Умови й загальна характеристика розвитку культури України.
У XIV — першій половині XVII ст. культура України розвивалася в складних умовах. Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, тяжкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські іга нестерпне гноблення польських, литовських, угорських, молдовських, турецьких і українських феодалів, що його зазнавали народні маси, — все це гальмувало розвиток продуктивних сил, формування української народності і становлення української національної культури. Та й за цих несприятливих умов культурний поступ в Україні не припинявся. Українська культура розвивалась на основі вітчизняних традицій попередніх віків, чуйно реагуючи на нові соціально-економічні й політичні процеси, що їх переживало українське суспільство. Одночасно з цим в Україні ширилися ідеї європейського Відродження, Ренесансу (від франц. Renaissance — Відродження) XIV — XVI ст. Це, передусім, були ідеї Гуманізму (від лат. hymanus — людський, людяний) і Реформації. Гуманісти виступали проти феодально-релігійної ідеології, церковних догм, проти підпорядкування життя людини церковним канонам, проти проповіді аскетизму, за право людини на вільний розвиток і земне щастя. Діячі української культури, ґрунтуючись на рідній спадщині, зокрема часів Київської Русі, і виявляючи підвищений інтерес до античної культури, творчо запозичуючи ідеї європейського Відродження, намагалися вивільнити інтелектуальну діяльність людини з-під влади церкви, поширювати в народі освіту й наукові знання, підносити його людську гідність, розвивати українську мову й національну культуру. Для цього засновувалися школи, налагоджувалося книговидання, розвивалися світські науки — логіка, філософія, астрономія, природознавство, історія, література та ін. Нові, гуманістичні ідеї й стиль Відродження проникали в живопис, музику, театр та інші галузі мистецтва. Роль культури у визвольній боротьбі українського народу.
Важливою рисою формування й становлення української культури, особливо з другої половини XVI і в першій половині XVII ст., була підпорядкованість її розвитку і інтересам визвольної боротьби-українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти наступу католицизму й унії. Одночасно із збройною боротьбою на Україні дедалі ширше розгорталася ідеологічна боротьба, спрямована проти намагання польських феодалів і католицького духівництва денаціоналізувати й окатоличити українське населення. В ідеологічній боротьбі, в якій український народ відстоював свою національну самобутність і незалежність, своє право на історичне існування, найактивнішу участь брало міське населення, оскільки міста були економічно більш розвинені, а міські жителі більш освічені й консолідовані. У центрі ідеологічної боротьби стояли створені міщанами церковні братства, які протистояли католицизму й унії, дбали про підтримку православних церков і монастирів, про створення шкіл і розвиток освіти, про заснування друкарень і видання літератури, особливо полемічної, а також підручників і т. ін. Наприкінці XVI ст. у культурному житті України особливо велику роль відіграли міста Львів і Острог, а з початку XVII ст. центром освіти і науки став Київ.
2. Розвиток мови, книгописання і книгодрукування. Однією з найважливіших ознак народності і нації та необхідною умовою розвитку національної культури є наявність єдиної мови, яка обслуговує всі класи і є загальнонародною. Уже в літературних пам'ятках XIV — XV ст. чітко відбито риси, властиві українській мові. У XVI — першій половині XVII ст. українська мова, особливо розмовна, розвивалася далі. Офіційно-канцелярською, державною мовою в Литовській державі була «руська мова», що склалася на основі староруської мови часів Київської Русі. «Руська мова» стала важливим етапом у формуванні української і білоруської національних мов. До цієї мови дедалі активніше вливалися елементи народної, «посполитої» мови, якою говорили народні маси.
Цікавою пам'яткою, в якій яскраво відбився процес формування української мови, є так зване Пересопницьке євангеліє — рукописний переклад євангелія «из языка болгарского на мову рускую», тобто з книжної церковнослов'янської мови на мову «просту», близьку до тодішньої народно-розмовної української мови. Переклад здійснено у 1556—1561 pp. у місті Пересопниці на Волині (тепер село Рівненського р-ну Рівненської обл.) поповичем з міста Санока Михайлом Васильовичем і архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм. Від назви монастиря, якому євангеліє довгий час належало, воно й дістало свою назву.
Найяскравіше формування української мови і участь народних мас у творенні духовної культури виявилися в усній народній творчості. У XIV — першій половині XVII ст. продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми початками сягає в давнішні часи,— весільні пісні, поховальні голосіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо.
Та особливе місце в усній народній творчості цього періоду займають історичні пісні та народні думи — героїчний епос України. Найбільш ранні думи належать до XV — XVI ст. У думах, поряд із змалюванням трагічної долі невільників у турецько-татарському полоні, оспівується боротьба проти турецько-татарських загарбників, проти польсько-шляхетських гнобителів, показується відвага й хоробрість борців, героїв-богатирів — селян, козаків та їхніх ватажків Байди, Сагайдачного, Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та ін.
Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг і початок та розвиток друкарства. Велику роль відіграло зародження в Кракові й Чорногорії наприкінці XV ст. видання книг кирилицею на церковнослов'янській мові. У 1491 р. у Кракові міщанин із Франконії німець Швайпольт надрукував кириличним шрифтом богослужебні книги «Октоїх», «Часослов» і «Псалтир». Ці книги мали велике поширення в Україні, а через неї і в Росії.
У Великому князівстві Литовському книгодрукування почав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина (бл. 1490—1540 рр.). Спочатку у Празі у 1517 р. він видав церковнослов'янською мовою «Псалтир» і частини «Біблії». Переїхавши до Вільно, Скорина видав «Малу подорожню книжицю» (1522 р.) та «Апостол» (1525 р.).
