Радянізація західних областей України. Боротьба ОУН-УПА у другій половині 40-х — на початку 50-х років. Р. Шухевич

2. Ліквідація УГКЦ.

3. Насаджування радянського режиму. Колективізація, індустріалізація та культурна революція

4. Боротьба ОУН-УПА. Р.Шухевич. Поразка руху Опору.

5. Операція "Вісла".

У період 1939-1941 pp. на західноукраїнських землях радянський режим ще не встиг зміцнитися. Тому після війни партійні і державні керівники СРСР намагались привести Західну Україну у відповідність з радянською системою на інших територіях. Цей процес отримав назву — радянізація. Він включав у себе колективізацію, індустріалізацію, культурну революцію і масові репресії проти невдоволених новою владою. Зробити це намагались у найкоротші строки, незважаючи на опір місцевого населення. Крім небажання набувати статусу "радянського народу", західні українці пам'ятали перші уроки спілкування з радянською владою. Вони жахалися колективізації і переслідувань на релігійному грунті, їхні побоювання виявились недаремними. Для впровадження радянського способу життя в Західну Україну були направлені потужні політичні та військові сили.

Відразу ж за вступом Радянської армії в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політико-партійну та інші сфери зі східних областей направляються працівники різних спеціальностей. До середини 1946 р. сюди було направлено 86 тис. спеціалістів. Місцевим кадрам на той час не довіряли. 53 тис. місцевих активістів здебільшого відправляли на другорядні посади — здебільшого на рівні району або села. Так, наприкінці 1946 р. з 15120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній Україні місцеві працівники займали лише 1832 (12,1%). Першими заходами нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі рад. Здійснюється націоналізація промисловості, реквізиція цінностей у банках, одержавлюються житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, школи, інші навчальні заклади, оголошуються державною власністю залізничний транспорт та вся сфера його обслуговування, ліси, надра тощо. Великі маєтки конфісковуються, а їхні землі передаються безземельним і малоземельним селянам. Власників великих промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.

За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували в інших куточках держави.

Один з перших ударів нової влади було нанесено по греко-католицькій церкві, яка мала величезний вплив на західноукраїнське населення, виступала натхненником національно-визвольної боротьби, відкидала політику більшовиків.

До встановлення радянської влади українська греко-католицька церква (УГКЦ) складалася з 3040 парафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Видавалось 3 тижневики і 6 місячних часописів. Церкву очолював метрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків, було 520 ієромонахів, 1090 монахинь, 540 семінаристів. Церква об'єднувала понад 5 млн. віруючих.

Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита К.Шептицького стала сигналом до початку компанії проти церкви. Греко-католиків звинувачували у співпраці з нацистами.

Наступник Шептицького Й.Сліпий намагався знайти спільну мову з новою владою. Проте вже в березні 1945 р. була підготовлена детальна інструкція щодо ліквідації УКЦ, яка була схвалена Сталіним. Згідно з інструкцією, в квітні 1945 р. були заарештовані єпископи на чолі з митрополитом Й.Сліпим. Усім їм було запропоновано "добровільно" возз'єднатися з російською православною церквою. Далі пішли арешти провідних діячів церкви і заслання їх до Сибіру. Протягом короткого часу було закрито церковні освітні установи, розгромлено метрополію та єпархіальні управління, а також заарештовано близько 2 тис. священиків, монахів, монахинь. У 1946 р. у Києві відбувся закритий процес проти греко-католицької ієрархії на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. Тоді ж у Львові було скликано неканонічний синод, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 p., розрив з Римом і підпорядкування греко-католиків Російській православній церкві. УГКЦ змушена була перейти у підпілля. Ініціатор і організатор Собору єпископ Г.Костельник був застрелений на одній із вулиць Львова.

За схожим сценарієм розгортались події в Закарпатті. До липня 1947 р. від мукачівської єпархії відібрали 73 церкви, 15 священиків було вислано до Сибіру, трьох убито, а 36 втекло за кордон. На мукачівського єпископа Г.Ромжу було вчинено замах, але він залишився живим. Пізніше він був отруєний в лікарні. Після цього закрили всі греко-католицькі церкви і 50 священиків засудили на різні строки ув'язнення. Наслідком усіх цих акцій було проголошення у серпні 1949 р. Московським патріархом "добровільного возз'єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою".

