Література про методи політичного аналізу

1. Баронін А.С. Аналіз і прогноз у політиці та бізнесі: Курс лекцій. - К.: Вид. Паливода А.В., 2005. - 128 с.

2. Браун П. Посібник з аналізу державної політики / Браун П.: пер. з англ. Л. Тарахан. - К.: Основи, 2000. - 244 с.

3. Валевський О.Л. Теорія і практика політичного аналізу / Валевський О.Л., Ребкало В.А. - К., 2003.

4. Веймер Д. Аналіз політики: концепції і практика / Веймер Д., Вайнінг Е.; пер. з англ. І. Дзюб, А. Олійник; наук. ред. О.Кілієвич. - К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи", 2000. - 654 с.

5. Говлет М. Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики / М.Говлет, М.рамен: Пер. з англ.. О.Рябова. - Львів: Кальварія, 2004. - 264 с.

6. Гогвуд Б. Аналіз політики для реального світу / Гогвуд Б., Ган Л.; пер. з англ. А. Олійник; наук. ред., пер. В. Тертичка. - К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи", 2004. - 396 с.

7. Данн В. Державна політика: вступ до аналізу. - Одеса: АО БАХВА, 2005.

8. Кальниш Ю.Г. Політична аналітика в державному управлінні: теоретико-методологічні засади: Монографія. – К.: Вид-во НАДУ, 2006. – 272 с.

9. Коваленко А. Політичний аналіз і прогнозування / А. Коваленко. - К.: Науковий світ, 2002. - 201 с.

10. Пал Л.А. Аналіз державної політики / Л. Пал; пер. з англ. І. Дзюби. - К.: Основи, 1999. - 422 с.

11. Парсонс, Вейн. Публічна політика: Вступ до теорії й практики аналізу політики / Вейн П.; пер. з англ. - К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія", 2006. - 549 с. (http://bibl.com.ua/istoriya/3207/index.html)

12. Політична аналітика та прогнозування: Навч. посіб. / В.А. Ребкало, О.Л. Валевський, Ю.Г. Кальниш. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 60 с.

13. Ребкало В.А., Кальниш Ю.Г. Практикум з політичної аналітики в державному управлінні: Навч.-метод. посіб. – К.: Вид-во НАДУ, 2005. – 56 с.

14. Рубанов В. Політична аналітика в Україні: стан та перспективи дослідження // Політичний менеджмент. - 2012. - №3 (54). - С.11-22.

15. Рубанов В.В. Проблеми інституціоналізації політичного аналізу в пострадянському суспільстві // Політичний менеджмент. - 2007. - Спеціальний випуск. - С. 241-254.

16. Телешун С.О., Баронін А.С. Політична аналітика, прогнозування та політичні консультації. – К.: Видавець Паливода А.В., 2001. – 111 с.

17. Теорія і практика політичного аналізу: Навч. посіб. / Авт. кол.: О.Л. Валевський, Ю.Г. Кальниш, В.А. Ребкало та ін; За заг. ред. О.Л. Валевського, В.А. Ребкала. – К.: Міленіум, 2003. – 226 с.

18. Тертичка В. Аналіз державної політики і політологія // Політичний менеджмент. - 2004. - №6(9). - С.3-22 (http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=34&c=596)

19. Тертичка В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні / В. Тертичка. - К., 2002.

20. Тертичка В. Суспільна політика: чи стала вона сферою наукового пошуку і прикладних досліджень в Україні? // Політичний менеджмент. - 2012. - № 4-5 (55-56). - С.23-36. http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=67&c=1527

21. Черныш А. Методология и технология современного политологического исследования: Учебное пособие. – Одесса – «Астропринт», 2003. – 198 с.

22. Антанович Н.А. Методология и методы политического анализа. – Минск: БГУ, 2007. – 179 с.

23. Дегтярев А.А. Политический анализ как прикладная дисциплина: предметное поле и направления развития // Полис – 2004. – №1. – С. 154 – 168.

24. Дегтярев А.А. Политический анализ как прикладная дисциплина. – М.: Москов. гос. ин-т междунар. отношений (ун-т) МИД РФ, 2004. – 320 с.

25. Симонов К.В. Политический анализ: Учебное пособие. – М.: Логос, 2002. – 152 с.

26. Туронок С.Г. Политический анализ. – Курс лекций. – М.: Изд-во Дело, 2005. – 360 с.

27. Ахременко А.С. Политический анализ и прогнозирование: Учеб. пособие. – М.: Гардарика, 2006. – 333 с.

28. Симонов К.В. Политический анализ: Учебное пособие. - М., 2002. - 152 с. (http://window.edu.ru/resource/146/79146)

29. Морозова В.Н. Методы политического анализа: Учебно-методическое пособие. - Воронеж: ИПЦ ВГУ, 2007. - 51 с. (http://window.edu.ru/resource/574/59574)

30. Старцев Я.Ю. Система государственного управления: политический анализ/ Учебное пособие. Екатеринбург, 2001. - 288 с. (http://www.espi.ru/index.php?id=112)

31. Экономические субъекты постсоветской России (институциональный анализ). Часть 3. Государство в современной России. - М., 2003. - 132 с. (http://ecsocman.hse.ru/text/19163300/)

32. Штанько М.А. Политическая регионалистика: учебное пособие. - Томск: Изд-во ТПУ, 2006. - 137 с. (http://window.edu.ru/resource/886/73886)

33. Василенко И.А. Политическая глобалистика: Учеб. пособие для студентов вузов. - М.: Логос, 2000. - 358 с. (http://window.edu.ru/resource/274/42274)

34. Плотинский Ю.М. Модели социальных процессов. 2-е изд., - М.: Логос, 2001. - 296 с. (http://www.alleng.ru/d/sociol/soc002.htm)

 

Спеціалізовані Інтернет-сайти, присвячені політичному аналізу: http://www.politanaliz.ru/; http://www.ipas.org.ua/; http://worldpolities.org/; http://www.electoralgeography.com/new/ru/

 

 

Тема 1. Імперія як форма держави та її види

1. Відмінності між імперією та національною державою. Функції імперії в геополітичній системі.

2. Історичні види імперії.

3. Імперська ідеологія та ментальність.

4. Етакратизм та патронажне президентство.

5. Харизматичне та раціональне панування і рекрутування еліти.

Питання для самостійного вивчення: Переваги та недоліки основних видів панування, а також причини перемоги в країні одного з них. Геополітичні закономірності та напрями еволюції взаємовідносин України та Російської імперії. Залишки імперської ментальності в Україні та їх прояви.

1(а). Територіальна експансія, тобто захоплення чужих територій є природним (екстенсивним) шляхом розвитку будь-якої держави, принаймні до тих пір, поки вона не навчиться посилюватися за рахунок розвитку технологій та людського фактору, а завдяки цьому – кращого освоєння внутрішніх ресурсів (що є інтенсивним шляхом розвитку). Однак не кожна з таких країн стає імперією. Якщо країна, освоюючи нові території, приносить місцевому населенню не тільки владу і податки, але й нові культурні форми господарювання та соціальної мобільності, що докажуть свою ефективність, і при цьому не буде поспішно й силоміць нищити старі традиції та форми життя (для чого від неї потрібна управлінська майстерність), то «аборигени» не чинитимуть опору цьому суспільному поступу, - через те, що відчуватимуть його практичну вигоду (яка виявлятиметься і в об’єктивних ознаках зрослого добробуту). І навіть якщо безпардонна боротьба «цивілізаторів» проти старих традицій викличе на місцях протест, то його вдасться швидко припинити, адже нові форми життя будуть агітувати за лояльність до влади краще, ніж заклики ортодоксів проти неї.

