Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу.
У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І висловлюючися з приводу відкриття Київського університету, говорив: "Університет - це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету - поширювати російську культуру.
Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.
У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на 30 тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К.Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.
У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомовними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти українців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.
За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської культурної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обраного куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі професора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопочуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.
В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.
Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для нижчої і середньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський. О. Барвінський. В. Ільницький, А. Вахнянин. М. Полянський та ін.
Центром національного відродження в Україні був Харківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський - відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа, досліджувалася філософія Ф.Гегеля, І.Канта, І.Фіхте, Ф.Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В.Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б.Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).
Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С.Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М.Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича. С. Гогоцького, галицького філософа К.Ганкевича.
Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської громади" у діяльності Південно-російського відділення "Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського народу — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П.Житецький, В.Антонович.
Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атлас з оперативної хірургії "Анатомико-хирургические таблицы", які були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним уперше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.
Чимало зробив для розвитку хірургії в Україні Микола Іванович Пирогов. У 1856 р. М. І. Пирогова призначили на посаду опікуна Одеського навчального округу, де він порушив питання про відкриття університету в Одесі. У 1858 р. отримавши посаду опікуна Київського навчального округу, він сприяв розвитку і демократизації освіти. Пирогов був одним із видатних хірургів ХІХ ст., добре відомим не лише в Україні, але і за кордоном. Він працював майже в усіх ділянках хірургії, але особливо прославився у галузі кістково-пластичних операцій, воєнно-польової хірургії, десмургії.
Видатним хірургом був Микола Васильович Скліфосовський, професор Київського університету, завкафедрою Московського університету. М.В.Скліфосовський одним із перших почав впроваджувати в оперативну практику асептику і антисептику. Часто приїздив в Україну і оперував хворих у Полтавській міській лікарні, мав симпатії до українського національного руху.
Одним з перших професорів хірургії, які починали читати лекції українською мовою був декан медичного факультету Харківського університету Павло Михайлович Шумлянський. Наукові праці Шумлянського присвячені лікуванню вивихів.
Петро Андрійович Наранович займався розвитком урології, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, дуже вдало робив операції на очах.
Талановитим хірургом, основоположником вільної пересадки шкіри в Україні був Олександр Степанович Яценко.
З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медичний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет. В Одесі медичний факультет відкрито у 1900р.
Професорами терапії в Росії у XIX ст. були українські вчені-медики: Йосип Варвинський, професор Московського університету, Йосип Каменський-Гамета був професором Петербурзької медико-хірургічної академії та редактором "Военно-медицинского журнала". Професорами цієї академії були: Прохор Чаруківський, Іван Сміловський, Степан Андрієвський, Аркадій Альфонський був професором, деканом та ректором Московського університету, Яків Саполович був директором Петербурзького медико-інструментального заводу.
У XIX ст. розпочали свою працю два найвидатніші терапевти України Т.Г.Яворський та М. Д. Стражеско, їх обох вважають засновниками терапевтичних шкіл України.
Крім цього, в XIX ст. набувають широкого розвитку фармакологія, епідеміологія, акушерство, стоматологія.
Займалися науковою працею лікарі провінційних лікарень та працівники лікарських управ, міських та військових лікарень. Наукові розвідки та популярні медичні праці писали видатні громадські діячі-лікарі Модест Левицький, Іван Липа та Євген Озаркевич, засновник та директор "Народної лічниці" у Львові.
Після ліквідації кріпацтва почався розвиток земської медицини. Напрям її розвитку йшов від роз'їзної до стаціонарної медицини з улаштуванням амбулаторій, збільшенням кількості лікарських дільниць. Відкривалися земські акушерські і фельдшерські школи. В усіх 70 повітах налічувалося 50 земських акушерок та 150 лікарів.