Ліквідація УКЦ була складовою частиною плану радянізації західноукраїнських земель. Вона повинна була підірвати опору національно-визвольного руху і духовну опору західних українців.

Визволення західних земель від німецько-фашистських загарбників поставило на порядок денний питання відбудови і подальшого розвитку краю. Уже в грудні 1944 р. при РНК УРСР було утворено раду допомоги у відбудові та відроджені цього регіону. Розвиток регіону був визначеним як пріоритетним. В 1944 р. для відбудови було виділено 10 млрд. крб.

З метою координації проведення радянізації західних областей встановлювались спеціальні посади заступника голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦК КПУ було утворено спеціальний відділ у справах західних областей.

Уже на кінець 1945 р. було відбудовано 1700 промислових підприємств і 500 промислових артілей. Проте процес відбудови і подальшого розвитку промисловості західноукраїнського регіону проходив набагато складніше, ніж на сході України. Це було зумовлено цілим рядом причин:

- одночасністю процесів відбудови, індустріалізації, колективізації і культурної революції та їх форсовані темпи;

- слабкістю економічного потенціалу регіону (лише 4% населення було зайнято в промисловості);

- майже повною відсутністю спеціалістів інженерно-управлінської ланки;

- неоднозначним сприйняттям населенням соціальних перетворень, пасивним і активним опором радянізації.

Найболючішим для краю був процес колективізації, якому населення чинило найбільший опір. Колективізація в краї переслідувала декілька цілей: зламати приватновласницьку психологію місцевого населення; встановити тотальний контроль над селянством; уніфікувати розвиток західноукраїнських земель з центральними і східними регіонами УРСР; позбавити збройний рух опору тоталітарній системі підтримки.

Колективізація проводилась притаманними для радянської системи методами, що були відпрацьованими під час колективізації 30-х років: примус, шантаж, залякування, провокації, висилки до Сибіру, вбивства. Спочатку основний удар колективізації був нанесений по заможних господарствах (вони становили 4,8% загальної кількості і володіли 13,7% земель), їм було збільшено на 50% норми поставок сільгосппродукції, скорочувались нормативні строки здачі, скасовувались будь-які пільги. Усіх, хто чинив опір або ж навіть не виконував завдання, висиляли до Сибіру.

У результаті проведення вищезазначених заходів кількість колгоспів зросла з 145 у 1945 р. до 7200 у 1950 р. До них входило 93% селянських господарств. На базі великих маєтків створювалися радгоспи. Для прискорення колективізації впроваджувалася широка мережа машино-тракторних станцій (МТС). З метою посилення керівної ролі партії в перетвореннях на селі при МТС створювалися спеціальні політвідділи. Таким чином, на кінець четвертої п'ятирічки процес колективізації був в основному завершеним.

Були здійснені значні перетворення і в промисловості, які докорінно змінили і модернізували економічний потенціал регіону. Індустріалізація краю передбачала:

— вирівнювання розвитку різних регіонів України;

— включення західноукраїнських земель в єдиний союзний промисловий комплекс;

— модернізація існуючої промисловості;

— освоєння місцевих природних ресурсів;

— зміну соціальної структури населення.

За період індустріалізації в Західній Україні було збудовано 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції на 1950 р. зріс у 3,2 раза.

Порівняно з індустріалізацією 30-х років цей процес у Західній Україні мав свої особливості:

— значно вищі темпи промислового розвитку: у 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств, а в 1949 р. - вже 12,6%;

— відбулись якісні зміни у традиційних галузях виробництва: лісовій, нафтодобувній. їхня продукція стала перероблюватись на місцях, а не у вигляді сировини вивозитись за межі краю;

— були створені нові для західних областей галузі індустрії — металообробна, машинобудівна, приладобудівна, електролампова, інструментальна, хімічна, реконструйовані і розширені деревообробна, харчова, нафтодобувна, гірнича;

— визнання пріорітетності розвитку краю спричинило спрямування сюди найсучаснішого устаткування і обладнання, що вивозились з Німеччини за репараціями;

— організована за сталінським зразком вона успадкувала її традиційні вади: диспропорцію розвитку важкої і легкої промисловості на користь першої, домінування кількісних показників над якісними, незавершеність технологічного циклу у межах певного регіону.