А от якщо влада не принесе із собою ніяких нових культурних форм (мова, звичайно, не про бюрократичні чи святкові церемонії, а про нові і кращі форми виробництва та навчання, вищу організацію життя та управління тощо), то вона буде сприйматися як чужа та ворожа. Можна зробити висновок: держава стає імперією, коли намагається підкорити собі території із населенням, соціально і культурно більш розвинутим, ніж у метрополії. Звичайно, мова йде про середній рівень соціального й культурного розвитку населення метрополії та нової колонії, - який, принаймні на сьогодні, доволі важко піддається вимірюванню й аргументованій оцінці. Однак порівнювати по цьому показнику все ж таки можна. Як це робили, наприклад, неворожі до Російської імперії спостерігачі, котрі, оцінюючи російських переселенців у Сибіру в кінці ХІХ століття, в один голос засвідчили не просто невисокий, але навіть більш низький у порівнянні з інородцями рівень господарської культури новоселів, -ледачих, неосвічених, жадібних і несхильних учитись або виявляти підприємливість[1]. При тому, що китайці, корейці або японці поряд із ними демонстрували справжню цивілізованість: незвичну чистоту, усвідомлений колективізм, міцний доцільний уклад життя та віру «без диких марновірств»[2].

Варто зробити і ще одне зауваження: більший культурний рівень не означає вищості в усьому, - адже так просто не буває, не кажучи вже про те, що слабша за всіма показниками імперія не змогла би захопити всебічно розвинутішу країну. Як мінімум, імперія повинна була мати перевагу в організації та технічному рівні своїх військ. На практиці, крім військової організованості, Росія перевищувала Україну й інші свої колонії також у політичному досвіді, налагодженості управлінської системи держави (яка у нас була фактично відсутня), умінні нав’язувати свої ідеї й не допускати їх критики, у масштабності та жорстокості репресивного апарату. Однак зрозуміло, що всі ці державно-бюрократичні переваги імперії не могли запропонувати якихось практичних вигод населенню України чи Польщі. А нових форм сільського чи промислового господарювання, навчання та соціального просування Росія не принесла, оскільки їх не мала: не можна ж, справді, вважати такими формами «кріпосний капіталізм»[3] Петра І та радянського «Гулагу», безроздільну монополізацію та протекціонізм, корупцію та безкарне свавілля чиновників, що відбирають власність в успішних підприємців (а це було ще й за царизму), держимордівське придушування талантів і непотистське протегування нездарам!

Таким чином, імперія – це багатоскладова централізована держава, створена переважно насильницьким способом і підтримувана репресивними методами там, де метрополія культурно відстає від підкореного населення в економічній та соціальній сфері, і в якій політичне керівництво проводить цілеспрямовану політику територіального розширення, надмірної експлуатації та культурної уніфікації периферії. Більшість сучасних країн або входили до складу імперій, або очолювали їх. Всі сучасні, тобто національні держави і не могли створюватись інакше, як із багатонаціональних імперій, адже нації самі по собі почали складатися тільки в XVI-XVII століттях, а завершився цей процес разом із перемогою ринкової економіки, правового й ефективного державного апарату та культурно-ідеологічної єдності населення в незалежній країні. Інакше кажучи, це всюди сталося достатньо пізно, а в деяких східноєвропейських країнах не завершилося і досі, й поки це не сталося, стабільна національна держава – тобто, не-імперія – просто не могла існувати.

2. На наш погляд, імперії пройшли у своєму розвитку п’ять основних етапів, точніше – сьогодні якраз відбувається перехід від четвертого до п’ятого етапу. Отже, по порядку. Перший етап, - військових імперій, - був найкоротшим, але вже і в ньому виявлялись визначальні риси усіх пізніших імперій. Імовірно цей етап почався із зародженням найперших держав, але в різних регіонах повторювався неодноразово, якщо «нормальні» державні утворення розпадались і зникали, а на їх місці з’являлись нові об’єднання – військові імперії. Конкретними прикладами таких є імперія Олександра Македонського, Чингізхана або Наполеона I. Найцікавіше і водночас найскладніше питання, яке постає щодо цих прото-державних утворень, таке: як могли декілька тисяч людей, що вийшли у похід разом із своїм вождем, підкорити й утримувати під своєю владою величезні, багатомільйонні за чисельністю населення ворожі території?

Наприклад, Олександр Македонський розпочав похід проти багатомільйонної Персії із військом у 35 тисяч воїнів, із яких відданих йому македонців було менше половини[4]. Приблизно такі ж збройні сили були і у Чингізхана, коли він почав покоряти сусідні країни, захопивши за 20 років півсвіту[5]. І з кожним завойованим містом чи провінцією вони повинні були не лише втрачати якусь частину війська на полі битви, але й залишати хоч невеликі його частини в окупаційній адміністрації та гарнізоні. Отже через деякий час одноплемінників вождя у поході мало просто не вистачати, тоді як частка невірних союзників і відкритих противників мала, відповідно, збільшуватись, і невдовзі похід мав би захлинутись, - як будь-яка хвиля, що затухає без додаткових поштовхів. На практиці ж чисельність їх військ, натиск і відданість вождю лише росли із кожним новим завоюванням, що може означати лише одне: вірними його соратниками ставали представники підкорених народів, що добровільно і щиро ідентифікували себе з «еллінами» чи «монголами» і готові були віддати за це своє життя.

Військові імперії відповідають історичному етапу «військової демократії» із такими її рисами: абсолютна влада вождя, поки він перемагає у походах[6], безпосередня демократія для всіх, причетних до походів (віче, агора, коміції, курултай, тінг) і рада вождів, тобто долучення очільників підкорених племен до планування військових дій і розподілу їх результатів. Отже, підкорені вожді та їх племена були не стільки залякані і змушені слугувати імперії, скільки зацікавлені – як матеріально, так і в плані честолюбства. А ще військові імперії демонструють виняткову організованість управління і виконання (налагодження інформаційної, шляхової та забезпечувальної інфраструктури[7]), засновану на свідомій, неформальній відданості та дисципліні, породжену не в останню чергу патерналістським ставленням до власних бійців з боку їх очільників (вони їх щадили і захищали).

Внаслідок завоювань влада імперії отримує надміру велику територію, себто таку, котру неможливо контролювати звичайними державно-політичними методами (помірним примусом, заснованим на законах та традиціях, і розподілом повноважень при взаємній довірі вищих і нижчих ланок державного управління) в силу її національно-культурної різнорідності, неоднакової легітимності влади та непростим взаєминам між регіонами (а відтак – необхідність безперервно розширюватись для отримання легітимації завдяки все новим перемогам і величі імперії, - щось на зразок фінансових пірамід). А отже для контролю підкорених територій імперії необхідно справляти враження непереможної для придушення спротиву і винятково значущої та найвеличнішої – для того, щоби її різнорідні піддані однаково сильно захотіли ідентифікувати себе з нею, аж до готовності віддати за неї життя або знищити її ворогів за першим наказом.

