Поняття про вік та вікові кризи. Характеристика вікових криз у шкільному онтогенезі. Етапи психосоціального розвитку особистості за Е.Еріксоном

Поняття про вік та вікові кризи.

Поділ онтогенезу на періоди складає основу періодизації розвитку людини. Виділення стадій розвитку, їх вікових меж, визначення критеріїв щодо диференціації стадій, опис якісної своєрідності розвитку на кожній стадії називається віковою періодизацією розвитку.

Вік є якісно своєрідним, відносно обмеженим у часі етапом фізичного, психічного, поведінкового розвитку. Кожен віковий період (раннє та дошкільне дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, старість) визначається неповторною структурою особистості, динамікою, новими особливими стосунками зі світом і відповідними характеристиками свідомості. Л.С. Виготський розглядав вік як епоху, ступінь, відносно замкнутий період розвитку, значення якого визначається його місцем у загальному циклі розвитку, а загальні закони розвитку відзначаються своєрідністю прояву. Особливості віку визначаються сукупністю багатьох умов: системою вимог до дитини на даному етапі її життя, сутністю взаємовідносин з оточуючими, типом діяльності, якою вона оволодіває, способами оволодіння. Всі ці критерії об'єднуються в понятті «соціальна ситуація розвитку». Оскільки зміст соціальної ситуації розвитку обумовлений соціально та історично, то трактування вікової періодизації не є постійним та незмінним у психологічній науці.

У психології існує декілька підходів до віку: біологічний (хронологічний, фізичний) вік, психологічний вік і соціальний вік.

Біологічний вік характеризує час життя дитини у роках. Цей вік фіксує певні стадії розвитку організму, оптимальний рівень розвиненості рухів, фізичного здоров'я, нервової системи, будови тіла. Дані показники визначаються за медичними нормами.

Психологічний вік фіксує стадії психічного розвитку в залежності від того, якою мірою дитина оволодіває руховими, мовленнєвими, трудовими навичками, якою мірою розвинуті у неї психічні процеси та особистісні якості. Основними складовими психологічного віку є соціальна ситуація розвитку діяльності дитини і новоутворення у сфері свідомості та особистості. Л.С.Виготський визначав психологічний вік як новий етап побудови особистості, її діяльності, ті психічні й соціальні зміни, які вперше виникають на даному віковому етапі і які в найголовнішому визначають свідомість дитини, її відношення до середовища, внутрішнє й зовнішнє життя, увесь хід її розвитку в певний період.

Соціальний вік фіксує місце, яке займає маленька людина в певній групі (сім'я, дитсадок, шкільний клас), які ролі вона виконує, яку відповідальність' спроможна брати на себе, яку користь приносить оточуючим.

Поняття про вікові кризи. У вітчизняній психології вперше питання про існування критичних і стабільних періодів було актуалізоване П.П. Блонським у 20-ті роки XX століття. Пізніше вивченню криз розвитку були присвячені роботи психологів Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, Д.Б. Ельконіна, Л.І. Божович та ін. Л.С.Виготський визначав кризи як цілісні зміни особистості дитини, які виникають при зміні стабільних періодів, як переломних точок на кривгй дитячого розвитку, які відокремлюють один віковий період від іншого. Вікові кризи в онтогенезі індивіда - це особливі вікові інтервали, в межах яких підвищується чутливість особи до зовнішніх впливів та водночас знижується опірність до них. Криза, на відміну від стабільних періодів, триває недовго (кілька місяців, рік). Це своєрідна зона найбільшого ризику, коли протягом відносно короткого часу виявляються різкі та суттєві психологічні зрушення і зміни особистості. Вікові зміни психіки можуть проходити різко, критично або поступово. Розвиток у кризові періоди носить бурхливий, стрімкий, «революційний» характер. У психології під кризами розуміють перехідні періоди від одного етапу дитячого розвитку до іншого. Вікові кризи виникають на стику двох віків і є завершенням попереднього етапу розвитку і початком наступного. Криза починається і завершується непомітно, її межі нечіткі, але загострення припадає на середину вікового періоду.

Характеристика вікових криз в онтогенезі

Життя людини починається з кризи. Криза новонародженого т це реакція дитини на перебудову всіх фізіологічних механізмів (прохолодне і світле середовище, нова форма харчування і кисневого обміну тощо); стрибок у розвитку, зміна ситуації розвитку - перехід від біологічного типу розвитку до соціального. Наприкінці другого місяця життя у відповідь на доброзичливий вираз обличчя дорослого у дитини з'являється комплекс пожвавлення - перший соціальний жест, психічне новоутворення, шо знаменує перехід від фази новонародженості до власне періоду немовляти, який завершується кризою першого року життя.

Криза першого року життя обумовлена появою здібності дитини ходити та говорити. Перехідний період між немовлячим періодом і раннім дитинством дослідники називають кризою 1 року. Як і будь-яка криза, вона пов'язана з появою самостійності й афективних реакцій. Афективні форми поведінки дитини можуть виникати, коли дорослі не розуміють її бажань, слів, жестів, міміки, або розуміють, але не виконують те, що вона хоче.

