Змістовий модуль ІІ. Новітня історія України

Тема 6. Україна на початку ХХ ст. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр.

План вивчення теми

1. Україна в роки першої світової війни.

2. М.С.Грушевський – перший президент УНР.

3. Історичне значення діяльності УЦР.

4. П.Скоропадський: роль та значення його діяльності.

Навчальні цілі: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про: особливості економічного розвитку України в 1910-1914 рр.; діяльність українських партій на поч. ХХ ст.; політику тимчасового уряду щодо України; значення діяльності УЦР, проголошення чотирьох універсалів; роль гетьманату П.Скоропадського; результати національно-демократичної революції.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

 

При розкритті першого питання необхіднозвернути увагу на те, що рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації. Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії. Ці процеси, з одного боку, відображали та уособлювали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого - були своєрідним підсумком дії місцевих чинників.

Земельне питання було і залишається завжди одним з найактуальніших у розвитку будь-якої держави як основа для господарювання та матеріальне підґрунтя будь-якої економічної моделі. Особливої гостроти ця проблема набула, коли відбулася ревізія результатів селянської реформи 1861 року. Столипінська аграрна реформа, яка мала на меті вирішити проблему малоземелля в межах усієї Російської імперії, постала як чинник протиріччя в українській історії. В чому збігається думка більшості дослідників це те, що вона не вирішила певною мірою поставленої мети, загостривши соціальне протистояння. Оригінальний вигляд це питання здобуває в контексті психоісторії. В останні роки спостерігається позитивна тенденція її використання як метода для вивчення персоналій в дисертаційних дослідженнях вчених Російської Федерації. Наприклад, дисертаційне дослідження на здобуття ступеня кандидата історичних наук Ахтямова В.В.: «Психоисторические аспекты жизни С.Ю.Витте и П.А.Столыпина».

Визначимо декілька ключових моментів, зазначених дослідником, що дозволить нам розширити бачення тих процесів, які загальмували хід аграрної реформи, в тому числі і в Україні.

В психоісторичному контексті слід пригадати т.зв. соціалізуючий стиль виховання. Його зміст Л.Демоз визначив так: «В качестве метода воспитания ребёнка заставляют почувствовать вину; «моральные наказания» через унижение; введение обязательного школьного обучения; ребёнку внушают родительские цели».

Цей стиль виникає на межі XIX – XX ст. внаслідок чого на політичну арену виходять нові люди, які характеризуються новим типом мислення. Такими людьми, на думку Ахтямова В.В., є безумовно Сергій Юлійович Вітте та Петро Аркадійович Столипін, які спромоглися сформувати принципи та шляхи реалізації нової концепції розвитку держави. І ось тут виникає конфлікт між традиційною владою і реформаторами, в якому головною діючою особою стає імператор Микола II. Ставлення царя до означених міністрів, за визначенням дослідника, характеризується станом роздратування, яке блокує раціональне розуміння Миколою II необхідності докорінних змін в країні.

Які ж спільні риси в особах двох міністрів визначає Ахтямов В.В.:

- Провінціалізм, який змусив амбіційних Вітте та Столипіна, рухаючись службовими сходами, детально вивчати реальне життя.

- Однакова вища освіта – фізико-математична.

- Обидва мали старших братів, які рано померли. Суттєвий вплив на формування особистостей зробили у свій час рідні дядьки. Обидва були дуже сентиментальними у ставленні до власних жінок та дітей.

- Яскравою спільною рисою була інтуїція, яка дозволяла помічати людей схожого типу з дуже високим рівнем особистої відповідальності.

- Еволюціоністи, противники збройних конфліктів, заповзяті монархісти.

Здавалося б це давало підґрунтя для порозуміння та спільної дії. Але історія свідчить про конфлікт міністрів-реформаторів. Можливо причина полягає в тих розбіжностях, які визначені дослідником:

По-перше, П.А.Столипін – інтроверт з оригінальним мисленням. На противагу йому С.Ю.Вітте – «яркий, подвижный, конъюнктурный экстраверт».

Ахтямов В.В. визначає кореляцію між особистими властивостями діячів та їх подальшею долею, а також впливом на хід реформ. Характер Столипіна привів його до жертви, навіть до самопожертви, яка пов'язана з відсутністю страху за власне життя та авторитарністю. Вітте не зміг утриматися при владі, хоча його емоційність, спрямована на досягнення конкретних завдань мала більш вдалі результати, без досягнення яких він втрачав здоров’я та життєві стимули.