Таким чином, уже тут можна побачити такі ознаки імперії, як: (1) екстенсивний розвиток, без якого вони не можуть існувати (для військових імперій це означає безперервне територіальне розширення, будь-яка тривала зупинка в якому похитнула би відчуття її непереможності і бажання підтримувати, а відтак привела би до розвалу); (2) ідентифікація з переможним народом усіх підкорених етносів, і створення штучного, політичного етносу на цій основі (ті ж «елліни», «римляни», «монголи», «росіяни» - із готовністю неофітів беззастережно служити будь-яким імперським цілям[8]); (3) політична тотальність, нероз’єднаність влади і народу (від якого походить і корпоративне придушення індивідуального заради суспільного, із третируванням незгодних як «idiotes» і «ворогів народу» та загально підтримуваними репресіями щодо них, а отже і несформованістю автономної особистості підданих та відсутністю у них самостійних моральних принципів[9]).

Після того, як військова імперія стикається із нездоланним спротивом (імовірно, з іншою імперією) і розпадається, для її титульного народу починається, як правило, другий етап розвитку цього явища, етап політичних імперій, які вже у своєму прагненні до розширення діють менш імпульсивно і бурхливо, але більш планомірно і хитро. І вони можуть собі це дозволити, адже мають – на відміну від попереднього етапу – постійний державний апарат і стабільний політичний устрій в метрополії, а відтак підкорюють інші країни не стільки армією, скільки династичними зв’язками, релігійною єдністю або «цивілізаторською» місією (тобто силовим насадженням цієї релігійної єдності та династичної пов’язаності). Якщо попередній тип пишався військовими завоюваннями і жив за рахунок прямого пограбування, збору данини та рекрутування військ із завойованих територій (не дбаючи про те, зруйнує це їх суспільство чи ні), то політичні імперії відрізнялись не тільки хорошою організацією репресивного апарату в метрополії, але й налагодженням відповідної політичної, економічної та – частково – освітньої організованості у своїх колоніях[10] (проте людей вони не берегли і патерналізм у них був суто показний).

Саме ця діяльність і оголошувалася «цивілізаторською», хоча насправді мала виключно меркантильний сенс: вона була потрібна метрополії для організації вивозу із колоній тих комерційно вигідних багатств, які, власне, і створювали фінансову, а відтак і воєнну та політичну могутність даної імперії. В межах цього завдання туземна адміністрація навчалась найпростішим знанням і навичкам писемності, математики та управління, - яких, втім, бракувало для самостійного управління колонією, що постійно підживлювало на місцях комплекс меншовартості і ментальну залежність від порад і допомоги з центру. А з іншого боку це створювало ідеологічну впевненість громадян метрополії у справедливості колоніального ладу та у своїй безперечній вищості над «провінціалами». Із цього переконання і походять усі расові теорії та погляди, які в дещо зміненій для кожного етапу формі стають іще одною ознакою цієї та всіх подальших імперій, котру можна назвати (4) шовінізмом, або комплексом «старшого брата», який має безумовне право і навіть обов’язок втручатись у внутрішні справи колоній, коли йому щось там не подобається.

Якщо вже Пушкін не цурається сказати, що калмик і фін – «дикі», а «хохли» не гідні «стрибати у князі», то що дивуватися поширенню серед простолюдинів анекдотів про «тупість» молдаван, чукчів та й усіх інших народів, яких підкорила Російська імперія. Ця, м’яка кажучи, дивна логіка - «якщо завойовані, значить тупі» є, насправді, проявом того ж, укоріненого в імперській ментальності шовінізму. Насаджування даної ментальності змушує представників колоній усіляко прагнути до того, щоби офіційно вважати себе «римлянином», а не «іудеєм», «росіянином», а не «малоросом»: змінювати прізвище, отримувати громадянство, зневажати рідну мову тощо. І тому, хоча політична імперія не гребує при нагоді і військовим завоюваннями, але частіше вона діє стравлюванням між собою народів потенційних колоній, а потім – «допомогою» у вирішенні конфлікту[11], та іншими підступами.

Епоха політичних імперій вкладається в строки від ІV століття нашої ери (після реформ Костянтина Великого в Римській імперії, і особливо після колонізації Америки та Індії) до початку ХХ століття, коли на зміну їм приходять ідеологічні імперії, що знаменує собою третій етап їх еволюції. Якщо політичні імперії займаються зовнішньою колонізацією, то ідеологічні – внутрішньою, тобто, по-перше, більш інтенсивною експлуатацією ресурсів підкорених територій, а задля цього, по-друге, більш інтенсивним ідеологічним підкоренням експлуатованого населення. Імперії змушені це робити, адже із формуванням ринкової економіки багатонаціональні держави відживають своє, стаючи на заваді інтенсивному економічному розвитку кожної нації. Тому у них залишається тільки два варіанти: розпастися на національні держави або створити фанатичний тоталітарний режим, який, власне, і буде ідеологічною імперією.

Вступивши із запізненням у ринкову економіку і не маючи накопичених завдяки колоніям багатств Англії, Франції, Іспанії та Нідерландів, Італія, Німеччина та Японія почали захоплювати нові колонії, а СРСР – посилено експлуатувати наявні (тобто знову замість інтенсивного розвитку вдались до екстенсивного). А для цього вони змушені були використати по максимуму людський ресурс метрополії – знання, розум, самовідданість, ентузіазм. Таке завдання передбачало досягти набагато більшого, аніж корислива ідентифікація себе із імперією, - досягти фанатичної відданості владі і тоталітарної єдності з нею. Саме тому чванливий шовінізм розростається до людиноненависницького расизму або класової ненависті, а «цивілізаторська» місія – до найвищої, священної мети побудови земного раю (комунізму, держави чистих аріїв тощо).

Слабкість ідеологічної імперії була в тому, що вона робила ставку на відданість і героїзм, а не на організацію держави (яка все більше занепадала), а фанатизм – продукт, який швидко псується, і саме тому ці державні утворення були приречені на недовге існування, - фактично, впродовж життя харизматичного вождя країни. Якраз занепад державної організації (надмір зарозумілих, придворних «командувачів» і жахливий брак самостійної, тверезої думки в управлінні через повсюдний кадровий протекціонізм і корупцію, а відтак – непрофесіоналізм керівництва) і призводить до створення слабких – попри уявну могутність – ідеологічних імперій. Ця недовговічність зближує їх із військовими імперіями і дозволяє вважати і перші, і другі необов’язковими, зрештою, перехідними етапами у розвитку імперій.

Наступний, четвертий етап еволюції цього явища виявляється в економічних імперіях, які через державні займи та транснаціональні корпорації добиваються фінансової, насамперед, залежності від себе, а також перетворення неоколоніальних країн на сировинні придатки, постачальників дешевої робочої сили та невимогливі ринки збуту товарів. Це сучасний, достатньо новий тип імперій, перехід до якого розпочався із середини ХХ століття, але вже кінець ХХ століття показав його слабості й можливості успішно йому протидіяти: можна об’єднуватись, як це зробила Західна Європа та арабські імпортери нафти, а можна просто не вертати борги, як це робили деякі країни Східної Європи та Африки. Але ще важливіше те, що «інформаційна ера», яка почалася у тому ж кінці ХХ століття, давала більше прибутку і влади завдяки володінню інформаційними ресурсами, а не промисловими або, навіть, фінансовими.

