Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств європейської цивілізації (перша половина ХХ СТ. ). 1 страница

План

1. Господарство в період державно-монополістичного розвитку суспільств європейської цивілізації (перша половина ХХ ст.)

2. Економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств європейської цивілізації (перша половина ХХ ст.)

На рубежі XIX—XX ст. головною тенденцією розвитку економіки став перехід від капіталізму, що ґрунтувався на вільній конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, який базується на різних формах монополій або олігополій.

Зміни у виробничих відносинах, що привели до цього переходу, викликав бурхливий розвиток науки і техніки. В історію кінець XIX — початок XX ст. увійшов як період другої технологічної революції (перша — промисловий переворот), яка продовжувалась до Першої світової війни (1914—1918).

У цей період кардинально змінились основи наукового мислення, розквіт переживало природознавство, йшло створення єдиної системи наук. Тісний взаємозв'язок науки з технікою зумовив поступове перетворення науки у безпосередню продуктивну силу суспільства.

На рубежі XX ст. виникали великі наукові інститути, лабораторії, створені на могутній технічній базі. З'явилась окрема ланка — науково-дослідницька діяльність, завданням якої стало доведення теоретичних рішень до технічного втілення, в тому числі — дослідницько-конструкторські розробки, виробничі, технологічні та інші дослідження. Цей процес революційних перетворень у галузі науки потім охопив техніку і технологію, що сприяло незвично високим темпам зростання обсягу світового промислового виробництва (сумарна виплавка сталі з 1870 по 1900 р. зросла у 20 разів).

Важливе значення мала зміна енергетичної бази виробництва і транспорту: парова енергія була замінена електричною, почалась електрифікація, склалась технологія отримання, передачі та приймання електроенергії. У 1867 р. німецький винахідник В. Сіменс сконструював електромагнітний генератор із самозбудником, яким за допомогою обертання провідника у магнітному полі можна було отримати і виробляти електричний струм. У 70-ті роки було винайдено динамо-машину, яку можна було використовувати не тільки як генератор електроенергії, а і як двигун, що перетворює електричну енергію у механічну. Уже через десять років у США Т. Едісон створив перший сучасний генератор (1883). Він виготовив у 1891 р. і трансформатор, що вирішило проблему передачі електроенергії на значну відстань. Промислові підприємства перестали бути прив'язаними до енергетичної бази. Виробництво електроенергії було організовано на особливих підприємствах — електростанціях.

Впровадження у виробництво електродвигунів збільшувало швидкість верстатів, підвищувало продуктивність праці й створювало передумови для автоматизації виробництва. У 1884 р. англійський інженер Ч. Парсонсон винайшов багатоступеневу парову турбіну, а в результаті її поєднання в єдиний агрегат з динамо-машиною було створено турбогенератор. Уже в 1896 р. на Ніагарській гідроелектростанції було встановлено винайдену гідравлічну турбіну. Виникли нові галузі промисловості — електрохімія, електрометалургія, електричний транспорт. З'явились двигуни внутрішнього згорання, які працювали від енергії, отримуваної при згоранні парів бензину (Н. Отто) і нафти (Р. Дизель). У 1885 р. було побудовано перший автомобіль (Г. Даймлер, К. Бенц). Двигун внутрішнього згорання став широко застосовуватись у всіх галузях промисловості й транспорту, прискорив механізацію сільського господарства. У 1906 р. в США з'явились трактори з двигунами внутрішнього згорання, Застосування їх в окремих господарствах американських фермерів розпочалось у 1907 р., масове ж виробництво було освоєно лише в роки Першої світової війни.

Однією із провідних галузей стала електротехніка. Винахід лампи розжарювання з вугільним стержнем у скляній колбі російським вченим О. Лодигіним (1873) і електродугової лампи — росіянином Г. Яблочковим (1875) сприяли поширенню електричного освітлення. Воно стало застосовуватись на великих підприємствах, у великих містах. Згодом до конструкції ламп розжарювання винахідники різних країн вносили поліпшення. Так, О. Лодигін розробив лампу з металічною ниткою, в тому числі з вольфрамовою. Електричне освітлення поступово почало витісняти газове.