3. Розвиток української мови та літератури. Розвиток культури в Україні надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі та Росії. Якщо у XVIII ст. російський уряд забороняє книгодрукування українською мовою, то в XIX ст. заборони стосуються освіти. Так, у 1817р. була закрита Києво-Могилянська академія як освітній центр України. Особливо негативне ставлення до української мови визначає вже згадуваний вище Валуєвський циркуляр, який у 1876 р. був підтверджений і доповнений пунктами Емського акта. Емським актом у Росії вводилася жорстка цензура на українські книжки, що ввозилися з-за кордону; заборонялося вживання української мови на сцені, при нотописанні.
Мовна політика в Галичині і Буковині з часу, коли вони опинилися під Австрією, також не сприяла вільному розвитку української мови. Так. якщо в 1787р. при Львівському університеті було відкрито Руський інститут, де на двох факультетах (філософському і богословському) окремі предмети викладались українською мовою, то вже в 1808 р. інститут було закрито під тиском польських шовіністичних кіл. Національно-культурному розвитку перешкоджали австро-польські реакційні сили. Намагання цісарського уряду латинізувати український алфавіт викликало так звану азбучну війну, проти цього виступив М.Шашкевич. Протести передової галицької інтелігенції, підтримані відомими європейськими славістами Ф. Міклошичем і П. Шафариком, змусили реакційні кола відмовитися від свого задуму.
Першу в Галичині граматику української мови створив 1829 р. І.Могильницький. У 1846 р. з'являється "Граматика української мови" Й.Лозинського. Під впливом революції 1848 р. в Австрії у Львові створюється культурно-освітнє товариство «Галицько-руська матиця», яке видавало книжки з різних галузей знань. Першою такою книжкою був "Буквар руський для шкіл в Галіції" (1848р.), згодом видано "Читанку для малих дітей" М. Шашкевича. У Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури.
В українських землях, які входили до складу Росії, розвитком мовознавства займались О. Потебня, П. Житецький, М. Михальчук, Б. Грінченко. Саме Б.Грінченко — автор першої книги "Рідне слово" для читання в школі українською мовою та "Української граматики". Велику мовну цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909рр.).
Питанням розвитку української мови значну увагу приділяв М.Грушевський. У збірці статей "Про українську мову і українську школу" він наводить висновок російської Академії наук про те, "що українська мова єсть, що се мова осібна від руської, або правильніше сказати — великоруської, що її ніхто не видумав, а вона існує... віковічно..."
Престиж української мови, віру у її великі можливості утверджувала й поширювала передусім українська література.
Початком нової доби в українській літературі було опублікування "Енеїди" І. Котляревського в 1798р. Основоположником української художньої прози був Г. Квітка-Основ'яненко. Його твори "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" близькі до сентименталізму. А твір "Конотопська відьма" є зразком, так званої, химерної прози.
Тематичні і жанрові обрії української літератури 20—30-х років збагатили своєю творчістю П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А.Метлинський.
На світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. У творчості він поєднав національне і загальнолюдське, "став велетнем у царстві людської культури" (І. Франко). Т. Шевченко був видатним поетом-романтиком. Прикладом романтизму є твори "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія". Творами реалістичного спрямування є його поеми "Кавказ", "Наймичка" та ін.
Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження ("Гайдамаки").
До політичної історії звертався у містерії "Великий льох", у таких творах, як "Швачка", "Іржавець", "Заступила чорна хмара". Поет звертався до минулого, сучасного й майбутнього, до земляків "мертвих, і живих, і ненарождених...", намагаючись звернути їхню увагу до проблем України.
Чільне місце в українській літературі другої половини XIX ст. посідає Пантелеймон Куліш — поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Він започаткував українську історичну романістику ("Чорна рада"), створив високохудожні переклади Біблії, творів В. Шекспіра тощо.
Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров — три постаті, які красномовно засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня і суспільна думка в 40—50-ті роки XIX ст. Підтверджували це і нові таланти, що вливалися до української літератури на рубежі 50—60-х років, зокрема авторка "Народних оповідань" Марко Вовчок (М. Маркевич), поети С. Руданський та Л. Глібов, прозаїки А. Свидницький та О. Стороженко.
Жанр реалістичної повісті розвинув І. Нечуй-Левицький. У його повістях відображено проблеми селянського життя ("Бурлачка". "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я").