В Україні книгодрукування розгорнув російський першодрукар Іван Федоров, який після видання разом із своїм помічником Петром Мстиславцем у Москві першої відомої датованої друкованої книги в Росії «Апостола» 1564 р. і «Часовника» 1565 р. внаслідок переслідувань вищого духівництва й частини боярства змушений був перейти за «литовський рубіж». У 1572 р. Федоров з Білорусі перебрався до Львова і у 1573 р. на кошти, зібрані небагатими міщанами, заснував там друкарню. З неї у 1574 р. вийшов «Апостол» — перша друкована книга в Україні, що повторювала московське видання цієї книги. Того ж року Федоров надрукував і другу книгу — перший східнослов'янський «Буквар».
Через брак коштів Федоров уже в 1575 р. залишив Львів і влаштувався спочатку управителем маєтку Дерманського монастиря на Волині, а через деякий час знову зайнявся влаштуванням друкарні, тепер у м. Острозі. У цій друкарні, що містилася поруч з відомою Острозькою школою, в 1580 р. була надрукована «Книга нового завіту», а в 1580—1581 pp. — славнозвісна «Острозька біблія», перше повне видання біблії в перекладі на старослов'янську мову.
З Острога Федоров повернувся до Львова, де й помер 5 грудня 1583 р. Друкарня Федорова, що через борги перейшла до рук кредиторів, незабаром була викуплена Львівським братством.
Після заснування Федоровим друкарень у Львові й Острозі наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. виникли і діяли також інші друкарні — Дерманська, Рахманівська, Луцька братська, Кременецька на Волині, Стрятинська, Крилоська біля Галича, Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та деякі ін.
3. Освіта, наука і література. Про стан шкільної освіти в Україні у XIV — XV ст. документальних даних дуже мало. Тоді школи, мабуть, існували при монастирях, церквах, благодійних установах і в маєтках деяких феодалів. Учителями здебільшого були дяки, що навчали дітей елементарної грамоти, молитов, церковного співу. Окремі українці здобували знання в школах Польщі, Чехії, Німеччини, де наука на той час досягла більш високого рівня. Так, син ремісника з М.Дрогобича (Східна Галичина) Юрій Котермак (Юрій Дрогобич) (1450—1494 рр.) закінчив Краківський університет, дістав у ньому ступені бакалавра і магістра, потім перейшов у Болонський університет (Італія), де здобув ступінь доктора, викладав астрономію і медицину, в 1481 — 1482 pp. був ректором. У 1483 р. у Римі вийшла книга Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року», в якій автор подав багатий матеріал з астрономії і географії, виклав оригінальні думки, зокрема зробив першу в друкованій літературі спробу визначити географічну довготу міст нашої країни. Ця книга є першою відомою нам книжкою, надрукованою автором з України.
У другій половині XVI — першій половині XVII ст., у зв'язку з наступом католицизму й насадженням в Україні уніатства, з одного боку, та розгортанням визвольного руху — з другого, загострюється боротьба і в галузі шкільної освіти.
Єзуїти після відкриття у 1570 р. у Вільні своєї колегії, що незабаром була перетворена на академію і стала одним з найбільших єзуїтських освітньо-ідеологічних центрів у всій Речі Посполитій, наприкінці XVI — на початку XVII ст. у містах України (й Білорусі) відкрили цілу низку своїх колегій — у Ярославі, Замості, Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Острозі та в деяких інших містах. Суворо регламентоване, навчання в єзуїтських колегіях було схоластичним, підпорядкованим вихованню фанатичної відданості католицизму. Відкривалися й уніатські школи.
Та основна маса українського народу, за винятком частини найбільших феодалів, що полонізувалася, залишилася вірною православ'ю і не посилала дітей навчатися ні до єзуїтських колегій, ні до уніатських шкіл.
Найважливіше значення мали православні слов'яно-руські школи, що були дійовим знаряддям у боротьбі українського народу проти польсько-католицького наступу. Серед цих шкіл одне з перших місць належало Острозькій школі, відкритій близько 1576 р. зусиллями й на кошти українського князя К. Острозького (1526—1608 рр.). Першим ректором цієї школи був відомий письменник Герасим Смотрицький, учителями — видатні культурні діячі — Іов Княгиницький, Дем'ян Наливайко (брат Северина Наливайка) та ін. Навчальний процес в Острозькій школі стояв на рівні тодішніх вищих протестантських і польських шкіл — академій. У ній викладалися мови — грецька, латинська, польська, слов'яно-руська, а також «сім вільних наук» — трівіум (граматика, піїтика, риторика} і квадрівіум (діалектика, математика — арифметика і геометрія, астрономія і музика). З Острозької школи вийшло багато видатних письменників, учених, політичних діячів, зокрема Мелетій Смотрицький, Петро Сагайдачний та ін.
Острозька школа мала значний вплив і на організацію та постановку навчання в братських школах. Першою такою школою стала заснована у 1586 р. Львівським братством школа у Львові. Наприкінці XVI — на початку XVII ст- братські школи діяли також у Рогатині, Городку, Перемишлі, Більську, Кам'янці-Подільському, Галичі, Замості, Холмі, Вінниці, Немирові, Луцьку. У Києві братська школа заснована в 1615 р. Першим її ректором був вихованець Львівської школи, відомий письменник Іов Борецький, пізніше київський митрополит.
Братські школи мали демократичний характер, у них навчалися діти міщан, козаків, нижчого духівництва, дрібної шляхти. У школах вивчали старослов'янську, а часто й народну українську мову, польську й латинську мови, а також «сім вільних наук».
