Історія економічних учень - Базилевич:9.6.2. Вивчення історії економічної теорії вітчизняними науковцями 1 страница

Одна з наукових заслуг українських учених полягала у змістовному й оригінальному дослідженні історії політичної економії. В основу його вони поклали зміну поглядів основних представників економічних учень на об'єктивні (за тодішньою термінологією, природні) економічні закони і діяльність держави. У другій половині XIX — на початку XX ст. ці погляди переломлювались шляхом трактування змісту співвідношення двох частин економічної науки — чистої (теоретичної) і прикладної (практичної) або економічної політики. Професор Г.Ф. Симоненко дослідив розвиток і еволюцію поглядів відомих науковців у методологічному та часовому розрізах. Окремі методологічні положення економічної науки щодо співвідношення двох зазначених вище частин слугували вченому вирішальним критерієм при дослідженні історії політичної економії.
Вихідним теоретико-методологічним положенням для вченого стала теза про необхідність подолання помилкових поглядів на значення у народному господарстві нематеріальних сфер діяльності, головним чином державної праці. Воно зростало в міру соціально-економічного розвитку та зміцнення держави. Ця тенденція не була належним чином оцінена першими представниками економічної науки. їх загальний підхід до цього питання, на думку Г.Ф. Симоненка, характеризувався двома крайнощами. Нематеріальній праці надавалась або надто мізерна роль у розвитку народного господарства або, навпаки, надто велика. Проте, як правильно зазначав учений, в обох випадках це не давало можливості ґрунтовно з'ясувати форми прояву економічних законів у різних сферах народної діяльності. Внаслідок обох крайнощів підходу продуктивне значення нематеріальної діяльності ставало неясним і це призводило навіть до прямого заперечення її у творах багатьох економістів, виключення ними зі сфери народного господарства всіх видів нематеріальної праці. За таких обставин важко було не вдатися до перебільшення при оцінці впливу державної діяльності на народне господарство. Справді, мали місце перебільшення двоякого роду. Державне втручання в економічні відносини або цілком заперечувалось у принципі, або, навпаки, державна сфера праці підносилась на недосяжну висоту порівняно із рештою видів народної діяльності. "Ці крайнощі, — писав Г.Ф. Симоненко, — головним чином відбувалися внаслідок заперечення господарської природи державної діяльності".
Надаючи правильному розв'язанню питання, а отже, і подоланню зазначених крайнощів, виняткового значення, навіть терміни "економія", "господарство", "політична економія" вчений розглядав під кутом зору того, чи охоплюють вони всі види народної діяльності, як матеріальної, так і нематеріальної, а чи стосуються лише безпосередньо виробництва і задоволення матеріальних потреб. "І те, і інше значення слова "економія" або "господарство" отримало право громадянства в економічній науці і тримається в ній до теперішнього часу, — слушно зробив висновок Г.Ф. Симоненко. — Одні з економістів приймають це слово у першому значенні, інші — у другому, і відповідно цьому, одні обмежують галузь політичної економії тільки матеріальним багатством, а інші включають у неї і будь-якого роду нематеріальні послуги, які надаються різними класами суспільства один одному"3. Відповідно вчений виділив політичну економію, або науку про народне господарство, в широкому і вузькому розуміннях з погляду включення невключения до об'єкта та кола її питань нематеріального виробництва. Правда, це дещо ускладнювало розуміння суті справи, оскільки поряд з цим уже існував висунутий Ф. Енгельсом поділ єдиної політичної економії як науки на політекономію в широкому і вузькому розуміннях з погляду широти охоплення ними господарської діяльності в історичному аспекті (зміни способів виробництва у просторі та часі, за марксистською термінологією).
