Розширили свою діяльність Земський і Міський союзи, які об'єдналися в єдину організацію - Союз земств і міст. Окрім допомоги пораненим, біженцям і військовополоненим, вони налагодили виробництво амуніції, медикаментів і теплих речей.
Росія на початку XX ст.
Спільними зусиллями уряду та громадськості криза бойового спорядження до початку 1916 р. була частково подолана, і армія змогла не тільки зміцнити лінію фронту, а й перейти до активних наступальних дій.
Прогресивний блок. Морально-політична згуртованість, яку російське суспільство переживало в перші дні війни, виявилася нетривалою. Військові невдачі на фронтах, нестача озброєння та продовольства в армії, труднощі воєнного часу для мільйонів селян і робітників - все сприяло поширенню опозиційних настроїв у тилу. У свідомості простих людей війна поступово втрачала ореол Другої вітчизняної. Довіру уряду, висловлену Думою на початку війни без будь-яких умов, було втрачено. У першу річницю війни, 19 липня (1 серпня), відкрилася сесія Державної думи, на якій оформилася нова опозиція. З ініціативи фракції прогресистів виник Прогресивний блок, до якого також увійшли фракції кадетів, октябристів і націоналістів. До блоку приєдналися і деякі члени Державної ради. Головним пунктом програми блоку стало формування "міністерства суспільної довіри", або "уряду національної оборони". Зміст цього гасла полягав у тому, щоб до уряду увійшли думські депутати, представники Союзу земств і Союзу міст, ЦВПК, а також міністри, які мали довіру не тільки імператора, а й Державної думи. 13 серпня 1915 р. орган партії прогресистів "Утро России" опублікував можливий склад "міністерства довіри". Було подано офіційне звернення до царя про створення "кабінету національної оборони", відповідального перед країною і підтриманого думською більшістю.
Об'єднання фракцій від кадетів до націоналістів і перетворення Прогресивного блоку на думську більшість поставило уряд перед складною дилемою: піти на угоду з Думою і відновити національну єдність або виявити твердість і продовжувати попередній курс. Ситуацію ускладнило те, що Микола II взяв на себе верховне командування російськими збройними силами. Вісім міністрів вважали цей крок монарха помилковим і написали про це імператорові ("міністерський страйк"). У відповідь Микола II звільнив міністрів, які були незгідні з його волею, а діяльність Думи указом від 16 вересня 1915 р. призупинив.
3. Росія 1916 р. Воєнні операції. У лютому 1916 р. розгорнулися жорстокі бої під французькою фортецею Верден, яка прикривала прямий шлях на Париж. Щоб підтримати союзників, Росія готувала наступ на Західному фронті - на Двін-ському і Віденському напрямках. Дії Північного і Південно-Західного фронтів мали бути допоміжними. Однак війська Західного фронту відкладали свій виступ. 22-25 травня (4-7 червня), раніше запланованого терміну, чотири армії Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Бру-силова здійснили прорив лінії фронту в кількох місцях і за два тижні вийшли на лінію Луцьк-Чернівці. Тільки 26 червня (9 липня), місяць після успішного прориву, Ставка відмовилася від нанесення головного удару Західним
Росія в Першій світовій війні (1914—1917)
фронтом і перекинула війська на Південно-Західний фронт, який ставав головним. Однак це рішення Ставки виявилось запізнілим. На початку вересня 1916 р. війська Південно-Західного фронту, вичерпавши свої резерви і зіткнувшись зі свіжими німецькими силами, закріпилися на лінії р. Стохід-Галич-Станіслав і перейшли до оборони. Попри те, що внаслідок "Бруси-ловського наступу" влітку 1916 р. було розгромлено кілька дивізій і навіть цілих корпусів австро-угорської та німецької армій, стратегічне значення цієї операції виявилось незначним. Завоюванням частини Буковини, Волині й Галичини лінія фронту була відсунута на захід до 150 км, але Карпатські перевали перебували в руках противника. І Німеччина, і Австро-Угорщина зберігали свою боєздатність. Російська армія зазнала величезних втрат - не менше 500 тис. убитими. Водночас Брусиловський прорив не дав Центральним державам шансу переломити хід війни на свій бік. Була врятована від розгрому італійська армія, послабшав натиск і на Верден.
Успіхи російських військ влітку 1916 р. на Південно-Західному фронті підштовхнули Румунію виступити на боці Антанти. 14 (27) серпня Румунія оголосила війну Австро-Угорщині. Однак німецьке командування операціями в Трансильванії та Добруджі фактично розгромило румунську армію. До грудня 1916 р. майже всю територію Румунії, зокрема і її столицю Бухарест, окупували австро-німецькі війська, що ускладнило становище російських армій на Південно-Західному фронті, який збільшився на 500 км. У жовтні 1916 р. воєнні дії на Східному фронті знову набули позиційного характеру.
