Основні наукові етнологічні установи та організації, періодичні видання у ХХ ст

Процеси бурхливого відродження і становлення українська етнологічна наука пережила в 20-ті р. XX ст., у чому важливу роль відіграли існуючі в системі Української Академії наук (УАН) наукові установи. Вагомим здобуткам у цій царині та­кож слід завдячувати самовідданій праці визначних українсь­ких учених, які при вивченні проблем етногенези та етнокуль­тури українського народу активно спиралися на новітні західноєвропейські методологічні засади. Позбавлені необхід­ності діяти в рамках великодержавних теоретичних схем, вони чи не вперше отримали можливість по-новому осмислити пи­тання зародження і національного розвитку українського етносу. На цій основі формувалися нові концепції та школи, які сто­сувалися різних аспектів етнічної історії України.

Більшість представників керованої М. Грушевським Істо­ричної секції УАН виступили послідовниками французької соціологічної школи (Е.Дюркгейм (1858-1917), Л.Леві-Брюль (1857-1939), школа «Анналів»), яка доводила генетичну обумовленість і наступність етнічного розвитку первісних і сучасних спільнот. Спираючись на цей постулат, українські вчені акцентували увагу на вивченні «пережитків» минулих епох, які, на їхню думку, в різних комбінаціях продовжували визначати сучасне гро­мадсько-побутове життя України. М. Грушевський, наприк­лад, вказував, що Запорізька Січ успадкувала багато еле­ментів від устрою первісних чоловічих союзів. Важливу методологічну роль у розвитку українських етнологічних досліджень відіграла його книга «Початки громадянства (ге­нетична соціологія)» (1921).

У межах Історичної секції діяли комісії з вивчення особли­востей етнокультурного та етнодемографічного розвитку окре­мих регіонів України – Правобережжя, Лівобережжя, Слобо­жанщини, Полісся, Півдня тощо. В структурі УАН працювали комісії з вивчення народ­ного господарства, давньоруського та українського права тощо. Нагромадженням та обробкою фольклорно-етнографічних матеріалів займалися Комісія історичної пісенності, Культурно-історична комісія та Кабінет примітивної культури. Наприкінці 1925 р. ці та інші структурні підрозділи об'єдналися в Асоціа­цію культурно-історичного досвіду, програма етнологічних досліджень якої також будувалася на засадах французької соціо­логічної школи. Її мету М.Грушевський вбачав у вивченні етапів формування світогляду і побуту українського народу та їхньо­го порівняння з аналогічними етнокультурними процесами інших народів.

Внаслідок наступних реорганізаційних заходів 1928 р. на ос­нові цих установ виник Етнологічний відділ (або Відділ при­мітивної культури і народної творчості), що мав вивчати пере­житки примітивної культури в українській обрядовості, народному світогляді й творчості. Його очолила Катерина Гру­шевська, яка зробила вагомий внесок у розробку фундаменталь­них проблем українського народознавства. Її праці «З примітив­ної культури» (1924), «З примітивного господарства» (1927) стали першими україномовними студіями, що ґрунтувалися па новітній методології, зокрема на принципах французької соціо­логічної школи. Новітні комплексні методики досліджень поча­ли впроваджуватися і в польову етнографічну практику, що про­явилося у підготовці «програмних запитальників».

Друкований орган Етнологічного відділу «Первісне грома­дянство та його пережитки в Україні» активно пропагував до­сягнення світової етнологічної науки, а також сприяв розробці теоретичної, методологічної бази і категоріального апарату вітчизняної етнології. На його сторінках обговорювалися новітні наукові течії та школи. Широкий резонанс отримала надрукована в часописі праця відомого французького етнолога Поля Рів'є, який, виступаючи за збереження антропології як цілісної науки, доводив необхідність узгодити у вченому світі такі наріжні наукові поняття, як «антропологія», «етнологія», «ет­нографія», «фольклор» та інші. Польські, російські та українські вчені зі свого боку обстоювали думку, що саме етнологія, а не антропологія має більше підстав вважатися загальною наукою про людину. Вони стверджували, що етнографія є прикладною дисципліною, покликаною забезпечувати фіксацію та емпіричне нагромадження матеріалів, тому вона не може бути самостійною наукою, а лише складовою етнології, яка повинна займатися те­оретичним узагальненням різних сфер життєдіяльності всіх на­родів. К. Грушевська фактично ототожнювала етнологію із за­гальним народознавством, що покликане комплексно вивчати розвиток та взаємовідносини між різними народами, а також етнічні групи певних країн.