На кінець 50-х років промисловий рівень розвитку Західної України був таким же, як і в східних областях України.

Важливим у здійсненні радянізації було формування нової системи освіти, яка б охоплювала всіх громадян. Справжнім здобутком у цьому напрямі стала ліквідація неписьменності, але поряд з цим давалися взнаки й ідеологізація освіти, покликана виховувати населення у комуністичному дусі і витравити у нього національну самосвідомість. У вищих навчальних закладах лекції читались головним чином російською мовою. У західні області було направлено на постійну роботу понад 50 тис. учителів різних спеціальностей. Доставлено тисячі підручників і наочних посібників. Створювалась мережа професійно-технічної та вищої освіти.

Позитивним для розвитку краю стало забезпечення безкоштовного медичного обслуговування. З цією метою туди було направлено сотні медичних працівників вищої та середньої кваліфікації.

Процес радянізації в основному був завершений наприкінці 50-х років.

Чинячи опір тоталітарному режиму, місцеве населення вдавалося до різних методів боротьби: від саботажу до збройного опору. Організатором цього була УПА, яка у 1943 р. об'єдналась з підпіллям ОУН в єдину структуру ОУН-УПА. Політичною надбудовою УПА була Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) — організація, покликана здійснювати керівництво національно-визвольним рухом в Україні. УГВР очолювали Р.Шухевич, В.Кук, М.Лебедь, Ю.Липа та ін. УГВР прийняла низку законодавчих актів — "Устрій", "Платформу", "Універсал", але основну увагу зосереджувала на підготовці бойових дій.

На завершальному етапі Другої світової війни керівництво УПА—ОУН вело активну підготовку до боротьби з радянськими військами. У 1945-1946 pp. УПА (чисельність 20-25 тис. вояків) взяла під контроль значні території Західної України. Після завершення бойових дій у Європі проти УПА були кинуті війська МВС-МДБ. Величезні райони на території Волині та у передгір'ях Карпат блокувалися і прочісувалися. Всіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли в Сибір.

Зазнавши великих втрат, УПА здійснює рейди, щоб прорватися у Західну Німеччину та Австрію. Ті, що не могли прорватися, розділились на невеликі групи, здійснюючи напади на активістів радянської влади, знищуючи колгоспи, МТС та інші господарчі об'єкти. Пропаганда, жорстокість та підступність радянських каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та поширення колективізації зробили неможливим продовження опору. У березні 1950 р. в сутичці під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Його наступник В.Кук вже не міг координувати дії розрізнених загонів, які в основному вели боротьбу за виживання. Невеликі загони діяли до середини 50-х років. Зрештою рух Опору згасає. 170 тис. членів ОУН-УПА було засуджено і відправлено до таборів.

Після закінчення Другої світової війни кордон між Радянським Союзом і Польщею, згідно з договором між ними, пройшов в основному по так званій лінії Керзона. На польській території виявилися великі поселення українців, які жили там споконвічно. Водночас частина польського населення опинилася на радянській території. За домовленістю між Польщею і СРСР передбачався обмін населенням на добровільних умовах. Проте насправді з самого початку він супроводжувався насильством і численними жертвами.

До кінця 1946 р. з Польщі в УРСР було вивезено майже півмільйона осіб.