З творчістю Панаса Мирного пов'язаний розвиток жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?").
"Буковинським кобзарем" називають Юрія Федьковича, активного діяча національного пробудження на Буковині. Його поезії сповнені щирого почуття і глибоких роздумів над проблемою людського існування (поема "Лук'ян Кобилиця", балада "Довбуш", вірші "Рекрут", "Святий вечір" та ін.).
Серед представників української прози 70—90-х років — письменники О. Кониський, Б. Грінченко, О. Пчілка (Східна Україна), О.Кобилянська, Т.Бордуляк, О. Маковей, А. Чайківський (Західна Україна).
Помітний внесок у розвиток української поезії зробили П. Грабовський та В. Самійленко. У їхній творчості відображено національні й філософсько-психологічні проблеми доби.
Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універсальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор літературного життя. Його творчість стала основою комплексного вивчення зв'язків української та світової культур.
Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у поезію.
Самобутність художнього мислення І. Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя".
Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка — "Смерть Каїна" і "Мойсей".
Прогрес у літературі 1. Франко широко пов'язував із вдосконаленням засобів психологізму ("Лель і Полель", "Перехресні стежки", "Украдене щастя"). Творчість Франка - новеліста належить до кращих зразків світової літератури.
Українська література на переломі XIX—XX ст. позначена новаторськими тенденціями. Поряд з відомими іменами (І. Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська) з'являються самобутні таланти (С. Васильченко, М. Вороний, А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В.Винниченко). Утверджуються нові ідеї, теми, образи, форми художнього вираження. На оновленні літератури позначився вплив європейського модернізму, мотиви якого властиві вітчизняній культурі XIX ст.
Першим з гаслами модернізму виступив український поет М. Вороний. У 1901 р. він надрукував відозву до українських письменників з проханням надсилати для задуманого ним альманаху "З-над хмар і долин" твори філософського спрямування. Він звернув увагу передусім на "естетичний бік" видання, мав на меті наблизити його до "новітніх течій", уникати творів грубо реалістичних з показом щоденного життя. Навколо виступу поета виникла літературна полеміка, у якій брали участь І. Франко, Леся Українка та ін.
У руслі модерністських пошуків формувалася творчість галицьких письменників. У 1906—1909 рр. діяло літературне об'єднання "Молода муза" (П.Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб та ін.).
Навколо літературно-мистецького видання "Митуса" об'єдналися поети неосимволістського напряму. На засадах символістської поезії стояли В.Бобинський, Р. Купчинський, Ю. Шкрумеляк, О. Бабій, М. Голубець, Л. Лепкий.
У 1909—1914 рр. група письменників-модерністів гуртувалася навколо київського журналу "Українська хата". Серед них — М. Сріблянський (Шаповал), М. Євшан, Г. Чупринка, М. Філянський.
4. Драматургія і театр. Музика. Проблеми національного самоусвідомлення і новочасного професійного рівня були визначальними для різних галузей українського мистецтва. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком п'єс І. Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, пізніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка.
Поява 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває нову главу української літератури і драматургії зокрема. Творчість І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у царині світського театру.
Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З домашнього аматорського театру генерал-губернатора Я. Лобанова- Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських виставах грав І.Котляревський, котрий у 1819—1821 рр. очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав 1819р. п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", де використав прийоми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги.
Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Основ'яненко, основоположник художньої прози в новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838).
З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788 — 1863) і К. Соленика (1811-1851).
М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. завдяки участі передових представників громадськості його викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821 — 1823), з 1824 р. — у Малому театрі в Москві.
Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту у Віденському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару.
У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, П.Саксаганський, М. Старицький.
У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Ємський акт 1876 р., циркуляр 1881 р.. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні традиції.
У 1890 р. 1. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".
Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І.Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них - "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.
З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934), її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.
Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.
У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.
Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.
На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С.Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.
Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — "Руський театр у Галичині", "Наш театр" та ін.
Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи.
Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.