Г.Ф. Симоненко виконав значну роботу з виявлення прихильників персоніфікації двох різних підходів та з'ясування характерних рис і особливостей їх поглядів. Політекономію у вузькому смислі (вчення виключно про речове багатство націй) він споріднив з іменами А. Сміта, Дж.С. Мілля (Англія), К.Г. Pay, Л. Штейна (Німеччина), А.Ж.Л. Бодрільяра (Франція), Л. Косса (Італія) та ін. Щодо політекономії у широкому значенні, то до представників її наш співвітчизник справедливо відніс таких відомих вчених-економістів як Ф. Ліст, В. Рошер, К. Кніс, А. Шеффле (Німеччина), Ж. Гарньє, Г. де Моллінарі, Ф. Бастіа (Франція), Біанкіні (Італія), Г.Ч. Кері (США) та ін.
Вчений характеризував систему меркантилістів швидше як систему економічної політики та фінансів, тобто як прикладну (практичну) частину економічної думки, ніж як викладення законів чистої (теоретичної) її частини. В подальшому саме така характеристика меркантилістської системи стала типовою. Так, М.І. Туган-Барановський влучно назвав її системою способів досягнення основної мети — притягнення в країну дзвінкої монети — і зробив висновок про те, що меркантилізм був не стільки теорією, скільки системою практичної політики свого часу1. Пізніше Й.А. Шумпетер писав, що меркантилізм становить не стільки науковий напрям, скільки практичну політику, і породжена ним література, будучи вторинним явищем, містить у загальному і цілому лише зачатки науки. Згодом учень М.І. Тугана-Барановського, видатний російський вчений М.Д. Кондратьев також наголошував: система меркантилістів, по суті, була системою практичної політики, системою, яка в основному відповідала на питання, яким повинне бути народне господарство і як повинна себе вести стосовно нього державна влада. Це в принципі правильне розуміння суті вчення меркантилізму ґрунтувалось на тому, що головною його метою, на думку Г.Ф. Симоненка, було визначення урядових заходів, які сприяють збагаченню як усієї нації, так і головним чином казни. Збагачення трактувалось передусім як грошове накопичення золота та срібла. Щодо економічних законів чистої частини вчення, то в той час вони не були ще з'ясовані. Уряди усвідомлювали лише, що могутність національних держав залежить від процвітання народного господарства. Тому вони й брали на себе турботу про розвиток національної економіки, не припускаючи існування якихось внутрішніх природних законів розвитку. Меркантилістська система прийшла на допомогу прагненню економічної політики до збагачення. Економічні закони не мали в ній самостійного значення і народне господарство ставилось у повну залежність від держави.
Г.Ф. Симоненко надавав цій ознаці такого принципового значення, що навіть вважав втручання держави у народне життя більш загальним, першочерговим принципом порівняно з принципом досягнення активного торгового балансу.
Під кутом зору з'ясування співвідношення прикладної і теоретичної частин економічної науки Г.Ф. Симоненко розглядав також систему фізіократів. Вчений цілком правильно вважав, що лише в ній закони чистої частини економічного вчення вперше отримали дійсне належне значення. "Фізіократи відкривають природні закони народного розвитку, відмовляючись вважати їх справою довільного розсуду державної влади, — підкреслював Г.Ф. Симоненко. — Це відкриття спонукає їх всі урядові заходи, спрямовані на сприяння народному процвітанню, ставити у безпосередню залежність від визнання цих природних законів".
Відповідно до такої теоретико-методологічної позиції фізіократів зазнали докорінних змін і погляди на наукові основи попередньої системи управління. Меркантилісти визнавали всебічне втручання держави в народне життя кращим засобом до збагачення націй та наповнення державної казни. На противагу цьому у вченні фізіократів повне невтручання держави в економіку вважалось кращим і надійним засобом сприяння як народному добробуту, так і могутності політичної влади. Відповідно під цим кутом зору вони критикували меркантилізм, відкидаючи державне регулювання і контроль, підносили політику "laissez faire" та вільної торгівлі як абсолютні норми політичної мудрості.