На Кавказькому фронті 1916 р. російські війська провели низку успішних операцій, зайнявши Трапезунд і Ерзерум, просунувшись в глибину території Туреччини на 250-300 км. До початку 1917 р. Росія володіла значними силами - 275 дивізій чисельністю 6,5 млн осіб.
Обстановка в тилу. Участь Росії у війні суттєво вплинула на стан її економіки, соціальні відносини, на ставлення народу й політичних сил до влади. За час війни було мобілізовано в армію понад 25% дорослого чоловічого населення країни. Обсяг жіночої праці в промисловості збільшився на 10%. У сільському господарстві основна чоловіча робота лягла на плечі жінок. Для воєнних потреб було реквізовано 2,6 млн коней, що особливо помітно вплинуло на сільське господарство. Позбавлення села великої частини працездатного населення й мільйонів голів тяглової худоби, практично повне припинення імпорту сільськогосподарських машин, німецька окупація десятків західних губерній призвели до скорочення посівних площ на 12%, збір зерна знизився на 20%. Однак середньорічний збір зерна (4,4 млрд пудів) був ще достатній для забезпечення армії та міст, тим паче, що фактично припинили експорт зерна, а також іншої сільськогосподарської продукції. Отже, не скорочення виробництва зерна спричинило продовольчу кризу, а погана організація його закупівлі й особливо розлад транспорту. Через це в січні 1916 р. надходження хліба на фронт становило лише поло-
Росія на початку XX ст.
вину норми, а до кінця 1916 р. - не більше третини. Наприкінці 1916 р. в 31 губернії запровадили хлібну розкладку. За поставку встановленої кількості зерна звітувала вся губернія. Скоротився збір картоплі, льону, коноплі, інших сільськогосподарських культур. Виробництво цукру зменшилося на третину (від 126 млн до 82 млн пудів), і 1916 р. на нього були запроваджені картки, продаж м'яса на ринках за три роки війни скоротився вчетверо.
Окупація промислових районів у Польщі та Балтиці призвела до спаду промислового виробництва Росії на 20%. Помітно знизилось виробництво в легкій промисловості. Проте відбувалося зростання тих галузей промисловості, які працювали на війну. До початку 1917 р. продукція металообробної промисловості зросла втричі, хімічної - в 2,5 раза. Особливо збільшилося виробництво різних видів озброєння та боєприпасів: гвинтівок - в 11 разів, гармат - у 10 разів, снарядів до них - у 20 разів.
У роки війни зросла роль банків, які подвоїли свої капітали, вкладаючи кошти в найприбутковіші галузі промисловості, що працювали на війну. Вони скуповували акції заводів або цілком купували їх. Однак у важкому становищі опинився транспорт, особливо залізничний. Під час війни дві третини залізниць перебували в підпорядкуванні військової влади й обслуговували потреби фронту. Криза на залізницях виявилася вже у грудні 1914 р. Відступ армії, евакуація людей і заводів, перекидання військ - з цим усім залізниці не справлялися. Скоротилося постачання залізничного транспорту паровозами і вагонами. У липні 1916 р. було зроблено замовлення на залізничне устаткування в США, але його реалізовував уже Тимчасовий уряд. У вересні 1915 р. розпочато будівництво стратегічно важливої залізниці від Петрозаводська до Мурманська. її побудували в рекордно короткі терміни:
до початку 1917 р.
Криза в залізничному транспорті призвела до погіршення постачання армії та міст, до скорочення паливної і важкої промисловості. Порти Архангельська, Мурманська, Владивостока були завантажені імпортованими стратегічними вантажами, які не могли бути своєчасно відправлені за призначенням. Підвезення продуктів до Петрограда знизилось наполовину, а до Москви - на дві третини. Через скорочення паливної промисловості й розладу транспорту вже 1915 р. країна переживала гостру паливну кризу. Петроград отримував лише 49, а Москва 46% потрібного їм палива.
Війна вимагала величезних фінансових затрат. Переважно залучення коштів відбувалося за рахунок зростання податків і внутрішніх позик (зовнішні позики становили лише 15%). У країні розпочалася інфляція. Від липня 1914 р. до січня 1917 р. ціни на основні товари споживання зросли в 4-5 разів. Кількість паперових грошей зросла вшестеро і покривалася золо-
том лише на 15%.