Творчою лабораторією став один з найкращих тогочасних театрів — театр М. Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві.
М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М.Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства "Руська бесіда". Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В.Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.
Українська музика була невід'ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар української народної пісні.
Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком професійної української музики XIX ст. Українська пісня звучить в усіх музичних творах ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса, "Підгоряни" М. Вербицького, "Осада Дубна" П. Сокальского та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.
Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери. Д. Антонович пояснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру; фахової підготовки актори не мали, відсутньою була національна оперна традиція і, головне, не було державного опікування українською культурою.
Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський — оперний співак, драматург, що навчався у Київській духовній семінарії. У 1839р. М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери.
Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним лібрето першої національної опери "Запорожець за Дунаєм" (1862р.). Сюжет опери підказаний1 М. Костомаровим. Майже 20 років царська цензура забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив 1884р. М.Кропивницький.
У другій половині XIX ст. виникає система української музичної освіти. Відкрилися музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові.
Серед українських професійних композиторів вирізняється творчість П.Ніщинського і П.Сокальського. П. Ніщинський закінчив Афінський університет, де здобув ступінь магістра наук. В Одесі організував хори і керував ними. Вершиною його творчості вважається музична картина "Вечорниці", написана для п'єси Т.Шевченка "Назар Стодоля".
П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна".
Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М.Лисенко (1842—1912рр.) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професійної школи. Навчався у Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів).
Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому належать опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда», дитячі «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».
М. Лисенко – основоположник інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов’язаний розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних школах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські композитори К.Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць.
Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К.Стеценко та М. Леонтович.
Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Український музично-драматичиий театр, Харківський театр опери та балету.
Значну роботу з розбудови музичної культури у Західній Україні провадили композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Січинський, В. Барвінський, С. Людкевич.
У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р. — Вищий музичний інститут, з 1939 р. — державна консерваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли 9 філій музичного інституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших містах.
Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут у 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині у цьому приміщенні — театр ім. М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Руснак, Ф. Лопатинська, О. Носалевич, виконавська майстерність яких набула світового визнання.
У новій українській музиці одним з провідних діячів був В. Барвінський.
У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Лепкий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В.Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, Р. Купчинський, Л. Леонтович.
5. Образотворче мистецтво та архітектура У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля").
Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.
Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу").
Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя — К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна еволюція героя "Притчі про блудного сина" Т.Шевченка.
Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, які піднесли український побутовий жанр на новий рівень.
Створене 1870 р. у Петербурзі "Товариство пересувних художніх виставок" сприяло згуртуванню митців демократичного напрямку. З діяльністю Товариства пов'язаний розвиток художньої освіти, створення місцевих художніх об'єднань. У 1865 р, створена малювальна школа в Одесі, пізніше реорганізована в художнє училище. Важливим центром художньої освіти була Київська малювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко. В цій школі навчались українські живописці М Пимоненко, Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф.Балавенський та ін.
Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. В. Орловський відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу, його називали "шукачем сонця" — майстром сонячного пейзажу. Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, П. Левченко, І. Труш, К. Костанді.
Значний вплив на творчість українських художників в історичному жанрі мала картина І. Рєпіна "Запорожці". На початку XX ст. український історичний жанр досяг значного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красицький ("Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш ("Запорожці обідають"). Плідно працював в історичному жанрі М.Івасюк ("В'їзд Богдана Хмельницького в Київ", "Іван Богун під Берестечком" та ін.).
Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.
Оригінальним творчим мисленням відзначається Олекса Новаківський. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій Шептицький. О. Новаківський — найбільш послідовний представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори—"Музика квітів", "Ноктюрн", "Коляда", "Каштани і бузок" та ін.
На жаль, у цю добу монументальний український живопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернівцях (И. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Кирилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантійському стилі Володимирського собору в Києві (де поруч з російськими, польськими працювали й українські майстри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті, розписи Будинку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського "Чумацький Ромоданівський шлях").
Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульптори П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Микешин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. Позен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему—"Скіф" та "Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні портрети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруддя Т. Шевченка).