Отож нині можна говорити про перехід до п’ятого етапу в еволюції розглядуваного явища, представниками якого стають інформаційні імперії, чиї границі далеко не завжди збігаються із державними кордонами. В них нав’язування своєї ідентичності ведеться не засобами ідеологічної «накачки» та грубої гри на емоціях, а шляхом психологічно витонченого і на декілька ходів розрахованого піару, із точним розумінням емоційних та інтелектуальних потреб доволі освічених, кваліфікованих людей, - у яких не забирають свободу думки і вибору (як це було в ідеологічних імперіях), але підштовхують їх умілою інформаційною і соціальною політикою до такого вибору, який і людям здається найкращим, і владі – вигідним. В усякому разі, інформаційна імперія не рекламує себе словами, - котрим сучасні люди навчилися не довіряти. Вона робить це фільмами, піснями, художніми творами, неперевершена майстерність та емоційна впливовість яких рекламують її краще за будь-які логічні аргументи. Не гірше рекламують її і високотехнологічні товари та привабливий спосіб життя, із яким іноземці знайомляться підчас поїздок - туристичних або за обміном[12]. Подібний вплив можна назвати культурним, а найбільш агресивні його форми Г.Почепцов називає «смисловою війною»[13] та «безконтентною комунікацією»[14] і прогнозує зростання частки саме такого роду боротьби, навіть підчас відкритих, «гарячих» воєн[15].

Не буде відкриттям сказати, що саме Сполучені Штати є найбільш потужним та ефективним представником інформаційних імперій, який навіть військові конфлікти або інші трагічні події (згадаймо теракт у Нью-Йорку 11.09.2001 року) супроводжує нині прямими ефірами, тобто перетворює на телевізійну історію із заданими ідеологічними та PR-висновками. Документальність цих репортажів обґрунтовано піддається сумніву з огляду на їх чудову режисуру і завчасне знання місця події, а це вже слугує підґрунтям різним теоріям змови, що вибухово поширились останнім часом по всьому світу. Ці теорії, однак, не беруть до уваги таку закономірність, що «можна довго обманювати одну людину, можна обдурити багато людей один раз, але не можна обманювати весь народ і завжди». Це не просто афоризм А.Лінкольна, це, можна сказати, закон великих чисел: випадково може статися будь-що, але чим більшим є якесь явище у часі і просторі, у кількості повторень і в суспільному масштабі, тим менше воно є штучним чи випадковим і тим більше відповідає історичним закономірностям. А значить для успіху «смислової війни» або масштабного PR-впливу потрібно не просто дурити, що є сили, а знаходити гармонійний компроміс між тим, що хочуть почути маси, і тим, в чому їх прагне переконати влада[16].

Етапи еволюції імперій та ознаки відповідних їм історичних типів імперій:

1. Військова імперія. Цей етап почався із зародженням найперших держав, але в різних регіонах повторювався неодноразово, в ситуаціях, коли «нормальні» державні утворення розпадались і зникали, а на їх місці з’являлись нові політичні об’єднання, створені внаслідок завоювань.

Ознаки військових імперій (позитивні):

а) хороша організація державного управління для ведення військових дій (централізоване й ефективне командування військами та підкореними територіями, створення інформаційної, транспортної та постачальної інфраструктури, обов’язкових писаних законів, збір данини та рекрутування армії);

б) військова демократія (абсолютна влада вождя у походах і поки він перемагає[17], безпосередня демократія для всіх, причетних до походів [віче, агора, коміції, курултай, тінг] і рада вождів, тобто долучення очільників підкорених племен до планування військових дій і розподілу їх результатів);

в) харизматичне панування і патерналізм щодо соціально-політичної бази імперії (відданість вождю його військ та захист і піклування вождя щодо всіх, хто ідентифікує себе з імперією, і насамперед – щодо вояків та їх родин [з яких і ведеться рекрутування армії і які потім оформлюються як громадяни Риму або Орди]);

г) ідейно-релігійна терпимість (нерідко – через політеїзм із акцентом на культ вождя і байдужість до всіх інших ідей) та створення державно-персоніфікованої ідентичності суспільства (ототожнення себе із вождем та його військовими здобутками, яке заміняло історично більш пізній патріотизм).

Негативні ознаки військових імперій (їх слабості):

д) економічна й політична залежність від регулярних військових походів і перемог [18];

е) залежність від талантів і успіхів одної людини-вождя (включно із ідентифікацією з ним);

є) обмеженість влади вождя між походами всезагальними, колективними органами прийняття рішень, а підчас походу – масштабом очікувань військової здобичі з боку його війська;

ж) непристосованість державного управління до невоєнного розвитку (вирішування більшості поточних питань управління через ініціативу та відданість керівників загальній справі, а не через продуманість та правову закріпленість системи прийняття рішень, балансу інтересів у ній, взаємному контролю та неухильності позитивних і негативних санкцій, при відсутності свавілля та адміністративної самодіяльності, - тобто всього того, що у М.Вебера названо раціональною бюрократією).

2. Політична імперія. Цей етап починається після того, як військова імперія втрачає вождя або стикається із нездоланним спротивом (імовірно, з іншою імперією) і розпадається. В Європі вкладається у строки від ІV століття нашої ери (після реформ Костянтина Великого в Римській імперії, і особливо після колонізації Америки та Індії) до початку ХХ століття.

Ознаки політичних імперій (позитивні):

а) хороша організація державного управління для карального підтримання покори й дисципліни, а відтак і престижу метрополії, а також для налагодження відповідної політичної, економічної та – частково – освітньої організованості у своїх колоніях (збір податків замість данини, продуманість та правова закріпленість системи прийняття рішень, підтримання балансу інтересів у ній, взаємний контроль та неухильність позитивних і негативних санкцій, а відтак – відсутність свавілля та адміністративної самодіяльності);

б) абсолютна монархія (спадкова неподільна влада монарха, що спирається нацентралізований бюрократичний апарат і зосереджується на підтриманні величі держави[19]);

в) використання не стільки силових, скільки методів звеличення та поширення традицій служіння імперії, гордості за неї, а також – хитрих, маніпулятивних методів досягнення політичних цілей (що є певним розвитком гуманізму);

г) традиційне панування (відданість традиціям підпорядкування владі, соціалізованим завдяки інтеграції людини до сільської громади, ремісничого цеху або аристократичного клану, котрі здійснювали політику патерналізму та контролю щодо своїх членів);

д) державно-політична ідентичність суспільства (ототожнення себе із могутністю та величчю держави, яке заміняло історично більш пізній патріотизм), підтримана насадженням єдиної монотеїстичної релігії.

Негативні ознаки політичних імперій (їх слабості):

е) надмірна залежність в економіці та політиці від традицій і поступовий їх розпад (особливо при збільшенні торговельного обміну між представниками різних культур);

є) неминуче зростання дезорганізованості державного управління (погіршення інформаційної, транспортної та постачальної інфраструктури, фактична заміна писаних законів традиціями та збільшення свавілля в управлінні);

ж) відсутність колегіальності прийняття рішень та збільшення у цьому процесі ваги чинників корупції та придворних інтриг, все більший кадровий протекціонізм та непрофесіоналізм, все більша дезорганізація армії;

з) обмеженість влади абсолютного монарха двірськими переворотами (що є позасистемним способом представлення інтересів політичних сил);

і) необхідність періодичного відновлення організованості державного управління деспотичним монархом-реформатором;

к) ідейно-релігійна нетерпимість, пригнічення усіх культур, крім офіційно визнаних (державних), а отже і невикористання їх творчих можливостей;

л) постійно збільшуваний соціально-культурний розрив між панівним і підпорядкованим класом (а відтак – нездатність берегти і захищати людей, показний патерналізм при повному нерозумінні потреб і очікувань мас).

