Педагогіка як наука про виховання. Основні етапи розвитку педагогіки

Свою назву педагогіка одержала від грецьких слів „раida – пайдос” – дитина і „gоgоs – аго” – вести. Прямий переклад слова „пайдагогос” означає „провідник дитини”. Педагогами у Давній Греції називали рабів, які супроводжували до школи дитину свого володаря. Викладав у школі нерідко також раб. Ці раби супроводжували дітей заможних римлян до школи, прислуговували їм, навчали. Їх уперше почали називати педагогами. Так виникла назва професії і утворився термін „педагогіка”. Поступово цей термін почали вживати у більш широкому змісті, як мистецтво вести дитину впродовж її життя та розвитку.

Деякий час існувала думка, що педагогіка – це мистецтво впливу вихователя на вихованців, але педагогіка – це не тільки мистецтво, але й наука, яка має свої об’єктивні закони та закономірності. Донедавна педагогіку розглядали як науку про виховання, навчання і освіту підростаючого покоління. Але розвиток людського суспільства вказує на те, що виховання і навчання повинні здійснюватися не тільки у період дитинства, але й охоплювати весь період життя людини. Отже, найпоширенішим у сучасній педагогіці є визначення: педагогіка – це наука про виховання, освіту та навчання людей на всіх етапах їхнього вікового розвитку. Найбільш коротко педагогіку можна визначити як науку про виховання людей. Проте, щоб глибше зрозуміти що і для чого досліджує сучасна педагогіка, звернемося до історії її становлення як самостійної наукової галузі.

Практика виховання з’явилася разом з першими людьми і буде існувати доти, доки існуватиме людство. Його необхідність зумовлена як самою природою людства, так і соціальними чинниками: старші покоління завжди турбуватимуться про те, щоб молодь оволоділа знаннями і досвідом, уміла використовувати створені ними виробничі сили і духовні цінності, була підготовленою до праці і суспільного життя. Шляхом виховання молоді старші покоління готують для себе зміну.

В історії розвитку педагогічної науки можна виділити три основні етапи її становлення, виходячи із ступеня наукової розробленості педагогічних знань:

І етап, донауковий, тривав до XVII століття і характеризувався накопиченням значного фонду емпіричного матеріалу у вигляді окремих розрізнених педагогічних відомостей, які фіксувались у формі вірувань, правил, вимог, традицій, звичаїв, обрядів, що складають нині основу народної педагогіки; теоретичним осмисленням емпіричного навчально-виховного досвіду у філософських трактатах; виникненням і закріпленням у користуванніряду педагогічних понять.

II етап, концептуальний, тривав від кінця XVII до початку XX століття і характеризувався створенням окремих теоретичних концепцій виховання й освіти при домінуючій ролі теорії навчання; накопиченням фактичного матеріалу і досвіду педагогічної діяльності; виділенням та обґрунтуванням провідних компонентів науково-педагогічних знань (принципів, методів, форм організації навчально-виховного процесу). Проте аналіз педагогічної літератури того часу свідчить про відсутність чіткого розмежування сфер діяльності процесів виховання і навчання; ототожнення понять „виховання”, „навчання”, „освіта”; можливість цілісної розробки наукових основ педагогіки у контексті рівня розвитку науки того часу.

III етап, системний, триває з початку XX століття і характеризується високим рівнем узагальнення, систематизації та структурування педагогічних емпіричних знань, одержаних у результаті проведення численних педагогічних експериментів; подальшим розвитком категорійного апарату науки; створенням цілісних науково обґрунтованих систем організації навчально-виховного процесу; становленням педагогіки як наукової системи.

Педагогіка як окрема наука вперше заявила про себе у XVI сторіччі. До цього періоду вона була складовою частиною філософії.

Виховання виникає на ранньому етапі первіснообщинного ладу у зв’язку з появою розподілу праці, з необхідністю передачі набутих знань та вмінь молодшому поколінню для підготовки їх до життя. Отже, праця стала головним фактором появи виховання. В той час діти засвоювали здобутий досвід під час сумісної праці та спілкування, виховання було однаковим для всіх дітей роду чи племені, воно ще не здійснювалося спеціальними людьми у спеціальних навчально-виховних закладах.

Розвиток суспільства, поява рабовласницького ладу, подальша диференціація праці призвели до виникнення спеціальних навчально-виховних закладів та появи людей, професією яких було навчання та виховання дітей.

Перші історичні відомості про школи для хлопчиків маємо з Давнього Єгипту, країн Близького Сходу та античної Греції. Поява приватної власності, класів та держави надає вихованню класового характеру: діти різних класів отримують різне виховання та навчання.