Слід також назвати численні скульптурні оздоби відомих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т.Ригера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будинку Політехнічного інституту у Львові; численні скульптури українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному театрі.
В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль класицизму. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. припадає будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.
У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий Оссолінеум (арх. II. Побіле та Ю. Бем).
В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається стильова єдність. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами їхньої забудови.
Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, виконані в стилі неокласицизму та "віденського бароко". В цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер розміщений університет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх промислів (арх. Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).
При забудові Києва домінує стиль "французького відродження". У такому стилі споруджено Український драматичний театр ім. І. Франка (арх. Г.Шлейфер, Є. Братман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).
Наприкінці XIX — початку XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.
У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бесарабський) у Києві (арх. Г. Гай), міська залізнична станція (арх. О. Вербицький), власний будинок знаменитого київського архітектора В. Городецького.
Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.
Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.
Лекція № 7
Тема: Культура України XX ст.
План.
1) Суспільно-історичні передумови розвитку культури.
2) Культурний розвиток України у 20 – 30 роках ХХ ст.
3) Розвиток української культури в другій половині ХХ ст.
Перша Світова Війна, революційні події 1917 – 1920 років, не дали можливості об’єднатися українському народу, він залишався роз’єднаним в межах двох держав: Польщі та Радянської федерації.
На початку 20-х років Радянська Україна була дуже економічно ослабленою. Промисловість була зруйнована, виробництво скорочено. Причинами такого стану були крім воєн ще: в політиці “воєнного комунізму” (1918 – 1921р). У ці роки вся промисловість і торгівля заборонена. Велика частина “старої” інтелігенції емігрувала за кордон. Практично всю владу в своїх руках зосередила комуністична партія.
“ Воєнний комунізм ” та економічна руїна викликали масове невдоволення більшовиками, особливо серед селян. В Україні діяли повстанські загони Махна, Врангеля та ін. Тому щоб уникнути селянської війни й укріпити свою владу комуністична влада вирішила запровадити НЕП (нову економічну політику) та українізацію.
НЕП передбачав накласти людей податками і дати можливість продавати рештки, дозволяли оренду та приватну власність. Це дало можливість покінчити з голодом а також ліквідувати повстанський рух, оскільки людям стало дещо краще жити і вони почали відвертатися від повстанців.
Політичному закріпленні влади більшовиками повинна була також “ українізація ” або “ обманна українізації ”, мається на увазі, що вона з самого початку була тільки прикриттям російського шовінізму.
Подібно до НЕПу це була вимушена, компромісна політика. Більшовики прагнули опанувати українське національне відродження (спричинене укр. революцією) і спрямувати його в напрямку соціального будівництва. Проте незважаючи на першопричини українізація була добрим стимулом розвитку укр.. культури, сприяла пробудженню націон.. самосвідомості.
1) Серед сприятливих чинників розвитку укр.. культури завдяки українізації було: введення на державному рівні обов’язкового вивчення української мови державними службовцями. (Відбулася українізація партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспит з укр.. мови, хто лінувався вивчити мову втратив роботу.)
2) Створення україномовної системи освіти. Українізація яка передбачала навчання в школах рідною мовою сприяла подоланню неписьменності. В Україні розгорнулася компанія щодо неписьменності. У 1923р. створено товариство “ Геть неписьменність ”. Протягом 20-х років неписьменність скоротилася з 76 до 43% дорослого населення. Протягом наступного десятиліття неписьменність була практично ліквідована.
Українізація спонукала інтелігенцію до співпраці з владою, до участі в освітній і науковій діяльності. Багато зробили для розвитку освіти наркоми: Григорій Гринько, Олександр Шумський і Микола Скрипник. Нарком освіти – Микола Скрипник щиро вірив у можливості поєднання комунізму з національним визволенням українців.
