Роль медичного психолога у діагностичному, лікувальному, реабілітаційному процесах

Загальною роллю медичного психолога в лікувально-профілактичних установах є його участь у проведенні патогенетичної і диференціальної діагностики різних хвороб, лікуванні і соціально-трудовому пристосуванні хворих. Конкретні задачі можуть бути визначені в такий спосіб: участь у рішенні задач диференціальної діагностики; аналіз структури і встановлення ступеня психічних порушень; діагностика психічного розвитку і вибір шляхів загальноосвітнього і трудового навчання і перенавчання; характеристика особистості і системи її відносин; оцінка динаміки нервово-психічних порушень і урахування ефективності терапії, рішення експертних задач, участь у психокорекційній, психотерапевтичній і реабілітаційній роботі з хворими.

У залежності від конкретних умов діяльності медичного психолога, крім перерахованих вище, перед ним можуть виникнути й інші задачі. Так, він може брати участь у психокорекційній і психотерапевтичній роботі з найближчим оточенням хворого (наприклад, у проведенні сімейного консультування і сімейної психотерапії), у рішенні широкого кола психогігієнічних і психопрофілактичних задач, у пропаганді психологічних знань серед медичних працівників.

Необхідно також підкреслити умовний характер поділу задач, розв’язуваних медичним психологом. Очевидно, що рішення питань диференціальної діагностики, експертних задач вимагає як аналізу структури і встановлення ступеня нервово-психічних розладів, так і характеристики особистості і системи її значимих відносин і т.д.

Професійна діяльність медичного психолога інтегрована в усі основні сфери медичної науки і практики. Джерела медичної психології і її розвиток як спеціальності нерозривно зв’язані з медициною, особливо з психіатрією і психотерапією.

Розвиток медичної психології у світі і на Україні. Внесок робіт О.Р. Лурія, Л.С. Виготського, М.О. Бернштейна, П.К. Анохіна, К.К. Платонова, Б.В. Зейгарнік, Л.Ф. Бурлачка, В.М. Блейхера в розвиток світової та вітчизняної медичної психології.

Медична психологія як одна з основних прикладних галузей психології пов’язана з розвитком як самої психології, так і медицини, фізіології, біології, антропології; її історія починається з античних часів, коли психологічні знання зароджувалися в надрах філософії і природознавства.

Виникнення перших наукових уявлень про психіку, виділення науки про душу, формування емпіричних знань про психічні процеси і їх порушення пов’язане з розвитком античної філософії і досягненнями античних лікарів в анатомії і медицині. Так, Алкемон Кротонський (VІ ст. до н.е.) вперше в історії висунув положення про локалізацію думок у головному мозку. Слідом за ним мозок як орган психіки розглядав і Гіппократ. Серед великої спадщини залишилося розроблене їм вчення про темперамент із класифікацією людських типів на соматичній основі (гуморальна концепція). Олександрійськими лікарями Герофілом і Еразістратом, що проводили розтини людських тіл, були диференційовані нерви і виявлені розбіжності між їх чуттєвими і руховими волокнами. Ними був детально описаний мозок і звернена увага на кору з її звивинами, що відрізняло людину по розумових здібностях від тварин.

Римський лікар Гален (ІІ ст. до н.е.). вперше звернув увагу на психічний фактор як можливе джерело руху. Твори Галена були настільною книгою лікарів аж до XVІІ ст. Погляди античних лікарів базувалися на різних напрямках ідеалістичної філософії того часу (гностицизмі, іудейсько-олександрійській філософії, неоплатонізмі, й ін.), у яких душа ототожнювалася з життєвим початком - у сферу душевних феноменів уключалися всі процеси, що забезпечують злагоджену роботу організму.

У середні віки, зв’язок з античним світом спочатку був достатньо сильний. Навчання будувалося на основі античної філософії і природничонаукових досягнень Гіппократа, Галена, Аристотеля. Психологія в середні століття здобуває етико-теологічний характер, спираючись на філософію Хоми Аквінського. Розвиток представлень про психіку в цей період різко сповільнився. Разом з тим на сході накопичувалися знання про анатомо-фізіологічні особливості людського організму як основі душевного життя. Після падіння Олександрії, у бібліотеках якої зберігалися рукописи греко-римської медицини, вчені і лікарі знайшли притулок у Персії, незабаром завойованої арабами. У такий спосіб залишки вивезених рукописів потрапили до арабських вчених, і із середини VІІ ст. у науці стали поширюватися ідеї воскреслого еллінізму. У працях Авіценни (Ібн-Сіни), Альгазена, Аверроеса акцент ставився на обумовленості психічних якостей і їх розладів природними причинами, підкреслювалася залежність психіки від умов життя і виховання.

