Поняття, система і джерела інформаційного права

У визначенні місця інформаційного права в системі права слід враховувати кілька основних позицій.

По-перше, зважаючи на специфіку предмета й метод інформацій­ного права, можна чітко визначити його відмінність від деяких ін­ших галузей права, до складу яких зазвичай вводилися інформацій­ні норми. Йдеться про найбільш поширені погляди на зв'язок інфор­маційного права або з адміністративним, або із цивільним правом.

На відміну від адміністративного права, до предмет якого охоплює сукупність суспільних відносин, які виникають у процесі організації і функціонування) органів державного управління і здійснення ними заходів адміністративно-правового примусу і притяг­нення до адміністративної відповідальності, до предмету інформацій­ного права визначення організаційної структури суб'єктів інформацій­них процесів не входить. Крім того, в інформаційному праві основу ме­тоду правого регулювання становлять загальні дозволи, на відміну від методу адміністративного права, який грунтується на владних приписах.

Щодо зв'язків інформаційного права з цивільним, то останнє перед­бачає за загальним правилом абсолютну рівність суб'єктів, тоді як в інформаційному праві від початку закладена різноплановість правово­го статусу суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, органів державного управління, посадових осіб, осіб, які мають допуск до конфіденційної інформації, тощо). Крім того, в регулюванні суспільного обігу деяких видів інформації (державна таємниця, конфіденційна інформація, що пе­ребуває у власності держави тощо) або регулювання певних інформацій­них процесів (діяльність систем спеціального та урядового зв'язку) для інформаційного права характерні владні відносини та відносини підпо­рядкування, які неможливі в цивільному праві.

Отже, можна характеризувати інформаційне право як видокремлену групу правових норм, якими регулюються суспільні відносини, що ви­никають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, правового статусу, поведінки та зв'язків суб'єктів інформаційних процесів.

Другим важливим питанням є статус інформаційного права. Іс­нує думка про те, що інформаційне право є комплексною галуззю. Однак зазначимо, що вирішення цього питання багато в чому зале­жить від доктринальних підходів, оскільки в теорії права спостеріга­ються як визнання, так і цілковите заперечення існування так званих комплексних галузей. Назагал розвиток поглядів на предмет і метод інформаційного права свідчать, що теоретичних перешкод для ви­знання інформаційного права самостійною галуззю немає. Але слід враховувати, що нині правове регулювання питань щодо предмета інформаційного права офіційно поєднує конституційне, адміністра­тивне та цивільне право. Разом з тим уже сьогодні можна говорити про інформаційне право як про галузь законодавства, що об'єднує нормативно-правовий матеріал, яким регулюється відносно відосо­блена група суспільних відносин, застосовуючи при цьому специфіч­ні методи регулювання.

Важливим чинником, є також динамічність інформаційного пра­ва, формування якого відбувалося завдяки таким чинникам, як: поси­лення ролі прав і свобод людини та громадянина в інформаційній ді­яльності суспільства і держави, розвиток інформаційних технологій, офіційне визнання процесів глобалізації та формування інформацій­ного суспільства і пов'язаних з ними змін у виробничій, політичній та соціальній сферах суспільного життя. Отже, визначально зростає роль правовового регулювання інформаційних відносин та зацікав­леність у формуванні стабільного й самодостатнього правового ре­гулювання в цій сфері.

Інформаційне право, як і будь-яка галузь права, має свою внутріш­ню структуру - систему. Основними структурними елементами галу­зі права є норми права та інститути права. В межах інститутів права іноді виділяють менші утворення - субінститути.

Відмінність інформаційно-правових норм від норм в інших га­лузях права в тому, що вони регулюють відносини, які виникають в інформаційній сфері у зв'язку з реалізацією інформаційних прав і свобод та здійсненням інформаційних процесів при послугову­ванні інформацією. Залежно від виду і форми подання інформації, суб'єктів, що діють в інформаційній сфері, особливостей їх поведін­ки інформаційно-правові норми поділяють на імперативні й диспо­зитивні.

Ключовими для визначення сутності інформаційного права, без­перечно, є диспозитивні норми. Так, визначаючи місце того чи іншо­го типу правових норм у системі інформаційного права, слід врахо­вувати, що в цій галузі виступають як інформаційні права і свободи людини, зокрема, свобода думки і слова, яка, згідно зі ст. 34 Кон­ституції України, полягає в тому, що "кожен має право вільно зби­рати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір". У більш широкому розумінні такою основою виступає "право на інформацію", яке за ст. 9 Закону України "Про інформацію" визначає, що "всі громадя­ни України, юридичні особи і державні органи мають право на ін­формацію, що передбачає можливість вільного одержання, викорис­тання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реа­лізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення за­вдань і функцій".