Українська наука в багатьох галузях вийшла на світовий рівень. Її головним центром стала Всеукраїнська академія Наук (ВУАН). Заснована ще в 1918р. урядом Скоропадського. Академія мала кілька секцій. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав М.Грушевський. У 1924р. він повернувся із закордону і був обраний академіком ВУАП. Членами секції були зокрема історик Д.Яворницький, філолог і сходознавець Агатангель Кримський. Повідним виданням українознавчих студій став журнал “ Україна ”. Грушевський продовжував роботу над головною працею свого життя – багатотомною “Історією України - Русі ”. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський, ботанік Володимир Лепський, мікробіолог й епідеміолог й епідеміолог Данило Заболотний. В цей же час формується і марксистка історична школа егідою Українського інституту марксизму - ленінізму в Харкові. Її лідером був Матвій Яв орський. Який прагнув дати марксизму інтерпретацію історії України. Поки що марксизм порівняно мирно співіснував з безпартійною наукою.
Література та мистецтво. Бурхливий розвиток укр.. літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу – розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад чисельних письменницьких об’єднань. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту – радянської літературно-художньої та просвітницької організації для якої було негативне ставлення до “ буржуазної ” культури минулого. Існувала наприклад пролетарських письменників. “ Гарт ” яку очолював Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.
Існували також групи непролетарських письменників: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти (Павло Тичина, Юрій Меженко), футуристи (Михайло Семенко).
Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917р В києві, були Микола Бура чек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Олександр Мурашко – митці різних напрямів.
Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богомазов.
- художник нудо – футурист. К. Малевич
- один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Символіка його чорного квадрату базується на символічності язичницької культури.
Новий напрям монументального мистецтва 20 ст. Започаткував М. Бойчук. Цей напрям неовізантизм в основі якого лежали особливості візантійського та давньоруського іконописного живопису. Творчість М. Бойчука, його учнів “ Бойчукіство ” Василя Сідляра, Івана Падалки, Софії Нелепинської вже в революційні роки склали школу укр.. монументалістів. З новими художніми засобами: кольоровою гамою, драматизмом зображених подій, філософським їх осмисленням, динамізмом образного мислення.
Таким чином 20-ті роки характеризуються відносно вільним розвитком літератури та мистецтва. Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Нова правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до методів прямого насильства в побудові “ соціалізму ”.
Колективізація. У 1929р. почалася суцільна колективізація – одна із трагічних сторінок укр.. історії. Вожді більшовизму були впевнені, що соціалізм неможливо збудувати без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі, тому почали зі створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів. (У роки НЕПу також створювались колективні підприємства, але значно повільніше. Існували і інші форми господарювання).
Влада примушувала здавати зерно за державними цінами, які були значно нижчі від ринкових. Селяни стали ухилятися від державних хлібозаготівель, тоді наказом Сталіна були прямі реквізиції зерна, як у роки “ воєнного комунізму ”. Це означало крах нової економічної політики. Внаслідок чого з неврожайної країни стяги на 33% більше хліба, ніж у попередньому році. У багатьох районах почався голод. Апогею голод почав узимку і навесні 1933р. Люди їли товчену кору дерев, солому, собак, жаб, кропиву і помирали від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки людожерства. Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідники називають цифри від 2,5 до 8 млн. чол.. Голодомори 30-х років співпали із масовими репресіями, які мали на меті знищити справжніх і потенційних противників режиму. Першою жертвою репресії стало селянство. Колективізація супроводжувалася ліквідацією “ куркульства ”. Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів, які не хотіли вступати в колгоспи. Одночасно репресії вдарили по українській інтелігенції.
Кінець українізації. Тоталітарна централізація і відродження імперської політики супроводжується до русифікації. Перші удари по українізаторах були завдані ще наприкінці 20-х років. Усунення Скрипника з посади наркома освіти і його самогубства в липні 1933р. означали крах політику українізації. В Україну прибули тисячі партійних функціонерів з Росії, які зайняли керівні посади в республіці. Витіснивши з них українців. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм. Українізація тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією. Було зменшено к-ть. укр.. шкіл, скоротився відсоток укр.. вчителів і науковців, закривалися укр.. театри, заборонялися п’єси укр.. мовою. Водночас почалося прославляння російської культури, підкреслювалася величина російської мови і російського народу. У всіх школах було запроваджене обов’язнове вивчення російської мови. Укр.. алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до російських.