З XІV ст. в Італії починається епоха Відродження, що характеризується діяльністю великих гуманістів Данте, Петрарки, Бокаччо. Їх творчість призводить до «відкриття» людини. Бурхливо розвивалися медицина, анатомія і фізіологія в різних країнах Європи. Парацельс представив новий погляд на природу людського організму і методи лікування хвороб. Анатомічна школа Везалія, що прийшла на зміну анатомії Галена, у пошуках матеріального субстрату психічних процесів, детально описала тверду речовину мозку, що дозволило дослідникам того часу знову повернутися до представлень про неподільність психічного. Німецькі схоласти Гокленіус і Кассман уперше ввели в наукове життя термін «психологія» (1590). Зростаючий інтерес до психологічних явищ забезпечив фактичну базу для більш пізніх успіхів психологічного аналізу Бекона і Декарта.

Спіноза, розвиваючи моністичне вчення про субстанцію, переборов дуалізм Декарта і на основі своїх ідей підійшов до проблеми пізнання та афектів. Він розрізняв три види пізнання - абстрактні поняття окремих речей, загальні ідеї про істотні властивості речей і інтуїтивне пізнання. Тим самим Спіноза намітив рух пізнання від абстрактного до конкретного. Він же виділив три основних афекти - бажання, задоволення і невдоволення. Психологія Спінози - новий після Декарта, важливий крок у становленні свідомості як об’єкта психологічного вивчення. Відбувається остаточне виділення свідомості як предмета дослідження. Виникають передумови для виникнення емпіричної інтроспективної й ассоціоністської психології.

Метою засновника емпіричної психології Локка було дослідження походження, вірогідності й обсягу людського пізнання. Він наполягав на тому, що тільки досвід, як індивідуальна історія життя людини, є джерелом знання. Формування ідей він зв’язував з поняттям асоціації і уперше ввів цей термін у науку. Локк розглядав свідомість як обов’язкову ознаку психічних явищ, що поєднує також переживання, і формує з цієї єдності особистість. Вчення Локка про досвідчене походження душевного життя завоювало популярність у наукових колах того часу і вплинуло на розвиток ідей Берклі, Юма, Гартлі.

Еволюційне вчення, розвинуте Ч. Дарвіном (1809-1882), вплинуло на становлення і розвиток психології (цей термін став загальновживаним із другої половини XVІІІ ст. після робіт Християна Вольфа). Докладно вивчалися психіка тварин, «примітивних народів», дитяча психіка, психіка при розумовому недорозвиненні. Найбільше досягнення цього періоду полягало в тім, що перестало ігноруватися середовище, що оточує людину.

Заперечуючи дослідникам, що не в змозі були остаточно порвати з дуалізмом, Герберт Спенсер (1820-1903) затверджував, що «психічна діяльність співвідносна і полягає в безупинному пристосуванні організмом його внутрішніх відносин до зовнішніх» і що психічні явища не можна вивчати у відриві від навколишнього світу. Томас Гекслі (1825-1895), інший послідовник Дарвіна, підводячи підсумок рівню науки, говорив: «У наші дні ніхто з тих, хто стоїть на висоті сучасної науки не засумнівається в тім, що основи психології треба шукати у фізіології нервової системи».

Пошуки причини, що лежить в основі психічної діяльності, продовжувалися, з’явилися тенденції точно локалізувати деякі психічні процеси у визначених місцях головного мозку (психоморфологізм). В інших дослідженнях відстоювалося положення про ведучу роль і всепідпорядковуюче значення волі і т.д.

Було почато докладне вивчення функцій ендокринних залоз, вегетативної нервової системи, електрофізіології. Австрійським лікарем Францем Галлєм (1738-1828) проводилася паралель між будівлею черепа й особливостями психіки людини, його здібностями й особистісними властивостями. Увагу психологів, як і психіатрів, привернули у подальшому роботи З. Фрейда (1856-1939), творця одного з основних сучасних напрямків психології - психоаналізу, що усю психічну діяльність людини пояснював направляючим впливом несвідомого, особливо статевого потягу.

Після пандемії енцефаліту (1915-1920), який, уражаючи субкортикальні структури, значно змінював особистість, зокрема темперамент, стали більш пильно і детально досліджувати функції підкіркових утворень головного мозку.

У результаті робіт у деяких напрямках були отримані надзвичайно цінні дані. Наука збагатилася новими відкриттями у фізіології і морфології органів почуттів, нервової системи. Але прагнення з’ясувати істинну причину психічної діяльності поки залишалися марними.

Багато дав психології експериментальний метод, початок впровадження якого в психологію був покладений В. Вундтом (1832-1920). У 1874 році він випустив книгу «Основи фізіологічної психології», а в 1879 р. заснував у Лейпцизі першу лабораторію експериментальної психології. Ратуючи за перебудову психологічної науки на основі експерименту, Вундт прямо говорив, що подібна перебудова є плідною лише за умови виключення поняття про душу, тому що душу він розумів з позицій психофізичного паралелізму, затятим захисником якого був.

Експериментальні дослідження дозволили досить докладно вивчити пам’ять, увагу, сприйняття, емоційно-вольову сферу.

У Росії тривалий час у психології панували ідеалістичні вчення, і психологія в основному розвивалася в руслі богослов’я. M.B. Ломоносов, А.Н. Радищев, А.І. Герцен, В.Г. Бєлінський, Н.А. Добролюбов, М.Г. Чернишевський внесли великий вклад у розробку філософських основ матеріалістичного розуміння психічного. А.Н. Радищев, у працях якого велике місце займала проблема розвитку психіки й у зв’язку з цим порівняння психіки людини і тварин. Книга А.Н. Радищева «Про людину, про його смертність і безсмертя» мала і психологічне значення.

