Парадокс ощадливості. Похідні інвестиції

Традиційний погляд класичної теорії на процеси збереження й інвестування підкреслює благотворність високих збережень. Адже чим вищі збереження, тим глибший «резервуар», звідки черпаються інвестиції. Тому висока схильність до збереження, за логікою класичної школи, повинна сприяти процвітанню нації.

Сучасний погляд на проблему, сформульований Дж.Кейнсом, суттєво відрізняється від класичного трактування. Найбільш дохідливо пояснив цю відмінність американський економіст Пол Хейне. Дж.Кейнс прийшов до висновку, підкреслює П.Хейне, що «такі аргументи (класиків) абсолютно не придатні для країн, які досягли високої стадії економічного розвитку». У високорозвинутих країнах прагнення збереження буде завжди випереджати прагнення інвестування. Це відбувається через наступні причини:

1. Із ростом нагромадження капіталу знижується гранична ефективність його функціонування, так як все більше звужується коло альтернативних можливостей високоприбуткових капіталовкладень. З цієї причини частка великих інвестиційних проектів реалізується високорозвинутими країнами за кордоном.

2. Із зростанням доходів в індустріально розвинутих країнах буде збільшуватись частка збережень – достатньо згадати, що S – це функція від Y, і залежність ця позитивна. П.Хейне відмічає, що «якщо населення хоче зберігати більше, ніж інвестори хочуть витрачати, то зберігачі зазнають невдачі».

На цьому висновку зупинимось більш детально. Чому зберігачі зазнають невдачі або чому нарощування збережень не зробить суспільство більш багатим? Тим більше, що протестанська етика проповідує бережливість як одну з обов'язкових умов примноження багатства. Для того, щоб відповісти на це запитання, необхідно знову звернутись до категорії інвестицій. До цих пір мова йшла про так звані автономні інвестиції. Автономні інвестиції – це капіталовкладення, які незалежні від обсягу і динаміки національного доходу. Такі інвестиції здійснюються у результаті технічних нововведень, принципово нових технологічних рішень і освоєння наукових відкриттів. Такі проекти можуть не залежати від стану і обсягу національного доходу. Автономні інвестиції – це і державні капіталовкладення. Такі інвестиції тісно пов'язані з концепцією прибутку як результату ризику і невизначеності. Автономні інвестиції – це ситуації, що пов'язані з деякими спрощеннями взаємозв'язків, наявних у масштабі національної економіки. У реальній дійсності спостерігається взаємодія (взаємовплив) інвестицій і доходу. Автономні інвестиції, які здійснені у вигляді початкових капіталовкладень, внаслідок ефекта мультиплікатора приводять до зростання національного доходу.

Пожвавлення ділової активності, зростання зайнятості приводять до підвищення схильності до інвестування у різних груп підприємців. Ці інвестиції прийнято називати похідними: вони залежать від динаміки національного доходу. Похідні інвестиції, які «накладені» на автономні інвестиції, посилюють економічне зростання, прискорюють його, що і отримало назву, ефекта акселератора (акселератор - прискорювач).

Але колесо прискорення може повернутись і в інший бік. Скорочення доходу буде (внаслідок ефектів мультиплікатора і акселерації) скорочувати похідні інвестиції, а це буде вести до стагнації економіки.

Якщо економіка знаходиться в стані неповної зайнятості, збільшення схильності до збереження, природньо, означає не що інше, як зменшення схильності до споживання. Скорочення споживчого попиту означає неможливість для виробників товарів продавати свою продукцію. Затоварені склади ніяк не можуть сприяти новим капіталовкладенням. Виробництво почне скорочуватись, почнуться масові звільнення, і, отже, падіння національного доходу в цілому і доходів різних соціальних груп. Все це є неминучим результатом прагнення більше зберігати. Доброчесність збереження, про яку говорила класична школа, обертається своєю протилежністю – нація стає не багатшою, а бідною. Ось про яку невдачу збережень говорив П.Хейне.

Графічно «парадокс ощадливості» має наступний вигляд (рис.9)

SI

НД

Рис. 9. «Парадокс ощадливості»

На осі абсцис – національний дохід, на осі ординат – S і І, лінія FF – рівень НД при повній зайнятості. Лінія ІІ (інвестиції) тепер не паралельна осі абсцис, як було раніше – адже мова йде про похідні інвестиції, а вони зростають в залежності від зростання національного доходу. Зрушення лінії SS уверх, в положення SıSı, означає зростання збережень. Якщо точка рівноваги Е показувала на обсяг НД, рівний ОN, то тепер ситуація змінилась. Точка Еı, утворена у результаті пересікання лінії ІІ і лінії SıSı показує, що новій рівновазі між збереженнями і інвестиціями відповідає НД в розмірі Оnı. Величина NNı наочно ілюструє скорочення НД. Якщо раніше інвестиції в умовах рівноваги НД були в розмірі ЕN, то тепер, після зрушення кривої збережень, інвестиції складають величину ЕıNı.

Заштрихований трикутник показує як зменшуються, звужуються інвестиційні можливості в результаті збільшення збережень; відрізок ЕЕο показує скорочення інвестицій. Парадокс полягає саме в тому, що зростання збережень зменшує, а не збільшує інвестиції – висновок, який суперечить постулату класичної школи.

П.Самуельсон,, П.Хейне й інші вчені підкреслюють, що «парадокс ощадливості» характерний тільки для умов неповного використання основних факторів виробництва. Ми знову приходимо до висновку (як і у випадку з ефектом мультиплікатора), що ті чи інші ефекти, які описані економічною теорією, проявляються в рамках певних параметрів господарської системи.