Стародавня Греція дала нам приклади залежності виховання й від соціально-економічних умов. Дві протилежні школи – спартанська та афінська – свідчать про це. Головною метою спартанського виховання було виховання мужнього, фізично розвиненого воїна, спроможного виживати у скрутних обставинах. Саме на це була спрямована система спартанського виховання, яка була всебічно підкорена інтересам Спарти і носила громадський характер. Афіни, які були центром торгівлі, ремесел, науки та мистецтва, за мету виховання брали виховання гармонійно розвиненої людини, що поєднує розвиток розуму та естетичного смаку з фізичною досконалістю. Єдине, що об’єднувало ці школи – зневага до праці, як справи, якою повинні займатися лише раби.

У Давній Греції зародилися перші педагогічні теорії щодо розвитку особистості. Серед їх авторів – Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт, Протагор та інші.

Античному ідеалу фізичної сили і краси християнство протиставляло людину, стурбовану спасінням душі, самовихованням внутрішнього, а не зовнішнього початку. Вчення філософів Середньовіччя (Августин Блаженний, Северин Боецій, Фома Аквінський) визначили окремий напрямок у розвитку педагогічної думки про формування особистості, що ґрунтувався передусім на засадах християнства. Середньовіччя дає нам два види виховання: лицарське та духовне, які відрізняються одне від одного. Духовне, чи церковне виховання головною метою ставило вивчення Святого Писання та різноманітних наукових праць, що його тлумачили, звідси його догматичний характер і зубріння, як єдина методика викладання.

Епоха Відродження виступає за визволення особистості від феодального гноблення та релігійного аскетизму. Головним принципом цієї епохи був гуманізм, тобто любов і повага до людини, яка розглядається як центр Всесвіту. Видатні філософи пропонують гуманне ставлення до дітей, всебічний розвиток особистості. Гуманізм Відродження сприяє розвитку педагогічної думки, філософи та педагоги (Вітторіно да Фельтре, Франсуа Рабле, Еразм Роттердамський) шукають нових і кращих способів виховання й навчання, головним чином задля того, щоб втілити в життя ідею виховання особистості.

Розвиток суспільства,поява на історичній арені нового класу – буржуазії, необхідність розвитку виробництва призвели до необхідності виникнення достатньо великої кількості освічених людей. Саме в цей час (XVII ст.) педагогіка виходить із складу філософії і починає формуватисяяк окрема наука. Цей процес пов’язаний з ім’ям Яна Амоса Коменського, видатного чеського педагога, який у своїй книзі „Велика дидактика” теоретично обґрунтував принципи, методи і форми навчання, що стали основою класно-урочної системи, яка діє і сьогодні.

У XVIII ст. з’являється ціла плеяда вчених-енциклопедистів, просвітян, завдяки кому ця епоха ввійшла до історії, як епоха Просвітництва. Серед них особливу увагу проблемам виховання приділяли Франсуа Вольтер (1694-1778), Дені Дідро (1713-1784), Жан-Жак Руссо (1712-1778). В Англії систему виховання доброчесного та діяльного джентльмена запропонував Джон Локк (1632-1704).

Подальша історія педагогіки пов’язана з іменами Йоганна Генріха Песталоцці (1746-1827) – засновника теорії і практики початкового виховання і навчання, а також фундатора спеціальної педагогічної освіти Йоганна Фрідріха Гербарта (1776-1841), який зробив спробу теоретично обґрунтувати педагогіку за допомогою філософії та психології; Адольфа Фрідріха Вільгельма Дістервега (1790-1866), який висунув ідею загальнолюдського виховання та ін.

Всесвітню славу вітчизняній педагогічній науці приніс К.Д.Ушинський (1824-1870), який відстоював принцип народності навчання і виховання дітей.

У другій половині XIX - на початку XX ст. в Україні велику увагу проблемам освіти і виховання приділяють відомі письменники, діячі культури і мистецтва, просвітяни – Т.Г.Шевченко (1814-1861) – „Букварь южнорусский” (1861), П.А.Грабовський (1864-1902), Леся Українка (1871-1913), О.В.Духнович (1803-1865), Х.Д.Алчевська (1841-1902) та ін.

Заслуговує уваги радянський період розвитку педагогіки, пов’язаний з іменами С.Т.Шацького (1878-1934), П.П.Блонського (1884-1942), А.С.Макаренка (1888-1939), В.О.Сухомлинського (1918-1970), а також педагогіка співробітництва, запропонована ПІ.О.Амонашвілі, В.Ф.Шаталовим та ін.

