Інші судові витрати оплачуються наступним чином. 3 страница

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Розмір застави визначається господарським судом з урахуванням обставин справи, але не має бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обрання, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, встановлених ст. 43-1 ГПК України, а також невиконання вимог, передбачених ч. З ст. 43 ГПК України, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ст. 43-3 ГПК України, ібо не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк встановлений строк не виконає всі перелічені в ст. 43-3 ГПК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу.

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, установленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжні заходи, остання протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів. Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається протягом трьох днів господарським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересованих осіб не перешкоджає розглядові заяви. За результатами розгляду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скаргу. Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеляційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

45. Види запобіжних заходів.

Стаття 43-2 ГПК визначає види запобіжних заходів. Суд може застосувати такі запобіжні заходи: витребування доказів; огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав; накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

Перелік запобіжних заходів, які може бути застосовано судом, є вичерпним і розширенню не підлягає.

Може бути застосовано як один із перелічених запобіжних заходів, так і декілька одночасно.

Витребування доказів та огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, провадяться з метою фіксування доказів правопорушення.

Витребування доказів здійснюється за правилами ст. 38 ГПК щодо витребування доказів під час розгляду справи. Огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, повинен здійснюватися в порядку, встановленому ст. 39 ГПК, як огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження.

Накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб, призначене забезпечити відновлення порушеного права під час виконання рішення суду. Накладання арешту на грошові кошти як запобіжний захід не допускається.

Арешт може бути накладений на будь-яке майно, зокрема й те, яке не пов'язане із тим порушенням права або загрозою порушення, про яке зазначається в заяві. Тобто законодавець не обмежує кола речей, на які може бути накладено арешт.

46. Порядок застосування запобіжних заходів господарськими судами.

Для вжиття запобіжних заходів подається заява, яка має містити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, їх поштові адреси; документи, що підтверджують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

3)вид і суть запобіжного заходу;

4) обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів;

5) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви;

6) підпис заявника або його представника, якщо заява подається представником.

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються документи, які підтверджують сплату державного мита у встановлених законом порядку і розмірі, а також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. Розмір державного мита за подання заяви визначений Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито». При цьому нормами ст. 43-3 ГПК України не передбачаються сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Статтею 43-3 ГПК України не передбачений обов'язок заявника повідомляти контрагента (особу, щодо якої заявник просить вжити запобіжних заходів) про подання заяви до господарського суду, але встановлено необхідність надати суду копії заяви відповідно до кількості осіб, щодо яких просить вжити запобіжні заходи. До обов'язку господарського суду не входить надсилання копії заяви, а повідомлення про вжиття запобіжних заходів відбувається шляхом надсилання копії ухвали про вжиття запобіжних заходів відповідно до ч. 5 ст. 43-4 ГПК України.

Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову.

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розгляду заяви.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запобіжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ст. 43-3 ГПК України, бо не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк встановлений строк не виконає всі перелічені в ст. 43-3 ГПК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу.

Запобіжні заходи припиняються в разі:

1) неподання заявником відповідної позовної заяви в строк, установлений ч.З ст. 43-3 ГПК України;

2) відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч. 1 ст. 62 ГПК України;

3) невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК України;

4) винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

При припиненні запобіжних заходів та поверненні заяви відповідно до п. 1 ст. 43-9 ГПК України заява повертається заявникові, але постає питання про повернення державного мита. Вважається, що державне мито не має повертатися, оскільки судом були вчинені процесуальні дії, вжито запобіжні заходи та припинено їх у результаті бездіяльності заявника.

У випадку припинення запобіжних заходів, або відмови заявника від позову, або набрання законної сили рішенням щодо відмови в задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжних заходів, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів.

У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів, у першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

У випадках, передбачених пунктами 2-4 ст. 43-9 ГПК України, а також у разі розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.

47. Поняття досудового порядку врегулювання господарських спорів, історія його виникнення та сучасна практика застосування.

На думку Васильєва С.В. досудове врегулювання спрів являє собою систему мір, проведених організаціями, майнові права яких порушені, для безпосереднього вирішення виниклого конфлікту до звернення в господарський суд. Таке врегулювання містить у собі не тільки пред'явлення претензій і інших вимог противній стороні, але і припускає розгляд і добровільне задоволення вимог сторони, що пред'явила претензію у випадку її законності й обґрунтованості.