Другим важливим центром народознавчих студій став відкритий при УАН у 1921 р. Музей антропології та етнології ім. Хв. Вовка, який 1922 р. перейменували на Кабінет антропо­логії та етнології. Основу його функціонування склала безцінна наукова спадщина Вовка – рукописи, антропологічні матеріа­ли, етнографічна колекція, бібліотека тощо. Пріоритетним на­прямком діяльності Кабінету стали антропологічні досліджен­ня: лише впродовж перших чотирьох років обстежили понад 2 тис. осіб із різних регіонів України. Паралельно з цим вивча­лися особливості їх етнокультурного розвитку.

Методологічним підґрунтям цієї роботи став еволюціонізм, його наріжні ідеї щодо переходу від простих, примітивних до вищих складних форм суспільного розвитку мали достатньо прихильників в українських наукових колах. На цих самих засадах розроблялася методика організації польових дос­ліджень. З 1925 р. почали видавати науковий орган «Бюлетень Кабінету антропології та етнології ім. Хв. Вовка», який сприяв піднесенню організаційного рівня етнографічної роботи та му­зейництва в Україні. Діюче при Кабінеті антропології Етногра­фічне товариство 1928 р. реорганізували у Всеукраїнське етног­рафічне товариство, яке мало згуртувати та координувати роботу місцевих дослідників та установ.

Третім науково-організаційним центром розвитку народознав­чих студій стала Етнографічна комісія, що виникла 1920 р. при Українському науковому товаристві, яке 1921 р. увійшло в структуру ВУАН. Ця комісія ставила за мету вивчення пере­житків минулого та сучасного життя і побуту українського на­роду, її членами і співпрацівниками були визначні українські вчені – А. Лобода, К. Квітка, Д. Щербаківський, М. Рудницький, Д. Яворницький та інші. Етнографічна комісія, виконуючи координуючу роль, розгорнула широку діяльність по систематизації фольклорних джерел, відомостей про традиційні народні вірування та обряди, про народні промисли. Спираючись на 30 постійних членів (С.Терещенко, Н.Малеча, В.Білий, Н.Букатевич…), мережу постійних кореспондентів (понад 600 осіб) та кілька тисяч ентузіастів-збирачів на місцях, комісія за короткий час створила фольклорно-етнографічний архів, який став “золотим фондом” україністики. Результати досліджень публікувалися в “Етнографічному віснику” під редакцією А. Лободи та В. Петрова (з 1925 по 1930 рік вийшли 10 випусків).

Одним з напрямків діяльності Етнографічної комісії стало дослідження традиційних українських виробничих об’єднань – дніпровських лоцманів та чумаків. Їм були присвячені І та ІІ випуски “Вісника”.

Слід вказати на те, що вчені ВУАН в 20-х - на початку 30-х років при вивченні традиційної культури українців спиралися на досягнення європейських історичних шкіл. Більшість з них були прибічниками “соціологічної” школи, відповідно до принципів та методів якої намагалися знайти основу сучасних культури та побуту українців у первісному суспільстві та в так званих “культурних переживаннях”.

В 20-х роках в Європі складається “Школа Анналів”, основоположниками якої стали М. Блок та Л. Февр, які відмовилися від концепції “історизуючої історії”. Л. Февр виступав “проти історії, яка, мов шляхетна пані, гребує економікою, що поряд виглядає жалюгідною черницею, проти історії, яка не розуміється ні на грошах, ні на кредиті, ні на сільському господарстві та промисловості, ні на торгівлі – все це для неї чиста абстракція”.

Цілий ряд відомих українських істориків – академіки М. Грушевський, Й. Гермайзе, М. Яворський, Д. Багалій, професори Р. Волков та М. Слабченко – поділяли теоретичні засади європейських учених.

Етнографічну комісію було створено на базі етнографічної секції Українського наукового товариства. Вона спеціалізувалася на дослідженні духовної культури українців, зокрема фольклору, і стала методичним центром для новостворюваних етнографічних товариств, гуртків та музеїв, забезпечуючи їх програмами наукової діяльності.

Етнографічна комісія, виконуючи координуючу роль, розгорнула широку діяльність по систематизації фольклорних джерел, відомостей про традиційні народні вірування, обряди, ритуали, про народні промисли тощо.

Серед численних рукописних матеріалів комісії, що зафіксували унікальні факти й явища з області традиційної духовної культури українців (їх загальна кількість становить 50 000 архівних аркушів), найбільше місця займають записи, що стосуються народних вірувань, календаря, медицини та метеорології, усної народної творчості. Вони надходили в основному від колективів шкіл та педтехнікумів.