І.М. Сєченов, вихований на працях мислителів-гуманістів, створив свою теорію рефлекторної діяльності мозку й опублікував у 1863р. працю «Рефлекси головного мозку». Так прийшла та необхідна допомога, якої настійно потребувала психологія.

І.П. Павлов, розвиваючи положення І.М. Сєченова, розробив оригінальну методику, користуючись якою стало можливим проникати в сутність рефлекторної функції мозку і піддавати «ретельному аналізу основні закони, що керують усією величезною складною роботою вищого відділу центральної нервової системи». Було доведено, що психічні явища - результат умовно-рефлекторної діяльності мозку і що умовний рефлекс одночасно є і матеріальним (фізіологічним) і ідеальним (психічним). Працями обох корифеїв російської фізіологічної науки був закладений природно-науковий фундамент психології, що їй був необхідний і без яких вона довгі роки не могла перейти від вивчення зовнішнього прояву психіки до пізнання її сутності.

Перша експериментально-психологічна лабораторія в Росії була відкрита В.М. Бехтєрєвим у 1885 р. при медичному факультеті Казанського університету. Там, а надалі в подібній лабораторії, створеної їм у Військово-медичній академії в Санкт-Петербурзі, під його керівництвом було виконано більше ніж 20 клініко-психологічних докторських дисертацій.

У 1896 р. така ж лабораторія була організована в Москві в психіатричній клініці С.С. Корсаковим. Майже одночасно подібні ж лабораторії відкрилися в Одесі, Києві і Дерпті, де експериментальні роботи з дослідження психічно хворих проводив В.Ф. Чиж. В усіх випадках психологічні кабінети організовувалися на приватні пожертвування, тому що адміністрація відносилася до цього нововведення більш ніж холодно.

У 1904 р. на засіданні Російської спілки невропатологів і психіатрів була обрана спеціальна комісія для розгляду і систематизації новітніх клініко-психологічних методів. У 1908 р. А.Н. Бернштейн опублікував перше в Росії керівництво «Клінічні прийоми психологічного дослідження душевнохворих», а в 1911 р. вийшов у світ «Атлас психологічного дослідження особистості» Ф.Г. Рибакова.

Однак розвиток психології, застосування її методів для вивчення психічної сфери хворих, багато в чому стримувався як суттєвим недоліком засобів, так і визначеними ідеологічними і соціально-психологічними труднощами, що малися в Росії на початку ХХ ст. Крім того, експериментально-психологічні дослідження велися з позицій метафізичної функціональної психології, що не могла проникнути ні в сутність свідомості, ні в сутність особистості. Тому цілком природно, що особливих успіхів вітчизняна експериментальна медична психологія в дореволюційні роки не мала. Зате в розвитку медичної деонтології, вивченні процесів взаємодії між лікарем і пацієнтом, вітчизняними практичними лікарями і науковими співробітниками клінік і інститутів було зроблено багато чого.

Переважна більшість російських лікарів вважали служіння хворому обов’язком своєї совісті. Гуманне відношення до захворілого сполучалося в їхній роботі з щирим прагненням усіляко полегшити його страждання. Передові вітчизняні медики вивчали не тільки самого хворого, але і його оточення. С.П. Боткін один з перших клініцистів, що правильно зрозуміли взаємозв’язок морфології і функції, єдність організму і зовнішнього середовища, роль нервової системи в перебігу фізіологічних і патологічних процесів.

Великий вплив на російську лікарську громадськість того часу зробили роботи основоположників вітчизняної клінічної медицини. І.Є. Дядьковського, М.Я. Муарова, Г.А. Захар’їна, М.І. Пірогова, В.П. Образцова, В.М. Бехтєрєва, С.С. Корсакова й інших видатних вчених і лікарів-гуманістів.

В перші роки після Жовтневої соціалістичної революції ситуація значно змінилася. Вже в 1918 році був організований спеціальний інститут по дослідженню дітей з недорозвиненням психічної сфери, названий згодом Медико-педологічним інститутом. З’явилася нова професія - клінічний психолог. До 1923 р. у країні нараховувалося 13 наукових інститутів, зайнятих вивченням проблеми праці, велика кількість педологічних лабораторій. З 1928 р. почав виходити журнал "Психологія, педологія і психотехніка", де публікувалися результати досліджень, проведених у СРСР. Активно розвивалася психодіагностика. Так, у патопсихологічній лабораторії під керівництвом Л.С. Виготського і Б.В. Зейгарнік досліджувалася психологія розумової відсталості. Патопсихологічні дослідження розроблялися в Психоневрологічному інституті під керівництвом В.М. Бехтєрєва, а потім В.Н. Мясищєва.