Проте на відміну від багатьох своїх сучасників, зокрема М.І. Тугана-Бараовського, В.Ф. Левитського, О.М. Миклашевського та інших видатних українських вчених, Г.Ф. Симоненко досить стримано ставився до наукових заслуг фізіократії. "Не зважаючи на відкриття фізіократами існування в народних організмах начал, якими вони управляються самі собою, поза будь-якою штучною організацією, — писав вчений, — викладення цих начал не становило для них ще самостійної мети наукових досліджень. Вони вказують на них тільки як на доказ справедливості своїх вимог, які висуваються ними до адміністрації в ім'я цих принципів". Звідси випливав висновок ученого про те, що система фізіократів зберігала, подібно до вчення меркантилістів, головним чином характер управлінської науки.
Очевидно, більшість науковців XX ст. не поділяють такого погляду. Але Й.А. Шумпетер стосовно досліджень основоположника фізіократії Ф. Кене констатував: його аналітична робота не була достатньою мірою осмислена, тому наступні економісти дійсно були зобов'язані йому не настільки багато, як можна було б подумати. Карл Маркс був єдиним першокласним економістом, який віддав належне Ф. Кене.
На цьому тлі переважна більшість вчених-економістів відтіняла дійсно великі заслуги А. Сміта в галузі політичної економії. На думку Г.Ф. Симоненка, перше цілком самостійне викладення природні закони чистої частини економічного вчення отримали у Л. Сміта. Наукове дослідження їх стало самостійною метою великого шотландського вченого. Г.Ф. Симоненко правильно констатував: саме в праці "Багатство народів" (1776) економічна наука отримала першу більш чи менш наукову, систематичну обробку. Тому А. Сміт цілком справедливо визнається її творцем. Все, що було зроблено наступними діячами у галузі економічної науки, всього лише доповнювало і дещо видозмінювало теорію Сміта, але не похитнуло її першооснов. Не зважаючи на певні застереження, таку високу оцінку наукових здобутків А. Сміта та його впливу на подальший розвиток науки можна вважати типовою в економічній літературі XIX—XX ст.
Послідовно дотримуючись методологічних принципів та плану свого дослідження, Г.Ф. Симоненко вдало розкрив постановку і вирішення А. Смітом питання про співвідношення чистої і прикладної частин економічної науки. Як і в попередніх системах, у А. Сміта вчення про економічну політику ще не відділене від економічної теорії. Але це не шкодить кращому її з'ясуванню. Крім того, зазначав Г.Ф. Симоненко, вченню про управління у широкому розумінні А. Сміт присвятив останню частину "Багатства народів" у безпосередньому зв'язку з вченням про фінанси.
Водночас Г.Ф. Симоненко доречно акцентував увагу на значенні у вченні А. Сміта економічних законів як стрижневої з'єднувальної ланки всіх частин економічної науки та народного господарства. У дослідженні А. Сміта, зазначав учений, економіка у всіх своїх складових перестає опиратися на довільні, залежні лише від розсуду політичної влади начала.
Одним із головних вихідних пунктів незгод серед вчених при оцінці різних шкіл та напрямів економічної думки було питання про характер і суть економічних законів. Під цим кутом зору Г.Ф. Симоненко розглянув спільне і відмінне міме класичною політекономією та старою історичною школою. Як зазначив учений, вони були єдиними у визнанні об'єктивного характеру економічних законів. В той же час суттєву відмінність між класичною політекономією та староісторичною школою Г.Ф. Симоненко вбачав у доповненні останньою вчення про економічні закони вченням про умови дії їх. Староісторична школа визнала за державою можливість сильного впливу на народне господарство шляхом зміни цих умов2. На думку представників старо-історичної школи, держава безсила відмінити природні економічні закони, але вона далеко не безсила змінити результати дії цих законів, поставивши їх у сприятливі для зростання народного добробуту умови. Для цього державі необхідно знати як економічні закони, так і різноманітні умови, за яких вони можуть діяти сприятливо чи шкідливо для суспільства, щоб успішно розвивати першого роду умови і усувати —другого. "Завдання політичної економії, під цим кутом зору, — вважав Г.Ф. Симоненко, — полягає у продовженні справи А. Сміта шляхом подальшого з'ясування природних законів народного господарства і доповнення його дослідженням тих різноманітних умов, за яких у різні епохи культурного розвитку людства ці закони діяли, забезпечуючи відтак суспільствам і різний рівень добробуту".