Наприкінці XIX ст. набула широкого розвитку така галузь електротехніки, як техніка засобів зв'язку. Удосконалювалась апаратура дротяного телеграфу, почалось використання телефонного зв'язку (винахідник телефону — американець А. Белл (1876)). Перша телефонна станція в США була збудована у 1877 р., на початку 80-х років вони з'явились майже у всіх містах європейських країн. У 1889 р. А. Строуджер запатентував автоматичну телефонну станцію. З 1895 р. поширювалось використання радіо, яке сконструював російський вчений О. Попов.

Швидкий темп розвитку продуктивних сил вимагав модернізації старих галузей промисловості, перш за все гірничої металургії. Саме тут вводились технічні новинки, змінювались конструкції і розмір доменних печей. У результаті використання конвертерів Бессе-мера (Англія, 1856 р.) і Томаса (Англія, 1878 р.) у важливу підгалузь відокремилось сталеплавильне виробництво. Дістали розвиток електричне зварювання, кування і виплавка металів. У 80-ті роки введено електролітичний метод отримання алюмінію, який дав змогу розвивати кольорову металургію. З 1887 р. таким же методом стали отримувати мідь.

Зростання обсягів виробництва товарів вимагало збільшення швидкості їх перевезення, що сприяло розвиткові та удосконаленню транспорту. У шляхове будівництво все більше проникала сталь (залізничні рейки, мости). "Еру сталевих мостів" відкрив збудований у США через р. Міссісіпі у 1874 р. арочний міст біля м. Сент-Луїс. Удосконалювалась конструкція пароплавів. З 1903 р. розпочалось будівництво суден з двигуном внутрішнього згорання — теплоходів. Почалась електрифікація залізничного транспорту, з'явились нові транспортні засоби — танкери (нафтоналивні судна). У 1896 р. німецький конструктор Г. Зельферт застосував для дирижаблів двигун внутрішнього згорання, який працював на рідкому паливі. Перші кроки робила авіація, широкий розвиток якої став можливим після встановлення легких і компактних бензинових двигунів. У 1903 р. у США брати У. і О. Райт здійснили чотири польоти на літаку з двигуном внутрішнього згорання. Спочатку літаки мали спортивне значення, згодом — їх стали використовувати у військовій справі, а потім — для перевезення пасажирів і вантажів.

В епоху НТР, завдяки промисловому виробництву автомобілів з 90-х років XIX ст., з'явився новий вид транспорту — автомобільний. Успіху автомобілів сприяв винахід у 1895 р. ірландським інженером Дж. Денлопом гумових шин. На заводах Г. Форда у 1912—1913 рр. вперше застосовано конвеєр. Високі темпи розвитку автомобілебудування зумовили широке будівництво шосейних доріг.

У період другої технологічної революції виробництва значного розвитку набуває хімічна промисловість. Хімічні методи обробки сировини проникають практично в усі галузі виробництва. Почалось виробництво штучних (анілінових) барвників. У таких галузях, як машинобудування, електротехнічне виробництво, текстильна промисловість, почала широко застосовуватись хімія синтетичних волокон — пластмас, ізоляційних матеріалів штучного волокна, штучного каучуку та ін. У 1869 р. американський хімік Дж. Хайєт отримав целулоїд, у 1906 р. Л. Бакеланд добув бакеліт, потім було отримано карболіт та інші пластичні маси, які зразу ж впроваджувались у виробництво. Основою для виробництва нітрошовку стали розробки французького інженера Г. Шардона (1884). Праці 1899—1900 рр. російського вченого Л. Кондакова дали можливість отримати штучний каучук із вуглеводів. Було розроблено нові ефективні технології отримання сірчаної кислоти, соди та ін., запропоновано методи виготовлення аміаку — основи для азотних сполучень, необхідних у виробництві фарбників, мінеральних добрив і вибухових речовин. У сільському господарстві почали широко застосовувати мінеральні добрива.

Проблему задоволення зростання потреби в рідкому пальному на нових видах транспорту вирішив крекінг-процес — метод розкладення нафти при високих тисках і температурах. Він дав змогу забезпечити підвищений вихід бензину і в 1916 р. у США був освоєний у промисловому виробництві. Ще у 1903—1904 рр. російський хімік О. Фаворський відкрив метод виробництва рідкого пального з твердого палива. Промислове ж виготовлення легкого пального з вугілля здійснив німецький інженер Ф. Бергіус. Це мало важливе економічне і воєнне значення для Німеччини, яка не мала природних нафтових ресурсів.