3. Ідеологічна імперія. Цей етап починається після того, як політична імперія дезорганізується корупцією та непрофесіоналізмом настільки, що навіть жорстоко насаджувані реформи не дозволяють упоратися із геополітичними викликами (зокрема – завданнями боротьби із іншими імперіями), і розпадається. В Європі переважно вкладається у строки від початку ХХ століття (тоталітарні режими Муссоліні, Гітлера і Сталіна) до кінця ХХ століття.

Ознаки ідеологічних імперій (позитивні):

а) найміцніша політична тотальність, заснована на ідеології (нероз’єднаність влади і народу, злиття їх інтересів та відсутність внутрішньої боротьби), тобто економічна, політична і культурна уніфікація підданих (зокрема, зниження до мінімуму соціально-культурного розриву між панівним і підпорядкованим класом хоча і не тривале);

б) державно-ідеологічна ідентичність суспільства (ототожнення себе із «священними» цілями держави, яке заміняло історично більш пізній патріотизм), підтримана створенням впливової політичної релігії (що виражається в імперській ідеології та ментальності, подвійній моралі та ритуально повторюваному знищенні «ворогів») та тотальним контролем відданості її ідеалам (що здійснювався не через організований державний апарат, а через моральну атмосферу взаємної підозріливості та доносительства у суспільстві);

в) харизматичне панування (відданість особі вождя, який обіцяє зруйнувати попередні порядки, - тобто державну дезорганізацію та корупцію, - шляхом всебічних та радикальних змін) із фанатичною відданістю цілям влади в економічній, політичній та соціальній поведінці підданих (що є певним розвитком їхньої сили мотивації);

г) харизматичне лідерство (здатність керівників різного рівня до рішучих і масштабних, іноді – авантюрних рішень, які нерідко приносять удачу в умовах розвалу системи);

д) хороша організація державного управління для політичної мобілізації (спонукання населення до участі у політичному житті та форсування підтримки ним уряду), тотального контролю та максимального використання (експлуатації) людського ресурсу імперії (внутрішня колонізація за А.Еткіндом).

Негативні ознаки ідеологічних імперій (їх слабості):

е) погана організація державного управління ( покладання більше на героїзм і старанність народу, аніж на чітке розмежування і виконання функцій співробітниками державного апарату, а відтак – чиновницьке свавілля та адміністративна самодіяльність, обмежена лише таким же, свавільним заступництвом вищих керівників, формальний, неекономічний підхід до збору податків, юридична неточність законів і невідповідність їх реаліям життя);

є) відсутність неідеологічних стимулів для підтримання старанності та відповідне зменшення фанатизму (який нічим не «окупається»);

ж) надмірна залежність в економіці та політиці від талановитості керівників і старанності підлеглих, та поступове зниження їх вмотивованості (через зменшення фанатизму);

з) обмеженість чиновницького свавілля та корупції їх відданістю справі та совістю (що є позасистемним способом контролю за управлінням);

і) побудова ідеології не на моральних принципах, а на висвячуванні нижчих, примітивних почуттів (заздрості і страху), а відтак – крайня ідейно-релігійна нетерпимість, пригнічення усіх культур, крім офіційно визнаних (державних), а отже і невикористання їх творчих можливостей;

к) необхідність періодичного проведення пропагандистських кампаній із пошуку нових цілей боротьби та їх «героїчного» долання;

л) поступово збільшуваний соціально-культурний розрив між панівним і підпорядкованим класом (який, зрештою, і підриває цю політичну тотальність, оскільки ідеологічні засади перешкоджають повноцінній стратифікації суспільства, об’єктивна потреба в якій неминуче збільшує цей розрив).

4. Економічна імперія. Цей етап починається після того, як ідеологічна імперія (яка є способом тимчасово стримати корупцію без підвищення організації державного управління) остаточно дезорганізується повсюдною корупцією і розпадається. В Європі переважно вкладається у строки від середини ХХ століття (особливо після деколонізації у 1960-х роках) до кінця ХХ століття.

Ознаки економічних імперій (позитивні):

а) хороша організація державного управління для все більшого розмежування і регламентація взаємодії конкуруючих сил в політиці, економіці та інших сферах, для розвитку соціальної стратифікації;

б) державно-статусна ідентичність суспільства (ототожнення себе із економічною могутністю держави і власним статусом у державі, що визначається, насамперед, рівнем доходів), компенсована створенням політичної релігії обмеженого мораллю збагачення (в метрополії – трудової етики на кшталт протестантської, а в неоколоніальних сателітах – щось на зразок «карго-культу»);

в) раціонально-легальне панування (відданість правилам), деідеологізація і десакралізація влади;

г) все більша економічна раціональність у прийнятті рішень як керівниками, так і підлеглими, та економічний примус у використанні людського ресурсу;

д) високий рівень життя в метрополії завдяки надприбуткам, отриманим шляхом використання її монопольного становища в торгівлі та економічної залежності від неї інших країн (неоколоніалізм).

Негативні ознаки економічних імперій (їх слабості):

е) ліберальний, послаблений державний контроль;

є) відсутність ідеологічних стимулів старанності робить мотивацію до праці більш егоїстичною і потребує опанування егоїзму приватних власників через активно насаджувану релігійну мораль;

ж) споживацька психологія і звичка до комфорту поступово послаблює підприємницький дух;

з) експлуатація неоколоніальних країн, перетворення їх на сировинні придатки, постачальників дешевої робочої сили та невимогливі ринки збуту товарів для метрополії;

і) надмірна трудова, в тому числі – нелегальна міграція із економічно бідних неоколоніальних країн (які не можуть ані повернути борги, ні розвинути свою економіку) до багатої метрополії (розрив у доходах між якими лише збільшується).

5. Інформаційна імперія. Цей етап починається після того, як економічна імперія зустрічає рівну конкуренцію з боку економічних міждержавних союзів і втрачає монопольне право експлуатувати інші країни, а тому змушена вдатись до більш тонких методів підпорядкування інших країн своїй волі. Крім того, «інформаційна ера», яка почалася у тому ж кінці ХХ століття, давала більше прибутку і влади завдяки володінню інформаційними ресурсами, а не промисловими або, навіть, фінансовими. В Європі переважно вкладається у строки від кінця ХХ століття по сьогодні.

Ознаки інформаційних імперій (позитивні):

а) хороша організація державного управління для пропагандистського забезпечення та PR-діяльності в політиці, економіці та інших сферах, а відтак і повноцінна, культурно освячена соціальна стратифікація громадян;

б) державно-ціннісна ідентичність суспільства (ототожнення себе із цінностями т.зв. «ліберальної імперії»: свободи вибору, конкуренції та власної відповідальності за свої результати, - що проголошуються державою визначальними для себе (і взірцем модернізації для інших держав); транслюється «соціологічною пропагандою» (нав’язуванням відчуття неперевершеності даного способу життя, а відтак і його цінностей як самоочевидних) та політичними міфами;

в) культурне панування (відданість символам, і насамперед – брендам та ярликам), символічна влада та диференційована символічна політика (за П.Бурдьє та М.Едельманом, як нав’язування елітою стійких інтерпретацій та смислів для «конструювання реальності», використовуючи диференційований груповий підхід, КСД та PR);

г) престиж, авторитет та лідерство метрополії щодо всіх її культурних сателітів, а також символічний вплив (і меншою мірою – символічний примус) у використанні людського ресурсу;

д) високий рівень та якість життя в метрополії завдяки ентузіазму та старанній праці усіх, хто до неї причетний (що є використанням її пріоритетного становища, авторитету та лідерства щодо інших країн).

