від неорганічних.

Але вивчаючи такий тілесний механізм, як органи чуттів, Гельмгольц узяв за пояснювальний принцип не енергетичний (молекулярний), а анатомічний початок. Саме на останнє він спирався у своїй концепції кольорового зору. Гельмгольц брав за основу гіпотезу про те, що існує три нервові волокна, збудження яких хвилями різної довжини створює основні відчуття кольорів: червоного, зеленого і фіолетового. Однак такий спосіб пояснення виявився непридатним, коли після відчуттів учений почав аналізувати сприйняття цілісних об’єктів у навколишньому просторі. Цей аналіз спонукав увести два нові чинники: а) рухи очних м’язів; б) підпорядкованість цих рухів особливим правилам, подібним до тих, з яких формуються логічні висновки. Оскільки ці правила діють незалежно від свідомості, Гельмгольц назвав їх «несвідомими висновками». Отже, експериментальна робота зіштовхнула Гельмгольца з необхідністю ввести нові причинні чинники.

У сфері наукового аналізу з’явилися феномени, які засвідчували не фізичну і фізіолого-анатомічну, а психічну причинність. Окреслювалося розділення психіки і свідомості. Досліди засвідчували, що образ, який виникає у свідомості, породжується незалежно від свідомості.

Е. Пфлюгер на основі результатів експериментів критикував схему рефлексу як дуги, у якій доцентрові нерви, завдяки зв’язку з відцентровими, здійснюють одну і ту саму стандартну м’язову реакцію. Його досліди відкривали особливу причинність – психічну. У такий спосіб було підірвано усталену в ті часи думку про тотожність психіки і свідомості.

Чарльз Дарвін (1809–1882), вчення якого про еволюцію змінило біологію, проаналізував інстинкти як спонукальні сили поведінки. Базуючись на фактах, він критикував версію про їхню розумність.

Без ІНСТИНКТІВ (сліпих спонук), корені яких сягають історії виду, організм не може вижити. Інстинкти пов’язані з емоціями.

Дарвін також розглянув інстинкти не з погляду їх усвідомлення з боку суб’єкта, а спираючись на об’єктивні спостереження за виразними рухами.

Колись ці рухи мали практичний сенс, про що нагадують стискання кулаків або оскал зубів у сучасної людини. Були часи, коли такі агресивні реакції означали готовність до бійки. Традиційна психологія вважала відчуття елементами свідомості. Тепер емоції, які захоплюють індивіда, почали розглядати як феномени, які хоч і є психічними, однак первинні щодо його свідомості.

Вільгельм Вундт (1832–1920), який прийшов у психологію з фізіології (свого часу був асистентом Гельмгольца), першим почав збирати й об’єднувати в нову дисципліну те, що створили різні дослідники. Його працю «Основи фізіологічної психології» (1873–1874) сприйняли як зведення знань про нову науку – психологію. Організувавши в Лейпцигу перший спеціальний психологічний інститут (1875), він досліджував у ньому теми, запозичені у фізіологів, – відчуття, час реакцій, асоціації, психофізику. Вивчати широку галузь душевних явищ за допомогою приладів та експериментів було сміливо.

Унікальним предметом психології визнали «безпосередній досвід». Головним методом – інтроспективу: спостереження суб’єкта за процесами у своїй свідомості. Інтроспективу розуміли як особливу процедуру, яка вимагає спеціального тривалого тренування.

Під час звичайного самоспостереження, властивого кожній людині, здатній відзвітувати про те, що вона сприймає, відчуває або думає, украй важко відділити сприйняття як психічний процес від реального або того, що сприймається чи уявляється об’єкту. Вважали, що об’єкт дано в зовнішньому досвіді. А від піддослідних вимагали відволіктися від усього зовнішнього, щоб знайти початкові елементи внутрішнього досвіду, дістатися до первинної «тканини» свідомості, яку уявляли складеною зі сенсорних (чуттєвих) «ниток». Коли виникало питання про складніші психічні феномени, у яких задіяно мислення і волю, відразу ставала очевидною безпорадність Вундтової програми.