У 1947 р. виселення українців з південно-східної Польщі вступило в завершальну стадію. На цьому етапі воно було особливо жорстоким. Польські власті за погодженням з радянським керівництвом провели великомасштабну воєнно-репресивну депортаційну операцію "Віспа". її метою було переселення залишків українського населення Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя на захід і північ Польщі, на так звані "повернуті землі". Це була помста тоталітарної влади українцям, які підтримували формування ОУН-УПА, що діяли тут з часів війни. Операцію "Вісла" спланували спецслужби Польщі у взаємодії з радянськими консультантами. Близько 30 тис. польських солдатів та офіцерів, спираючись на підтримку радянських сил, оточили українських партизанів і в запеклих боях знищили або захопили багатьох з них. Під загрозою розстрілу в стислі строки було переселено з насиджених місць 140 тис. українського і змішаного українсько-польського населення. Для тих, хто уникав переселення або повертався додому, було створено концентраційний табір на базі колишнього німецького концтабору Освенцім.

Внаслідок депортаційних акцій населені українцями землі на території Польщі були полонізовані. Одночасно з території України переселяли поляків (близько 1 млн. чол.) і також властивими радянській владі насильницькими методами.
Роман Шухевич

Роман Шухевич народився у 1907 р. По закінченню середньої школи вступив до Львівського політехнічного інституту, який з успіхом закінчив. Зі студентських років починає брати активну участь у національно-визвольній боротьбі. У 1925-1929 pp. член Української Військової Організації (УВО). Стає одним з провідних її діячів.

У 1929 р. у числі перших стає членом ОУН. Довгий час працює на посту бойового референта в Крайовій екзекутиві ОУН. За свою діяльність був заарештований польськими властями і кинутий до в'язниці. Через деякий час був звільнений за амністією. Відомий під псевдонімом "сотник Щука".

В умовах, коли в Європі ось-ось мала розпочатись Друга світова війна, ОУН активізувала свою діяльність, прагнучи скористатись можливістю відродити Українську державу. Р.Шухевич відразу відгукнувся на події в Карпатській Україні. Він прибуває до краю, де стає одним з організаторів і керівником "Карпатської Січі"(1938-1939).

У 1939-1940 pp. працює у Проводі ОУН на посту референта зв'язку з Українськими землями у складі СРСР. У 1940-1941 pp. входить до складу Проводу ОУН. Бере участь у Другому Великому Зборі ОУН (весна Т941). Після Збору стає крайовим провідником ОУН на українських землях Польського генерал-губернаторства. Також постійно працює у Головному військовому штабі ОУН. Викладає на таємних курсах кадрів ОУН.

Розраховуючи на допомогу Німеччини у визволенні України і відродженні державності, Р.Шухевич стає організатором і керівником Українського легіону (батальйони СС "Нахтігаль" і "Роланд"). Цей легіон бере активну участь у нападі Німеччини на СРСР. Але після загарбання України німецьке командування розпускає легіон. Антиукраїнська політика Німеччини змушує Р.Шухевича перейти від співробітництва до боротьби з німецькою окупацією.

Весною 1943 р. він стає військовим референтом у Проводі ОУН. У середині 1943 р. Третій надзвичайний Великий Збір ОУН обирає Р.Шухевича на пост голови Бюро Проводу ОУН (у цей час він відомий під псевдонімом Тур). З осені стає Головним командиром УПА і вже відомий як генерал Тарас Чупринка. У листопаді 1943 р. Шухевич стає ініціатором та організатором проведення на Волині Конференції поневолених народів. Ця конференція стала свідченням значних змін в ідеології ОУН: провідною стала теза про те, що визволити Україну від поневолення можна лише в союзі з іншими поневоленими народами і що необхідно враховувати інтереси національних меншин, які проживають в Україні.

З 1944 р. під псевдонімом Лозовий очолює уряд (Генеральний Секретар Головної Визвольної Ради), Секретаріат військових справ, командує УПА, є Головою Проводу ОУН. На цих посадах він залишається до своєї смерті. У 1945 р. Провід ОУН видав Декларацію, в якій взяв на себе зобов'язання, що не залишить території України і буде вести боротьбу. 5 березня 1950 р. у селі Білогорщі під Львовом він загинув під час бою з радянськими військами.

Ключові дати

1942-1953 pp. — діяльність Української Повстанської Армії

1946 p. - знищення Української греко-католицької церкви

1947 р. — проведення операції "Вісла" 1950 р. - загинув командир УПА