Заслугою Етнографічної комісії була координація науково-пошукової роботи на місцях колективами музеїв, завдяки якій з’явився цілий ряд регіональних досліджень – В. Кравченка по Житомирщині “З побуту й обрядів Північно-Західної України”, С. Таранущенко по Слобожанщині “Старі хати Харкова”, “Пам’ятки мистецтва старої Слобожанщини”, “Мистецтво Слобожанщини XVII-XVIII ст.” тощо

Накопичення фактичного матеріалу з локальних питань української етнографії сприяло дослідженням Полтавського, Черкаського, Уманського, Чернігівського, Ізюмського та іншого музеїв

Широкий спектр дослідницьких інтересів Етнографічної комісії відображає тематика статей, опублікованих на сторінках її друкованих органів – “Етнографічного вісника” (вийшли 10 випусків) та “ Бюлетеня”: “Міфологема Сонця в українських народних віруваннях та візантійсько-геліністичний культурний цикл” В. Петрова, “Вірування у вихорі та “чорна хвороба” С. Терещенко, “Про зільницький обряд і сполучені з ним пісні” М. Гайдая, “Посвяти в народній практиці” В. Білого тощо.

Комісія зробила значний внесок у вивчення звичаєвого права українців, здійснивши систематизацію та обробку результатів польових досліджень та матеріалів з архівів волосних судів.

Була розроблена програма для збирання відомостей про звичаєве право в Україні (1925). Вийшли друком три випуски “Праць комісії для вивчення звичаєвого права в Україні” (1925, 1928, 1929).

Серед досліджень цього часу слід відзначити статтю К. Копержинського “Обряди збору врожаю у слов’янських народів у найдавнішу добу розвитку”, яка містить цікаві порівняльні матеріали про звичаї трудової взаємодопомоги в українців. Висвітлювалися також проблеми традиційного молодіжного побуту, господарської діяльності та пов’язаної з нею обрядовості українців. Цим проблемам були присвячені праці Ф. Савченко “Парубоцькі та дівоцькі громади на Україні”, автор якої генетично пов’язує традиційні українські вечорниці, досвітки, складки з аналогічними явищами первісності; К. Копержинського “Господарські сезони у слов’ян”.

Узагальнюючі нариси про календарні та сімейно-побутові обряди українців підготував також В. Петров. Ним зроблено висновки про зв’язок традиційної побутової культури українців з нормами родового устрою та уявленнями, характерними для первісного суспільства.

Корифей української етнології Федір Вовк вказував на серйозні лакуни у вивченні матеріальної культури українців.

Саме тому одним з основних напрямків діяльності Етнографічної комісії стало дослідження традиційних українських виробничих об’єднань – дніпровських лоцманів та чумаків. Їм були присвячені перший (вийшов друком 1928 року) та другий (вийшов друком 1931 року) випуски “Вісника”.

Другий випуск “Вісника” – “ Чумаки” – був колективною працею членів комісії Н. Букатевича, В. Білого, С. Терещенко, А. Димінського, Я. Риженка, І. Галюна та Н. Малечі. Матеріали випуску висвітлювали аспекти історичного та матеріального буття одного з найвідоміших професійних об’єднань українців - чумацького промислу.

 

Достоїнствами колективної праці членів Етнографічної комісії, порівняно з попередніми дослідженнями, стали професіоналізм, використання широкої джерельної бази, надання переваги матеріалам, здобутим під час польових поїздок.

Українські вчені використовували надбання й методику сучасних їм історичних шкіл, насамперед “соціологічної”, економічний інструментарій. Проте цілій плеяді українських етнологів не судилося завершити розпочатої праці, і результати їхньої кількарічної праці було вилучено з наукового обігу на десятиріччя.

Згідно з неформальним розподілом сфер дослідної роботи Кабінет антропології та етнології зосеред­жував зусилля на вивченні матеріальної, а Етнографічна комі­сія – духовної культури. Це знайшло вияв у змісті її періодич­ного органу «Етнографічний вісник», де поряд із публікаціями етнографічного характеру вміщувалися теоретичні статті з пи­тань минулого і сучасного етнокультурного розвитку України та інших країн.