Перші нейропсихологічні дослідження в СРСР почали проводитися в 20-х рр. XX ст. Л.С. Виготським. На підставі вивчення різних форм психічної діяльності, він сформулював основні положення про розвиток вищих психічних функцій і системній будівлі свідомості. Спираючись на розроблені теоретичні положення, Л.С. Виготський проаналізував зміни, що виникають у вищих психічних функціях при локальних поразках мозку, особливості цих системних порушень у дитини і дорослого. У результаті цих досліджень їм були знайдені й описані принципи динамічної локалізації функцій, що відрізняють роботу мозку людини від роботи мозку тварин. Істотний вплив на розуміння відносин між психічними функціями і мозком зробили експериментальні і теоретичні роботи М.О. Бернштейна (з 20-х рр.) по біомеханіці і фізіології організації рухів, що містять одну з перших чітких формулювань принципу зворотного зв’язку.

Радянська медична психологія розвивалася головним чином у плані клініко-описових і експериментально-психологічних досліджень. Помітно розгорнулася боротьба з ідеалістичними напрямками в психології, суб’єктивістськими методами самоспостереження. Поряд зі значними позитивними досягненнями у виді більшої об’єктивізації досліджуваних явищ, це мало і негативні наслідки, що призвели в 30-і роки до офіційної державної заборони окремих напрямків медичної психології, що надалі істотно загальмувало її становлення.

У 30-40-і рр. XX в. у результаті методологічних, теоретичних, експериментальних і прикладних досліджень, у тяжких умовах найсуворішого політичного контролю, виникли перші вихідні і дуже різні варіанти теорії діяльності, розроблені С.Я. Рубінштейном, А.Н. Леонтьєвим, Б.Г. Ананьєвим. В.Н. Мясищєв починає розробку однієї з пріоритетних у вітчизняній психології концепцій - психологію відносин. Він розвинув теоретичні уявлення про взаємини особистості і середовища і концепцію психології особистості як системи відносин індивіда до навколишньої дійсності, на відміну від звичайного розуміння, що розглядає особистість як систему функцій. На підставі психології відносин В.Н. Мясищєв у 1939 р. сформулював клініко-патогенетичну концепцію неврозів.

У довоєнний період радянські психологи зуміли й організаційно зміцнити свою науку. У 30-і рр. були створені кафедри психології в педінститутах Ленінграда під керівництвом С.Я. Рубіштейна і Харкові, де працював Б.Г. Леонтьєв. У 1941 р. Д. Узнадзе і його колегами був створений Інститут психології в Тбілісі, де розроблялася теорія установки. У 1942-1944 р. організовані кафедри і відділення при головних освітніх установах країни - МДУ (С.Я. Рубінштейн) і ЛДУ (Б.Г. Ананьєв). Однак у наступні роки непоправна втрата психології була нанесена Об’єднаною сесією Академії наук СРСР і Академії медичних наук СРСР 1950 р., а слідом за нею в 1951 р. науковою дискусією на об’єднаному засіданні розширеної президії Академії медичних наук і пленуму правління Всесоюзного суспільства невропатологів і психіатрів. Розкривши «перекручення» і «помилки», ця ідеологічна кампанія призвела до зниження ролі психології і її прикладних галузей, підміні їх фізіологічним навчанням про вищу нервову діяльність академіка Павлова, що вмер ще в 1936 р. На найвищому рівні проводилися інструктивні «наради» з метою перебудови психології, перекладу її на малопродуктивний для цієї науки фізіологічний ґрунт. Лише у 60-і рр. ситуація стала мінятися і виникли передумови до відродження психологічної науки і її прикладних галузей.

У 60-і рр. у зв’язку з дослідженнями мозку оживився інтерес до проблеми свідомості і його ролі в поведінці. У нейрофізіології Нобелівський лауреат Сперрі розглядає свідомість як активну силу. У СРСР нейропсихологія одержує розвиток у працях О.Р. Лурія. Їм накопичений і систематизований величезний фактичний матеріал про роль лобних частин і інших мозкових структур в організації психічних процесів, узагальнені численні попередні дослідження і продовжене вивчення порушень окремих психічних функцій - пам’яті, мови, інтелектуальних процесів, довільних рухів і дій при локальних поразках мозку, проаналізовані особливості їхнього відновлення. Асиміляція досвіду вітчизняних і закордонних авторів в області розробки нейропсихологічних методів дослідження дозволила О.Р. Лурія створити комплекс методів клінічного дослідження осіб з поразками мозку. Одним з результатів теоретичного узагальнення клінічного досвіду стала сформульована їм концепція трьохблокової будови функціональної організації мозку. Велике місце у творчості О.Р. Лурія займали питання нейролінгвістики, що розроблялися в нерозривному зв’язку з проблемами афазіології. Зазначені численні дослідження в області нейропсихології створили передумови для виділення цієї науки в самостійну дисципліну.

У 70-80-і роки в ряді міст СРСР Союзу міцно сформувалися великі наукові центри і школи по медичній психології, що плідно розробляють різні напрямки медико-психологічних досліджень.