Установлення певної категорії прав і свобод суб'єктів правових відносин означає насамперед визначену законодавством можливість скористатися (реалізувати) право. А така можливість вибору відпо­відного типу поведінки характерна саме для диспозитивного типу ре­гулювання.

Таким чином, саме диспозитивні норми формують підвалини інформаційного права, встановлюючи загальні основні дозволи, які, зокрема, регулюють відносини щодо встановлення основних прав і свобод людини, правового статусу інших суб'єктів інфор­маційного права, основних принципів інформаційного права, се­ред яких головним є забезпечення свободи збирання та поширен­ня інформації.

Існуючі в інформаційному праві імперативні норми, у свою чер­гу, залежно від регулятивних функцій, які вони виконують, можна поділити на: норми-принципи, норми-декларації, норми-заборони та норми-приписи.

Однією із особливостей сучасного інформаційного права є відно­сно щироке порівняно з іншими галузями використання саме норм-принципів та норм-декларацій. Адже важливим аспектом інформа­ційного права є забезпечення інформатизації та розбудови інформаційного суспільства. Отже, в інформаційному-праві за допомогою норм-принципів та норм-декларацій не лише визначаються звичайні для будь-якої галузі принципи, а й установлюються основи держав­ної інформаційної політики, визначають перспективні плани та про­грами розвитку. Наприклад, такий нормативно-правовий акт, як За­кон України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспіль­ства в Україні на 2007-2015 роки", практично повністю складаєть­ся із норм-принципів та декларацій.

Норми-заборони в інформаційному праві виконують кілька функ­цій. По-перше, вони збалансовують установлену диспозитивними нормами систему загальних дозволів, формуючи систему винятків щодо права на інформацію - заборони розголошення, заборони зби­рання, заборони розповсюдження з метою охорони прав і законних ін­тересів третіх осіб - суб'єктів інформаційних процесів, інтересів дер­жави та суспільства тощо. Наприклад, ст. 49 Закону України "Про ін­формацію" установлює неприпустимість зловживання правом на ін­формацію, встановлюючи обмеження щодо вільного розповсюджен­ня та розголошення деяких видів інформації.

По-друге, норми-заборони деколи слугують гарантією реалізації права на інформацію та захисту прав і свобод людини у сфері інфор­мації. Так, норма ч. З ст. 15 Конституції України визначає, що "цензу­ра заборонена", норми ст. 32 Конститутції України забороняють втру­чання в особисте життя та збирання, зберігання, використання й по­ширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Нарешті, норми-приписи в інформаційному праві зазвичай вико­ристовують для створення механізмів, визначення конкрентих спо­собів та засобів реалізації прав суб'єктів інформаційних відносин. Норми-приписи в інформаційному праві, зокрема, визначають: ком­петенцію органів публічної влади щодо регулювання інформаційних відносин, правові режими інформації та інформаційних ресурсів, стан­дарти і правила інформаційної діяльності та ін. Наприклад, ст. 40 Кон­ституції України визначає зобов'язання органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, розглядати направлені до них звернення громадян і давати обгрунтовані відповіді у встановлений законом строк. Норми ст. 13 і 14 Закону України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" передбачають, контрольні й регуляторні по­вноваження Нацради щодо телебачення і радіомовлення.

Норми інформаційного права, як і норми більшості галузей пра­ва також можна поділити на матеріальні і процесуальні. Якщо порів­нювати їх співвідношення, у системі інформаційного права, то біль­шість становлять матеріальні норми інформаційного права, якими регламентуються права, обов'язки, компетенція суб'єктів, правила та стандарти здійснення інформаційної діяльності, правові режими тощо.

Процесуальні норми інформаційного права є нечисленними і ма­ють переважно характер процедурних норм, визначаючи певну послі­довність дій суб'єктів певних видів інформаційних відносин.. До при­кладу, у Законі України "Про державну таємницю" ст. 10 визначає по­рядок віднесення інформації до державної таємниці, а ст. 15 порядок засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації.

Щодо ролі процесуальних норм в інформаційному праві варто за­значити, що в цій галузі для реалізації матеріальних норм широко ви­користовуються процесуальні норми інших галузей права. Зокрема частина норм, що визначають право на інформацію, правила здійснен­ня інформаційної діяльності тощо, реалізовується в процесі діяльнос­ті органів виконавчої влади. Це, наприклад стосується надання інфор­мації на запити, реєстрації та ліцензування засобів масової інформації тощо. Отже, виникає добре відома в адміністративному праві ситуа­ція, коли "в ході реалізації адміністративно-процесуальних норм об­слуговуються норми не лише матеріального адміністративного права, але й норми інших матеріальних галузей права". Причому в межах управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого само­врядування можливе застосування не тільки матеріальних, а й проце­суальних норм різних галузей права.