На жаль, такий злет української етнологічноїї науки в Ра­дянській Україні виявився нетривалим і був обірваний насту­пом сталінізму. Передусім з наукового обігу вилучили сам термін «етнологія», який стали трактувати як «буржуазний», «антинародний». Проведена 1929 р. з наказу компартійного ке­рівництва нарада вчених-етнографів оголосила його «буржуаз­ним сурогатом суспільствознавства». Відтак для «уніфікації термінології» замість нього почали використовувати термін «етнографія». Багатьох етнологів ув'язнили за звинуваченням у «буржуазному націоналізмі», а 1933 р. у процесі «реорганізації» Академії наук УРСР в Україні були ліквідовані всі етнологічні заклади та установи.

Серед провідних українських етнографів – співробітників Етнографічної комісії не був репресований лише В. Петров. Трагічною виявилася доля Н. Заглади, П. Курінного, Л. Шульгіної, А. Онищука, К. Червяка, С. Таранущенко, В. Кравченка.

Деяким репресованим вченим вдалося повернутися з заслання з підірваним здоров’ям, але більшість безслідно зникли на просторах “Архіпелагу ГУЛАГ”. З тих, хто вижив, ніхто не повернувся до етнографічних досліджень. Українську етнологію на довгі роки було знекровлено…

 

Масова еміграція української інтелігенції до Чехословаччини на початку 20-х стала порятунком для багатьох українських вчених, відкрила можливості інкорпоруватися у європейський науковий процес. Їх зусиллями та за сприяння влади було відкрито Вільний Український університет у Празі, 1926 р. у Карловому університеті (Прага) засновано кафедру української історії та української мови і літератури, того ж року – Український науковий інститут у Берліні.

Антиукраїнська політика іноземних політичних режимів не змогла спинити розвиток етнологічних студій на західноук­раїнських землях у 20-30-ті рр. Головними осередками цієї ро­боти стали Етнографічна комісія НТШ у Львові та Етнографі­чне товариство Підкарпатської Русі у Мукачевому. Роботу зі збирання старожитностей етнографами-ентузіастами та краєз­навцями координували регіональні самодіяльні музеї – «Бойківщина», «Гуцульщина», «Верховина», «Лемківщина» та інші. До сьогодні не втратили наукової значущості ґрунтовні досліджен­ня В. Кубійовича в галузі етногеографії та етнодемографії. Свою оригінальну концепцію україногенези обґрунтував Ю. Липа («Українська раса», «Призначення України» та ін.). Спираючись на новітні методологічні засади, дослідженню етнічної культу­ри та психології українців сприяли іноземці. Над цією пробле­матикою активно працювали поляки Я. Фальковський, Р.Райпфус, К. Мошинський, а А. Фішер заснував при Львівському університеті так званий Етнографічний заклад та підготував ет­нографічний нарис «Українці» (1928).

У 1941 р. був заснований Інститут фольклористики, штат якого нараховував двох співробітників, що яскраво ілюструє трагічний стан етнологічної науки після сталінського терору. У 1944 році інститут фольклору переіменовано в інститут етнографії, директором інституту було призначено М. Рильського, поета, сина відомого українського етнолога Т. Рильського.

У складних умовах етнологія виживала у Радянській Україні. Лише в середині 50-х рр. вона почала виходити зі стану занепаду та руйнації. Втім, тема­тика й програми наукових досліджень були підпорядковані компартійному ідеологічному курсу, тож етнографія прирікалася на маргінальні позиції в системі гуманітарних наук і, поряд із цими дисциплінами, була змушена виконувати сумну роль «ідеолог­ічної служниці». Попередні здобутки й традиції українських дослідників не розвивалися, а були відкинуті, заборонені для використання та популяризації. Досягнення і досвід західної етнології також здебільшого не сприймалися або ж використо­вувалися у дозованому вигляді. Комплекс питань, пов'язаних з проблемами етно- і націогенези, етнічних процесів, етнічності, етнічної і національної ідентичності, ментальності тощо знаходився у «прокрустовому ложі» марксистсько-ленінської догматики, зокрема вчення про суспільно-економічні формації, або був табуйований в українській науці.

Утім, попри пильний нагляд компартійного апарату, згубний тиск ідеологічного догматизму та моральні й фізичні репресії, наука про етноси продовжувала розвиватися. При цьому в Україні, як і в інших республіках СРСР, дослідження обме­жувалися прикладною етнографією, а розробки в галузі «теоре­тичної етнографії» (нині цей термін часто використовують як синонімічний до етнології) були прерогативою російських столичних учених. На основі багатющої фактологічної бази писа­лися праці, присвячені народно-традиційній культурі та побу­ту українського народу. Готувалися академічні дослідження, присвячені окремим історико - етнографічним регіонам України. Незважаючи на відсутність прямих висновків і відкритих тверджень, вони яскраво засвід­чували самобутність й окремішність українського етносу.