Негативні ознаки інформаційних імперій (їх слабості):

е) майже тотальний контроль в питаннях культурних інтерпретацій, уніфікація національних культур у глобалізованому світі;

є) культурно насаджуванавиконавськастаранність робить зайвою релігійну мораль, а тому політика імперії стає все більш аморальною;

ж) споживацька психологія і звичка до комфорту послаблює схильність до інтелектуальної творчості;

з) інтелектуальна експлуатація культурних сателітів («витік мізків»), перетворення їх на сировинні придатки, постачальників дешевої робочої сили та невимогливі ринки збуту товарів для метрополії;

і) культурний конфлікт із масово прибулими і не соціалізованими в метрополії трудовими мігрантами ( в тому числі –нелегальними).

1(б). Цей побіжний огляд еволюції імперій дозволяє зрозуміти, що вони є не випадковим, короткочасним явищем історії, а невід’ємним елементом світової політичної системи, в якій кожна з них виконує функцію об’єднувача роздроблених держав, що погрузли у чварах. Звичайно, це не є «цивілізаторською» місією або якимось кроком уперед для поглинених імперією країн і народів, - це лише припинення хаосу і руйнації зовнішніми силами. А з тих пір, як подібну функцію щодо громадянських конфліктів виконує ООН, то потреба в імперії залишається, хіба що, по відношенню до конфліктів інформаційних, «смислових». Проте якщо раніше громадянські конфлікти породжувались внутрішніми економічними, політичними або міжнаціональними проблемами країни, і їх спалах тільки погіршував ці проблеми, то тепер подібні спалахи все частіше провокуються ззовні, і саме вони найбільшою мірою створюють внутрішні економічні, політичні та міжнаціональні проблеми.

Немає сумніву, що для такої податливості зовнішньому культурно-інформаційному впливу в країні мають бути наявні якісь вагомі внутрішні чинники, і вони є: ідеологічний хаос в політичній еліті і брак самостійних лідерів, відсутність визнаного всім суспільством єдиного базису цінностей, конфлікт етнічних культур або когнітивно-смислових векторів між різними соціальними класами. Неважко помітити, що всі ці суперечності є в сьогоднішній Україні, включно із когнітивно-смисловою різновекторністю, коли, наприклад, «бідні» все ще вважають багатство пороком і ознакою крадійства, а «багаті» - ознакою своєї інтелектуальної вищості, і ніхто з них не прагне порозумітися з іншими. Саме в цей момент і відбувається інформаційний наступ зовнішніх сил, що прагнуть нав’язати і суспільству, і його лідерам свої ментальні й ціннісні стереотипи шляхом медійного транслювання не стільки фактів, скільки оцінок, укладених в безапеляційні ярлики: «бандерівці», «хунта» - про владу, «народний мер» замість самопроголошеного і «захист від геноциду росіян» - про будь-які свої дії.

Це, безперечно, є проявом імперської політики з боку Росії, а от чи виконує вона позитивну, за визначенням, функцію в розвитку нашої країни або світової системи? Тобто, чи можна вважати, що імперія, тим самим об’єднує роздроблену (культурно й ідеологічно) державу? Певним чином, так, і якби Україна досягла внутрішньої інтеграції ще раніше, то цих трагічних подій з нею просто не сталося. Адже Російська імперія хоче не стільки підкорити Україну своєму впливу, скільки помститися їй за зовнішньополітичні невдачі та налякати всіх можливих «втікачів» з-під свого впливу тим, як це погано може для них скінчитися. Але закономірність у тому, що роздратування завжди виміщають на найслабкішому, і його ж обирають, коли хочуть піднести жорстокий урок непокірним. Тож варто було Україні встигати за більш ніж 20 років незалежності ставати сильною державою.

Із цього можна зробити й інший висновок: будь-яка імперія виконує також «екологічну» функцію знищення й асиміляції політично слабких етносів (за аналогією із функцією вовка у лісі), - функцію, що є далекою від гуманності, але корисною для існування геополітичної системи в цілому (тобто – людства як єдиної політичної системи, яка потребує «видалення» інфікованих її частин задля збереження усього організму)[20]. Крім того, імперія виконує взірцеву функцію встановлення міжнародної «моди» на певні політичні цінності, цілі та методи, політично-правові та організаційно-управлінські принципи (саме в цьому є сила імперії, яка панує над умами, спираючись на ідентифікацію людей із нею, - і в цьому ж її слабкість: вона так нетерпима до інших імперій, бо втрата загального захоплення нею робить її вразливою та крихкою).

3. Сила імперій переважно тримається не на реальній політичній чи військовій могутності, а на вірі її провінцій та колоній у цю могутність, на страху перед нею і на отруєнні навіть ярих її противників підступною імперською ментальністю, - що не дає їм боротися із нею раціонально й ефективно. Імперська ментальність виявляється не тільки в страху і вірі у нездоланність метрополії, вона іще й у схильності до змовницьких методів боротьби (що виключають залучення до неї всього народу), до надмірних ідейних компромісів і укладанні аморальних союзів із противниками імперії, до безпринципності у виборі засобів і нестворенні моральних авторитетів. Саме тому долання імперського впливу буде ефективним не так завдяки політичним зусиллям, як завдяки культурно-смисловим, - у вигляді морального підняття над залишками імперської ментальності.

Виявляєтьсяімперська ментальність і в ідентифікації, ототожненні себе з нею усіх підкорених народів, що виявляється в їх гордості за свою приналежність до цієї великої сили (що заміщує комплекс національної меншовартості ідеологічно нав’язаним почуттям великодержавної зверхності та шовінізму), у культурній асиміляції (переході на її мову та спосіб життя і презирстві до власної культури), у бажанні служити їй аж до готовності віддати своє життя заради знищення її ворогів, в агресивній покірності владі (піддані з острахом та ентузіазмом підкорюються вимогам влади, і чим більше вони потерпають, тим фанатичніше вірять у святість цілей[21] і тим сильніше прагнуть розрядити свою агресію на тих, на кого вкаже влада), в інфантильності та безініціативному патерналізмі (тобто несформованості автономної особистості підданих через цю їх залякану покірність і брак самоповаги), схильності до вертикальних міжособистісних відносин (а тому – нездатність підкорятись наказам добровільно і співробітничати на рівних[22]), у неповазі до приватної власності і до індивідуальних здібностей та заслуженої ними різниці у результатах, але сприйняття владної нерівності як природної [23], у схильності до об’єднання здобутків та їх рівного поділу (ментальність бандитського «общака» і взагалі – прихильність до бандитської культури) і у корпоративності (зрівнювальному колективізмі: всі можуть бути покарані за дії одної людини, тому громада контролює кожного і не дає виділятись).