Репресії торкнулися укр.. науки. В академії наук були проведені “ чистки ”. З 1929р. почали цькувати академіка М. Грушевського. Його було арештовано, проводились допити. Відданий історик помер 25 листопада 1934р. в Кисловодську під час хірургічної операції. В 1933р. звинуватили в націоналізмі й ув’язнений Остап Вишня. Вражений подіями застрелився Микола Хвильовий. Були репресовані галицькі інтелігенти, що повіривши в українізацію, приїхали до УСРР, серед них родина Крушельницьких – батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки “ Західна Україна ”. До концентраційних таборів були відправлені укр.. письменники: Микола Куліш, Михайло Драг-Хмара та ін. Репресіям підданий Михайло Бойчук. Був розіграний експериментальний театир “ Березіль ”, а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Були заборонені фільми Довженка. Наука в республіці поступово втрачала національний характер.
Продовжували творити П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан інші видатні письменники. Але свободи творчості вони вже не мали. Часто, щоб врятувати себе, їм доводилось прославляти партію і Сталіна. У 1934р. різноманітні літературні об’єднання були закриті і об’єднані в спілку письменників України. У мистецтві та літературі набували творчий метод під назвою “ соціалістичний реалізм ”. Творці канонів соц. Реалізму вважали його суттю “ історично конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку, життєву правду, виражену в художніх образах з позицій комуністичного світогляду ”. Найголовнішими рисами соц. Реалізму вважали народність, партійність, гуманізм.
Формально можна сказати, що соц. Реалізм це звичайний реалізм з певним романтичним додатком. Намагалися проказати бажане дійсність. Як і в мистецтві ікони в к-рі соц. реалізму не твір повинен бути схожий на реальність, а реальність на твір. Канонізовано було не багато особистостей, імена яких називалися вулиці і колгоспи: Дзержинського, Горького, Кірова та ін.
Розвиток культури в 2 пол. 20 ст. Після другої світової війни український народ повернувся до життя в надзвичайно важких умовах. Великих втрат зазнало народне господарство. Тому проводилась активна відбудова народного господарства, передусім індустріальних центрів. У важкому стані знаходилось сільське господарство. У 1946р. на Україні знову голод. На селі продовжуються репресії. Вони тепер уже присутні і у західній Україні, яка була приєднана до її східної частини. Тут також відбувається колективізація.
Незважаючи на перемогу у війні комуністична влада була переконана, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Велике занепокоєння викликало те, що багато радянських людей жили в зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах і потрапили в полон, зазнали впливу західного способу життя. Крім того до складу СРСР. було приєднано великі території людей які ставились до його ідеології критично. Тому продовжується ідеологічна чиста, наступ на “ буржуазну культури”. Наприклад впали звинувачення в націоналізмі на вірш В. Сосюри “ Любіть Україну ”, а його автора спочатку “ ізолювали ”, а потім змусили опублікувати каяття. Найбільшим напрямком в культурі радянської України 2 половині 20 століття продовжує залишатися соціалістичний реалізм. Проте значущою для культурного розвитку України цієї епохи є час кінця 50-х початку 60-х період правління в СРСР Хрущова.
З приходом до влади М. Хрущова почалась десталінізація, критика культу особи Сталіна, яка дала можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед людей зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З’явилися нові періодичні видання, “ Радянське літературознавство”, відновився журнал “ Всесвіт ”.
Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії укр.. літератури та літературної мови, історії укр.. мова. З музеїв, виставок вилучали картини, скульптури присвячені “ вождю всіх народів ”. Митці України почали шукати нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму 150-річчя від дня народження Шевченка у Москві було споруджено пам’ятник поету. У Львові відкрито пам’яткик І. Франку. У 1962р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалася галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. Лібералізація і десталінізація мали позитивне значення і в укр.. літературі. У цей час були написані “ Зачарована Десна ” і “Поема про море”. О. Довженка, “ Людина і зброя ” Олеся гончар. Припинилися нападки на письменників.
