Традиції та обряди як основа української етнопедагогіки

Переважно аграрний характер виробництва праукраїнців (І тисячоліття до н.е. - ІІ-ІХ ст. н.е.), української сім'ї у XVII - на початку XX століття передбачав формування у дітей відповіда­льного ставлення до праці, яке ставило за мету прищеплення їм життєвих навичок і трудових умінь. Змістом виховання і навчан­ня був реальний процес повсякденного, побутового і трудового життя людей, а основними засобами - спостереження, показ і ба­гаторазові повторення різних дій. Система підготовки дітей до праці будувалася в основному на народних традиціях, звичаях та обрядах. Багато з них виникло на грунті трудової діяльності та реальних людських взаємин і виконували функцію не тільки ре­гуляторів суспільної та особистісної поведінки, а й використову­валися як засіб передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду взагалі та морально-трудового, зокрема.

Звичаї та традиції виявлялися і в ставленні до природи, і в по­езії землеробів, і в усній народній творчості, і в давніх народних ремеслах, красі одягу, житла, і у виняткових законах гостинності, і в добрих правилах побуту та поведінки. Звичайно, зміцненню і закріпленню традицій та звичаїв сприяла релігія, під впливом якої знаходилася сім'я, основні етапи життя людини (хрещення, шлюб, похорон). Українцям імпонувала передусім загальнодо­ступна ідея соціальної справедливості у християнстві (рівність усіх перед Богом), єдність людської історії, засудження жорсто­кості, насилля і користолюбства, звернення до совісті, честі, ми­лосердя, "внутрішньої свободи" і людської гідності.

Зазначимо, що педагогічний аспект народних трудових тра­дицій, звичаїв, обрядів і свят є предметом дослідження етнопеда-гогіки (термін, введений академіком РАО, Г.Н.Волковим), на­родної педагогіки (вперше до цієї звернувся О.В.Духнович). Про­тягом останнього часу ця проблема досліджується в Україні

(С.Д.Бабишин, Т.І.Мацейків, М.Г.Стельмахович, Є.Ї.Сявавко, ЇО.Д.Руд^їїо та ін.).

Звичаї і традиції завжди закріплюють те, що досягнуте в гро­мадському та особистому житті, вони є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконували роль соціальних механізмів передачі новим поколінням взаємин стар­ших поколінь, відтворювали у молодіжному житті ці взаємини.

Система звичаїв і традицій нашого народу є результатом його виховних зусиль протягом багатьох віків. Через цю систему на­род відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер та психологію в історичному процесі зміни поколінь. Спадкоєм­ність поколінь, вірність дітей звичаям і традиціям батьків народ розглядав як основний закон свого життя. Звичаї і традиції вико­нують спільні для них соціальні функції: по-перше, служать за­собом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин; по-друге, здійснюють відтворення цих відносин у житті нових поко­лінь. Проте існують свої особливості і навіть деякі відмінності у трактуванні традицій та звичаїв, що особливо важливо у межах нашої проблеми дослідження. Головною умовою існування тра­дицій є їх збереження і передача. Традиція проявляється у вигля­ді усталених стереотип і зованих норм поведінки, звичаїв, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних елементів тощо. Тради­ції можуть бути сімейними, регіональними, національними, зага­льнолюдськими. За змістом вони можуть бути прогресивними, консервативними і навіть відкрито реакційними. Для успішного розвитку людського суспільства важливою є закономірність: ці­леспрямована діяльність людей веде до виникнення нових елеме­нтів культури - інновацій, які розвиваються в межах певного сус­пільства і традиціоналізуються.

Народні традиції є тим соціальним механізмом, за допомогою якого здійснювалися наслідування та спадкоємність підростаю­чим поколінням морально-трудового досвіду.

Узагальнений морально-трудовий досвід народу (в традиці­ях), природно, впливає на всі сторони суспільного життя: погля­ди, переконання, норми поведінки, звички і підтримується силою громадської думки. Цим самим з допомогою трудових традицій та інших соціальних механізмів створювалася модель формуван­ня особистості взагалі та її морально-трудового становлення зок­рема.