У виробничу сферу проникала автоматизація виробництва у легкій, поліграфічній та інших галузях промисловості. Почалась автоматизація верстатів; потокова система, яка виникла в консервному і сірниковому виробництві, широко впроваджувалась в інші виробництва. Особливо важливу роль для розвитку машинобудування відіграв винахід конвеєра. Завдяки його втіленню у виробництво уже в 1914 р. на заводах Форда складання одного автомобіля тривало не більше 1,5 години.

Втілення потокового виробництва змінило характер заводського оснащення у машинобудуванні. Вводилися спеціалізовані верстати для виготовлення деталей — гвинтів, шайб, болтів і т. ін. У текстильній промисловості в 1890 р. появився автоматичний ткацький верстат.

Значний крок зроблено у військовому оснащенні. Здійснено автоматизацію стрілецької зброї і артилерії (1883 р. — кулемет Максимова, декілька типів автоматичних гвинтівок, поява бронеавтомобілів), налагоджено виробництво вибухових засобів, широко використовувалися засоби повітроплавання й авіації. З 1915 р. літаки озброюють кулеметами, з'явились літаки-бомбардувальники, створено великі надводні кораблі (броненосці), стало реальним підводне плавання. Перша світова війна вимагала великої кількості зброї і оснащення. Якщо кількість винаходів періоду промислового перевороту визначалась двозначним числом, то в епоху технологічної революції — чотиризначним. Найбільше число винаходів запатентував американець Т. Едісон (більше 1000).

Результати технологічної революції такі.

1. Промисловий переворот XVIII—XIX ст. привів до становлення машинної індустрії, зміни соціальної структури суспільства: утворення двох нових класів — буржуазії і найманих робітників, утвердження панування буржуазії. На відміну від нього результатами другої революції стали зміна в техніці і технології виробництва, реконструкція машинної індустрії, перетворення науки у безпосередній фактор виробництва. Тому її називають не промисловою, а науково-технічною революцією. Вона привела до різкого зростання виробництва: за 1850— 1900 рр. добування вугілля збільшилось в 10 разів, нафти — у 25, виплавка сталі за 1870—1900 рр. — більше ніж у 50 разів.

2. Друга технологічна революція привела до появи багатьох нових галузей промислового виробництва, яких раніше не знала історія: електротехнічної, хімічної, нафтопереробної, машинобудівної та ін.

3. Відбувалася диверсифікація не тільки галузей, а й підга-лузей (машинобудування — виробництво локомотивів, автомобілів, літаків, кораблів (річкових і морських), трамваїв та ін.).

4. Зміни технології виробництва, застосування нових матеріалів і швидке зростання нових галузей і машинобудування привели до зміни структури чорної металургії — значно зріс попит на сталь.

5. Друга ІІТР змінила світову галузеву структуру промисловості. На перший план вийшли галузі важкої індустрії, значно випередивши за темпами зростання легку промисловість. Ці зміни привели до посилення концентрації виробництва, стали переважати великі підприємства. Такі структурні зрушення викликали різке зростання розмірів капіталу, необхідного для створення і роботи окремого підприємства. Залучення додаткових капіталів досягалося шляхом випуску акцій і створення акціонерних товариств.

6. У результаті другої технологічної революції замість індивідуальної приватної форми власності основною стає акціонерна, у сільському господарстві — фермерська (два варіанти господарювання — американський (США і Канада) і прусський.

Для Європи було характерним поєднання обох шляхів розвитку капіталізму в аграрному секторі. Розвивались також кооперативна і муніципальна форми власності. В 1913 р. у США на підприємствах, які належали акціонерним товариствам (28 % всіх підприємств), було зайнято 80 % робітників. У Німеччині створення акціонерних товариств охопило насамперед гірничу і металургійну промисловість, будівництво і залізниці. З дозволом випуску дрібних акцій номіналом до 1 фунта стерлінгів у 1895—1905 рр. значно зростає кількість акціонерних товариств у Англії. Дещо повільнішими темпами цей процес відбувався у Франції. Кооперативна власність виникла на основі добровільного об'єднання капіталів і засобів дрібних товаровиробників, слугувала формою захисту їх від експлуатації посередників і великих підприємців. Основними видами кооперації, що виникли до 1914 р., були: споживча, кредитна, сільськогосподарська, житлова. До початку Першої світової війни Росія, до складу якої входила і значна частина українських земель, займала перше місце у світі за числом учасників кооперативного руху (24 млн осіб, об'єднаних у 63 тис. кооперативів). У Західній Європі 120 тис. кооперативів об'єднували 20 млн осіб, у США в 600 кооперативах перебувало 70 тис. осіб.