Разом із тим, дослідження проблем етногенези та націогенези українців поєднувалось із розробкою загальних питань етніч­ної теорії. Революційними і подвижницькими як на свій час виявилися ідеї К. Гуслистого, викладені в працях «Утворення української народності та нації» (1969), «До питання про утворення української нації» (1967). Їх головним здобутком є те, що ці питання ставилися в контексті процесів етнотворення інших спільнот та формування модерних європейських націй. Не виходила за межі марксистських схем і підготовлена колективом академічних учених у середині 60-х рр. історико-етнографічна праця «Украинцы». Однак об'єктивний показ етнічної індивідуальності й характеру українського наро­ду, висвітлення його самобутньої традиційно-побутової культу­ри не співпадали з нав'язуваними офіційною ідеологією доктри­нами інтернаціоналізації, злиття націй і народів у нову історичну спільність – радянський народ тощо. Тому видання цього ґрун­товного дослідження було заборонене.

У 70-80-х рр. українські вчені разом зі своїми московськими та ленінградськими колегами розробляли фундаментальні про­блеми теоретичної етнографії (власне, етнології), причому чима­ло здобутків знаходять нове переосмислення на межі XX-XXI ст. До сьогодні не втратили наукової цінності теоретичні напрацювання, пов'язані з визначенням її предмета і завдань, потребою комплексного вивчення феномена кожного етнічного утворен­ня. Це ж стосується і розробки питання щодо співвідношення етнографії (етнології) з іншими науками та становлення на цій основі суміжних субдисциплін. Достатньо продуктивними ви­явилися напрацювання радянських учених щодо проблем по­ходження та етапів розвитку етнічних спільнот, співвідношен­ня різних ознак етносу (расових, мовних, культурних, релігійних тощо), питань етнокультурного розвитку, значущості етнічних традицій та впливу екосередовища на життєдіяльність народів й багато інших. Таким чином, у науковій думці утвер­дився підхід, що науки про етнос передусім мають вивчати на­роди як історичні спільності від часу їхнього виникнення й до занепаду. Це дає корисну для сучасної етнології ідею етногенетичної наступності: всі спільноти, що існували в минуло­му, не зникали безслідно, а творили підґрунтя подальших етніч­них процесів, на основі яких формувалися сучасні народи. Центральне місце у цих концептуально-теоретичних пошуках займало поняття «етнос».

З відродженням та розбудовою незалежної держави Украї­ни відкриваються нові перспективи розвитку української ет­нологічної науки (до речі, сам термін «етнологія» був реабіліто­ваний у 1991 р. і заслуга у цьому належить А. П. Пономарьову, який наполягав на переорієнтації українського народознавства на теоретичний рівень). Це проявилося у розгортанні діяльності наукових установ відповідного спрямування – Інституту мис­тецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України у Києві, Інституту народознавства НАН України у Львові, а також у відновленні Українського етнографічного товариства, створенні Центру народної творчості у Києві. З'являються нові періодичні видання відповідного спрямування («Родовід», «Берегиня» та інші). Надзвичайно продуктивною виявилася праця з підготов­ки наукових досліджень, присвячених етнорегіональному роз­витку України, зокрема Гуцульщини, Лемківщини, Поділля, Полісся, Холмщини та Підляшшя тощо.

Зміцненню зарубіжних контактів українських учених та їхній інтеграції у світову етнологічну науку сприяє створення Української національної асоціації етнологів, Міжнародного наукового братства українських антропологів, етнографів і демографів, Українського фольклорно-етнографічного центру при АН України, участь у реалізації міжнародних наукових проектів, підготовці спільних наукових видань), участь у міжнарод­них конгресах, членство у Міжнародному союзі етнологів і Європейській асоціації етнографії та фольклористики.

На межі ХХ-ХХІ ст. українська етнологічна наука пережи­ває динамічний і водночас складний, суперечливий етап розвитку. Розробка категоріально-понятійного апарату і теоретико-концептуальних положень відбувається, з одного боку, через повернення до наукового обігу доробку українських вчених заборонених у радянські часи (репресовані науковці та науковці з діаспори), критичне осмислення доробку радянських уче­них, а з іншого – теоретичних розробок західної етнології, що за будь-яких обставин є позитивним явищем у розвитку української науки.