Ядром ідеології імперії (і насамперед – Російської) є якась конспірологічна теорія (або навіть декілька), котра компенсує, «лікує», так би мовити, комплекс національної меншовартості ідеєю великодержавної зверхності та шовінізму (тобто низька оцінка себе як представника «малозначимої» нації замінюється вигаданою супергордістю за свою най-найвеличнішу державу). Національна меншовартість виникає, по-перше, через пропагандистське обесцінювання і навіть шельмування усього національного (підтриману імперським гумором, який завжди знущається із «недолугості» всіх інших націй, крім титульної), а по-друге, через об’єктивний брак справді гуманітарних досягнень (реалізованих у себе винаходів, впроваджених наукових теорій, чесності й ефективності державного управління, великих людей, що були би авторитетними для всього суспільства через свою моральну позицію і відповідні вчинки на вищих посадах, а не через кількість захоплених територій і знищених ворогів). Очевидно, що долати почуття меншовартості слід якраз гуманітарними досягненнями нації та їх розумною пропагандою.

Річ у тім, що людська психологія – це настільки складна і витончена система, що обманути її остаточно і повністю майже неможливо, а тому навіть «зомбована» із дитинства галасливою та безальтернативною пропагандою людина, маючи мінімальну освіту й обмежені інтелектуальні здібності, все одно в глибині душі відчуває, коли її обманюють і примушують робити щось погане, нехай і під «священними» гаслами. Саме тому вона насправді не пишається тим, що робить - разом із усією країною - в плані розширення й посилення імперії, а відтак і відчуває меншовартість по відношенню до тих країн, що живуть мирно, нікого ні в чому не підозрюють і не звинувачують, але, натомість, спокійно вирішують побутові, соціальні, економічні й усі інші проблеми, виходячи на все більш високий рівень життя, - як матеріальний, так і моральний.

А після ідеологічного «лікування» (компенсації) даної меншовартості виявляється марним звинувачувати носіїв імперської ментальності з моральних позицій, оскільки будь-які закиди на свою адресу вони розцінюють як провокації та підступи людей, що заздрять їхній «величі» (що і є конспірологією), а тому чим більше їм дорікають, тим більше вони собою пишаються. Пишаються, щоправда, публічно і демонстративно, аби приховати внутрішні сумніви навіть від самих себе, а в результаті не роблять моральних висновків із власних підлих рішень і дій і з іще більшим запалом пускаються в конспірологічні обґрунтування критики і претензій до них з боку решти людства.

Тому цей ідеологізований комплекс державної вищості та національної меншовартості стає основою безглуздо-впертого невизнання зроблених помилок як на політичному, так і на індивідуальному рівні. Ніхто ніяких, навіть найменших помилок не визнає, а тому і не робить із них жодних висновків, що і породжує горезвісне постійне «наступання на ті самі граблі». А з іншого боку - дріб'язково приписують собі всі можливі, навіть абсолютно чужі заслуги. Це прояв все тієї ж несформованості автономної особистості підданих, що притаманна і військовій імперії, і політичній, і ідеологічній: імперія не потребує їхньої самостійності й діловитості, а тому і стимулює лише їх «стадність»[24].

Ще одним проявом цього комплексу державної вищості є зарозуміле небажання і невміння вчитись іншим мовам та іншим традиціям, тобто збагачуватися духовно через інтегрування в іншомовне й іншокультурне суспільство, в якому вони постійно, і навіть не одним поколінням живуть. І після цього такі люди дивуються, що до них насторожено і глузливо ставляться в країні перебування та розповсюджують чутки про їх нецивілізованість. Носії імперської ментальності називають це упередженістю і, не шукаючи її підстав, пояснюють заздрістю. І спростовувати це – даремно: комплекс вульгарних ідей і примітивних рис особистості замикається у хибне коло імперської ментальності, - вихід з якого потребує чималої мужності й чесності, а тому більшості носіїв він не під силу.

А для остаточного закріплення цієї ментальності імперія створює «політичну релігію»[25], що має наднаціональний і надконфесійний характер, тобто виявляє байдужість і навіть ворожість до виявлення усіх національних та конфесійних відмінностей, та освячує служіння державі у якості вищої цінності й особистої мети. Крім того, політична релігія формує есхатологічну екзальтацію «священної війни»: маніхейськи-антагоністичне роздвоєння світу на «своїх» і «чужих» (з якими можна робити все що завгодно) та «подвійні стандарти» у законності й моралі, а також фанатичну віру в те, що успіх у цій війні і, зрештою, особисте щастя залежать виключно від беззастережного виконання волі вождя (харизматичного лідера), бездумне служіння якому підноситься до рівня культу.

4. Особливості політичного процесу в сучасній Україні можна описати, використовуючи модель патронажного президентства, запропоновану Генрі Хейлом. Патронажне президентство – це режим, за якого президент, отримуючи владу в результаті демократичних виборів, монополізує формальні й, особливо, неформальні повноваження, - серед яких є контроль над вибірковим судочинством, ЗМІ та корупційним привласненням бюджетних коштів, - і створює відносини типу «патрон-клієнт» на перетині державної влади та економіки поміж собою та «бюджетниками», а також між собою та елітами, що перебувають у постійному пошуку політичних дивідендів за рахунок лояльності йому [26]. Теоретично еліти здатні протидіяти президенту (адже це не пряма і повна диктатура) та позбавити його влади, якщо він не задовольнятиме їх інтереси, однак для цього їм потрібно об’єднати зусилля.

Натомість президенту для того, щоб знищити окрему елітну групу достатньо тих повноважень, якими він володіє самостійно і не потрібно шукати для цього підтримки зі сторони. В цих умовах еліти швидше прагнуть демонструвати лояльність і відданість режиму, аніж протидіяти йому, і саме це їх прагнення пристосуватись і дозволяє президенту керувати ними у власних цілях. Така ситуація зберігається до того часу, поки президент зберігає за собою статус домінуючого політичного гравця і є центральною постаттю в політичній системі. Однак стабільність у системі зникає в той момент, коли стає очевидним, що президент залишить свій пост у майбутньому. Еліти, що звикли підтримувати президента-патрона, починають шукати кандидата, який замінить його, розуміючи, що владу отримає лише одна з багатьох груп. Принцип «переможець отримує все», який передає всю суть патронажного президентства передбачає, що в ході боротьби монолітні, на перший погляд, групи можуть опинитися по різний бік барикад, виступаючи на підтримку навіть колишніх опонентів, якщо шанси претендента вищі, ніж у його конкурентів. При цьому вкрай важливу роль грають суспільні настрої, які виступають ключовим ресурсом, за який борються кандидати. Елітам важливо стати на бік переможця раніше, ніж це зроблять конкуренти, і тим самим забезпечити для себе прогнозоване місце під сонцем. В умовах функціонування інституту патронажного президентства змістити з посади патрона можна лише в тому випадку, якщо еліти «повірять» у те, що претендент має більше шансів на перемогу, ніж патрон.

Батьком українського варіанту патронажного президентства слід вважати Л.Кучму. Саме йому в умовах політичної та економічної невизначеності 90-х вдалося створити просту та ефективну систему патронажу, яка забезпечувала відносну політичну стабільність, була простим та зрозумілим механізмом політико-економічних відносин в незалежній Україні. А в Росії подібну систему створив В.Путін, і там вона отримала назву етакратизму. Етакратизм – це соціально-політична система військово-бюрократичного псевдо-капіталізму, що характеризується максимальним одержавленням власності (у державних монополіях) і домінуванням відносин типу «влада-власність», неринковим, централізованим розподілом, мілітаризацією та технологічною стагнацією економіки, станово-корпоративною стратифікацією суспільства, в якій позиції індивідів і груп визначаються їх місцем у структурі влади й закріплюються у незмінні формальні ранги (на кшталт дворянських титулів) та пов’язані з ними привілеї, із обмеженою, не меритократичною соціальною мобільністю, - лише через непотизм та суб’єктивні рішення керівника (а на нижчих рівнях – відбір найбільш слухняних і відданих системі людей), а також – імперським закріпленням етнічної приналежності як соціального статусу (при архаїчному визначенні її «по крові», а не по культурі чи самосвідомості).