Важливим елементом реалізації низки матеріальних норм інфор­маційного права є судовий захист. Наприклад, ст. 55 Конституції ви­значає судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Широ­ко відомою є розглянута Конституційним Судом України так звана "Справа К. Г. Устименко" щодо визначення обсягу та порядку охо­рони конфіденційної інформації про особу. У цьому аспекті матері­альні норми інформаційного права реалізуються в межах процесуаль­них галузей - цивільного, адміністративного, господарського проце­су, процедур Конституційного Суду тощо.

За своєю структурою система інформаційного права поділяється дві частини - загальну й особливу.

До загальної частини інформаційного права належать правові норми, що визначають основи цієї галузі:

- загальні поняття та принципи інформаційного права;

- предмет і метод інформаційного права;

- класифікація інформації.

Крім того, до загальної частини інформаційного права належать кілька універсальних інститутів, що об'єднують близькі за змістом правові норми, що визначають ключові питання інформаційних від­носин:

- інститут інформаційних прав і свобод людини і громадянина;

- інститут інформаційної безпеки;

- інститут правового режиму інформації

- інститут правового режиму інформаційних ресурсів;

- інститут правових основ розбудови інформаційного суспільства.

Особлива частина інформаційного права охоплює інститутів, в меж­ах яких реалізуються основні права та обов'язки суб'єктів інформацій­них відносин, що грунтуються на нормах загальної частини. До інститу­тів особливої частини інформаційного права, зокрема, можна віднести:

- інститут державної таємниці;

- інститут конфіденційної інформації;

- інститут захисту інформації;

- інститут інформаційного забезпечення публічної влади;

- інститут телекомунікацій;

- інститут мережі Інтернет;

- інститут вільної преси;

- інститут електронних засобів масової інформації.

Цей перелік, звісно не є вичерпним, але ілюструє основні групи правових норм, що різняться особливостями реалізації регулятивного впливу та певною відокремленістю та суспільним значенням предме­та правового регулювання. Крім того, більшість із названих інститутів дістають своє формальне вираження в певних нормативно-правових актах, що регулюють відповідний вид суспільних відносин.

Під джерелами інформаційного права слід розуміти зовнішні фор­ми вираження норм інформаційного права, за допомогою яких від­буваються формування та закріплення цих норм. Система джерел ін­формаційного права є аналогічною відповідним системам інших галузей вітчизняного законодавства. Таким чином, система джерел ін­формаційного права представлена як національним законодавством, так і актами міжнародного права.

Міжнародно-правова складова джерел інформаційного пра­ва насамперед представлена багатосторонніми (більшою мірою) та двосторонніми міжнародними договорами, рішеннями міжна­родних міжурядових організацій з питань, що стосуються інфор­маційної сфери (ООН, Рада Європи, ОБСЄ, Міжнародний союз електрозв'язку, СОТ тощо) та іншими джерелами міжнародного пра­ва, визнаними ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Ці джере­ла визначають, зокрема:

- стандарти прав і свобод людини і громадянина у сфері інформа­ції та окремі аспекти реалізації цих прав;

- міжнародну співпрацю щодо інформатизації та розбудови ін­формаційного суспільства;

- міжнародне регулювання питань зв'язку й телекомунікацій;

- стандарти і співпрацю у боротьбі з правопорушеннями з вико­ристанням ІКТ.

- питання міждержавного перебування інформації з обмеженим доступом (на підставі двосторонніх угод).

Національними джерелами інформаційного права є:

- Конституція України (зокрема норми, що визначають права і свободи людини у сфері інформації, захист інформаційної безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);

- рішення Конституційного Суду України, що тлумачать відпо­відні норми конституції та законодавства;

- законодавчі акти з питань регулювання інформаційних відносин;

- акти Президента України, Кабінету Міністрів України;

-акти міністерств і відомств, галузеві та локальні нормативно-
правові акти.

Слід відзначити, що нині в Україні діє близько ЗО законів і понад 400 актів Президента та Кабінету Міністрів України, що регулюють суспільні відносини в галузі інформації. Це без врахування таких дже­рел, як нормативно-правові акти Міністерства транспорту та зв'язку, Міністерства освіти і науки, Міністерства культури і мистецтв, Мі­ністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Національної комісії з регулювання зв'язку, Національної Ради України з телеба­чення і радіомовлення, Держкомітету з телебачення і радіомовлення,

Держкомітету архівів, Держкомітету статистки, Адміністрації служби спеціального зв'язку та захисту інформації України та внутрішньога­лузеві акти інших міністерств та відомств. Таким чином, нині в Укра­їні сформувалася широка й розгалужена система джерел, що станов­лять інформаційне законодавство.