У країні наростала також політична криза. Після "міністерського страйку" 1915 р. верховна влада вступила в смугу затяжної кризи, з якої вона вже
Росія в Першій світовій війні (1914—1917)
не могла вибратися. Виявом цієї кризи була "міністерська чехарда" - швидка зміна міністрів і прем'єрів. Початок їй поклала відставка в січні 1916 р. І. Го-ремикіна з посади голови Ради міністрів. Звільнення прем'єра виглядало як поступка Прогресивному блоку, однак новий прем'єр Б. Штюрмер був лише на 8 років молодший від 76-річного свого попередника. Б. Штюрмер перебував на посаді до листопада, його наступник А. Трепов протримався п'ять тижнів, останній голова Ради міністрів князь М. Голіцин отримав своє призначення 27 грудня 1916 р. Змінилося за цей час два міністри внутрішніх справ, два міністри юстиції, два військових міністри, два міністри землеробства. Тільки міністр фінансів П. Барк і морський міністр І. Григорович утримали свої посади з довоєнних часів до Лютневої революції.
1 (13) листопада 1916 р. розпочала свою роботу чергова сесія Державної думи. На сесії посилилася критика депутатів на адресу царя та уряду. З нищівною критикою уряду, а опосередковано - і династії виступив лідер кадетів П. Мілюков. Він заявив, що уряд проводить політику під упливом "або дурості, або зради". Соратник Мілюкова по Прогресивному блоку націоналіст В. Шульгін, переконаний монархіст, заявив, що в умовах, коли "країна смертельно злякалась власного уряду", не залишається нічого іншого, як "боротися з цією владою доти, доки вона не піде". Трудовик О. Керенський вимагав відставки "всіх міністрів, які зрадили країну". Навіть частина аристократичних кіл і вищого генералітету, деякі члени імператорської родини висловлювали незадоволення урядом.
На фронті та в тилу поширювали чутки про зв'язки імператриці з її німецькими родичами. Микола II втрачав авторитет у суспільстві також через вплив Г. Распутіна на імператрицю та її втручання в державні справи. Роль Распутіна в політичному житті останніх років імператорської Росії має різні тлумачення в історіографії. У ліберальній емігрантській літературі, а в радянській історіографії - особливо в працях А. Авреха - існувала формула: "царем керувала цариця, а нею - Распутін". Монархічна історіографічна традиція не тільки заперечувала будь-який вплив Распутіна на ухвалення політичних рішень, а й стверджувала, що антираспутінську кампанію зумисне інспірували ліберальні кола, щоб дискредитувати Миколу II. Ступінь впливу "старця" на політичне життя у верхах справді складно вирахувати, однак його скандальна поведінка і зв'язки з різними аферистами вже самі собою дискредитували тих, з ким він спілкувався. Наближений до царської родини завдяки своїм цілительським здібностям позбавляти від страждань спадкоємця престолу Олексія, хворого на гемофілію, Распутін виступав також і як провидець. Імператор не завжди прислухався до його порад, однак Распутін вносив дезорганізацію в діяльність верховної влади і повсякденну працю уряду. Деякі сановники вірили в можливості Распутіна впливати на монарха і намагалися діяти через нього. Коли Микола II перебрався із столиці в Ставку і з міністрами повсякденно спілкувалася імператриця Олек-
Росія на початку XX ст.
сандра Федорівна, вплив Распутіна зріс особливо. Відтоді Г. Распутін став уособленням "темних сил", які оточили трон і паралізували нормальну роботу уряду. Миколу II прагнули переконати звільнитися в ім'я порятунку монархії від цієї одіозної фігури. Оскільки ніякі аргументи не впливали на імператора, в середовищі правих виник задум фізично усунути "старця". 16 грудня 1916 р. його вбили "великосвітські змовники": князь Ф. Юсупов, великий князь Дмитро Павлович (племінник царя) і лідер правих у Думі В. Пу-ришкевич. Однак цей акт не призвів до зміни урядового курсу. Микола II головного ворога бачив у Думі й був переконаний, що простий народ і надалі вірний тронові.
Війна й національне питання. На початку війни про свою лояльність цареві заявили неросійські депутати IV Думи, серед них і польське Коло. Головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович обіцяв полякам возз'єднання їх під владою царя зі збереженням віри, мови й самоврядування, а заснований ендеками Р. Дмовського Польський національний комітет висловився в листопаді 1914 р. за співпрацю з урядом.
