Передумови і причини української революції. Утворення Української Центральної Ради, її політична програма

2. Лютнева демократична революція і Україна.

3. Три центри влади в Україні.

4. Створення Української Центральної Ради, її склад і статус.

5. Лідери УЦР.

6. Політична програма УЦР.

Українська революція стала визначною подією в історії українського народу XX ст. Вона засвідчила негасиме прагнення українців до творення власної держави. Незважаючи на тривале імперське поневолення, народ знайшов у собі сили, щоб у вкрай несприятливих умовах протягом тривалого часу (1917-1920 pp.) вести запеклу збройну боротьбу, відстоюючи свою державність.

Які ж були причини і передумови революції? Учасники і дослідники революції вказують такі причини:

1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і соціального захисту робітництва.

3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка до краю загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу у боротьбі за свою державність.

Перемога Лютневої демократичної революції у Росії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап у її суспільно-політичному й духовному розвитку.

2 березня 1917 р. у Петрограді виник Тимчасовий уряд, який вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, зокрема й над Україною. Виконавчу владу в Україні Тимчасовий уряд передав повітовим і губернським комісарам, якими були голови земських управ.

Поряд з органами Тимчасового уряду в Україні, як і в Росії, майже одразу виникли інші структури влади — Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль в яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики.

Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна Рада.

Ідея заснування Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП). Полеміка щодо принципів її творення, завдань і програмних гасел не вщухала кілька днів. 7 березня 1917р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою створення УЦР.

УЦР поступово перетворилася в справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент, що, крім ТУП, об'єднував представників головних українських політичних партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського національно-державного відродження. До неї увійшли представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші дні діяльності УЦР налічувала незначну кількість членів, а її повний склад восени 1917 р. становив 822 чол.

Керівником (головою) УЦР було обрано Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934) — видатного українського історика й політичного діяча, одного з керівників ТУП, а з 1917 р. — члена партії українських есерів, прихильника автономістських настроїв. Важливу роль у діяльності УЦР відігравали відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951), Симон Васильович Петлюра (1879—1926), а також С Єфремов, Б. Мартос, І. Стешенко, П. Христюк та ін.

На початку своєї діяльності УЦР відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформувати й політичну платформу. Спочатку вона закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду "всіх прав, які тобі природно належать," обмеживши їх, проте публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах.

Основну роль у розробці стратегічної мети УЦР зробив М.Грушевський. У своїх брошурах, опублікованих у 1917 р,. "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії та федерації", "Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде" головною метою проголошувалося домагання національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну, демократичну республіку.

Національно-територіальна автономія України, за Грушевським, — це територіальне об'єднання всіх етнічних українських земель, організоване на основах широкого демократичного громадського самоврядування. Об'єднання самостійно вирішуватиме усі свої справи: економічні, культурні, політичні, утримуватиме військо, розпоряджатиметься своїми дорогами, доходами, землями, природними багатствами, матиме власні законодавство, адміністрацію і суд. Іншими словами, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

У федерації М. Грушевський бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних. До функцій федеративної влади відносив: "...справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за коштами, телеграфами,... надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншин у краєвім законодавстві".

Таким чином, М. С. Грушевський розумів федералізм не як основне заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.

Ключові дати

2 березня 1917 р. - зречення царя і перехід влади до Тимчасового уряду.

2. Роль в національно-визвольному русі.

3. Діяльність в роки української революції і після неї.

В українській історії XX ст. знайдеться небагато діячів, які б змогли зрівнятися з Михайлом Сергійовичем Грушевський (1866—1934). Видатний діяч національно-визвольного руху, голова Української Центральної Ради, перший президент Української Народної Республіки, автор Універсалів Центральної Ради, які стали найвидатнішими конституційними документами в історії української державності. Політичну діяльність М.С.Грушевський поєднував з великою титанічною працею історика (йому належить близько 2 тис. наукових праць).

Наукова і політична діяльність висунула М.С.Грушевського в лідери українського національного відродження. Завершивши навчання в Київському університеті, М.Грушевський бере активну участь у діяльності Київської громади, до якої входили видатні представники української інтелігенції: А.Антонович, М.Драгоманов, М.Лисенко, М.Чубинський та ін.