Висвітлюючи історію політичної економії, вітчизняні науковці значну увагу приділяли аналізу поглядів представників різних теоретичних систем на економічну роль держави. При цьому більшість дослідників виступали прихильниками втручання держави в економічне життя, розкривали його переваги і недоліки. Під цим кутом зору вони давали оцінку теоретичним концепціям минулого і тогочасності.
Проте важливо зробити ряд суттєвих застережень. По-перше, те, що без держави капіталістична ринкова економіка не існувала ніколи, — факт, який не підлягає сумнівам. І це було добре розкрито в історико-економічних дослідженнях наших співвітчизників останньої третини XIX ст. Дискусійними були (і до цього часу залишаються) характер, масштаби, цілі і засоби державного втручання в економіку. По-друге, в теорії і практиці державне регулювання виникає і стає згодом самостійним особливим предметом дослідження у зв'язку зі світовою кризою капіталістичної економіки 30-х років XX ст. та виникненням кейнсіанської економічної теорії. По-третє, в умовах ринкової трансформації 90-х років XX ст. і пов'язаного з нею переходу від планового до ринкового господарства в постсоціалістичних країнах знову проявились, по суті, дві старі крайнощі в поглядах на економічну роль держави — заперечення об'єктивної необхідності державного регулювання економіки, з одного боку, і всебічного втручання держави в економіку — з другого боку. Але в обох цих випадках не беруться до уваги нові функції держави, пов'язані з формуванням та подальшим функціонуванням соціального ринкового господарства в постсоціалістичних країнах.
Значну увагу вітчизняні економісти приділили трактуванням питань вартості (цінності). Це відображало ситуацію у західноєвропейській літературі. Відбувалися складні, суперечливі процеси, які не отримали однозначної оцінки ні в минулому, ні в сьогоденні. Проте можна відмітити найбільш характерні особливості у розгляді українськими дослідниками теорій цінності. По-перше, вони відходять на другий план порівняно з минулими класичними традиціями. По-друге, відзначаються плюралізмом і боротьбою. По-третє, залишалося мало економістів, які відверто виступали прихильниками трудової теорії вартості та безкомпромісно відстоювали її (М.І. Зібер, М.М. Коссовський). Ряд економістів тією чи іншою мірою віддавали данину суб'єктивно-психологічній школі маржиналізму. При цьому одні цілком стояли на позиціях даної школи (P.M. Орженцький, Є.Є. Слуцький, О.Д. Білімович), другі — відверто заявляли про необхідність синтезу трудової теорії вартості та психологічної теорії цінності (М.І. Туган-Барановський, В.Я. Желєзнов, В.К. Дмитрієв та ін.), треті не проголошували відкрито свою належність до психологічної школи, але фактично поділяли її вихідні позиції (М.Х. Бунге, Д.І. Піхно, П.Б. Струве та ін.).
.У полеміці навколо питань різних теорій вартості (цінності) серед вітчизняних та російських економістів чітко визначились два термінологічно-категоріальних ряди. Перший становив переклад ключових Марксових термінів Werth, Gebrauchswerth, Tauschwerth, Mehrwerth як "вартість", "споживна вартість", "мінова вартість", "додаткова вартість". Вони вживалися у перекладі на російську мову "Капіталу" К. Маркса (1907—1909), "Фінансового капіталу" (1912) Р. Гільфердінга і в "Курсі політичної економії" (1910) А. Богданова та І. Скворцова-Степанова. Другий ряд вибудуваний на основі понять "цінність", "споживна цінність", "мінова цінність", "додаткова цінність". Прихильники його вважали, що вживання інших термінів першого ряду може привести до непорозумінь. Такої думки дотримувався, наприклад, М.І. Туган-Барановський у спеціальному огляді російських перекладів "Капіталу". Він вважав достоїнством нового перекладу П.Б. Струве максимальне наближення до оригіналу і термінологічний ряд, в якому фігурує поняття "цінність". В.І. Ульянов (Ленін) зауважив, що він не надає принципового значення цим термінологічним відмінностям, але віддає перевагу вживанню категорій "вартість", "споживна вартість" і т.д.