Якщо відчуття можна було пояснити в межах усталених причинним мисленням наукових стандартів (як ефект дії стимулу на тілесний орган), то інакше було з нульовими актами. Замість того, щоб причинно їх пояснити, Вундт трактував їх як кінцеву причину процесів свідомості і первинну духовну силу.

Природодослідник Вундт став прихильником філософії ВОЛЮНТАРИЗМУ (від латинського «волюнтас» – воля) – філософії, що вважає волю вищим принципом буття.

Як і раніше, предметом психології вважали зміст свідомості, а методом – інтроспекцію. Піддослідним наказували розв’язувати розумові завдання, спостерігаючи за тим, що відбувається при цьому в свідомості. Але найвитонченіша інтроспектива не могла знайти тих чуттєвих елементів, з яких, за прогнозом Вундта, мала б складатися «матерія» свідомості. Вундт намагався врятувати свою програму сердитим зауваженням, що розумові дії в принципі не можна дослідити методом експерименту і тому їх потрібно вивчати за пам’ятками культури – мовою, міфом, мистецтвом тощо. Так відроджувалася версія про «дві психології»: експериментальну,споріднену за своїм методом з природничими науками, тапсихологію, якаінтерпретує вияви людського духу.

Цю версію підтримав прихильник іншого варіанта «двох психологій» філософ Вільгельм Дільтей (1833–1911). Він відокремив вивчення зв’язків психічних явищ та тілесного життя організму від їхніх зв’язків з історією культурних цінностей. Першу психологію учений назвав пояснювальною, другу – розуміючою.

Робота, яку здійснили представники школи Вундта, заклала основи експериментальної психології. А критика поглядів представників цієї школи допомогла отримати нове знання, відштовхуючись від здобутого.

Водночас з В. Вундтом філософ Франц Брентано (1838–1917) запропонував свою програму нової психології, яку він виклав у своїй праці «Психологія з емпіричного погляду» (1874). Предметом психології, як і Вундт, вважав свідомість. Однак її сутність вважав іншою. Згідно з Брентано, сфера психології – це не зміст свідомості (відчуття, сприймання, думки), а її акти, психічні дії, завдяки яким з’являється зміст. Одна річ – колір або образ якого-небудь предмета. Інша – акт бачення кольору або думки про предмет. Вивчення актів і є унікальною сферою, невідомою фізіології. Специфіка акту – в його інтенції, спрямованості на який-небудь об’єкт, до якого цей акт був прикутий.

Концепція Брентано стала джерелом кількох напрямів західної психології. Вона наштовхнула на дослідження поняття психічної функції як особливої діяльності свідомості, функції, яка не обмежувалася елементами чи процесами, а яку вважали від початку активною і наочною.

Те, що в європейській традиції називали процесами асоціації, стало невдовзі одним з головних напрямів американської психології. Основна книга Едуарда Торндайка (1874–1949) мала назву «Інтелект тварин. Дослідження асоціативних процесів у тварин» (1898). Асоціації учений трактував як інтелектуальні, а отже – смислові процеси. Уся попередня психологія вважала значення невід’ємним атрибутом свідомості, тепер їх трактували як притаманні тілесній поведінці.

До Торндайка своєрідність інтелектуальних процесів вважали наслідком ідей, думок, розумових операцій (як актів свідомості). Торндайк розглядав їх як незалежні від свідомості рухові реакції організму.

Цей напрям запровадив у психологію пояснювальні принципи вчення Дарвіна, унаслідок чого утвердилося нове розуміння детермінації поведінки цілісного організму і, отже, усіх його функцій, зокрема психічних. Серед нових пояснювальних принципів – такі: характер вірогідності реакцій, як принцип природного відбору, та адаптація організму до середовища з метою вижити в ньому.

Ці принципи утворили контури нової схеми детермінації (каузальної). Колишній механічний детермінізм поступивсямісцем біологічному детермінізму. На цьому переломі в історії наукового пізнання поняття асоціації набуло особливого статусу.Раніше вона означала зв’язок ідей у свідомості, а тепер – зв’язок між рухами організму і конфігурацією зовнішніх стимулів, від пристосування до яких залежить розв’язання життєво важливих для організму завдань.