На розвиток укр.. культури, на громадянське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які отримали назву “ шестидесятники ”. Твори цих літераторів важко пробивалися на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, розповсюджувалася у рукописах. Серед зачинателів руху “ шестидесятників ” були Ліна Костенко і Василь Симоненко. Вони виступили проти фальшу в зображенні дійсності, відстоювали національно – культурне відродження. Великий інтерес викликали поетичні збірки Л. Костенко, Д.Павличка, І. Драга. До них приєдналась молодь яка хотіла зламати шаблони, знайти нові зображувальні форми, позбутися догматизму.
Аналогічно ситуація існувала і в живописі “шестидесятників”. Прикладом цього є творчість Опанаса Заливахи, який в стилі авангарду відтворював укр.. національну тематику. Модернізм розвивали і інші художники Алла Горська, Іван Марчук.
Проте в середині 60-х років після зміщення з посади М.Хрущова всі новації в культурі були припинені. Почалася хвиля арештів і судових процесів. У Києві в 1963р. було схоплено приблизно 2-х десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. Пожвавлення культурно-національного життя змінилося новітньою активною русифікацією України яка існувала з сер. 60-х до кін. 80-х років.
Кращі умови національного відродження стало можливе тільки із здобуття Україною незалежності.
Незалежна Україна конче відчувала потребу опрацювання законодавчої влади в галузі культури.
Важливий документ який схвалила Верховна Влада України 19 лютого 1992р. стали “ Основи законодавства по культуру ”. Ця програма фактично покінчила з тоталітарним минулим і ставила розвиток культури на приоритетний шлях.
Важливу роль у розвитку культури почала займати укр.. інтелігенція. У вересні 1991р. відбувся форум інтелігенції України, який поставив перед елітою конкретні завдання участі в державотворчому процесі.
На початку 1992р. затверджено новий склад Комітет для присудження Державних премій ім.. Т. Шеченка. На відміну від попереднього, куди входило багато компартійних функціонерів, до нього увійшли: Олесь Гончар, Іван Драг та ін.
Важливим напрямом культурного процесу є повернення в Україну її культурних цінностей. Створено урядову Комісію з питань повернення культурних цінностей, яку очолив доктор мистецтвознавства О. Федорук.
Значними подіями в укр.. культурному житті 90-х років стали Другий фестиваль сучасної української пісні “ Червона рута ” в м. Запоріжжя.
Розпочався громадсько-державний рух за відродження відродження давніх українських столиць. На належному рівні встановлено 350-річчя від дня народження гетьмана Івана Мазепи, 400-річчя з дня народження Б. Хмельницького. Певних успіхів було досягнуто в переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи.
За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зростала з 43,5 до 67,7. Водночас у східному та південному регіонах через спроби сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.
Сама лише заява Л. Кучми про можливість надання російській мові статусу офіційної послужила керівництвом до дії антиукраїнським силам в системі освіти. Не був підписаний закон про впровадження українського навчання. В запланованих відкрити на Луганщині 67 україномовних класів не відкрито жодного. Різко знизилися темпи відкриття україномовних класів Миколаївській, Сумській, Одеській області. До єдиної української школи в м.Донецьку батьки довозять дітей за 60 км.
Практично не виконувалася директива міністра оборони про впровадження укр.. мови у війську, а після перемоги в 1994р. Л.Кучми на президентських виборах, що директиву попросту скасують.
Економічна криза в Україні відсутність належної державної підтримки спричинили негативні тенденції преси і книговидавництва. Спочатку накреслилась позитивна тенденція до збільшення українських видань, газет, журналів. Побачили світ раніше недоступні читачеві видання літератури укр.. еміграції, С. Гординського.
Практично у кожному обласному центрі з’явилися нові видавництва в т.ч. приватні (Дитяче видав. “А-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”- яке заснував І. Малкович).