Специфіку своєї позиції і одночасно своє бачення перспектив подальшого розвитку економічної науки М.І. Туган-Барановський розкрив у передмові до "Основ політичної економії". Він писав: "...не будучи правомірним учнем ні Госсена, ні Маркса, я знаходжу багато цінного і правильного у поглядах того й іншого. У цьому курсі я хотів би показати можливість третього напряму в економічній теорії, який не збігається ні з маржиналізмом, ні з школою граничної корисності, а є, до деякої міри, синтезом їх обох".
Отже, відмінність підходу вченого до питання розподілу полягала в його намаганні розглядати проблеми розподілу окремо, поза зв'язком з будь-якою теорією цінності. Проте специфічною була пропозиція застосовувати для їх дослідження метод, згідно з яким суспільне господарство виступає як єдине ціле. Український науковець визнавав, що такий метод не є новим у політичній економії. Навпаки, вона склалась як наука саме на основі використання цього методу. "Знаменита "Економічна таблиця" Кене була нічим іншим як першою геніальною спробою зрозуміти закони капіталістичного виробництва шляхом схематичного аналізу цілого суспільного господарства, — підкреслював М.І. Туган-Барановський. — Величезне враження, справлене економічною таблицею на сучасників, пояснювалось саме перевагами цього методу". Зазначимо, що така оцінка цілком співзвучна Марксовій і важлива з погляду привернення уваги до необхідності використання даного методу в макроекономічних дослідженнях.
Український вчений зазначив величезну заслугу К. Маркса у поверненні більш ніж через століття до методу Ф. Кене і розробці у другому томі "Капіталу" своїх відомих схем відтворення суспільного капіталу. Але на відміну від ортодоксальних марксистів, М.І. Туган-Барановський вважав, що ці схеми стоять окремо в системі марксизму, не використовуються їх творцем у першому і третьому томах "Капіталу". Тому висновки К. Маркса перебувають у різкій суперечності з цими томами. Більше того, ігнорування методу економічної таблиці М.І. Туган-Барановський ставив у провину всій тодішній економічній науці.
"Ми намагались показати, що ТГК (теорія граничної корисності — Авт.) не тільки не становить спростування поглядів Рікардо чи К. Маркса, але що, навпаки, ця теорія, правильно зрозуміла, становить несподіване підтвердження вчення про цінність названих економістів. Менгер та його школа досліджували суб'єктивні причини цінності, Рікардо та його послідовники — об'єктивні. До праці Менгера можна було думати, що оцінка блага за його господарською корисністю не відповідає оцінці того ж блага за трудовою вартістю останнього. Теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи перебувають між собою у згоді, яка тим більша, чим більшою мірою розподіл народної праці підпорядкований господарському принципу". Вчений зробив ще один принциповий висновок, важливий для його уявлень про майбутній соціалізм: "Трудові вартості продуктів відіграють вирішальну роль в установленні господарського плану — розподілі виробництва між різними галузями".
Київський математик М.О. Столяров вирішив стандартне завдання знаходження умовного екстремуму, причому цільовою функцією була функція суспільної корисності, або, за його виразом, користі, а обмеженням — сукупний обсяг трудових ресурсів. За умови залежності суспільної корисності будь-якого блага від кількості лише цього блага часткові похідні цільової функції збігаються з граничною корисністю відповідних благ, а це дає можливість легко отримати шукане співвідношення. Сучасні дослідники високо оцінюють працю М.О. Столярова. Зокрема вона розглядається як одна з перших математичних праць у галузі суспільної функції корисності і передувала ідеї народногосподарського оптимуму, яка у вигляді системи оптимального функціонування економіки (СОФЕ) активно розроблялась у нашій країні в 60-ті роки XX ст.3
На думку М.І. Тугана-Барановського, визнання праці основою вартості, можливість порівняння всіх видів праці та їх об'єднання у поняття суспільної праці і є визнання верховної цінності людської особистості. "В процесі виробництва беруть участь не лише людина, але й засоби виробництва. Чому ж ми розглядаємо весь продукт як створений лише людською працею? Чому ж ми визнаємо лише працю людини активним діячем виробництва? І чому, з другого боку, ми прирівнюємо щодо цього між собою всі види праці без різниці? Чому ми вважаємо всі види праці людини порівняними між собою і поєднуємо їх в одну загальну масу, одне загальне поняття суспільної праці?