У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу, яка в 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою, внаслідок чого виникла Києво-братська, або Києво-Могилянська колегія. Уже з перших років свого існування ця колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів і польських академій.
Крім братських шкіл, на Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст- при церквах у селах і слободах існували численні парафіяльні, «дяківські» школи, в яких навчалися діти селян і козаків. Подібні школи виникли і на Запоріжжі.
Перші шкільні підручники. Передові вчені піклувалися про забезпечення шкіл підручниками. У 1591 р. у Львівській братській школі було складено і видано греко-слов'янську граматику— «Адельфотес» («Братство»), за якою учні навчалися грецької і старослов'янської мов. У 1596 р. у Вільні надрукована «Граматика словенська», автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. У 1619 р. вийшла в світ у друкарні того ж Віленського братства «Грамматика словенская» Мелетія Смотрицького, сина відомого полеміста Герасима Смотрицького. За граматикою Смотрицького, яку Ломоносов назвав «вратами учености», близько 150 років навчалися мови учні російських, українських, білоруських і частково сербських та болгарських шкіл.
Велике значення мала також книга ученого-лінгвіста Памви Беринди «Лексикон славеноросский и имен толкование», надрукована в Києві у 1627 р. У цій книзі було перекладено з слов'янської на тодішню українську мову 8 тис. слів.
Широка мережа шкіл в Україні, високий рівень організації навчальної роботи в них мали велике значення як для розгортання боротьби проти наступу католицизму й унії, так і для поширення грамоти і знань серед народу взагалі.
Література. Піднесення визвольної боротьби проти гніту шляхетської Польщі, боротьби проти католицизму й унії, становлення української мови, злет усної народної творчості, початок книгодрукування, активізація освітньої діяльності, зростання національної свідомості українського народу — все це спричинилося й до інтенсивного розвитку української літератури.
Розвивалася оригінальна і поширювалася перекладна література. Як і раніше, з'являлися твори ораторсько-проповідницької (проповіді, повчання, учительські євангелія), житійної, паломницької літератури, історичні твори — літописи. Одночасно з традиційними жанрами в літературі виникали і нові жанри — посвяти, передмови й післямови до друкованих книжок і різноманітного типу вірші — епіграми, емблеми, панегірики, декламації, інтермедії, полемічні, історичні, морально-дидактичні вірші та ін. У віршах прославлялася боротьба проти ворогів, оспівувалася вірність вітчизні.
Та найбільше значення мала полемічна література, що особливо розвинулася у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язку з посиленням польсько-шляхетського гніту, наступу католицизму на Україну і насильницьким насадженням унії. Відомо близько 140 полемічних творів з часів XVI — першої половини XVII ст., з яких близько 80 написано католиками та уніатами і близько 60 — православними.
Письменники-полемісти — вихідці переважно з українського міщанства, православного духівництва, дрібношляхетської інтелігенції — з величезною пристрастю викривали агресивні наміри папи римського й католицизму взагалі щодо Сходу, українських і білоруських земель зокрема, таврували ганьбою колонізаторську політику шляхетської Польщі, доводили неправомірність введення церковної унії в Україні і Білорусі, виступали проти національно-релігійного гніту, на захист православ'я, національної незалежності українського народу. Виступаючи з протестом проти національно-релігійного гніту, полемісти стояли на неоднакових позиціях.
Першим значним полемічним твором була книга відомого діяча української культури, першого ректора Острозької школи Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного», що вийшла в Острозі у 1587 р. Головна увага автора зосереджена на викритті ворожості українському народові папства, католицизму, на правдивому показі соціальних антагонізмів, тяжкої праці поневолених селян, людей «бідних, убогих», над якими свавільно знущаються пани.
Видатним полемістом кінця 80 90-х років XVI ст- був Стефан Зизаній (Тустановський), який походив з родини мірошника з села Тустановичі (звідси — Тустановський), що на Галичині. Він виступав як з полум'яними антикатолицькими й антиуніатськими усними проповідями, так і з пристрасними полемічними творами.
Особливої гостроти полеміка між православними й католиками та уніатами набрала після того, як у 1596 р. Брестський собор офіційно проголосив церковну унію. У 1597 р. у Вільні польською, а в 1598 р. в Острозі тогочасною українською літературною мовою вийшов один з найвизначніших полемічних творів — «Апокрисис, албо отповЪдь на книжкы о сьборе Берестейском..», тобто відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги про Брестський собор. Автор сховався за псевдонімом Христофора Філалета.
Спростовуючи твердження Скарги, автор виступає проти зазіхань папи й католиків на українські й білоруські землі, таврує користолюбство, моральний розклад і розбещеність українських магнатів і відступників-єпископів, відстоює права українського й білоруського народів на демократичне влаштування як світських, так і церковних справ.
Наприкінці 1605 чи на початку 1606 р. було написано анонімний трактат «Пересторога зло потребная на потомные часы православным христіаном». В образній, гостро полемічній формі автор розповідає про історію Брестської унії, про жалюгідний стан православної церкви і тяжке життя православних, про гніт польських магнатів в Україні, гнівно картає відступництво від православної віри великих українських феодалів і єпископів.
Глибокою емоційною наснагою, високим патріотичним пафосом і болем за тяжку долю вітчизни сповнений твір Мелетія Смотрицького «Тренос» («Плач»), опублікований у 1610р. польською мовою у Вільні. Цей твір написаний у формі голосіння-плачу Матері — православної церкви, зверненого до дітей—українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за лихою мачухою — католицькою церквою. Смотрицький різко засуджує церковну унію, надзвичайно образно викриває загнивання римсько-католицької церкви, називаючи служителів Ватикану «італійськими бандитами».