Монополізація виробництва Муніципальна власність і господарство виникли у містах і сільській місцевості в останній третині XIX ст. у зв'язку з розвитком соціально-економічної інфраструктури (транспорт. електропостачання, газопостачання, школи, лікарні). Державна власність наприкінці XIX — на початку XX ст. формувалась двома основними шляхами: за рахунок державного бюджету (більш поширений у країнах Старого світу) і в результаті націоналізації приватних підприємств (переважно у країнах переселенського капіталізму). Завершенням цього ланцюжка змін стало утворення монополістичних союзів — монополій як у галузі виробництва, так і в галузі капіталів (фінансових джерел).

Капіталістична монополія — це об'єднання капіталів, що виникає на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу для зосередження виробництва та збуту значної частини продукції певної галузі, встановлення монопольних цін і забезпечення стабільних надприбутків. Найпростішими формами монополій є пул, конвенція, корнер, ринг; більш зрілими — картель, синдикат, трест, концерн.

Причини монополізації такі:

по-перше, зростання мінімальних розмірів капіталів;

по-друге, намагання підприємців одержати максимум прибутку за рахунок витіснення конкурентів і встановлення бар'єрів для вступу в галузь;

по-третє, надання урядом якій-небудь одній фірмі виключних привілеїв на постачання газового палива, електроенергії, телефонних послуг та ін. (природні монополії) у зв'язку з розвитком комунального господарства;

по-четверте, розвиток патентного права, різного роду махінації і зловживання аж до шантажу і прямого розбою.

Поступово змінювалась роль банків в економіці — з пасивного посередника у платежах банк перетворився в активного учасника ринку. Відбувались концентрація і централізація банківської справи. Самі банки частину капіталів вкладали у промисловість, виступаючи вже як організатори виробництва. Формувався фінансовий капітал. Особливо інтенсивно цей процес відбувався у США, де банки, фінансуючи різні компанії, установлювали над ними контроль, підкоряли їх шляхом скуповування акцій, направляли своїх представників у правління трестів, а інколи утворювали нові трести. Прикладом може бути діяльність банку Ж. Моргана, під контроль якого підпали величезні корпорації в енергетиці й електротехніці ("Дженерал електрик"), телеграфно-телефонного зв'язку (АТТ), автомобілебудування ("Дженерал моторз") та ін. Морган створив першу в світі компанію з мільярдним обігом — "Юнайтед стейтс стіл", під контролем якої опинилось 3/5 американського виробництва сталі. Промисловці часто перетворювались у банкірів. Наприклад, Т. Рокфеллер, наживши величезні прибутки у нафтовому бізнесі, використав їх для створення "Національного міського банку Нью-Йорка", який став основою сучасного "Чейз Манхеттен бенк".

Із числа найбільш впливових банкірів і підприємців у процесі посилення фінансового капіталу виникла фінансова олігархія.

Зросло значення зовнішньої торгівлі. Зростання масштабів виробництва вимагало розширення ринку. Обсяги міжнародної торгівлі з 1891 по 1910 р. збільшились у 1,5 рази. Зміцнення і розширення міжнародних економічних зв'язків поклало початок формуванню світового господарства як єдиного механізму, який зв'язував усі регіони землі. Важливою ланкою системи стали біржі великих міст світу, які щорічно реєстрували зміни світових цін під впливом світового попиту і пропозиції. Міжнародний обмін перетворювався у необхідну умову подальшого розвитку виробництва і ринку. Активізувався світовий рух не тільки товарів (зовнішня торгівля), а й робочої сили (еміграція та імміграція), капіталу.