Пріоритетними для сучасної української етнологічної науки є розробка питань, пов'язаних з етногенезою та окремими ета­пами формування українського народу, різними аспектами його етнокультурних, антропологічних, етнопсихологічних характе­ристик, етнодемографічних та етнорегіональних параметрів, розвитком взаємозв'язків з іншими спільнотами тощо. Вагомий внесок у їхнє вирішення зробили такі знані учені, як Я. Дашкевич, Я.Грицак, В. Євтух, І. Курас, А. Пономарьов, О. Нельга, О. Донченко, Ю. Романенко, М. Тиводар, В. Наулко, А. Шевченко, В. Балушок, О.Антонюк, В. Скуратівський, Л. Залізняк, С. Макарчук, Г. Скрипник, В. Борисенко, М.Гримич, С. Павлюк, Я. Ісаєвич, М. Степико, І.Прибиткова, В. Павленко, В. Даниленко, К. Бунятян, Г. Касьянов, Ю. Павленко, В. Баран, Г. Півторак, С. Сегеда, В. Дяченко та багато інших.

 

Отже, у другій половині XX ст. – на початку ХХІ ст. незважаючи на існуван­ня найрізноманітніших течій і шкіл, посилення суб'єкти­вістських песимістичних підходів та інших суперечливих за своїм характером явищ, етнологія збереглася як самостійна на­ука, що має великий потенціал і перспективи для розвитку.

 

Політична етнологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми, а відсутність держави спонукали еліту до пошуку національної ідеї.

У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна асоціація політичної науки, що об'єднала у своїх лавах більшість відповідних національних асоціацій.

Як навчальна дисципліна політологія вперше з'явилася в університетах США в середині XIX ст. напередодні громадянської війни між Північчю і Півднем. Вводячи курс політичної науки, керівництво американських університетів мало на меті сприяння формуванню політичної культури громадян, їх прихильності до демократичних цінностей.

У європейській вищій школі політологію почали викладати з середини XX ст.

СРСР стояв осторонь загального процесу становлення і розвитку політології як науки і навчальної дисципліни. Теоретичні положення політології не вписувалися в основні постулати панівної в цих країнах марксистсько-ленінської ідеології. Залучення науковців і громадян до розроблення й вивчення проблем політології суперечило інтересам панівної комуністичної верхівки. Тому до другої половини 80-х років в СРСР політологія не визнавалась за науку, а окремі дослідження політики здійснювались у межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, політичної економії, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін.

В Україні

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України (до 1998 року – Інститут національних відносин і політології НАН України) утворено рішенням Президії Академії наук України 11 грудня 1991 року.

Інститут створений з метою поглибленої і всебічної розробки проблем, що набули особливого значення з проголошенням незалежності України. Йдеться про сучасну динаміку політичних інститутів і процесів, співвідношення політики і етнонаціональних відносин, необхідність вироблення нових парадигм етнонаціонального розвитку, запобігання конфліктності в етнонаціональній сфері, моделювання оптимальних варіантів етнополітики, технології управління сферами політичних і міжетнічних відносин, здійснення експертизи законопроектів, державних і недержавних програм розвитку в різних сферах суспільного життя.

В Інституті здійснюється підготовка кадрів вищої кваліфікації, діють аспірантура і докторантура.

Інститут підтримує широкі міжнародні зв’язки, бере участь у здійсненні спільних дослідницьких проектів з українськими і зарубіжними науковими установами та громадськими організаціями, веде активний діалог з представниками різних політичних партій, рухів, конфесій щодо оптимальних шляхів подальшого розвитку України.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України - науково-дослідна установа, що її було утворено рішенням Президії АН України у грудні 1991. Перед Інститутом було поставлено завдання поглибленої і всебічної розробки проблем, що набули особливого значення з проголошенням незалежності України і що пов'язані з потребами і процесами становлення, розвитку та функціонування української державності і громадянського суспільства. Це - історія і сучасна динаміка політичних інститутів і процесів, взаємовпливи політики, політичної культури, етнонаціональних, міжрелігійних та міжконфесійних, регіональних відносин і факторів суспільного життя, вироблення нових парадигм етнонаціонального розвитку, запобігання конфліктності в етнонаціональній сфері, моделювання оптимальних варіантів етнополітики, розроблення технологій управління в системі політичних і міжетнічних відносин, експертиза законопроектів, державних і недержавних програм у різних галузях суспільного життя, теоретико-методологічні аспекти політичних і етнополітичних досліджень та упровадження їх результатів.