Важливим твором, спрямованим проти католицизму й унії, була «Протестація», складена у 1621 р. нововисвяченим митрополитом Іовом Борецьким від імені «народу руського». Виводячи походження українського народу з далекого минулого, з «Яфетового насіння», високо оцінюючи героїзм його, особливо козацтва, у боротьбі проти ворогів, підкреслюючи близькість українського і російського народів, автор різко протестує проти польсько-шляхетського гноблення, закликає народ протистояти йому, вірить у перемогу народу.
Одним з найгрунтовніших полемічних творів, спрямованих проти унії на захист православ'я, була книга Захарія Копистенського, вихованця Львівської братської школи, активного діяча Київського братства, написана в 1619—1622 pp. Ця книга мала назву «Палінодія, или Книга обороны кафолической святой апостолской всходней Церкви...» Копистенський, доводячи неправомірність унії й панування католиків в Україні, з великим патріотичним піднесенням говорить про свій народ і його історію. Автор оптимістично дивиться на майбутнє українського народу, який, вважає він, не примириться з іноземним гнобленням.
Вершиною розвитку полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського (1545—1550 рр. — прибл. 1620 р.), що серед письменників-полемістів займає особливе місце. Безпосередньо він не був пов'язаний ні з братським рухом, ні з шляхетською православною опозицією. Походив із Судової Вишні, містечка у Східній Галичині (тепер Львівської обл.). На знак протесту проти польсько-шляхетського режиму Вишенський став ченцем Афонського монастиря, що був тоді одним з найбільших центрів чернецтва (півострів Афон в Егейському морі). Своїми поглядами Вишенський відрізнявся від інших полемістів. Він виступав із рішучим протестом не тільки проти національно-релігійного, а й соціального, класового гноблення, на захист простих людей — селян і міщан. Вся його творчість пройнята глибоким демократизмом, любов'ю до простого народу, ідеями соціальної рівності. Разом із тим Вишенський був полум'яним патріотом своєї вітчизни, ратував за її національно-релігійну незалежність, за її визволення з-під гніту іноземців, за вільний розвиток.
До нас дійшло 17 творів Вишенського — листів і послань, які він надсилав з далекого Афону своїм землякам на батьківщину. Серед них найголовніші: «Извещение краткое о латинской прелести», «Послание до всех обще, в Лядской земли живущих», «Писаніе к утекшим от православное в-вры епископом», «Обличение діавола-миродержца» та ін. У своїх творах Вишенський картає не лише магнатів, шляхтичів, Ватикан, католицтво, уніатів, він із величезною силою викриває всі вади сучасного йому феодально-кріпосницького ладу, весь уклад життя Речі Посполитої. З все спопеляючою ненавистю, презирством і сарказмом він змальовує розкіш, розгул і розбещеність світських і духовних феодалів, грабування, гноблення й визиск народних мас, рішуче виступає на захист православ'я, проти унії, католицизму та єзуїтів, з великою любов'ю і співчуттям висловлюється про поневолених панами бідняків, «хлопів», селян і міщан. Характеризуючи в «Посланий до вевх обще, в Лядской земли живущих» загнивання всього суспільства в Польській державі, автор говорить, що в «Лядській землі» нема ні віри, ні надії, ні любові, ні правди, ні справедливості суду: «Ибсть места цълого от гріховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнилство, все огнь пекелный, все болъзнь, все грЪх, все неправда, все лукавство, все хитрость, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтание, все свнь, все пара, все дым, все суета, все тщета, все привидъние — сущее ж нъсть ничтоже. Нъсть где плястра приложнти на исцвление нвкоея части. Все смертоносный гръх, все пеклом, адом і геєною въчною смрьдит!».
Змальовуючи загальне загнивання суспільства, царство «діавола-миродержца», Вишенський не закликав до повалення існуючого ладу. Порятунок він бачив у покаянні, в моральному очищенні, «исправлении», відмові від земних благ, в переході до «царства божого», де всі рівні перед богом. Але величезний викривальний пафос, нищівна критика всього феодального ладу, що міститься в творах Вишенського, об'єктивно закликали народ до боротьби, до знищення польсько-шляхетського режиму. І. Вишенський увійшов в історію нашого народу як великий письменник-демократ, полум'яний патріот, борець за волю народну.
ні XVI ст. продовжувалися традиції історичного літописання. Проте через численні війни, усобиці, пожежі, руйнування міст і сіл історичних творів збереглося дуже мало. Залишились переважно так звані литовські, або західноруські, літописи, написані тодішньою руською мовою. Оскільки українські й білоруські землі у той час входили до складу Литви, в цих літописах подаються матеріали з історії України, Білорусі, Литви. Найзначнішим для української історіографії XV — початку XVI ст. є так званий Короткий Київський літопис, що становить частину Супрасльського рукопису (від назви Супрасльського монастиря поблизу Білостока, якому належав рукопис). Цей літопис охоплює 862—1515 рр., але найцінніші відомості з історії України наводяться в останній його частині, де викладаються події з 1491 по 1515р.
З другої половини і особливо з кінця XVI ст. і в першій половині XVII ст. інтерес до минулого українського народу зростає. Серед літописів цих часів чільне місце займає Густинський літопис, список якого знайдено у Густинському монастирі біля Прилук на Полтавщині. Невідомий автор, творчо використавши значну кількість джерел і давньоруських літописів, польських хронік та ін., виклав історію від Київської Русі до 1515 р., а потім описав зародження козацтва, розповів про введення унії та нового календаря і довів виклад до 1597 р. Він виступає на захист українського народу, православної віри, засуджує польсько-шляхетське гноблення України.