Кузен Дарвіна Френсіс Гальтон (1822–1911) став піонером розробки генетики поведінки. Завдяки йому стало популярним вивчення індивідуальних відмінностей. Ці відмінності постійно заявляли про себе в експериментах із визначення порогів чутливості, часу реакції, динаміки асоціацій та інших психічних феноменів. Але оскільки основною метою було відкриття загальних законів, відмінності в реакціях піддослідних нехтували. Гальтон зробив наголос на відмінностях, вважаючи, що вони генетично зумовлені.

У книзі «Спадковий геній» (1869), посилаючись на безліч фактів, він доводив, що надзвичайні здібності переходять у спадок. Використовуючи експериментально-психологічні методики, які розробив сам, він вивчав з їхньою допомогою індивідуальні відмінності. Це стосувалося і тілесних, і психічних ознак. Останні вважав не меншою мірою залежними від генетичних детермінант, ніж, скажімо, колір очей.

У його лабораторії в Лондоні кожен охочий міг за незначну плату виміряти свої фізичні й психічні здібності, між якими, на думку Гальтона, існують кореляції. Свої випробування він позначив словом «тест», яке назавжди увійшло до психологічного лексикону. Гальтон став піонером трансформації експериментальної психології в диференційну, яка вивчає відмінності між індивідами і групами людей. Заслугою Гальтона є поглиблене опрацювання варіаційної статистики, відтоді психологія широко використовує кількісні методи.

Однак практика вимагала інформації про вищі функції, щоб діагностувати індивідуальні відмінності між людьми щодо накопичення знань і виконання складних форм діяльності. Тому французький психолог Альфред Біне (1857–1911), згідно із завданням урядових органів, почав шукати психологічні засоби, за допомогою яких вдалося б відокремити дітей, здібних до навчання, але ледачих, від тих, хто має вроджені вади. Досліди з вивчення уваги, пам’яті, мислення проведено на багатьох піддослідних різного віку.

Експериментальні завдання Біне виклав у вигляді тестів, встановивши шкалу, кожен з розподілів якої містив завдання, які можуть виконати нормальні діти певного віку. Ця шкала стала популярною в багатьох країнах.

У Німеччині Вільям Штерн увів поняття «коефіцієнт інтелекту» (з англ. «ай-к’ю»). З допомогою цього коефіцієнта зіставляли «розумовий вік» (який визначали за шкалою Біне) з хронологічним («паспортним»). Якщо вони не збігалися, це вважали ознакою або розумової відсталості (коли розумовий вік нижчий від хронологічного), або обдарованості (коли розумовий вік перевершує хронологічний).

Цей напрям (тестологія) став найважливішим каналом зближення психології з практикою. Вимірювання інтелекту давало змогу на підставі даних психології, а не суто емпірично, розв’язувати питання навчання, добору кадрів, оцінення досягнень, профпридатності та ін.

Успішні експерименти в психології розширювали коло явищ, які вона досліджувала, а також посилювали незадоволення версією про те, що унікальним предметом цієї науки є свідомість, а методом – інтроспекція.

Руйнувалося уявлення про свідомість як про замкнений у собі внутрішній світ. Вплив дарвінівської біології позначився і в тому, що психічні процеси почали досліджувати з погляду розвитку.

На зорі психології головним джерелом відомостей про ці процеси був дорослий індивід, здатний у лабораторії, дотримуючись інструкції експериментатора, зосередити свій «внутрішній погляд» на фактах «безпосереднього досвіду». Але завдяки ідеї розширення зони пізнання в психології з’явилися особливі об’єкти, до яких неможливо було застосувати метод інтроспективного аналізу. Йшлося про факти поведінки тварин, дітей, психічно хворих.

Нові об’єкти вимагали нових об’єктивних методів. Тільки вони могли оголити ті рівні розвитку психіки, які передували процесам, що їх вивчають у лабораторіях. Відтепер уже неможливо було зараховувати ці процеси до категорії первинних фактів свідомості. Практика реальної дослідницької роботи вщент розхитала погляд на психологію як науку про свідомість. Визрівало нове розуміння її предмета. Воно по-різному заломилося в теоретичних поглядах і системах.