Без сумніву, тому, що ми мовчазно виходимо із керівної етичної ідеї політекономії — верховної цінності, і тому рівноцінності людської особистості.
Водночас саме людина визначає суб'єктивну корисність певного блага, воно стає цінним не саме по собі, а в оцінці людини. Важливим є судження ученого про те, що суб'єктивна цінність блага залежить від його кількості, а воно в свою чергу для вільно відтворюваних товарів — від обсягу затраченої праці. Тут і виявляється можливість поєднання двох моментів: об'єктивного і суб'єктивного.
Процеси кардинальних змін, що відбувалися у вітчизняній економічній науці, передусім в університетській політичній економії, отримали своє реалістичне відбиття у знаменитому енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона. Автор статті "Политическая экономия" (1898) М.М. Соболев зробив докладний огляд соціалістичних доктрин і напрямів історичної школи, констатував існування осторонь математичного напряму (А.О. Курно, Й.Г. Тюнен, Г. Госсен, Л. Вальрас, B.C. Джевонс). І наприкінці згадав про спроби австрійської школи перебудувати теорію мінової цінності на основі принципу граничної корисності. А. Маршалл ще не виділений, за словами автора, з ряду тих послідовників класичної школи, які відмовились від деяких її однобічностей та перебільшень (Дж.С. Мілль, Дж.Е. Керне, Ш. Жід та ін.).
Всього лише через три роки автор статті "Ценность" О.А. Мануйлов віддає пріоритет австрійській школі. У Новому енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона, що видавався з 1911 p., з'явилися раніше відсутні статті про О. БемБаверка, Л. Вальраса, Ф. Візера, Г. Госсена, Дж.Б. Кларка.
Не лише в минулому, але й у сучасній економічній літературі часто зустрічаються суперечливі оцінки стану та напрямків розвитку національної економічної думки кінця XIX — першої чверті XX ст. Автори новітнього навчального посібника "История экономических учений" (2000), характеризують цей проміжок часу як період піднесення вітчизняної економічної науки1. Далі стверджується, що російські економісти (до числа яких зараховані й українські) не надто велику увагу приділяли новим напрямам в економічній науці, пов'язаним з теорією граничної корисності та маржиналізмом. Суб'єктивізм і методологічний індивідуалізм погано вписувалися в соціальний контекст звичного для російських економістів дискурсу. Раціональний, максимізую-чий свою корисність індивід не дуже підходив на роль головної організуючої конструкції економічної теорії. Новий підхід до аналізу економічних явищ, пов'язаний з маржиналізмом, або ігнорувався, або викликав неприязне становлення. Як наслідок, склався деякий розрив між вектором розвитку західної і російської науки. Отже, проголошене піднесення вітчизняної економічної науки відбувалося нібито поза новими напрямами західної науки. Проте тут же стверджується, що можна знайти багато свідчень освоєння і часткового прийняття російськими економістами її нових ідей. Пояснюється це посиленням у багатьох російських економістів критичного ставлення до марксизму.
У результаті розгляду питання приходимо до таких загальних висновків. У працях вітчизняних науковців останньої третини XIX ст., зокрема В.Ф. Левитського, МЛ. Тугана-Барановського, Г.Ф. Симоненка та ін., досить ґрунтовно висвітлена історія політичної економії протягом тривалого часу — від меркантилізму до нової класичної школи. В основу цього висвітлення у різних вчених закладалися неоднакові критерії. Проте у своїй сукупності вони не втратили значення і для сучасних досліджень розвитку економічної теорії в просторі й часі. Актуальними продовжують залишатися також ряд інших принципів дослідження, яких досить послідовно дотримувались вітчизняні науковці при розгляді питань світової та національної історії економічної думки.