До 1997 мав назву Інститут національних відносин і політології НАН України. Від початку утворення Інституту до жовтня 2005 його директором був академік НАН України, віце-президент НАН України І.Курас (1939-2005). Після його смерті постановою Президії НАН України Інституту присвоєно його ім'я. У 2006 році директором Інституту був обраний доктор політичних наук Ю.А.Левенець.

У складі Інституту працюють відділи: теоретичних та прикладних проблем політології, етнополітології, національних меншин, соціально-політичної історії, теорії та історії політичної науки, а також створені при цих відділах дослідні Центри: комплексних досліджень політичної науки, історичної політології, вивчення історії Голокосту, проблем церкви і етноконфесійних досліджень, ісламознавства тощо.

Науковці інституту досягнули вагомих успіхів у теоретико-методологічному обґрунтуванні нового напряму соціогуманітарних наук - етнополітології, розробці об'єктно-предметної зони політології та етнополітології і вдосконаленні понятійно-категоріального апарату цих наук, осмисленні діалектики взаємодії етнічних і політичних, етнічних і регіональних факторів. Досліджувались етнонаціональна специфіка, характер та особливості політичного процесу і політичної культури в минулому і сучасному України, релігійна ситуація і взаємовідносини різних конфесій. Вагомим є внесок Інституту у розвиток досліджень з юдаїки.

Найуспішнішими науковими проектами останніх років, зокрема, стали:

Політична історія України. ХХ століття у 6-ти томах (1999-2002);

Крим в етнополітичному вимірі (2004);

Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку (2006);

Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку (2007);

Україна: політична історія (ХХ – поч. ХХІ ст.) (2007);

Закарпаття в етнополітичному вимірі (2008);

Політика в особах (політичне лідерство на постсоціалістичному просторі: національний і регіональний аспекти (2008)

Реалізація дослідних проектів Інституту у співпраці з групами ряду університетів дала змогу з'ясувати специфічні риси та особливості етнополітики в окремих регіонах України (Закарпаття, Прикарпаття, Волинь, Крим), визначити її пріоритетні завдання та перспективні напрями.

Науковці Інституту підтримують наукові зв'язки з дослідницькими і навчальними закладами Великобританії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції, здійснюються спільні міжнародні дослідні проекти. Інститут розвиває співпрацю з державними та громадськими організаціями, веде активний діалог з представниками різних політичних партій, рухів, конфесій щодо оптимальних шляхів розвитку України, функціонування її політичних інститутів тощо.

Підготовка кадрів в Інституті здійснюється через аспірантуру й докторантуру. Спеціалізована вчена рада приймає до захисту кандидатські і докторські дисертації. При інституті засновано інноваційний навчальний заклад - Інститут політичних наук, який у 2003 розпочав роботу з підготовки фахівців - магістрів за відповідними спеціальностями на базі повної вищої освіти. Наукова бібліотека Інституту нараховує понад 100 тис. примірників різних видань.

Інститут регулярно видає "Наукові записки", а також журнал "ДІАЛОГ. Історія, політика, економіка".

Інститут є співзасновником багатьох періодичних видань, серед них відомі журнали: "Український історичний журнал", "Людина і політика", «Політичний менеджмент», «Сучасна українська політика: політики і політологи про неї» тощо.

 

Законодавча база

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса, (далі – Інститут) НАН України є ланкою науково-дослідної діяльності і організаційної структури Національної академії наук України.

Інститут створено на базі Центру АН України з вивчення проблем національних відносин та Інституту політичних досліджень згідно із Постановою Президії АН України від 11 грудня 1991 року № 328.

Постановою Президії НАН України від 5 листопада 1997 року № 368 Інститут перейменовано на Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Інститут реорганізовано для проведення та координації наукових досліджень з питань: формування і розвиток політичних систем і політичних технологій, стан національних меншин та етнонаціональна політика в Україні, ситуація в церковно-релігійній сфері, етноконфесійні відносини і сучасна релігійна політика, місцеве самоврядування тощо. Інститут входить до складу Відділення історії, філософії та права НАН України. Постановою Президії НАН України від 14 грудня 2005 року № 280 Інституту присвоєно ім’я Івана Федоровича Кураса.

Місцезнаходження Інституту та юридична адреса:
01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8.