Московські вчені (Б.В. Зейгарнік, К.К. Платонов, К.М. Гуревич, С.Я. Рубінштейн, Ю.Ф. Поляков, Є.Д. Хомська, Ф.Б. Березін, В.В. Ніколаєва й ін.) зосередили основні зусилля на проведенні фундаментальних досліджень в області психодіагностики. Ними створені вітчизняні варіанти закордонних психодіагностичних методик (ММРІ, методика діагностики міжособистісних відносин Т. Лірі й ін.), виконано цілий ряд робіт з вивчення пато- та нейропсихологічних аспектів різних психічних і неврологічних захворювань, змін психічної діяльності при хронічних соматичних захворюваннях, проведені значні дослідження в області психо- (нейро) фізіології і т.д.

Ведучим напрямком діяльності Ленінградської школи медичної психології (М.М. Кабанов, А.Є. Лічко, Л.І. Вассерман, Б.Д. Карвасарський, В.К. Мягер, P.O. Серебрякова й ін.) є розробка теоретичних основ і практичних моделей здійснення реабілітаційного процесу в різних галузях медицини. Спектр конкретних наукових досліджень Ленінградських учених надзвичайно великий і включає як проблеми психодіагностики (створення вітчизняних та адаптація іноземних методик діагностики інтелекту в дорослих Д. Векслера, діагностики міжособистісних відносин у дітей Р. Жиля й ін.; створення цілого ряду оригінальних вітчизняних психодіагностичних методик – патохарактерологічного діагностичного опитувальника для підлітків (ПДО), методики для діагностики типів відносин до хвороби при соматичних і пограничних нервово-психічних захворюваннях - ТОБОЛ і ін.), так і проблеми організації медико-психологічної служби і психосоціального забезпечення лікувально-реабілітаційного процесу.

Представники Київської наукової школи (В.М. Блейхер, Л.Ф. Бурлачук і ін.) займаються питаннями теорії і практики патопсихологічної діагностики, розглянутої з загальнопатологічних динамічних позицій.

На сьогодні зберігаються тенденції до використання ідей і методів медичної психології для підвищення якості й інтенсифікації діагностичного та лікувального процесу в різних областях медицини з усіма неминучими на даному етапі труднощами, обумовленими неоднаковим ступенем розвитку того чи іншого її розділу.

Найбільш розробленими в цей час є такі розділи медичної психології, як патопсихологія, що виникла на стику психології, психопатології і психіатрії (Б.В. Зейгарнік і ін.), і нейропсихологія, що сформувалася на границі психології, неврології і нейрохірургії (О.Р. Лурія і ін.).

Патопсихологія, згідно Б.В. Зейгарнік, вивчає закономірності розладу психічної діяльності і властивостей особистості в зіставленні з закономірностями формування і протікання психічних процесів у нормі.

Дотепер дискусійним залишається питання про розмежування предмета патопсихології і психопатології як розділу психіатрії. Труднощі такого розмежування неминучі, тому що обидві науки мають справу з одним об’єктом - порушеннями психічної діяльності. Правильно відзначав В.М. Блейхер, що психопатологія не зводиться до патологічних змін психіки. Це наука, що не тільки описує клінічні прояви порушень психіки, але і вивчає їхні механізми, у тому числі і психологічні. Важко собі представити в будь-якій області медицини, у тому числі в психіатрії, вивчення патологічних розладів без звертання до норми. Підсумовуючи ряд висловлень ведучих психіатрів і патопсихологів, розходження між психопатологією і патопсихологією можна побачити в тому, що перша, будучи клінічною дисципліною, оперує медичними категоріями (етіологія, патогенез, симптом, синдром) і загальнопсихопатологічними критеріями (виникнення, результат, прогноз хвороби), ґрунтуючись при цьому головним чином на клінічному методі, у той час як патопсихологія вивчає закономірності порушень психічної діяльності, користуючись в основному своїми, психологічними, методами і поняттями.

На розвиток медичної психології вплинули дослідження з теорії і практики реабілітації. Процес реабілітації М.М. Кабанов розумів як системну діяльність, спрямовану на відновлення особистого і соціального статусу хворого (повного чи часткового) особливим методом, головний зміст якого складається в опосередкуванні через особистість лікувально-відновлювальних впливів і заходів. Він обумовив актуальність розробки (поряд з патопсихологією і нейропсихологією) третього надзвичайно важливого розділу медичної психології - психологічних основ психотерапії і реабілітації. Ефективне використання психотерапії в лікувальних, а також у психогігієнічних і психопрофілактичних цілях обумовило подальшу розробку психологічних і соціально-психологічних основ психогігієни і психопрофілактики.

На виділення в якості самостійного розділу медичної психології претендував і комплекс проблем, що відносяться до дослідження природи, методів лікування і попередження так званих психосоматичних розладів, значимість яких у структурі захворюваності населення постійно зростала.

Перспективними виявилися дослідження психосоматичних співвідношень шляхом використання методології психофізіологічного підходу. Значним внеском у розробку цієї методології явилися праці В.М. Бехтєрєва і В.Н. Мясищєва. Представники цього напрямку задовго до виникнення концепції стресу фактично вивчали його психофізіологічні і психосоматичні особливості, хоча й описували отримані результати в рамках інших понять. Природно тому, що з виникненням і розвитком концепції емоційного стресу й усвідомленням його значення для психосоматичної проблеми інтерес до цієї методології зростав, і вона одержувала усе більше поширення в нашій країні. Застосування психофізіологічного експерименту в сполученні з психологічним методом дозволило краще вивчити механізми реакцій окремих соматичних систем на соціально-середовищний вплив.