Експорт капіталу здійснювався у різних формах: державні й комунальні позики, прямі й портфельні інвестиції, кредити. Найбільшого розвитку державні й комунальні позики набули у Франції, яку називали "світовим лихварем". Крім відсотків, країна-експортер отримувала, як правило, додаткові вигоди. Наприклад, Франція, надаючи позику Туреччині на 2,2 млрд франків, отримала концесію на будівництво залізниць, встановила контроль над найважливішими турецькими морськими портами, впливала на діяльність головного банку країни — Оттоманського. Туреччина фактично перетворилася у напівколонію країни-кредитора.

Провідною країною прямих і портфельних інвестицій була Великобританія, капіталовкладення якої до 1900 р. за кордоном становили 20 млрд дол. Франція вивезла 10 млрд дол., Німеччина — 5 млрд, США — 0,5 млрд. Останні ще залишались боржником Європи.

Розвиток монополій на початку XX ст. практично знищив державну конкуренцію. Вона збереглась на світовому рівні як конкуренція за сфери впливу. Прикладом може бути конкуренція двох найбільших електричних компаній світу: американської "Дженерал електрик" і німецької АЕГ. Остання, володіючи капіталом у 1,5 млрд марок, була величезним підприємством з виробництва різної продукції — від кабелів та ізоляторів до автомобілів і літаючих апаратів. У 1907 р. вони уклали договір про поділ ринків: "Дженерал електрик" отримала для своєї продукції ринки США і Канади, АЕГ — Європи і частини Азії. На світовому рівні використовувались будь-які методи заохочення на внутрішньому ринку, аж до промислового шпигунства. Монополіям сприяла держава, яка змінювала мита і залізничні тарифи в їхніх інтересах.

Конкуренція за сферу впливу супроводжувалась територіальною експансією. В останній чверті XIX ст. боротьба за території в Азії, Африці й Тихому океані велась між індустріальними державами — Великобританією, Францією, США, Японією, Бельгією, Голландією, Португалією, Іспанією. За 1884—1900 рр. Англія придбала 3,7 млн кв. миль з населенням у 57 млн осіб, Франція — 3,6 млн і 36 млн, Німеччина — 1 млн і 16 млн відповідно. До початку XX ст. в основному було завершено територіальний поділ світу групою держав.

Таким чином, зміни в техніці й технології виробництва і розвитку продуктивних сил, викликані другою технічною революцією, створили матеріальні передумови для утворення монополій і переходу капіталізму від промислової стадії і вільної конкуренції до монополістичної стадії. Спочатку епоху структурних інституціональних змін на початку XX ст. визначали поняття "імперіалізм" (від лат. ітрегіит — влада) пізніше поширився термін "монополістичний капіталізм". Прояв і регулярна циклічність економічних криз наприкінці XIX — на початку XX ст. (1873, 1883, 1893, 1901, 1902 та ін.) сприяли процесу монополізації економіки. Розорення дрібних і середніх підприємців у період криз сприяло концентрації і централізації виробництва і капіталу. Їх ступінь у країнах був неоднаковим, але наприкінці XIX — на початку XX ст. монополія як форма організації виробництва і капіталу набула панівного стану.

На цьому історичному етапі змінюється лідерство країн світу — провідне місце за промисловим розвитком посідають молоді капіталістичні країни — США і Німеччина, значно просунулась Японія, тоді як колишні лідери — Англія і Франція відстають. Центр світового економічного розвитку переміщується з Європи до Північної Америки. Першою державою світу на довгий час стали Сполучені Штати Америки. У Європі могутній економічний ривок Німеччини дав можливість Бісмарку в 70— 80-ті роки XIX ст. розпочати боротьбу за гегемонію в Європі. Цим був зумовлений курс на мілітаризацію країни.

Наприкінці XIX ст. в Європі визначились основні контури коаліцій, що протистояли одна одній. Їх оформлення завершилось на початку XX ст., що привело народи Європи до Першої світової війни. Розвиток людського суспільства у 20—30-х роках XX ст. багато в чому визначили неоднозначні результати Першої світової війни (серпень 1914 — листопад 1918 рр.). Війна винищила мільйони людей, руйнувала колосальні продуктивні сили, знищила матеріальні та духовні цінності. Разом із тим, вона стала безпосередньою причиною розвалу трьох багатонаціональних імперій (Російської, Австро-Угорської, Оттоманської) і однієї мононаціональної (Німецької), що обумовило появу численних державних новоутворень, з яких не всім удалося утвердитися на світовій геополітичній арені як самостійній державі.