Характерною особливістю традицій є те, що вони включають емпірично відкриті і перевірені практикою способи трудової дія­льності людей та відповідної їх поведінки. Виконуючи функцію "залучення" підростаючої зміни до багатого морально-трудового досвіду, традиції служать провідним етнопедагогічним фактором, який справляє вирішальний вплив на здійснення передачі суспі­льних цінностей від покоління до покоління, на формування вну­трішньої єдності і національної своєрідності культури народу. Отже, вони сприяють тим самим цілеспрямованому розвиткові особистості.

Однак, зв'язок традицій з формуванням морально-трудових якостей, відповідальності особистості не прямий, а є для неї лише системою соціальних установок, ціннісних орієнтацій. Склад­ність тут, насамперед, у процесі перетворення знань, морально-трудового досвіду у переконання особистості. Головне, щоб вони стали особистісно значущими для молодої людини, тобто, щоб традиції інтегрувалися особистістю. Отже, народні трудові тра­диції - це морально-трудовий досвід народу, ідеали, засоби підго­товки підростаючого покоління до праці, котрі склались історич­но, передавалися з покоління в покоління стереотипізованим усталеним способом та підтримувалися силою громадської дум­ки.

Переважна більшість дослідників відзначає як компоненти традицій звичаї, обряди, ритуали, свята, ігри, іграшки, дитячий фольклор, усну народну творчість, продуктивну працю. Не запе­речуючи такого твердження, слід, очевидно, все ж уточнити при­значення звичаїв і визначити їх місце у формуванні ставлення підростаючої особистості до праці.

Звичаї - стереотипи поведінки, яких дотримуються спільності людей, соціальні групи за певних обставин, і які зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду, пе­редаючись від покоління до покоління. Вони є засобом соціаль­ної регуляції діяльності, яка відтворюється у певному суспільстві і є звичною для їх членів, а також можуть виступати прийомами, формами взаємовідносин у родинно-побутовій сфері та праці. Звичаї, котрі підтримуються моральними відносинами, назива­ють уподобаннями. Загалом, звичаї неофіційно і завжди підтри­муються громадською думкою. Трудові звичаї завжди фіксують елементи прийнятого в суспільстві способу трудового життя, то­му формування, закріплення та успадкування їх від покоління до покоління є важливим аспектом функціонування самого суспіль­ства. Трудовий звичай ніби вводить юну особистість у русло, яке прокладене попередніми поколіннями через детальну регламен­тацію трудових дій у конкретних практичних ситуаціях. Разом з тим, звичай, завжди даючи конкретні орієнтири у трудовій діяль­ності, не ставить вимог до духовних якостей людини. Саме тра­диція і вирішує вищезазначене завдання тим, що регламентує чі­тко ті морально-трудові якості, які необхідні для правильних (з точки зору народу) дій у конкретній сфері трудової діяльності.

Отже, традиція має безпосередню, а звичай - лише опосеред­ковану педагогічну спрямованість. Звідси звичай можна розгля­дати лише як форму вираження традиції, хоча "звичай" є значно старшим поняттям у історичному аспекті. Традиції ніколи не ді­ють без зв'язку із звичаями, вони завжди функціонують на основі останніх. Традиції доносять до нових поколінь зразки переко­нань, почуттів, установок, розкриваючи, в ім'я чого слід трудити­ся.

Характерно, що у етно педагогіці народний трудовий досвід базувався на емпіричних, буденних знаннях, реальних життєвих потребах, що дозволяє розглядати його як певну систему, котрій притаманні свої принципи виховання дітей та молоді. До найва­жливіших принципів формування у юних відповідального став­лення до праці, на наш погляд, доцільно віднести: виховання у праці; зв'язок з життям; природовідповідність; послідовність і наступність; систематичність; єдність поваги і вимог до особис­тості дитини; врахування вікових особливостей.