Сьогодні медична психологія є самою популярною із прикладних галузей психологічної науки. Так, в Американській психологічній асоціації, найбільш численної і впливової психологічної організації у світі, сім з восьми підрозділів займаються теоретичними і прикладними проблемами психічного здоров’я. У нашій країні розвиток клінічної психології тільки починається. Утворюються асоціації психологів, що сприяють консолідації фахівців для рішення організаційних, методичних і практичних проблем.

Методи психологічного дослідження: спостереження, самоспостереження, цілеспрямована психологічна бесіда. Експериментально-психологічні методи, їх роль у психологічній діагностиці хворих.

Сучасна медична психологія має у своєму розпорядженні великий арсенал методів дослідження. У здебільшості ці методи запозичені з загальної психології, частина з них створена в клінічній психології як власне клініко-психологічні прийоми. Умовно всі методи психології можуть бути розділені на нестандартизовані і стандартизовані. Нестандартизовані методи, представлені насамперед набором так званих патопсихологічних методик, які відрізняються «прицільністю», спрямованістю на певні види психічної патології, і вибір їх здійснюється індивідуально для конкретного досліджуваного. Створюються ці методики для вивчення конкретних видів порушення психічної діяльності. В умовах психологічного експерименту вони використовуються для виявлення особливостей психічних процесів відповідно до поставленої задачі, зокрема диференціальної діагностики.

Психологічний висновок ґрунтується при цьому не стільки на урахуванні кінцевого результату діяльності хворого, скільки на якісному, змістовному аналізі способів діяльності, характерних рис самого процесу виконання роботи в цілому, а не окремих завдань. Важливим є урахування відношення хворого до дослідження, залежність форми пред’явлення завдання від стану досліджуваного і рівня його розвитку. Лише при такій побудові експерименту може бути повною мірою реалізована вимога до психологічного дослідження - виявлення і зіставлення структури як змінених, так і збережених форм психічної діяльності. Очевидно, що проведення психологічного експерименту, побудованого на відзначених вище принципах, вимагає особливо високої кваліфікації медичного психолога.

У практичній діяльності медичного психолога використовуються також і стандартизовані методики. У цьому випадку групи відповідним чином підібраних і структурованих завдань пред’являються в однаковій формі кожному випробуваному з метою зіставлення способу і рівня виконання їх випробуваним і іншими особами. Стандартизовані методи можна визначити як тести, що широко розуміються, зараховуючи до них тести для дослідження психічних процесів, психічних станів і особистості.

У випадку застосування стандартизованих методів спосіб аналізу результатів кожної окремої методики ґрунтується переважно на кількісній оцінці, що зіставляється з оцінками, отриманими раніше у відповідної вибірки хворих і здорових випробуваних. Стандартизовані методи, крім уніфікації самих завдань, повинні бути нормалізовані, тобто мати шкалу оцінок (норм), створену на основі емпіричного попереднього дослідження; повинні мати обчислений ступінь стійкості результатів (надійності) і досить точно оцінювати стан визначених характеристик психічної діяльності.

Стандартизовані методики уступають по своїй діагностичній цінності нестандартизованим, застосування їх у клініці зазвичай має допоміжне значення, частіше як доповнення до нестандартизованих методів. Адекватним є їх використання при масових обстеженнях, при необхідності групової оцінки досліджуваних, для орієнтованої експрес-діагностики в умовах дефіциту часу. При оцінці результатів досліджень, проведених за допомогою одних лише тестових методів, необхідна певна обережність, бо отримані дані можуть бути використані лише як доповнення до повного клінічного обстеження.

Один з найкрупніших вітчизняних медичних психологів В.Н. Мясищєв відзначав, що в складній задачі психологічного дослідження на сучасному рівні кожний із психологічних методів має переваги і слабкі сторони. Лабораторний метод уступає клінічному в близькості до життя, але може перевершувати його з аналітично-методичної точки зору. Задача психолога-дослідника і психолога-практика - у вмілому комбінуванні цих методів згідно цілям дослідження.

Серед методів, які найчастіше застосовуються в практичній діяльності медичного психолога відносяться спостереження і самоспостереження (обсерваційні методи), психодіагностичні методи (тести - стандартизовані і проективні), інтерв’ю, бесіди; аналіз процесів і продуктів діяльності, біографічні методи (аналіз фактів, дат і подій життєвого шляху, документів, свідчень). Застосування окремих методів або їх сполучення залежить від задач і об’єкта дослідження.

Серед методів, що найчастіше використовуються в медичній психології та дозволяють об’єктивізувати, диференціювати і кваліфікувати різні варіанти норми і патології виділяються спостереження та самоспостереження, психофізіологічні методи (ЕЕГ, РЕГ, ЕКГ та ін.), анамнестичний метод, експериментально-психологічний метод.