РОЗДІЛ 10 РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ В КИЇВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ (XIX - ПОЧАТОК XX СТ.)

Дослідження історії економічної науки в цілому та історії української економічної науки зокрема — необхідна умова опанування здобутків світової та вітчизняної економічної теорії. Тільки знаючи її минуле, логіку й закономірності розвитку, реальні здобутки тощо, можна вивести як економічну науку в Україні, так і Ті господарську практику на загальнолюдські шляхи, свідомо подолати ті теоретичні та ідеологічні анахронізми, що заважають цьому процесу.
Дослідження розвитку української економічної науки XIX — початку XX ст. важливе не лише з погляду ретроспективи, для збагачення нашого світогляду за рахунок кращого розуміння минулого, а й для з'ясування сучасного стану вітчизняної економічної науки і перспективи її розвитку. У сучасній літературі є немало спірних положень, які по-різному, в дусі тієї чи іншої школи економічної думки, трактуються різними дослідниками.
Розвиток української економічної науки в цілому й економічної теорії зокрема в період XIX — початку XX ст. відзначається різноманітністю напрямків, багатством економічних ідей та значними здобутками. Це не тільки піднесло українську економічну думку в ті роки на західноєвропейський рівень, а й, у свою чергу, збагатило світову економічну думку.
Важливе місце у розвитку української економічної науки посідала університетська наука.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
У середині XIX ст. Київський університет складався з чотирьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного, юридичного й медичного; кількість студентів (виключно чоловіків) наближалася до тисячі. У 1915 р. тут було понад 5 тис. вихованців.
В університеті працювали видатні вчені та педагоги. Серед найавторитетніших назвемо математиків Д. Граве, В. Єрмакова та І. Рахманінова, фізиків С. Авенаріуса, Г. Де-Метца та І. Косоногова, астрономів Ф. Бредіхіна і М. Хандрикова, хіміків М.А. Бунге і С. Реформатського, ботаніка І. Шмальгаузена, зоологів О. Ковалевського та О. Северцова, медиків В. Беца, В. Караваева, В. Образцова, М. Склифосовського, Ф. Яновського, правника О. Кистяківського, мовознавця В. Перетца, літературознавців А. Лінніченка та О. Котляревського, філософа Є. Трубецького, сходознавця А. Кримського, візантиніста Ю. Ку-лаковського, істориків В. Антоновича, М. Довнар-Запольського, В. Іконникова, М. Костомарова, І. Лучицького та багатьох інших. Доцентом з римської словесності працював І. Цветаев, батько поетеси М. Цвєтаєвої. Дивовижним прикладом творчого довголіття може бути кар'єра професора математики Б. Букрєєва, котрий викладав в університеті понад 75 років.
У Київському університеті плідно працювали видатні вчені-економісти І.В. Вернадський, М.Х. Бунге, М.І. Зібер, Д.І. Піхно, А.Я. Антонович, О.Д. Білімович, М.М. Цитович, М.П. Яснопольський та ін.
Саме у Київському університеті в різні часи навчалися майбутні академіки А. Александров (був Президентом АН СРСР), О. Бах, М. Боголюбов, О. Богомолець, Д. Заболотний, О. Левицький, В. Липський, О. Палладій, М. Стражеско, Є. Тарле, П. Тутковський, О. Шмідт та ін. Серед економістів назвемо Л.П. Яснопольського, К.Г. Воблого та ін.
Студентами університету були лікар і єпископ Лука Войно-Ясенецький, філософи Л. Шестов і М. Бердяев, винахідник у галузі електрозварювання М. Бенардос, класики української літератури М. Старицький і М. Рильський, російські письменники М. Булгаков і К. Паустовський, польський письменник Я. Івашкевич, драматург і радянський діяч О. Корнійчук, художник М. Ге, режисер О. Таїров, державні діячі України письменник В. Винниченко, історик Д. Дорошенко, перший Президент України Л. Кравчук.