Другий літопис, завершений у першій половині XVII ст., — це літопис Острозький (очевидно, автор походив з Острога), який є компіляцією з польської хроніки Мартина Бєльського і охоплює події від 1500 до 1636 р.
Важливими є також літописи, в яких оповідується про події першої половини XVII ст., зокрема про селянсько-козацькі повстання — це літописи Львівський і Хмільницький, написання яких було завершено десь на початку
другої половини XVII ст.
Зародження театру і музики.
4. Мистецтво. У XIV — першій половині XVII ст. з формуванням української народності та її культури розвивалось і мистецтво, в якому дедалі більше виявлялися національні риси.
Зароджується театральне мистецтво. З'являється віршована шкільна драма, в якій переважали релігійні та міфологічні сюжети і акторами в якій здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій. Особливого розвитку набула шкільна драма в Острозькій школі та Києво-Могилянській колегії. Зароджується також комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувалися в антрактах між актами драми. Вперше дві українські інтермедії були виконані між актами польської драми Якуба Гаватовича «Про усікновення голови Івана Предтечі», поставленої в 1619 р. на ярмарку в містечку Кам'янці-Струмиловій у Східній Галичині.
У XVII ст. бере свій початок і вертеп — ляльковий театр. Вистави відбувались у своєрідній двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі показувалися вистави на релігійні сюжети, а. на нижньому — з народного життя.
Розвивалася і музична культура, основою якої була усна пісенна народна творчість. Тексти і мелодії до народних дум та історичних пісень складали переважно народні поети, композитори — кобзарі, бандуристи, вони ж були і виконавцями цих творів. Кобзарі оспівували героїчну боротьбу та перемоги народу над турками, татарами, польськими шляхтичами та іншими загарбниками й поневолювачами. Улюбленими народними музичними інструментами була бандура, кобза, сопілка, дудка, в Карпатах — трембіта. Народна музика й танці (козачок, метелиця, веснянка та ін.) були дуже популярними.
Музика широко вивчалася в братських школах. У школах при церквах, монастирях, у маєтках окремих феодалів існували хорові капели.
Десь до XVI ст. в Україні, як і в Росії та Білорусі, церковний хор був одноголосим, нотний спів був безлінійний і позначався спеціальними знаками, поставленими над складами і словами тексту богослужебних книг. З XVI ст., особливо з його кінця, церковний спів став багатоголосим, так званим партесним (від латинського partes, тобто ноти окремих зошитів (партій) для окремих голосів мішаного жіночого і чоловічого хорів).
Архітектура і образотворче мистецтво.
Архітектура і образотворче мистецтво України XIV — першої половини XVII ст. розвивалися на самобутній давньоруській основі.
Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво й живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людей, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів — з другого.
На Україні в різних місцевостях широко будувалися замки й укріплення. Кам'яні замки здебільшого споруджувалися на Правобережжі, насамперед на Поділлі і Волині, а також у Східній Галичині, на Північній Буковині й Закарпатті (Луцьк, Володимир-Волинський, Кам'янець-Подільский, Острог, Львів, Хуст, Мукачеве та ін.). Укріплення міст Лівобережжя, де не було багатих покладів каменю, а лісу вистачало, здебільшого зводилися земляні й дерев'яні (Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль, та ін.). Як фортеці часто будувалися й культові споруди — церкви і монастирі (церква у селі Сутківцях на Поділлі, Дерманський монастир на Волині, церква Богоявления в Острозі та ін.). Архітектори України вміло поєднували в будівництві український національний стиль з кращими надбаннями європейського ренесансу. Так, на самобутній національній основі з творчим урахуванням досягнень європейських архітекторів було збудовано такі прекрасні споруди, як будинок активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580 р.), вежа Корнякта (1588 р.), каплиця Трьох святителів (1578 р.) і Успенська церква (1598—1630 рр.) у Львові та ін.
Значного поширення в Україні набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів. Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світського характеру. Художники звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, воєнні баталії, набув поширення портретний живопис. Навіть на іконах образам святих надають рис реальних людей (свята Марія — проста українська жінка, жінка-мати і т. ін.).
Розвивається книжкова мініатюра (зокрема, в Пересопницькому євангелії), гравюра, особливо по дереву (початок покладено гравірованими ілюстраціями в «Апостолі» і «Букварі» Івана Федорова).
Значних успіхів було досягнуто в Україні у литті з міді та олова і художній обробці металу. Особливого розвитку це мистецтво набуло у Львові. Відливали й художньо оформляли гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, свічники, зброю, посуд та ін. Оздоблювали з допомогою інкрустації золотом, коштовним камінням, гравіруванням, шліфуванням тощо.
Отже, протягом XIV — першої половини XVII ст., в складних умовах роз'єднаності українських земель і відсутності єдиної української держави, розвивалась українська національна культура. З посиленням національно-релігійного й соціального гноблення, насильницької політики покатоличення й полонізації, що її проводили урядові кола й феодали Польщі, розвиток української культури наприкінці XVI — початку XVII ст. набув характеру національно-культурного відродження. Зберігаючи й розвиваючи рідну мову й культуру, український народ відстоював право на свою національно-культурну й державну незалежність, на свою самостійність.
ЛЕКЦІЯ 5.
на тему: Культура України другої половини XVII- XVIII ст.
План.
1. Суспільно-політичні передумови становлення культури Козацької доби.
2. Освіта.
3. Фольклор.