Історія

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України – науково-дослідна установа, що її було утворено рішенням Президії АН України у грудні 1991. Перед Інститутом було поставлено завдання поглибленої і всебічної розробки проблем, що набули особливого значення з проголошенням незалежності України і що пов’язані з потребами і процесами становлення, розвитку та функціонування української державності і громадянського суспільства. Це – історія і сучасна динаміка політичних інститутів і процесів, взаємовпливи політики, політичної культури, етнонаціональних, міжрелігійних та міжконфесійних, регіональних відносин і факторів суспільного життя, вироблення нових парадигм етнонаціонального розвитку, запобігання конфліктності в етнонаціональній сфері, моделювання оптимальних варіантів етнополітики, розроблення технологій управління в системі політичних і міжетнічних відносин, експертиза законопроектів, державних і недержавних програм в різних галузях суспільного життя, теоретико-методологічні аспекти політичних і етнополітичних досліджень та упровадження їх результатів.

До 1997 мав назву Інститут національних відносин і політології НАН України. Від початку утворення Інституту до жовтня 2005 його директором був академік НАН України, віце-президент НАН України І.Курас (1939–2005). Після його смерті постановою Президії НАН України Інституту присвоєно його ім’я. У 2006 році директором Інституту був обраний доктор політичних наук Ю.А.Левенець. У складі Інституту працюють відділи: теоретичних та прикладних проблем політології, етнополітології, національних меншин, етноісторичних досліджень, єврейської історії та культури, а також створені при цих відділах дослідні Центри: політичних технологій, історичної політології, вивчення історії Голокосту, проблем церкви і етноконфесійних досліджень. Науковці Інституту досягнули вагомих успіхів у теоретико-методологічному обґрунтуванні нового напряму соціогуманітарних наук – етнополітології, розробці об’єктно-предметної зони політології та етнополітології і вдосконаленні понятійно-категоріального апарату цих наук, осмисленні діалектики взаємодії етнічних і політичних, етнічних і регіональних факторів. Досліджувались етнонаціональна специфіка, характер та особливості політичного процесу і політичної культури в минулому і сучасному України, релігійна ситуація і взаємовідносини різних конфесій. Вагомим є внесок у розвиток в Україні наукової юдаїки.

Інститут виступає ініціатором і координатором науково-дослідних проектів. Успішно, зокрема, у 1999–2002 було здійснено проект "Політична історія України. ХХ століття", участь в якому брали відомі фахівці з науково-дослідних та навчальних закладів Києва та інших регіонів України. Підсумком багаторічної роботи стало 6-томне видання, що вийшло у 2002-2003 роках у київському видавництві "Ґенеза". Реалізація дослідних проектів Інституту у співпраці з групами ряду університетів дала змогу з'ясувати специфічні риси та особливості етнополітики в окремих регіонах України (Закарпаття, Прикарпаття, Волинь, Крим), визначити її пріоритетні завдання та перспективні напрями.

Напрямки діяльності

Інститут створений з метою поглибленої і всебічної розробки проблем, що набули особливого значення з проголошенням незалежності України.

Основними завданнями, якими займається Інститут, є:

· сучасна динаміка політичних інститутів і процесів;

· співвідношення політики і етнонаціональних відносин;

· пошук і вироблення нових парадигм етнонаціонального розвитку;

· розробка моделей запобігання конфліктності в етнонаціональній сфері;

· моделювання оптимальних варіантів етнополітики;

· вивчення та розробка технологій управління сферами політичних і міжетнічних відносин;

· здійснення експертизи законопроектів, державних і недержавних програм розвитку в різних сферах суспільного життя.

Інститут має серйозні здобутки у теоретико-методологічному обґрунтуванні нового напряму соціогуманітарних наук – етнополітології, розробці об’єктно-предметної області політології та етнополітології і удосконаленні понятійно-категоріального апарату цих наук, етнічних і регіональних чинників. Плідно досліджується етнонаціональна специфіка, характер та особливості політичних процесів і політичної культури в минулому і сьогоденні, релігійна ситуація і взаємини різних конфесій.

Структура

Загальні відомості про структуру Інституту:

1. Дирекція;

2. Відділи:

2.1. Відділ теорії та історії політичної науки. тел. 285-73-11

2.2. Відділ теоретичних та прикладних проблем політології тел. 286-27-81

2.3. Відділ етнополітології тел. 285-93-78

2.4. Відділ соціально-політичної історії; тел. 284-69-85

2.5. Відділ національних меншин тел. 285-96-92

3. Центри:

3.1. Центр історичної політології;

3.3. Центр проблем церкви та етноконфесійних досліджень;

3.4. Центр вивчення історії Голокосту;

3.5. Центр ісламознавства;

3.6. Центр єврейської історії і культури.