Спостереження - описовий психологічний дослідницький метод, що полягає в цілеспрямованому й організованому сприйнятті і реєстрації поведінки досліджуваного об’єкта.

Разом з інтроспекцією спостереження вважається найстаршим психологічним методом. Наукове спостереження стало широко застосовуватися, починаючи з кінця XІX століття, в областях, де особливе значення має фіксація особливостей поведінки людини в різних умовах, - у клінічній, соціальній, педагогічній психології, психології розвитку, а з початку XX століття - у психології праці.

Відповідно до цілей і задач, спостереження може бути суцільним (фіксуються всі прояви психіки) чи вибірковим (фіксуються тільки окремі прояви, наприклад, тільки емоційні). У спостереженні важливе значення має фіксація результатів, вона може здійснюватися за допомогою спеціальних записів - протоколів, стенограм, але в даний час найбільше значення має спеціальна апаратура: телеаудіозапис і т.п. Спостереження вимагає значних витрат часу, дослідник знаходиться в пасивній позиції, він змушений чекати, коли наступить цікавляче його явище. На результати спостереження можуть вплинути установки, інтереси дослідника.

З огляду на ці недоліки, спостереження використовується, у першу чергу, у тих випадках, коли потрібно мінімальне втручання в природну поведінку, коли необхідно одержати цілісну картину. Часто воно використовується на початкових етапах дослідження, а потім доповнюється іншими методами дослідження.

Предметами спостереження виступають різні особливості поводження. Об’єктами дослідження можуть бути:

1. Вербальна поведінка

o Зміст мови

o Тривалість мови

o Інтенсивність мови та ін.

2. Невербальна поведінка

o Експресія обличчя, очей, тіла

o Виразність рухів та ін.

3. Переміщення людей

4. Дистанція між людьми

5. Фізичні впливи

o Торкання

o Поштовхи

o Удари та ін.

Таким чином, дослідник не спостерігає властивості психіки, він реєструє лише ті прояви об’єкта, що доступні для фіксації. І тільки виходячи з припущення про те, що психіка знаходить свій прояв у поведінці, психолог може будувати гіпотези про психічні властивості, ґрунтуючись на даних, отриманих при спостереженні.

Самоспостереження як реальний процес завжди присутній у психологічному дослідженні і може виступати у виді самозвіту досліджуваного про свої думки, хід рішення задачі, переживаннях і т.п. Особливе значення має самоспостереження при вивченні динаміки свідомості, при описі самопочуття в тих чи інших станах діяльності, динаміки представлень і переживань, мотивів поведінки. Велике значення мають прийоми і дані опосередкованого самоспостереження, представлені у виді щоденників, автобіографічних матеріалів, переписування. У медичній практиці завжди використовується матеріал суб’єктивного анамнезу, що зіставляється з даними клінічного і лабораторного дослідження (об’єктивного анамнезу). Необхідно відзначити, що сама можливість самоспостереження і його адекватність залежать від рівня самоаналізу, що є показником психічного розвитку людини.

Клініко-психологічне інтерв’ю (бесіда) - це метод одержання інформації про індивідуально-психологічні особливості особистості і психологічні стани. Від звичайного розпиту інтерв’ю відрізняється тим, що воно має спрямований діалогічний характер і спрямовано не тільки на ідентифікацію явних ознак патології, але і на розпізнавання прихованих ознак, а також на більш точне розуміння сутності проблеми.

Під час проведення клініко-психологічного інтерв’ю необхідно дотримуватись певних принципів.

Принцип однозначності і точності має на увазі однозначне формулювання питань, що не допускає розмаїтності в розумінні того, про що запитує лікар пацієнта (наприклад, питання «Чи Ви пробуєте на собі психічний вплив?» неоднозначний, оскільки під впливом можна розуміти різні речі: інопланетян, інших людей, сильні переживання і т.д.).

Принцип зрозумілості припускає, що діагност звертається до пацієнта на зрозумілій йому мові, що відповідає його соціальному статусу, рівню знань, словниковому запасу, культурним особливостям.

Принцип адекватності вимагає уточнення змісту однакових слів, якими користаються пацієнт і психолог для виключення невірної інтерпретації відповідей.

Принцип неупередженості припускає контроль діагноста над тим, чи не нав’язує він пацієнту своїх представлень про наявність у пацієнта патології.

Саме інтерв’ю (бесіда) складається з двох частин. Перша частина - установлення психологічного контакту. Це найбільш важливий і складний етап, здатний уплинути на якість отриманих результатів. Як правило, при роботі з дітьми і підлітками медичний психолог зіштовхується з тим, що дітей приводять на прийом дорослі: батьки і педагоги. Причиною звертання до медичного психолога стає проблемна з погляду дорослих поведінка дитини. Тому діти часто не розуміють, чому їм потрібно розмовляти з психологом і брати участь у якихось обстеженнях. Тому первинне клініко-психологічне інтерв’ю ніколи не слід орієнтувати на одержання інформації: його краще починати із ситуативної підтримки, уточнення самопочуття і здатності брати участь у дослідженні, пояснення цілей і задач зустрічі психолога з дитиною, акцентуючи увагу на наявності в нього права відмовитися від діагностичної процедури. Однак подібні ж задачі нерідко вирішуються і медичним психологом, що працює з дорослими людьми (наприклад, з пацієнтами психіатричних клінік).