4. Мистецтво.
1. Козацька доба – це період в історії України, для якого характерне національно-культурне відродження. Ця епоха виникла після тривалого занепаду з часів Київської Русі української державності та культури.
Розвиток культури цього періоду пов’язаний з історичними обставинами. В 15 ст. відбувались численні напади татарських орд, що спустошили Україну. Великою колонізацією України зайнялися польські магнатські роди (Потоцькі, Синявські та ін.). Вони заволоділи значними територіями України, де були необмеженими володарями.
Поряд з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, що при панах і собі сподівалися надбати маєтків. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами, брали в оренду корчми, мита і навіть церкви. Велику колонізаційну акцію повело латинське духовенство. Збільшило кількість єпископів. Заснували єзуїтські школи з добрими вчителями, для того щоб привернути до себе українську молодь і цим денаціоналізути її.
Отже процес колонізації відбувався у всіх сферах життя українського суспільства і таким чином українці на рідній землі опинилися в критичному становищі. Закономірно, що це спричинило до активного спротиву.
Спочатку (у перші три десятиліття після Люблінської унії) процесу колонізації протистояла українські аристократичні роди.
Вони вважали своїм обов’язком обороняти культуру, церкву, освіту.
Пізніше вони перейшли на службу польській владі.
Проте коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, ініціатива в національному житті перейшла до низів. Спочатку міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями Козаччини.
Таким чином національна боротьба йшла двома шляхами: 1) інтелігенція, яку творили міщани та духовенство, що утворювали братства; 2) козацтво.
Згодом видатний гетьман П. Сагайдачний об’єднав ці два напрямки в один єдиний національно-визвольний фронт. (Крип’якович. с. 177).
З іншого боку ця боротьба, національне піднесення накладається, або поєднується із впливами гуманістичних, просвітницьких ідей, реформаційними поглядами (стиль Ренесанс та Бароко), які проникають на Україну із Західної Європи.
(Як уже відзначають ці культурні течії існують або вже існують в Європі трохи швидше за Україну).
Деякі сучасники війну Хмельницького розглядати як продовження 30-річної релігійної війни (закінчилась у 1648 р.) у Західній Європі. Проте ототожнювати їх не можна адже в нас крім боротьби з католицизмом (який уособлювала Польща) вона мала національно-визвольний аспект.
2. Національне пробудження характеризувалося гуманістичними поглядами, поширенням ідей просвітництва. Тому важливим питанням постав розвиток освіти, науки, книгодрукування. Недостатній розвиток освіти вважали за головну причину занепаду культурного і національного життя. Найглибше це питання висвітлив Іов Борецький: «Вельми зашкодило державі Руській, що не могли помирити шкіл і наук всенародних і їх не фондували, до якого науку могли б, то за несвідомістю своєю не прийшли б до такого занепаду».
Цю обставину добре усвідомлювали члени братств, які виникли у 16 ст. Це були релігійно-національні об’єднання, які оголосили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні.
Братства вели боротьбу проти католицького духовенства, котре прагнуло контролювати культурне і громадсько-політичне життя. Братства вимагали від священників, щоб вони займалися лише своїми справами і не втручалися у справи світські.
Крім того братства утримували школи, друкарні, лікарні, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу.
Братства існували в багатьох містах: Києві, Львові, Рогатині, Дубно. Найважливіше було Київське та Львівське братство.
При кожному братстві було утворено школи, що спричинило інтенсивний розвиток освіти. Організація навчання в братських школах відбувалася (чи не вперше в Європі) на принципах демократизму. Наприклад, якщо в інших типах шкіл учнів розсаджували залежно від їх суспільного становища, – багатих попереду, бідних на останніх рядах, то в братських школах займати перші парти могли учні, які найкраще вчаться, незалежно від того, бідні вони чи багаті.
Певну роль у розвитку освіти відіграла Запорізька Січ. Вже в 1576р. на землях Війська Запорізького була заснована перша школа, в якій навчалися бажаючі: як малолітні, так і дорослі. На Чортомлицькій Січі в 1650р. збудовано військову церкву із центральною головною школою при ній. Всього на Запоріжжі було 44 церкви, при 16 з них працювали церковнопарафіяльні школи. Навчання в усіх школах Запоріжжя велося рідною – «руською» мовою.
Гетьман Сагайдачний підтримав Київське братство, до якого вступив всія своїм військом.(Кр. 177).
Створенням вищої школи першим зайнявся князь К. Острозький, який заснував у 1576р. у своєму маєтку школу, відому під назвою Острозької академії. До викладання в цьому закладі були запрошені відомі українські і зарубіжні вчені. В академії навчалися майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та вчений-письменник Мелетій Смотрицький. Проте проіснував навчальний заклад недовго. Після смерті Князя Острозького 1608р. вона перестала існувати.
Знову потребу вищої школи в Україні відновив Петро Могили, об’єднавши в 1632р. школу Києво-Печерської лаври з братською школою і створивши навчальний заклад, який пізніше стали називати Києво-Могилянською академією. Цей навчальний заклад мав за основу західноєвропейський зразок. Лекції читалися переважно латинською мовою, як і в тогочасних західноєвропейських університетах. Як і тогочасні європейські університети, академія мала в підпорядкуванні школи, що працювали за її програмою. В академії вивчали чотири мови – слов’янська, латинська, грецька і польська. Крім того викладали геометрію, музику, граматику, риторику, філософію.
Академія була також науковим центром. Професори не тільки викладали, загальноприйняті в тогочасній європейській науці, концепції, але і розробляли проблеми багатьох наук.