З 1894 р. починається найплідніший час у творчості молодого вченого. М.Грушевський очолив кафедру історії України (офіційно — "всесвітньої історії"). Уже на першій вступній лекції виклав свою концепцію Русі-України: всі етапи цієї історії (Київська Русь — Галицько-Волинське князівство — Гетьманщина — до новітнього часу) — є історія української держави та українського народу.

Знаходячись під впливом свого великого вчителя В.Антоновича, М.Грушевський все наукове життя залишався на народницьких позиціях, підкреслюючи, що народ "єсть єдиний герой історії".

Львівський період життя Грушевського був насичений не тільки науковими здобутками, а й активною громадсько-політичною роботою. Він обирається головою наукової секції (історико-філософської) Наукового товариства ім. Шевченка, підтримує розвиток української освіти в Галичині. Зустріч з І.Франком сприяла активним політичним крокам Грушевського. 1899 р. він став одним із засновників Української національно-демократичної партії. У період першої російської революції Грушевський розробив власний конституційний проект, який віддзеркалював традиційні українські погляди щодо національної автономії.

Лютнева революція в Росії 1917 р. і розвал Російської імперії висунули М.Грушевського в провідники українського національно-визвольного руху. Під його керівництвом почала роботу Українська Центральна Рада. "Проект організації Центральної Ради був моїм ділом", - зазначав М.Грушевський.

Під проводом великого вченого і демократа Центральна Рада розпочала своїми чотирма Універсалами велику справу будівництва Української держави. Під керівництвом М.Грушевського Центральна Рада пройшла шлях від вимог автономії України до проголошення незалежності.

Проіснувавши всього чотирнадцять місяців, Центральна Рада, очолювана М.Грушевським, заклала могутні підвалини державного будівництва: була прийнята Конституція України, відновлено символи держави (золотий тризуб і синьо-жовтий прапор). Започатковувалось створення української армії, була введена власна грошова одиниця — гривня. Була прийнята низка законів соціально-політичного характеру в інтересах усіх верств суспільства. Залишаючи "поміщикам" і "багачам" рівні права з усіма іншими верствами населення, Грушевский все ж віддає перевагу владі "всього трудящого народу". Запропонована ним модель майбутньої Української держави носить соціал-демократичний характер. Він підкреслював: "Щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не содержував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові". Далі лідер Центральної Ради продовжує: "Справедливо було б, щоб фабрики і заводи, так само як і руди (шахти), ліси і води, всі багатства землі належали до самих трудящих..." М.Грушевський намагався вирішити споконвічний конфлікт між поміщиками та селянами на користь останніх: "Земля повинна бути в руках тих, хто на ній працює. Землі казьонні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєтки повинні бути забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом українського краєвого (казни) і роздавати в користування людям трудящим, які будуть на тій землі працювати".

Абсолютно однозначно висловився М.Грушевський і щодо національного питання, принципово заперечуючи гасло "Україна для українців". З цього приводу від писав: "Переглядаючи прізвища українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і єврейських, що пристали до українців в різні часи", — тому і пропонує залучати до української справи всіх тих, "хто щиро йде з українським народом", а українці не відпихнуть їх від себе, а приймуть як у всім рівних товаришів".

Певний час М.Грушевський залишався на позиціях автономії України, але це для нього не кінцева мета.

Федерацію Російської Республіки і України Грушевський розглядав лише як важливий етап на шляху до політичної перебудови Європи та її перетворення в Європейську федерацію. З початком наступу Червоної гвардії в Україні Грушевський остаточно відкинув ілюзії щодо Петроградського уряду та можливих угод з ним: "...війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над своєю ідеологією".

29 квітня 1918 р. Михайло Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки. Г ля гетьманського перевороту П.Скоропадського (29.04.1918 р.) він відійшов від активної політичної діяльності й емігрував за кордон. 1919 р. заснував Український соціологічний інститут у Відні, в 1920-1922 pp. редагував орган українських есерів "Борітеся — поборете", часописи "Східна Європа" і "Наш стяг". Жив також у Женеві, Берліні, Парижі. У березні 1924 р. після довгих переговорів з радянським урядом повернувся в Україну. 1924 р. він був обраний членом Української Академії Наук, 1929 р. — академіком Академії Наук СРСР.