Системний період розвитку педагогічних знань, який розпочався на початку XX століття, триває досі і характеризується подальшим розвитком всіх галузей педагогіки; високим рівнем узагальнення і класифікації поняттєвого апарату науки; розвитком педагогіки як наукової системи.

Предмет педагогіки.

Прочитайте та законспектуйте основні положення щодо визначення предмета педагогіки.

Предмет вивчення педагогічної науки – одне з найважливішихі, в той же час, одне з найскладніших питань педагогіки. Треба зазначити, що до цього часу триває давня дискусія: „Чим вважати педагогіку – наукою чи мистецтвом”? Щоб надати аргументовану відповідь на це запитання, наводимо ряд критеріїв, які дозволяють визначену галузь знань називати наукою, а саме: а) чітко визначено предмет вивчення; б) наявні об’єктивні методи дослідження явищ і процесів; в) зафіксовані об’єктивні зв’язки (закони і закономірності) між явищами і процесами, що становлять предмет вивчення; г) виявлені закони і закономірності дають можливість передбачати (прогнозувати) розвиток подій у майбутньому.

Довгий час предметом педагогіки визнавалося виховання, як підготовка підростаючого покоління до самостійного життя. Однак виховання як суспільне явище виникло і існує як засіб підготовки людини до життя, розвитку у неї необхідних суспільних властивостей і якостей. Таким чином, закономірності виховання, його характер і методичні основи виробляються не в самій виховній діяльності як такій, а зумовлюються закономірностями розвитку і формування людини як істоти соціальної, а також соціальними вимогами до її підготовки. Рівень розвитку сучасного суспільства потребує постійного самовдосконалення людини, неперервної освіти і виховання впродовж всього її життя. Тому сучасний комплекс педагогічних наук вміщує також галузі, які вивчають закономірності і принципи виховання, освіти і розвитку зрілої людини (акмеологія).

Предмет вивчення педагогіки розвивався і уточнювався протягом всієї історії розвитку педагогічної думки. На сучасному етапі існує оскільки підходів до його визначення. Можна виділити щонайменше три з найбільш поширених. Підхід перший – предметом вивчення педагогіки є виховання як функція суспільства передавати новим поколінням суспільно-історичний досвід; виховання як спеціально організований процес; виховна діяльність, яка здійснюється у навчально-виховних закладах. Отже, провідним процесом, який вивчає педагогічна наука вважається виховання. Підхід другий – предметом вивчення педагогіки визнається дослідження сутності розвитку і формування особистості людини та визначення на цій основі теорії і методики виховання як спеціально організованого педагогічного процесу. Тобто, поряд з процесом виховання до предмету вивчення педагогіки додається дослідження закономірностей розвитку людини. Підхід третій – предметом вивчення педагогіки визнається освіта як реальний цілісний процес, цілеспрямовано організований у спеціальних. Цей підхід досить поширений в останні роки як у вітчизняній так і у зарубіжній педагогіці.

Не зважаючи на різноманітність підходів до визначення предмету педагогіки, провідними завданнями педагогічної науки залишаються вивчення виховання як суспільного явища, яке у широкому його розумінні охоплює освіту і навчання; його закономірностей; дослідження сутності та закономірностей розвитку і формування особистості в умовах спеціально організованого виховання; визначення цілей виховання; змісту, форм та методів виховної діяльності; дослідження ролі виховання у процесі розвитку і формування особистості; розробка основ теорії і практики виховання та навчання. Разом з тим, предмет педагогіки розширено і на сучасному етапі розвитку науки – він вміщує виховання, освіту і навчання як дітей, молоді, так і дорослої людини.

Отже, на сучасному етапі розвитку педагогічних знань ми називаємо педагогікою науку про закономірності, принципи, форми і методи виховання, освіти і навчання людини на всіх етапах її вікового розвитку. Вона є організованим впливом на світогляд і поведінку людей, аналізує і розкриває об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує його сутнісні зв’язки, причинно-наслідкові залежності.

Об’єкт педагогіки – реальна педагогічна дійсність – всі явища цілеспрямованого формування особистості.

Предмет педагогіки – закономірні зв’язки та відношення, які існують у цій дійсності.

Основні завдання педагогіки як науки – пізнання законів виховання, навчання і освіти людей у процесі формування та розвитку особистості і на їх основі створення шляхів та засобів упровадження теоретичних завдань у навчально-виховний процес.