Період раннього дитинства завершується кризою трьох років, яка спричинена появою самосвідомості, феномену «я сам». Ознаки кризи виявляються в тому> що на третьому-четвертому році життя дитина часто виявляє впертість - відмовляється виконувати вимоги дорослих; на заборону реагує афектом; прагне діяти самостійно. При цьому впертість має вибірковий характер: вона виявляється стосовно дорослого, до того ж близької людини, і не поширюється на однолітків. Криза виявляється також у негативізмі, вередливості, гонорливосгі, своєвіллі, деспотизмі, протестах- бунтах. Ревнощі та деспотизм мають спільну психологічну основу - дитячий егоцентризм, прагнення зайняти головне, центральне місце в житті родини.

Криза семи років завжди пов'язувалася з початком шкільного навчання. При переході від дошкільного до молодшого шкільного віку дитина різко змінюється. Ці зміни носять більш глибокий і складний характер, ніж при кризі трьох років. Негативна симптоматика кризи повною мірою виявляється й у цьому віці (негативізм, упертість, норовливісь та ін.). Поряд з цим з'являються специфічні для даного віку особливості: нарочитість, безглуздість, штучність поведінки; блазнювання, клоунада. На думку Л.С. Виготського, такі особливості поведінки свідчать про «втрату дитячої безпосередності». У дитини з'являється прагнення зайняти нове, більш «доросле» положення в житті і виконувати нову, важливу не тільки для неї самої, але і для інших людей діяльність. В умовах загального шкільного навчання це насамперед виявляється в прагненні дітей до соціальної ролі школяра і до навчання як нової соціально значимої діяльності.

Підлітова криза — (11-13 років у дівчат, 14-15 років у хлопців). У підлітковому віці зростаюча особистість стикається з різними проблемами. Вона не завжди буває спроможна виробити відповідно новій соціальній ситуації розвитку механізми подолання труднощів. Найчастіше вони пов'язані з кризою ідентичності. Останню можна розглядати як реакцію на втрату статусу дитини, на глибоку невідповідність біологічних можливостей соціальним, на невпевненість у своїй компетентності у багатьох питаннях життя. Підлітки починають «пошук себе», ставлячи вічні питання: «Хто я?», «Для чого я існую?», «Яким я хочу бути?», «Яким мене бачать інші?» тощо. У багатьох підлітків переживання кризи пов'язане із зовнішніми проявами негативізму та егоцентризму. Негативізм виявляється у діях і вчинках підлітка, що не несуть ніякого смислу. Це протидія іншому та невмотивовані протистояння дорослим (частіше батькам). Підлітковий егоцентризм являє собою неадекватно сильну сконцентрованість на власній особистості. Егоцентричні підлітки відрізняються переоцінкою своїх здібностей і можливостей, надлишковим честолюбством, надмірними і необумовленими очікуваннями у ставленні до оточуючих. У переважної більшості підлітків егоцентризм має тимчасовий характер і не досягає значної виразності. Ознаки кризи проявляються на фізичному рівні: зменшуються темпи росту, спостерігаються втрата у вазі, часті захворювання. Має місце тимчасове психологічне відокремлення від сім'ї і школи. Етапи психосоціального розвитку Особистості за Е. Еріксоном.

Е. Еріксон, виходячи із структури особистості згідно 3. Фройду, розробив психоісторичну теорію розвитку особистості з урахуванням конкретного культурного середовища. На його думку, кожній стадії відповідає очікування даного суспільства, яке індивід може виправдовувати чи не виправдовувати і відповідно цьому прийматись, чи не прийматись ним. Він увів поняття «групової ідентичності» та «егоідентичності». «Групова ідентичність» формується як результат включення дитини в певну соціальну групу, а «егоідентичність» як відчуття цілісного власного «Я», його стійкості.

Дослідник виділяв вісім стадій життєвого шляху особистості: немовляти (оральна стадія), ранній вік (анальна стадія), вік гри (фалічна стадія), шкільний вік (латентна стадія), підлітковий вік (латентна стадія), молодість, зрілість і старість.

До кожної стадії життєвого циклу суспільство висуває певне завдання, розв'язання якого залежить як від рівня розвитку індивіда, так і від духовної зрілості суспільства і зводиться до встановлення динамічного співвідношення між двома крайніми полюсами.

Розвиток особистості є результатом боротьби двох крайніх можливостей, яка на новій стадії розділяється новим завданням. Поворотні пункти при переході від однієї форми егоідентичності до другої Е. Еріксон називає кризами ідентичності.

Стадії життєвого шляху особистості за Е. Еріксоном

Так, найбільш глибокою життєвою кризою характеризується п'ята стадія розвитку особистості, до якої призводять три лінії розвитку: бурхливий фізичний ріст та статеве дозрівання, стурбованість сприйняттям себе очима інших та пошук професійного покликання.

Е. Еріксон вважав, що послідовність стадій є результатом біологічного дозрівання, але зміст розвитку визначається тим, чого чекає від людини суспільство, до якого вона належить. Кожна людина, вважав Е. Еріксон, може пройти ці стадії, до якої б культури вона не належала, все залежить від тривалості життя.