Друге, і найсуттєвіше, про що зауважує Ахтямов В.В.: «свойственная С.Ю.Витте истеричность, выплеснулась на все начинания П.А.Столыпина… глубокая неприязнь С.Ю.Витте к П.А.Столыпину и холодная отчуждённость последнего чётко проявилась в их переписке и личных контактах».

Одним з ключових висновків дослідник робить внесок до розуміння характеристик переломних етапів у розвитку суспільства, зокрема кінця XIX –початку XX ст.. Базовою тут є категорія історичного часу, який має властивість висувати через видатних діячів нові ідеологічні парадигми. Реалізація цього процесу відбувається через зв’язок творчої особистості з добою, посередниками є ірраціональні структури духовного життя суспільства.

Висновки, зроблені Ахтямовим В.В. є прикладом того, як психоісторія, не заперечуючи інших методів пізнання історичної реальності, розкриває глибинні характеристики осіб та подій. Використання таких, здавалося б, позбавлених щільної тілесності категорій як «роздратування Микола II від Столипіна», «прагнення йти супротив більшості», «психологічні протилежності – інтровертивність Столипіна та екстравертивність Вітте» репрезентують нам сучасний вимір такого явища як роль особистості в історії.

Необхідно пам’ятати, що І світова для української території була братовбивчою війною, на якій українці воювали за чужі інтереси. Покажіть основні воєнні дії, участь у війні Головної української ради, СВУ.

Друге і третє питання можна підготувати у формі доповіді, про діяльність М.Грушевського, його праці та погляди. Оскільки вплив М.Грушевського, а також В.Винниченка був визначальним при формуванні УЦР та проголошенні чотирьох універсалів. Необхідно звернути увагу, що саме в період 1918 р. відбувається відродження української державності (УНР), першим президентом УНР було проголошено М.Грушевського. Наступним фрагментом психоісторичного дискурсу української історії, який репрезентує питання політичного лідерства, є доба української національної революції, знакова постать якої - М.Грушевський. Доречно поставити запитання: які особистісні характеристики політичного діяча, як усвідомлені, так і ні, забезпечують провал чи успіх поставленого завдання.

Монографія В.Ващенко частково дає відповідь на питання: як неврастенія М.Грушевського, або те, що він кваліфікував як її, вплинула на його політичну поведінку і, відповідно, на загальноісторичні події. Недарма в якості одного з епіграфів автор трансплантує самохарактеристику М.Грушевського: «…я нещасливий та психопатичний» [7,с.124]. Досліджуючи родові витоки виникнення неврастенії, дослідник робить акцент на значущості батька в житті М.Грушевського, смерть якого, наприклад, заслонила факт одруження і народження дочки [7, c.127]. Одночасно з цим неврастенія трактується самим Грушевським як жіноча, материнська, складова його психіки.

Для нас же самим значимим залишається питання: як проектувалася неврастенія М.Грушевського на процедуру будівництва молодої української держави? Парадигмою патріарха. В.Ващенко констатує, що в «Автобіографії» М.Грушевський прописує власну «генеалогію» в «міфічних структурах України» [7, с.166]. Тобто безумовно, сам себе визначає як вагому фігуру в українській історії.

Історія України - це історія його родини, принаймні, так само і історія його родини. Україна і мати історика проходять один і той же обряд поховання - «очищення вогнем» (мати Грушевського була важко психічно травмована при пожежі в будинку, через що і померла, не оговтавшись). Це «очищення вогнем» для України є розрив зі старим, революція, а для історика - розрив зі старшим поколінням. Якщо неврастенія - це жінка-мати у М.Грушевського, то ліки проти неврастенії, тобто вогонь, будуть ліками проти матері. Вона гине у вогні, або ж від вогню.

Виділимо в якості проміжного підсумку: ситуація, яка має індивідуальне походження (ситуація неврастенії виродження) розглядається як модель для всієї нації, у встановленні якої автор частково здійснив спробу транзактного аналізу особистості Михайла Сергійовича Грушевського.

Розкрити значення четвертого універсалу УЦР.

Четверте питання пов’язане із зміною влади на території України, приходом до влади гетьмана П.Скоропадського. Необхідно детально проаналізувати українсько-німецькі та українсько-російські взаємовідносини у даний період, зробити висновки про здобутки та втрати національно-демократичної революції 1917-18 рр.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Здобутки національно-демократичної революції 1917 р.

2. М. Грушевський – видатний український історик та політичний діяч.

3. Життєвий шлях В.Винниченка та його політична діяльність.

4. Значення прийняття чотирьох універсалів УЦР для долі українського народу.

5. Прорахунки УЦР та її діячів.

6. Історичний портрет П.Скоропадського.