Основна заслуга академії в тому, що вже в 17 ст. українці мали вищий навчальний заклад, який здобував визнання у всьому слов’янському світі, демонстрував зв'язок української культури з європейською, сприяв ідеї гуманізму, Реформації і Просвітництва, став віддзеркаллям українського демократизму та здійснив величезний вклад у справу формування української еліти.
Важливе значення для розвитку освіти мали книги, які в Україні були дуже шановані. Прогресивні діячі формували бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів.
Вважалося великою честю подарувати книгу церкві.
Спочатку книги були рукописними. Переписуванням книжок у 14-16 ст. здебільшого займалися ченці, які робили це у монастирях, де були відповідні майстерні. Така майстерня існувала в Києво-Печерському, Унівському монастирях та ін.
Книги, датовані 14 ст., виконувалися на пергаменті, з 15 ст. пергамент замінив папір. Це полегшило характер оздоблення і позитивно вплинуло на поширення самих книжок. До видатних пам’яток 16 ст. відноситься «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1556-1561 рр. у Пересопницькому монастирі на Волині.
Перша друкарня існувала у Львові ще в середині 15 ст. збереглися записи, що в 1460 р. львівський громадянин Степан Дропан подарував монастирю свою особисту друкарню.
У 1572 р. до Львова приїхав російський першодрукач Іван Федоров. (У Москві він заснував друкарську майстерню, але московські монахи, що мали добрий заробіток з переписування книг, переконали натовп, що друкування книжок – це чари підбурені люди спалили друкарню, а самому Федорову загрожувала смерть, тому він був змушений тікати. В Росії в цей час західної культури боялися, а в Україні - навпаки).
У цій друкарні у 1574 р. опублікував відому першу друковану книгу в Україні «Апостол». Вона мала оформлення гравюрами.
Після смерті І. Федорова його друкарню викупило Львівське братство і в ній було надруковано багато з різною тематикою книг. Ця друкарня дала поштовх розвитку друкарства в Україні, переважно в Галичині та Волині (Крилосі, Стрятині). На західноукраїнських землях існували також «мандрівні друкарні». Ці друкарні їздили по селах і містах.
У центральній Україні в Києві друкарня була заснована у 1615 р. у Києво-Печерській Лаврі.
(Тут вийшла, зокрема, книга «Вірші на жальський погреб Петра Конашевича-Сагайдачного…»)
Тут крім церковних друкували і світські книги.
У друкованій книзі склалися традиції оформлення. Особливого розвитку набула гравюра. У Києво-Печерській друкарні продавали відомий гравер…
Важливою ознакою культури Козацької доби є розквіт українського фольклору:
У козацьку добу виникає вертепна драма. Вертеп – це старовинний український народний ляльковий театр. Драматичною основою для вертепу є легенда про народження Ісуса Хреста і знищення царем Іродоя 40 тис. віфлеємських немовлят.
Унікальним явищем означеного періоду культури України є думи, в яких оспівувалася визвольна боротьба українського народу проти поневолювачів, порушувалися питання соціальної нерівності.
Великого розвитку набувають народні пісні, в яких постають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набувають популярності на лише в Україні, а й за її межами.
Народний фольклор мав великий вплив на професійну музику того часу, яка інтенсивно розвивалася. Вершини тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артема Веделя, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського. Ці твори поєднали традиції східнослов’янської релігійної музики і народної пісенності.
Через фольклор погляди і оцінки, що побутували в народному середовищі, проникала і в писемність. Так, «Козацькі літописи» (Самовидця Самійла Величка) відображають історичні походи, боротьбу. Їхня мова наближена до народної.
Великого розвитку у Козацьку добу 16-18 ст. набуває мистецтво в цей час пожвавлюються зв’язки із культурою Західної Європи, де приблизно в цей час з деяким випередженням розвиваються такі стилі як Ренесанс (II пол.16-I пол. 17 ст.) та Бароко (II пол. 17-18 ст.). українці використовували засоби впливу католиків у своїх інтересах
В Західній Європі, передусім в Італії, у мистецтві відбулися великі зміни. Тут запанував Гуманізм, тобто поворот від усіх богословських тем до світських, в центрі яких стала жива і життєрадісна людина з усіма її земними турботами і мріями. Письменників і художників перестає цікавити «потойбік» людського життя, що досі було метою всіх зусиль. Аскетичні одухотворені постаті і обличчя святих поступово міняються на рожеві і повновидні, осяяні радістю життя обличчя людей із цього світу. Художники вже не перемальовують старі зразки, а вивчають природу і відтворюють світ таким, як він є насправді. Золотий фон картин замінюється тепер краєвидним і архітектурним переданим в перспективі. Все це наглядно видно в українському іконописі доби Ренесансу. Наприклад, тих, що зберігаються в експозиції Івано-Франківського обласного художнього музею.
Зміни відбулися також в архітектурі України. Стиль Ренесанс найкраще розвинувся в пам’ятках Львова. До Львова були запрошені найкращі, на той час, архітектори з Італії, яким судилося започаткувати життя нового стилю в Україні.
Італізуючи галицьке будівництво вони не в меншій мірі українізувалися, вивчаючи досвід української культури. Українським були їхні цехові прізвища (Прихильний, Красовський, Щасливий), українським стало і мистецтво цих синів Італії.
В будівництві в цей час зникає суворість, повертаються форми античного, греко-римського будівництва, з його гармонією просторових мас і орнаментикою.