Захопивши на початку осені 1914 р. Східну Галичину та Північну Буковину -"споконвічні російські землі", як вважали російські окупаційні власті, вони закривали тут українські школи й часописи, переслідувати уніатське духовенство, арештували й депортували в Росію численних політично активних українців і поляків. Зокрема, ця доля спіткала митрополита греко-като-лицької церкви Андрея Шептицького.
Попри те, що про свою лояльність у війні з Німеччиною проголосили балтійські німці та німецькі колоністи, російські німці піддавалися дискримінаційним заходам: від закриття німецьких шкіл й організацій до заборони публічно розмовляти по-німецьки. Навесні 1915 р. з прифронтової зони було виселено сотні тисяч німців, поляків та євреїв. Це спричинило фактичну ліквідацію межі осілості, оскільки євреям дозволили поселятися у містах Росії.
Німецько-австрійський наступ навесні та влітку 1915 р. призвів до значних територіальних втрат, через що майже всі поляки й литовці, численні латиші, білоруси, українці й балтійські німці фактично перестали бути підданими російського імператора. Нові російські обіцянки надійшли полякам із запізненням. Ю. Пілсудський, який від самого початку війни вів у Галичині військову й політичну боротьбу проти Росії, поширив свою діяльність й на колишні російські території. 5 листопада 1916 р. було проголошено союзне Центральним державам Королівство Польське. Створена литовцями й білорусами Конфедерація Великого князівства Литовського ставила за мету відновлення Литовсько-Білоруської держави. Німецька окупація Курляндії та підпорядкування її німецькому управлінню призвели до масової втечі близько півмільйона латишів у Російську імперію, де, зокрема, було сформовано національну військову частину "Латиські стрільці".
Росія в Першій світовій війні (1914-1917)
У ході війни загострилися міжетнічні проблеми в Закавказзі. Татарські й азербайджанські емігранти заснували в Стамбулі Комітет захисту мусульманських тюрко-татарських народів Росії. Османська імперія розраховувала на повстання кавказьких мусульман. Ці очікування частково підтвердило повстання аджарців, придушене російськими військами. З іншого боку, Росія вирішила використати у своїх цілях вірмен. Вірменські добровольці з Османської імперії та Росії воювали в складі російської армії. Саме воєнний конфлікт із Росією став приводом для масової депортації та геноциду понад півтора мільйона вірмен 1915 р., а звинувачення в колабораціонізмі з Росією - виправданням цих акцій. Близько 300 тис. вірмен змогли порятуватися втечею на Закавказзя під прикриттям російських військ. Коли на початку 1916 р. російські війська зайняли значні території османської Вірменії, там вірмен практично вже не було.
Окрім етнічних груп, які опинилися під німецькою окупацією, скерували погляди на Німецьку імперію також фінські активісти. Численні добровольці Фінляндії служили в Прусському єгерському батальйоні, який воював у Балтії. На Німеччину орієнтувався створений емігрантами з Наддніпрянської України на початку війни у Львові "Союз визволення України". Німеччина підтримувала також Лігу чужоземних народів Росії, яка в травні 1916 р. надіслала американському президентові В. Вільсону відозву, підписану представниками фінляндців, поляків, балтійських німців, євреїв, українців, литовців, латишів, білорусів, грузинів і мусульман, у якій розвінчувалося національне поневолення в Російській імперії.
Однак наймасштабніший національний конфлікт у роки війни вибухнув у Середній Азії. Приводом до повстання став урядовий указ від 25 червня 1916 р. про набір на військову службу майже 400 тис. "інородців", що було порушенням традиційного звільнення азійських народів від військової служби. Улітку 1916 р. розпочалися повстання осілого населення міст і селян півдня Середньої Азії. Далі повстання поширилися майже на всю Середню Азію. Повстання частково набуло рис "священної війни" проти невірних. У північно-східних степовому та гірському районах Семиріччя, де східнослов'янська колонізація була особливо інтенсивною, дійшло до найзапекліших збройних сутичок між киргизами і казахами, з одного боку, і поселенцями, поліцією та солдатами - з іншого. Жертви були значними з обох сторін, але кількість загиблих неросіян була набагато більша. Наслідки для киргизів і казахів регіону були катастрофічними: їх загинуло понад 100 тис, понад 200 тис. втекло в гори та Китай.
Тривала війна з великими людськими втратами і матеріальними труднощами спричинила наростання антивоєнних настроїв. Патріотичне піднесення початку війни змінювалося на розчарування і незадоволення політикою уряду. Наростання опозиційних і революційних настроїв у країні вилилося взимку 1916-1917 р. у загальнонаціональну кризу.
Росія на початку XX ст.