Відповідно до загальної теорії права досудовий порядок врегулювання спорів – це сукупність заходів, які підлягають здійсненню стороною, права якої порушено, для безпосереднього вирішення спору, що виник, зі стороною, яка є порушником майнових прав чи інтересів.

Деякі автори вважають, що досудове врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів, здійснених підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду.

У літературі з господарського процесу такий порядок врегулювання господарських спорів ще називають претензійним порядком. На думку Єфимової В.В., претензійний порядок можна визначити як установлену законом або угодою сторін різновид попереднього досудового порядку (процедури) врегулювання суперечки, що виникла з приватноправових відносин, по завершенні врегулювання якого в сторони, що направила претензію і не одержала на неї відповіді або отримала не задовольняючу її відповідь, виникає право на звернення в суд з відповідним позовом.

Метою досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативного впливу на господарську діяльність з боку контрагентів. Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найбільш швидке відновлення порушених прав кредитора. В цьому полягає позитивний аспект досудового порядку врегулювання спорів. Такий порядок є позитивним і для добросовісного боржника, оскільки позбавляє його додаткових витрат на судові видатки.

Як відзначає Васильєв С.В. значення претензійного досудового порядку врегулювання спорів полягає в тому, що відповідач повідомляється про наявність в його контрагента - організації або громадянина-підприємця - майнових або немайнових претензій до нього. У той же час претензійний порядок у відомій мірі охороняє інтереси не тільки позивача, але і самого відповідача, оскільки він сприяє задоволенню домагань у добровільному порядку і дозволяє в такий спосіб уникнути непередбачених додаткових витрат у тому випадку, якщо суперечка буде переданий на розгляд господарського суду.

Досудове врегулювання господарських спорів, як стверджують науковці, має свої переваги та недоліки.

Недоліки:

- відсутність можливості отримання акта преюдиційного характеру: ухвали чи рішення суду, в яких безпосередньо встановлюються факти, що мали місце при виникненні певних правовідносин, наприклад, договірних, і, відповідно, дається юридична оцінка вчиненим діям (резолютивна частина рішення);

- немає жодної гарантії на позитивне вирішення конфлікту (за статистикою всього лише 5% спорів вирішуються в досудовому порядку);

- ймовірно, що винна сторона не відповість у встановлений законом термін на претензію або просто проігнорує її. Це дасть їй можливість затягнути вирішення спору й виграти мінімум 2-3 місяці до звернення до суду;

- претензійний порядок дасть винній стороні можливість спотворювати обставини справи, перекручувати факти на свою користь, давати неповний перелік документів, приховувати обставини справ й ухилятися від відповідальності;

- визнання або навіть часткове визнання претензії ще не свідчить, що вимоги будуть виконані.

Переваги:

- за умови досудового врегулювання спору немає потреби сплачувати державне мито, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, у разі необхідності і витрати на проведення експертизи. До того ж за результатами розгляду справи в суді можлива сплата первинної суми, наприклад, штрафу, що визначався договором або рішенням контролюючого органу;

- судовий розгляд у першій інстанції може зайняти 2-3 місяці й більше, крім того, не виключено, що боржник-відповідач буде оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а ця процедура може зайняти ще кілька місяців. Та й отримання рішення суду, яке набрало законної сили - ще не вирішення проблеми, оскільки його ще треба виконати, а цим займаються відділи державної виконавчої служби. Тому від подання позовної заяви до суду до фактичного виконання отриманого рішення можуть минути роки.

- сторони вільні в обранні зручного часу та місця для обговорення та знаходження консенсусу. Більше того, все може бути вирішено за допомогою телефонного зв’язку, Інтернету, факсу тощо.

Отже, в контексті господарського судочинства досудове врегулювання спору має як переваги, так і недоліки. Тому, на думку Голої Л.В., досудове врегулювання господарських спорів доцільно застосовувати лише тоді, коли суб’єкт господарювання впевнений в добросовісності свого контрагента.