До видатних пам’яток доби Ренесансу у архітектурі Львова належать:
Корняктівська вежа (1561 р.) (архітектор Петро Красовський), яку мистецтвознавці визнали за найкращу з дзвіниць Північно-східної Європи. До нашого часу вона не збереглася в первісному вигляді. Спочатку мала тільки три поверхи, пізніше було зроблено барокову надбудову.
Успенська Церква (1591 р.) (архітектор Павло Римлянин), була збудована з ініціативи Львівського братства. У її архітектурі панує гармонія, спокій. Зовні оздоблена різьбленим рослинним орнаментом.
В кут між Коряктівською вежею й Успенською церквою втиснута Трисвятительська каплиця (1578 р.) (архітектор Петро Красовський). Вона має три бані.
В оздобленні будівель використовували різьблені елементи рослинного орнаменту
II пол. 17-18 ст. – період Бароко або «Козацьке бароко».
Якщо доба Ренесансу проявлялася на Заході, то мистецтво доби Бароко набуло великого розвитку в Центральній Україні, передусім у м. Києві. Якщо У Львові опікою мистецтва займалися братства, то у Центральній Україні велику роль відіграє козацтво.
Козацтво, духовенство, міщанство в противагу ополяченню та латинізації, прагнуло відновити зв'язок з славнім минулим – періодом Київської Русі, тому активно почали відновлювати за часів П. Могили, Хмельницького занедбані руїни пам’яток архітектури часів Київської Русі.
Зовнішнє оформлення цих реставрованих пам’яток уже відповідало вимогам свого часу (бароко, ренесансу).
За протекторатом Митрополита Петра Могили відновлено Софію Київську (1633-1647рр.).
Петро Могила по рештках фундаментів відновив також Десятинну церкву (до тепер не збереглася, була зруйнована більшовиками).
Петро Могила відновив ще ряд церков часів Київської Русі
Велике будівництво велося і в часи Хмельниччини.
Будували нові церкви, відновлювали старі або пристосовували до величного православного культу, відібрані у католиків та уніатів.
«Богданова церква в Суботові 17 ст.» - перехід між ренесансом і бароко.
Проте особливо цілеспрямованої опіки мистецтво, передусім архітектура, здобуло в особі гетьмана Івана Мазепи (1687-1709рр.).
Іван Мазепа був людиною західноєвропейської культури, який добре розумів потребу, для розвитку держави, в мистецтві.
У добу Мазепи остаточно сформувався стиль «українського бароко».
Це українізовані західноєвропейські базиліки та бароконізовані українські дерев’яні храми.
Перший варіант – «Спаська церква Ягарського монастиря»
До другого типу належать:
«Церква всіх святих» на економічній брамі Печерської Лаври в Києві. Вона відтворює в камені всю легкість, чарівність і логіку конструкції української дерев’яної архітектури. Має багате різьблене оздоблення.
Оздоблена за часів Мазепи Торіціна Надбрамка церкви Печерського Монастиря. Виконано на ній розписи.
Активно велося світське будівництво за часів Мазепи:
Мазепина палата в Батурині, збудована в західноєвропейському стилі (до нас не збереглась, була знищена Мельниковим).
Первісний будинок Могилянської академії в Києві (1703-1704 рр.) (до нас не зберігся)
Малярство доби Бароко продовжує тенденції Ренесансу. Проте фігури моделюються уже динамічно, краще моделюється світлотіньовий об’єм.
Велике місце в малярстві продовжує займати іконопис. Видатними митцями релігійного (церковного) живопису були Іван Руткович та Й. Конзилевич.
Й. Кондзилевич (1664-1770 рр.). твори його пов’язані з Волинню та Галичиною.
Іконостас для монастирської церкви в Сімті Малярському виконана групою монахів на чолі з Й. Кондзилевичем. Цей іконостас пізніше був названий Богородчанським. Зараз він знаходиться в національному музеї в м. Львові.
Розвивався і світський живопис – портрет.
Ктиторський портрет. В Успенському соборі Києво-Печерської Лаври було зображено 85 осіб – від князів Київської Русі до Петра I. Існували композиції світської тематики, які відображали напади татар.
Парезний портрет, який виконували переважно іконописці, що обумовило багато спільного з іконою. Наприклад, ікона «Покрова» з Б. Хмельницьким.
Лекція 6
Тема: Українське національно-культурне відродження кінця XVIII ст. – поч.. ХХ століття.
ПЛАН.
1. Історичні обставини розвитку української культури.
2. Освіта. Наукові знання. Медицина.
3. Розвиток української мови та літератури.
4. Драматургія і театр. Музика.
5. Образотворче мистецтво та архітектура.
1. Історичні обставини розвитку української культури. Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в церковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська мови.
Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.
Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти: політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України — самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія. Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.
Ці ідеї були обгрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, а остаточне втілення знайшли в "Истории государства Российского" М. Карамзіна.
На імперській тріаді "самодержавство, православ'я, народність" виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIX ст. 
Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею слов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.
Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.
Журнал відстоював право українського народу на вільний культурний розвиток, прагнув представити його культуру як цілісність на всій його етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.
Процес розвитку української культури протягом 60 - 90-х років штучно переривався Антинаціональними заходами російського уряду, наприклад, виданням у 1863р. Валуєвського циркуляра, в якому говорилося: "Большинство малороссов сами весьма основательно доказывают, что никакого малороссийского языка не было, нет й быть не может, й что наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши..." Після цього указу була видана ще ціла низка подібних заборон щодо українських театрів, української дитячої літератури, скасування української преси і т. д.
Українська культура в таких умовах виявляла дивовижну життєздатність, оскільки була невід'ємним явищем історичного поступу. Цю свою нездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднанням навколо шевченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович. Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох інших європейських народів.