5. Кожен народ заслуговує на те правління, яке він має, бо даремно вживати демократичні методи до авторитарних за ментальністю людей, таких, що звикли до покарань та залякувань, і нічим іншим їх стимулювати не вдається: гроші вони, звичайно, беруть охоче, але це не спонукає їх старатись. Навіть навпаки, чим більше вони отримують, тим менше стараються, але якщо пригрозити їм, то починають «ворушитися». Звичайно, політична культура кожного народу передбачає певну амплітуду методів, якими він дозволяє собою керувати, і не буває суто авторитарних культур, але укоріненість в ній переважно репресивних навичок виховання й управління робить демократію як систему неможливою. Втім, це означає лише те, що наша система повинна базуватись на впливові та патерналізмі.

Таким чином, засоби і методи, якими влада керує людьми, то не примха «верхів», а результат мовчазної взаємної згоди обох сторін. Саме ця сумісність «верхів» і «низів», фактична терпимість підлеглих до методів поводження з ними (котра виявляється і в тому, що люди обурюються подумки, а не діяльно та масово) називається легітимністю влади, тобто її законністю з точки зору народу. Легітимність потрібно відрізняти від легальності, тобто юридичної законності, адже довіра і визнання влади «своєю», «правильною» або принаймні терпимою може не збігатися з її юридичною законністю.

Майже очевидно, що легітимність буває більшою або меншою, а вимірюють її за допомогою: (а) соціологічних опитувань (найпопулярніший, але ненадійний метод); (б) підрахунку голосів на виборах або (в) результативністю спроб влади домогтися від народу загальної та дієвої підтримки своїх починань (цей метод найнадійніший). За мірками західної політології, стійке падіння легітимності нижче 30% вважається початком революції; у нас цей критичний поріг явно нижчий, але вирахувати його ще не вдалося. Водночас і легітимність усіх наших правителів – будь-яких епох – істотно вища, ніж у їх західних «колег»: ми – люди не дріб’язкові й легко вибачаємо владі свою матеріальну скруту, якщо вона обіцяє піклуватися нами по-батьківськи.

У політиці влада може застосовувати будь-які методи, аби лише досягала розвитку країни, але найбільш ефективною, а отже, і найбільш сильною вона стає тоді, коли і влада, і методи її – легітимні. Така влада – і ефективна, і легітимна водночас – називається пануванням. Існує, за М.Вебером, три основні види панування: (1) традиційне, коли люди підкоряються даній владі без роздумів, тому що так було завжди і їм і на думку не спадає, що цій владі можна не підкорятись, принаймні поки вона не порушує традицій, а отже, освячена ними (характерне для до індустріального або феодального суспільства); (2) харизматичне, коли люди із засліпленою переконаністю підкоряються саме цьому лідеру, бо вірять, що лише його «тверда рука» спасе їх від криз та роздорів, що замучили суспільство (яке переживає перехідний період); (3) раціональне, коли люди підкоряються тій владі, яку вони свідомо обирали, а тому знають, що від неї чекати (характерне для демократичного ринкового суспільства). Найбільш характерний для України харизматичний тип панування – це насамперед культ особи вождя, заснований на неконструктивних очікуваннях мас і його обіцянках «покарати винуватців усіх бід» та «знищити ворогів», а також це суб’єктивно-вождистський принцип селекції керівних кадрів, - тобто свавільний їх відбір, орієнтований лише на уміння виконати доручення, причому – неважливо, якими засобами.

Формування та рекрутування (інакше – циркуляція) політичної еліти, тобто поповнення її лав вихідцями з інших, не-елітних класів, відбувається через такі канали, як державний апарат, органи місцевого управління, політичні партії та, почасти, систему освіти. У США формування політичної еліти відбувається переважно з представників ділових кіл, державних службовців, авторитетних учених, юристів та політологів; у Франції - з керівників політичних партій та державних службовців; для колишнього Радянського Союзу характерним було формування політичної еліти з партійних функціонерів, комсомольської верхівки та господарських керівників, що продемонстрували свою лояльність до системи. У деяких країнах Латинської Америки та в Ізраїлі вагомим джерелом поповнення еліти є армія. Відбору до еліти сприяє також і соціальна приналежність. Так, у розвинутих країнах члени еліт зазвичай походять із сімей, що пов’язані з політикою, - 60% мають або ж мали родичів в уряді.

Проблемами формування еліти цікавилися ще мислителі стародавніх часів. Конфуцій розробив правила, згідно яких лише завдяки надзвичайним зусиллям і характеру люди могли вивчитись, пройти три етапи екзаменаційного відбору та потрапити до привілейованого стану. Ні багатство, ні знатність не відкривали людині шлях до цього. Давньогрецький філософ Платон, поряд із стратифікацією суспільства, розробив також систему поліпшення людської природи. Ця система полягала у паруванні кращих чоловіків і жінок, діти яких брались на виховання державою, після чого поповнювали прошарок філософів, з числа яких і мали рекрутуватись правителі (це, по суті, кастовий спосіб рекрутування еліти). А в Блискучій, або Осяйній Порті (Османській імперії XVI століття) нагору, аж до рівня другої особи в державі міг піднятися будь-хто, в т.ч. іноземець, отримуючи палаци і багатства за реальні досягнення на службі; проте залишити свої накопичення нащадкам він не міг: вони давалися лише тій особі, що їх заслужила[27]. Тож державний апарат складався виключно із кращих менеджерів (це так званий меритократичний спосіб відбору кадрів, в т.ч. і політичної еліти).

Сучасна політична наука дещо по-іншому трактує способи формування еліти. Так, американський політолог Б.Рокмен виділяє два варіанти рекрутування еліт у сучасних демократичних системах - гільдійну та антрепренерську. Для першої характерні закритість, велика роль освіти, великий ступінь регламентації процесу відбору, повільний шлях наверх, підчас якого кандидат встигає перейняти традиції попередників, а відтак - тенденція для відтворення найважливіших рис уже існуючої еліти. Ця модель характерна для рекрутування бюрократичної еліти, і переважає вона в країнах з авторитарним та тоталітарним режимами. Сильною стороною гільдійної системи рекрутування є наступництво складу та збереження згоди всередині еліти, відкидання потенційних опозиціонерів та внутрішня стабільність. Її мінуси — бюрократизм, конформізм, ускладненість просування «вгору» талановитих і здібних людей, застійність та нездатність реагувати на зміни ситуації та кризи.

Для антрепренерського способу рекрутуванняеліт характерні відкритість, формальні вимоги та невелика кількість інституціональних фільтрів, широке коло селекторату (тих, з кого відбирають), висока конкурентність відбору (модель характерна для рекрутування політичної еліти в демократичних країнах). Плюси антрепренерської системи полягають у тому, що першість здобувають обдаровані люди, вона є відкритою для нових лідерів та нововведень, і в цілому еліти підконтрольні суспільству. До недоліків можна віднести високий ступінь ризику та загрозу дестабілізації,