Але вже на початку березня 1931 р. вченого заарештували, звинувативши в причепності до діяльності антирадянського "Українського національного центру". Невдовзі його звільнили і вислали до Москви.

25 листопада 1934 р. під час лікування є Кисловодську М.Грушевський помер при загадкових обставинах. На смерть відомого вченого відгукнулась газета "Правда", назвавши його "великим буржуазним істориком України". Академік В.Вернадський писав, що із життя пішов "найбільш видатний український історик".

У пам'яті народу М.С.Грушевський залишився не тільки як автор досліджень про Україну, як її кращий знавець, але і як один з головних творців и історії, засновник незалежності Української держави.
Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) народився в с. Григорівці Єлисаветградського повіту на Херсонщині в сім'ї чабана. У 1900 p., склавши іспити на атестат зрілості, поступив на юридичний факультет Київського університету, де зв'язався з гуртками Революційної української партії* (РУП). У 1902 р. заарештований. Після виходу із Лук'янівської в'язниці позбавлений права навчатись в університеті. Через заборону жити в Києві виїхав на Полтавщину. Там він вів пропаганду серед селян. Будучи призваним на військову службу, втік до Львова, де ввійшов до складу Закордонного комітету РУП. Кілька разів переходив кордон з революційною літературою. Потрапив до в'язниці, але, звільнений за серпневою амністією 1904 p., знову виїхав за кордон. У 1905 р. повернувся до Києва і на 8 місяців потрапив до в'язниці. Випущений на поруки, під загрозою каторги емігрував.

Головував на II з'їзді РУП — УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії". До 1914 р. жив у Австрії, Франції, Італії, потім нелегально приїхав в Україну, де його застала світова війна. Жив нелегально в Катеринославі, Москві, продовжував революційну та літературну роботу, брав участь у виданні легального журналу "Промінь". Після Лютневої революції прибув до Києва і брав участь в організації Української Центральної Ради, редагував орган ЦК УСДРП "Робітничу газету". У кінці червня 1917 р. очолив Генеральний Секретаріат (до 22 січня 1918 p.). Під час Гетьманщини став головою Українського національного союзу, потім очолив Директорію. Вийшов з її складу й емігрував. Після закордонної конференції УСДРП (вересень 1919 р.) вийшов з партії і організував у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії (УКП), від імені якої видавав газету "Нова доба". У 1920 р. на короткий час повернувся в Україну. З 1934 р. жив у Франції; відмовився співробітничати з фашистами.
Єфремов Сергій Олександрович (1876-1937) - народився в с Пальчик Звенигородського повіту Київської губернії в багатодітній (мав три сестри та дев'ять братів) сім'ї священика. Навчався в Уманському духовному училищі, потім Київській духовній семінарії. У 1896 р. залишив семінарію і, здавши екстерном екзамени на атестат зрілості при 1-й Київській гімназії, вступив на юридичний факультет Київського університету. У 1897 р. вперше був заарештований. Після закінчення університету (1901 р.) відбув військову службу і зайнявся літературною, науковою та політичною діяльністю. Входив до Загальної безпартійної української організації Української демократичної партії (УДП), був одним із засновників Української радикальної партії (УРП) та Української демократично-радикальної партії (УДРП). Одночасно працював в Селянській спілці, редагував журнал "Нова громада", співробітничав у багатьох українських виданнях.

Після поразки першої російської революції — один із засновників ТУП, член його ради. У керівництві ТУП займав центристську позицію. Після Лютневої революції - голова президії Союзу автономістів-федералістів, голова тимчасової ради відновленої УДРП, очолював Головний комітет Української партії соціалістів-федералістів. У цей же час займався дослідженням архівів Київського Головного жандармського управління (ГЖУ) та охоронного відділення, заступник голови Української Центральної Ради, перший генеральний секретар у міжнаціональних справах.