Життя і діяльність Миколи Бердяева також були тісно пов'язані з Києвом. Він народився в Києві, навчався в гімназії, кадетському корпусі та Університеті св. Володимира, розвивав космопланетарну думку на теренах України і Росії.
Серед всесвітньо відомих економістів, які свій науковий шлях почали в університеті, можна назвати Є. Слуцького, С. Подолинського, Ю.Е. Янсона, В.В. Новожилова та ін.
Сергій Подолинський (1850—1891) — народився в селі Ярославка на Черкащині в родині українського поміщика Андрія Подолинського. Мати Сергія походила з російського княжого роду Кудашових; вона доклала всіх зусиль, аби дати сину аристократичне виховання. Навчався Сергій у Києві. Закінчивши гімназію, він вступив на природничий факультет Київського університету (1867—1871). В університеті Сергій познайомився з Михайлом Драгомановим та Миколою Зібером, ліберальні погляди яких він поділяв. У 1871 р. він виїхав за кордон, проживав у Парижі, Лондоні, Цюріху, Відні та Бреслау. У Парижі він вивчав медицину, а закінчив своє навчання в університеті в Бреслау в 1876 p.,
Сергій Подолинський АЄ й захистив Докторську дисертацію на тему "Додатки до
знання про білкові ферменти підшлункової залози".
Під час свого перебування в Лондоні він познайомився з К. Марксом і Ф. Енгельсом, з якими пізніше листувався.
1877 р. він оселився в Монпельє (Франція). Працював лікарем, написав і видав за власний рахунок дві праці. Одна з них "Життя і здоров'я людей на Україні". В Женеві С. Подолинський видає "Кобзар" і роман Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Але незабаром С Подолинський тяжко захворів психічно. Спочатку він перебував у психіатричному шпиталі, а згодом його перевели до Кирилівської лікарні у Києві, де він і помер 12 липня 1891 р.
У своєму найвідомішому творі "Праця людини і її відношення до розподілу енергії", який вийшов друком у 1880 р. російською та французькою мовами (причому французькою — у міжнародному часописі з біологічних наук. І хоч стосувалась вона безпосередньо біології, проте залишилась практично непоміченою фахівцями цієї галузі знань. Упродовж 1880—1881 pp. вийшло ще три видання цієї праці — французькою, італійською і німецькою мовами. З німецьким варіантом книги ознайомились Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Сергій Подолинський намагався з'ясувати відношення, що існує між людською працею і розподілом сонячної енергії на земній поверхні. Він показав, що хоча загальна кількість енергії, яку одержує поверхня Землі від її надр і від Сонця, поступово зменшується, загальна кількість енергії, що є у розпорядженні людини внаслідок людської праці, постійно зростає. Він робить висновок: "Загальна кількість енергії, одержувана поверхнею Землі з її внутрішності і від Сонця, поступово зменшується. Водночас загальна кількість енергії, що накопичується на земній поверхні і є в розпорядженні людства, поступово збільшується. Збільшення це відбувається під впливом праці людини і домашніх тварин".
Таким чином С Подолинський зробив еколого-економічне відкриття світового значення, довівши, що творча діяльність homo faber (людини діяльної) протидіє стихійним силам природи, що посилюють хаос (згідно з другим началом термодинаміки) шляхом мінімізації зростання ентропії, забезпечує нагромадження та перетворення сонячної енергії на земній поверхні в засоби задоволення фізичних і духовних людських потреб. Отже, С. Подолинський фактично визначив четверте начало термодинаміки. Саме це його еколого-економічне відкриття підштовхнуло видатного українського вченого Володимира Вернадського у 20-ті pp. XX ст. до створення теорії біосфери та ноосфери.
Ще у 40-ві роки для цілісної характеристики біосфери австрійський фізик Ервін Шредінгер запровадив термін негентропії. Однак біля витоків цієї теорії стояв С Подолинський. Ось чому у 90-х pp. XX ст. відомий російський вчений Побіск Кузнецов "четверте начало термодинаміки" запропонував назвати "законом Подолинського".