Наприкінці війни серйозну спробу відновити свою незалежність і державність зробила й Україна, землі якої були розподілені між Російською та Австро-Угорською імперіями. Будучи членами різних антагоністичних воєнно-політичних угрупувань, що протиборствували у війні, ці держави поступово втрачали свій воєнно-економічний та людський потенціал.

Першою на межі економічної і воєнно-політичної катастрофи опинилася царська Росія як більш слабка за економічною міццю та рівнем організації. Її армія і флот, державний апарат, народне господарство та суспільство виявилися не готовими до довготривалої війни. Вже за перші півроку воєнних дій стратегічні запаси імперії майже вичерпалися. Війську бракувало як важкої, так і легкої зброї, боєприпасів, продовольства, амуніції. З'явилися ознаки продовольчих труднощів у тилу. Для забезпечення гостро необхідними, матеріальними, фінансовими та людськими ресурсами Російська імперія почала прискорювати перебудову своєї економіки на воєнний лад. За прикладом провідних країн Антанти і Троїстого союзу, ця перебудова відбувалася на основі розгортання державного регулювання. В згаданих країнах запровадили державну монополію на хліб та інші товари; тверді ціни; продовольчу розкладку; карткову систему розподілу продовольчих і непродовольчих товарів; мережу громадського харчування; державний контроль, за виробництвом і розподілом продукції; трудову повинність; регулювання зовнішньоторгових зв'язків; визначили організаційну структуру промисловості й сільськогосподарського виробництва тощо. В царській Росії цей комплекс заходів так і не вдалося впровадити в життя в повному обсязі, в останню чергу через відсутність консенсусу між урядом—виразником політичних і майнових інтересів поміщицько-дворянського стану, і вітчизняною буржуазією між капіталом, і працею. Так, проігнорувавши з суто політичних мотивів ініціативу промислових кіл щодо регулювання господарської діяльності через організації підприємців, царський уряд швидко перебрав на себе справу створення спеціальних органів з вирішення основних питань функціонування воєнної економіки.

В серпні 1915 р. ним було організовано чотири Особливих наради з питань оборони, палива, перевезень і продовольства. Головну роль у системі регулюючих органів відігравала перша з них, голова якої мав найбільше повноважень. У своїй роботі наради спиралися на розгалужену мережу регіональних і місцевих органів. Зокрема, воєнне виробництво дев'яти українських губерній регулювали Київське, Харківське, Одеське і Катеринославське регіональні відділення.

З цими фактично державними регулюючими органами співпрацювали суто громадські організації — особливі воєннопромислові комітети (ВПК), які створила буржуазія в травні 1915 р. для допомоги уряду в посиленні воєнного виробництва, протидії корупції в процесі розподілу воєнних замовлень. В Україні діяло чотири обласних ВПК, які контролювали виробництво в одній чи декількох губерніях. ВПК не вдалося налагодити дієвий громадський контроль за розподілом воєнних замовлень, а також налагодити співробітництво між капіталістами і трудящими за допомогою так званих робітничих груп при них. Робітничий клас країни відкинув ідею співпраці з роботодавцями через їхнє невгамовне прагнення до надприбутку на основі масштабних спекуляцій і зловживань. Свій внесок у піднесення обороноздатності зробили й органи земського і міського самоврядування. Так, створений ними в 1915 р. Всеросійський Союз земств і міст (Земгор) організував виробництво взуття, одягу, зброї і частково боєприпасів на підприємствах місцевої, дрібної і кустарної промисловості. Здійснена за допомогою вказаних чисельних регулюючих органів перебудова промисловості й сільського господарства не дала очікуваних результатів. Зростання воєнного виробництва відбулося в основному за рахунок різкого скорочення цивільного виробництва.