Необхідно відрізняти досудове врегулювання господарських спорів від позасудового вирішення господарських спорів

Як відзначає Медникова М.Е., врегулювання і вирішення спорів у позасудовому порядку означає, що спір вирішується без особистої участі і керівництва процесом з боку господарського суду. Тобто це ті способи, що можуть використовуватися для вирішення господарсько-правових суперечок за згодою сторін замість звернення в господарські суди і є дійсною та буквальною альтернативою судовому розгляду в господарському суді (до таких, зокрема, відносять розгляд справи в третейському суді, укладання позасудових мирових угод, проведення переговорів, звертання до посередника). Загальної об'єднуючою ознакою для всіх позначених видів є те, що процес вирішення і врегулювання правової суперечки в позасудовому порядку визначається не господарсько-процесуальною формою, а самими суб'єктами, що сперечаються, а також іншими особами, які приймають участь у вирішенні і врегулюванні суперечки.

48. Загальні положення щодо порядку досудового врегулювання господарських спорів.

У ч. 1 ст. 5 ГПК встановлені загальні засади досудового врегулювання господарських спорів.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон Клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту. Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Отже, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Відповідно Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають удержаві, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, можна виокремити два юридичних факти, з яких випливає необхідність досудового врегулювання спору — це договір і вказівка закону. Щодо останніх слід враховувати, що Господарський кодекс (ГК) України та деякі інші підзаконні акти (наприклад, Статут водного транспорту) зберегли таку процедуру. Проте на сьогодні застосування досудового порядку врегулювання спору має обов'язковий характер для суб'єктів господарювання, які у своїй діяльності пов'язані з залізничним перевезенням та відповідно дотримуються вимог Статуту залізниць України.

Сторони у господарських відносинах можуть використовувати порядок досудового врегулювання спору, встановлений як ГПК, так й іншими спеціальними нормами, які регулюють специфічні господарські правовідносини, встановлені чинним законодавством. Слід також враховувати, що порушення основних положень досудового врегулювання господарського спору призводить до припинення провадження у справі на підставі ч. 2 ст. 80 ГПК, а отже, до відповідних наслідків, оскільки у разі припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

У ч. 3 ст. 5 ГПК законодавець встановлює коло спорів, до розгляду яких сторони у господарських правовідносинах позбавлені права застосовувати вимоги досудового врегулювання спору. Перелік спорів, у даній частині, є вичерпним.

49. Порядок пред'явлення і розгляду претензій.

Як відзначає Гончар І.В. претензія – це письмовий документ, що надсилається особою, яка вважає, що її права та законні інтереси порушені, до порушника з вимогою відновити ці права та інтереси буз втручання юрисдикційних органів.

Як зазначає Васильєв С.В. претензія як матеріально-правова вимога одного учасника спірного правовідносина до іншого являє собою засіб врегулювання конфлікту самими сторонами, що сперечаються, без сторонньої допомоги з боку держави в особі суду.

До розуміння правового статусу претензії додадамо те, що визнані боржником претензії не включені в перелік рішень і виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою відповідно до Закону України від 21.04.1999 р. № 606-ХIV «Про виконавче провадження». Тобто виставлення претензії не може бути обов’язковою умовою для звернення зацікавленої особи до суду ні за яких обставин. Виключенням в подібних випадках може бути лише домовленість сторін. Таким чином, визнана претензія в даний час не є виконавчим документом і проведення стягнення в досудовому порядку на підставі такої претензії неможливе. Проте, сторони мають право включити в будь-який договір спеціальні застереження, зробивши тим самим обов’язковим виставлення претензії для себе.

Пред’явлення та розгляд претензій іноді називають претензійною роботою. Безпосередніми задачами претензійної роботи є: відновлення порушених прав і захист законних інтересів організацій; виявлення причин і умов, що волочуть невиконання договірних зобов'язань, випуск продукції і товарів неналежної якості, розкрадання майна та інші порушення; попередження порушень планової і договірної дисципліни; поліпшення економічних показників господарської діяльності організацій; відшкодування за рахунок винних осіб збитку, заподіяного организации. Отже, претензійна робота - це один із способів захисту прав і законних інтересів підприємств. Вона дає можливість попереджати виникнення господарських суперечок і усувати причини, що їх породжують.

Безпосередньо порядок пред’явлення та розгляд претензій регулюється згідно зі ст. 6 ГПК України, де вказано, що «підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією» та ст. 222 ГК України, де «вказано, що у разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб’єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом».