Друга частина інтерв’ю - бесіда під час експерименту - більше характерна для нозологічної парадигми медичної психології. Зміст цієї бесіди завжди залежить від поставленої задачі.

В описувально-феноменологічній парадигмі клініко-психологічне інтерв’ю є головним методом обстеження особистості, тоді як спостереження і експериментально-психологічне дослідження відіграють допоміжну роль.

Клініко-психологічне інтерв’ю може бути напівструктурованим і вільним.

Напівструктуроване інтерв’ю містить у собі обов’язковий список специфічних питань, що стосується конкретної проблеми. Воно дозволяє психологу за короткий період зібрати повну інформацію, необхідну для постановки психологічного діагнозу, і прояснити всі необхідні аспекти проблеми. Напівструктуровані інтерв’ю складаються на основі таксономічних (синдромальних) ознак психічних чи поведінкових розладів і полегшують класифікацію проблеми в універсальних визначеннях хвороб. Питання в таких інтерв’ю спрямовані на ідентифікацію симптомів розладу, визначення типових ситуацій їхнього прояву, інтенсивність і глибину порушень, сімейний і міжособистісний контекст. Ефективність проведення структурованого інтерв’ю визначається двома факторами: 1) якістю міжособистісного контакту психолога і досліджуваного; 2) гнучкістю проведення інтерв’ю (урахування психологом індивідуального стану досліджуваного, ситуації обстеження й особливостей життя досліджуваного). Перевагою використання напівструктурованого інтерв’ю є те, що нерідко люди не схильні відразу поділятися з психологом важливою діагностичною інформацією. Недоліком є те, що обстежувані цим способом часто не схильні розповідати психологу більш того, про що були задані питання.

Вільні клініко-психологічні інтерв’ю допомагають сформувати найбільш повну інформацію про актуальні проблеми досліджуваного і ситуації, у якій він знаходиться. Вільне інтерв’ю дозволяє досліджуваним спонтанно висловлювати свої найбільш актуальні, не нав’язані психологом думки і почуття, як це і буває з ними в повсякденному спілкуванні. Багато психологів розробляють індивідуальний стиль залучення своїх клієнтів у вільне діагностичне інтерв’ю, використовуючи різні засоби. При роботі з маленькими дітьми доцільно спочатку втягнути в гру чи спільну діяльність одного з близьких дитини, якому він довіряє (наприклад, почати роботу зі спільного розфарбовування чи малювання картинок). У ході вільного інтерв’ю необхідно зібрати інформацію про сприйняття дитиною самого себе й інших людей, довідатися його звичайні поведінкові реакції в різноманітних ситуаціях спілкування і взаємодії. При такому інтерв’ю важливою може виявитися будь-яка інформація, що стосується поглядів дитини на ситуацію звертання до психолога, обстеження, а також його інтерпретації того, що сталося й інших основних життєвих подій.

У первинному клініко-психологічному інтерв’ю, проведеному будь-яким методом, важливо провести обстеження психічного статусу. Інформація про психічний статус являє собою враження психолога від спілкування з клієнтом. Таке обстеження дозволяє виділити ті аспекти поведінки, які необхідно піддати більш ретельному аналізу, зіставити скарги зі сформованим враженням. Психічний статус містить у собі п’ять параметрів:

- зовнішній вигляд обстежуваного;

- комунікабельність і поведінка під час бесіди і тестування;

- настрої й емоції;

- інтелект;

- особливості сприйняття себе, часу і навколишній реальності.

Для оцінки зовнішнього вигляду необхідно звернути увагу на зовнішність, відповідність зовнішнього вигляду віку, ходу, одяг, зовнішній вигляд (охайний, неохайний), використовувані пози і жести, вираження обличчя.

Комунікабельність і поведінка під час бесіди і тестування подає інформацію про сформованість соціальних навичок спілкування і взаємодії, про рівень моторного статусу, відношення до факту бесіди з психологом (роздратування, агресія, прагнення викликати до себе симпатію, оборонна позиція, апатичність, сарказм) і адекватності поведінки у ситуації. Комунікабельність також дозволяє оцінити процес мислення: цілісність чи розірваність, рухливість, доречність, докладність.

Настрій та емоції характеризують психологічний стан обстежуваного (похмурість, напруженість, безвихідність, обурювання, впевненість, сум, ейфорія, страх і т.д.).

Інтелект характеризується словниковим запасом, рівнем досвідченості, наявним запасом знань, здатністю розуміти зв’язок речей і явищ, робити висновки.

Особливості сприйняття себе, часу і навколишній реальності характеризують здатність людини знати час, місце, хто він і де знаходиться, а також характеризують рівень свідомості (ясне, сплутане, потьмарене), адекватність самооцінки, наявність порушень сприйняття.