Перша світова війна обумовила значні, причому в основному негативні, зміни в економіці України. Напередодні війни це був один із найбільш розвинутих аграрно-індустріальних регіонів Російської імперії, який багато в чому визначав її воєнну міць. У 1913 р. питома вага валової продукції крупної промисловості України у загальноросійському виробництві становила 20,7%, а металообробної — 20,2,%. В результаті ж багатомільйонних мобілізацій в армію, реквізицій, бездарного господарювання, організаційного колапсу, інфляції тощо економіка України з кожним воєнним роком усе більше занепадала. Загальна дезорганізація економічного життя позначилася в першу чергу на промисловості. Надприбутки, які давало виконання воєнних замовлень, викликало відкриття воєнних виробництв і закриття цивільних. Протягом 1914—1917рр. у країні відкрилося 940 підприємств і закрилося близько 1800. На діючих підприємствах катастрофічне бракувало робочої сили, особливо кваліфікованої.

Виходячи із стратегічного значення продукції провідних галузей промислового комплексу України, царський уряд здійснив ряд заходів із забезпечення їх необхідною робочою силою. Зокрема, для задоволення настійних вимог підприємців Донбасу і Кривбасу уряд почав надавати відстрочки від призову в армію особам, які ставали до роботи в шахтах і рудниках, направляти туди військовополонених і засуджених. У 1917р. в кам'яновугільній промисловості Донбасу працювало вже 280 тис. осіб (проти 168,4 тис. осіб у 1913 р.), які видобули 24,3 млн т вугілля (проти 25,3 млн т в 1913 р.). Через низьку кваліфікацію гірників воєнного набору та слабкий технічний рівень вугледобувної промисловості різко знизилась якість вугілля. Збереження обсягів виробництва за рахунок збільшення працюючих зовсім не виправдало себе в металургійній промисловості України. Незважаючи на зростання тут чисельності робітників у 1917 р. порівняно з 1913 р. в два рази, випуск основних видів її продукції навпаки скоротився. В 1917 р. порівняно з 1913 р. металургійні та споріднені підприємства України виробили: чавуну — 66,6%, сталі — 66,7, прокату — 52,2, залізної руди — 53,6%. Ще більший спад виробництва був притаманний підприємствам, що виготовляли товари широкого вжитку.

Перша світова війна згубно вплинула і на продуктивні сили сільського господарства України. По-перше, чєрєз мобілізацію селян-чоловіків до армії в аграрному секторі гостро постала проблема робочої сили. Ручна або частково механізована праця, яку виконували чоловіки, виявилася не під силу жінкам і дітям. На кінець 1917 р. вже одна третина селянських господарств не мала чоловіків. Різні форми вербування, залучення біженців і військовополонених тільки частково вирішили проблему браку робочої сили на селі. По-друге, майже припинилося поповнення і оновлення сільськогосподарської техніки і реманенту в поміщицьких і селянських господарствах, де й до війни рівень механізації й особливо машинізації був вкрай низький. Одночасно припинилася поставка мінеральних добрив. По-третє, негативна дія двох попередніх факторів підсилювалася в результаті зменшення основноЇ тяглової сили на селі - робочих коней, які реквізовувалися у селян і поміщиків для потреб армії.

Найбільше від дії цих основних факторів постраждало землеробство, дещо менше — тваринництво. Так, загальна посівна площа в Україні зменшилася в 1917 р. порівняно з 1913 р. на 21,3% і становила 19 млн га. Валовий збір хлібів і вівса становив у 1917 р. 183,8 млн ц, або зменшився порівняно з 1916 р. на 8,8%. Незважаючи на скорочення врожаю, поміщики і заможні селяни мали певні запаси товарного хліба, які через недолугу цінову політику уряду та воєнної адміністрації, погану роботу транспорту, село притримувало.

З кожним воєнним роком все більше погіршувалося матеріальне становище міського населення, особливо робітників, які існували за рахунок заробітної плати. Збільшення робочого дня за рахунок понадурочних робіт, зростання низькооплачуваної жіночої і дитячої праці, необгрунтоване штрафування обумовили зменшення реальної заробітної плати. Зокрема, реальна заробітна плата київського робітника складала в 1916р. 54,8% рівня 1912 р., а в 1917 р. — вже 38,5%. На різке падіння життєвого рівня, політичне безправ'я українські робітники відповідали розгортанням страйкового руху. Зокрема, в Україні до лютого 1917р. відбулося більше 350 страйків, в яких взяли участь 300 тис. осіб. У міру поглиблення продовольчої, сировинної, паливної і транспортної кризи, розгортання антивоєнної та революційної пропаганди тощо, ідея повалення царизму набувала все більше прихильників серед різних верств суспільства.