Претензія, що буде направлена боржнику, згідно зі ст. 6 ГПК та ст. 222 ГК має зазначатися: повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії; обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; вимоги заявника з посиланням на нормативні акти; сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії; перелік документів, що додаються до претензії.

Документи, що додаються до претензії, повинні підтверджувати вимоги заявника претензії. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії, про що повинно бути зазначено у тексті претензії.

Згідно з ч. 5 ст. 6 ГПК претензія повинна бути підписана повноважною особою підприємства, організації. Претензія також може бути підписана представником. У цьому випадку до претензії слід додавати копію довіреності представника. Претензія та додані до неї матеріали повинні надсилатися поштою рекомендованим або цінним листом. Претензія також може бути вручена адресатові претензії нарочним під розписку. Інших способів направлення претензії (факсимільним зв'язком, електронною поштою) норми ГПК не допускають. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1155 «Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку»визначено, що: рекомендоване поштове відправлення — поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «М»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку; поштове відправлення з оголошеною цінністю — поштове відправлення (лист, бандероль, посилка, прямий контейнер), що приймається для пересилання з оцінкою вартості вкладення, визначеною відправником, і вручається адресатові (одержувачу) під розписку.

Тепер охарактеризуємо розгляд претензії. Частина 1 ст. 7 ГПК встановлює строк розгляду претензії. Претензія повинна бути розглянута протягом одного місяця. Початок строку визначається датою отримання претензії адресатом. Якщо претензію відправлено поштою, дата отримання претензії визначається датою поштового штемпеля підприємства зв'язку за місцем знаходження адресата претензії. Якщо претензію відправлено з повідомленням про вручення, датою отримання вважатиметься дата вручення поштового відправлення безпосередньо адресатові. Якщо претензію доставлено нарочним, датою отримання буде дата проставлення розписки про вручення службовій особі отримувача претензії. Порядок обчислення закінчення строку розгляду претензії визначається за правилами ст. 51 ГПК. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця. У випадках коли останній день строку припадає на неробочий день, днем закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день. Строки розгляду претензій можуть бути продовжені на час, необхідний для досилання заявником на вимогу другої сторони додаткових документів.

Частина 2 ст. 7 ГПК встановлює спеціальне правило на випадок, коли спеціальними правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем. У таких випадках строк розгляду претензії, пов'язаної з якістю та комплектністю продукції (товарів), становить два місяці. Відповідно до ст. 268 ГК якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів. Відповідно до ст. 270 ГК товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів. Договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про стандартизацію» стандарт — документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу; технічні умови — документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Частина 3 ст. 7 ГПК визначає порядок дій отримувача претензії у випадку, якщо до претензії не додано всіх документів, необхідних для її розгляду. Якщо до претензії не додано всіх документів, необхідних для її розгляду, отримувач претензії має право витребувати їх у заявника. У цьому випадку маються на увазі документи, на які посилається заявник претензії, якщо Їх не додано до претензії та вони відсутні в адресата претензії. Не допускається вимагання документів, які повинні бути в адресата претензії (договір, товаросупроводжувальні документи тощо). Вимога повинна бути надіслана заявникові претензії у письмовому вигляді. Вона має містити перелік витребовуваних документів та строк їх подання. Строк подання документів не може бути менше п'яти днів без урахування часу поштового обігу. Терміни пересилання поштової кореспонденції в межах України встановлено наказом Міністерства зв'язку України від 5 серпня 1994 р. № 115 "Про Нормативи і основні контрольні строки у поштовому зв'язку». У Києві, обласних центрах, містах обласного підпорядкування, районних центрах місцева кореспонденція доставляється адресатам залежно від часу опускання її в поштові скриньки, як правило, в той же день, але не пізніше наступного дня. Вхідна письмова кореспонденція доставляється адресатам в той же день, якщо вона надійшла в сортувальний вузол у місті Києві до 7 години, а в обласних центрах, містах обласного підпорядкування — до 9 години. Перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи в установлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами. Тобто невиконання заявником претензії вимоги про надання додаткових документів адресатові претензії не звільняє останнього від обов'язку розглянути претензію за наявними документами.