Лекции.Орг


Поиск:




[email protected] 18 страница




Декабря 6 [1859, С.-Петербург]

Осії глава XIV

Подражаніє

Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі. А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе господь кара, Карає тяжко? За Богдана, Та за скаженого Петра, Та за панів отих поганих До краю нищить… Покара, Уб'є незримо і правдиво; Бо довго довготерпеливий Дивився мовчки на твою, Гріховную твою утробу І рек во гніві: «Потреблю Твою красу, твою оздобу, Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб'ють Оперені, а злозачаті Во чреві згинуть, пропадуть, Мов недолежані курчата!.. І плача, матернього плача Ісполню гради і поля, Да зрить розтленная земля, Що я держитель і все бачу». Воскресни, мамо! І вернися В світлицю-хату; опочий, Бо ти аж надто вже втомилась, Гріхи синовні несучи. Спочивши, скорбная, скажи, Прорий своїм лукавим чадам, Що пропадуть вони, лихі, Що їх безчестіє, і зрада, І криводушіє огнем, Кровавим, пламенним мечем Нарізані на людських душах, Що крикне кара невсипуща, Що не спасе їх добрий цар, Їх кроткий, п'яний господар, Не дасть їм пить, не дасть їм їсти, Не дасть коня вам охляп сісти Та утікать; не втечете І не сховаєтеся; всюди Вас найде правда-мста; а люде Підстережуть вас на тотеж, Уловлять і судить не будуть, В кайдани туго окують, В село на зрище приведуть, І на хресті отім без ката І без царя вас, біснуватих, Розпнуть, розірвуть, рознесуть, І вашей кровію, собаки, Собак напоять… І додай, Такеє слово їм додай Без притчі; вискажи: «Зробили, Руками скверними створили Свою надію; й речете, Що цар наш бог, і цар надія, І нагодує, і огріє Вдову і сирот». Ні, не те, Скажи їм ось що: «Брешуть боги, Ті ідоли в чужих чертогах, Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древлє слово Розтлєнноє, а слово нове Меж людьми криком пронесе І люд окрадений спасе Од ласки царської…»

25 декабр[я] 1859 г. [С.-Петербург]

 

 

***

Дівча любе, чорнобриве Несло з льоху пиво. А я глянув, подивився - Та аж похилився… Кому воно пиво носить? Чому босе ходить?.. Боже сильний! Твоя сила Та тобі ж і шкодить.

[15 січня 1860, С.-Петербург]

Ой діброво - темний гаю! Тебе одягає Тричі на рік… Багатого Собі батька маєш. Раз укриє тебе рясно Зеленим покровом,- Аж сам собі дивується На свою діброву… Надивившись на доненьку Любу, молодую, Возьме її та й огорне В ризу золотую І сповиє дорогою Білою габою,- Та й спать ляже, втомившися Турбою такою.

15 стичня 1860, СПб

Подражаніє сербському

Наїхали старости Й молодик за ними; Вони собі пішли в хату З батьком розмовляти; А я в його, молодого, В того чорнобривця, Беру коня, та й нічого - Веду до криниці. Кінь утомлений, копита Розкуті, розбиті, Сіделечко мережане Зопсуте, невкрите. «Скажи, коню, до кого це Ви так нагло гнались?» «До якоїсь чорнобривки Всю ніч майнували». «Чи ти ж, коню, будеш пити 3 нашої криниці? Чи буде та чорнобривка Сей рік молодиця?»

4 мая 1860, СПб

Молитва

Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли.

Робочим головам, рукам На сій окраденій землі Свою ти силу ниспошли.

Мені ж, мій боже, на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!

24 мая [1]860, СПб

Царів, кровавих шинкарів, У пута кутії окуй, В склепу глибокім замуруй.

Трудящим людям, всеблагий, На їх окраденій землі Свою ти силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх Постав ти ангели свої, Щоб чистоту їх соблюли.

Мені ж, о господи, подай Любити правду на землі І друга щирого пошли!

25 мая [1860, С.-Петербург]

Злоначинающих спини, У пута кутії не куй, В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх Постави ангели свої І чистоту їх сиблюди.

А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

27 мая [1860, С.-Петербург]

 

 

***

Колись-то ще, во время оно, Помпілій Нума, римський цар, Тихенький, кроткий государ, Втомившись, пишучи закони, Пішов любенько погулять І одпочить. Та, спочивавши, Додумать, як би то скувать Кайдани на римлян. І, взявши Гнучкий одноліток лози, Каблучку заходивсь плести, На шию б то. Коли погляне, У холодочку під платаном Дівча заквітчанеє спить… Дріадам нічого робить Перед такою красотою, Перед богинею такою! Сама Егерія в гаю, Кленучи доленьку свою, Повісилась. А мудрий Нума І на дівча, і на цвіти Дивується собі і дума: «Який би ретязь ще сплести?»

28 мая [1860], С.-Петербург

 

 

***

Тим неситим очам, Земним богам-царям, І плуги, й кораблі, І всі добра землі, І хвалебні псалми Тим дрібненьким богам.

Роботящим умам, Роботящим рукам Перелоги орать, Думать, сіять, не ждать І посіяне жать Роботящим рукам.

Добросердим-малим, Тихолюбцям-святим, Творче неба й землі! Долгоденствіє їм На сім світі; на тім… Рай небесний пошли.

Все на світі - не нам. Все богам, тим царям! І плуги, й кораблі, І всі добра землі, Моя любо!.. а нам - Нам любов меж людьми.

31 мая [1860], СПб

Плач Ярославни

В Путивлі-граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає. «Полечу,- каже,- зигзицею, Тією чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В ріці Каялі. І на тілі, На княжім білім, помарнілім, Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани…»

І квилить, плаче Ярославна В Путивлі рано на валу: «Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли? Не мало неба, і землі, І моря синього. На морі Гойдай насади-кораблі. А ти, прелютий… Горе! Горе! Моє веселіє украв, В степу на тирсі розібгав».

Сумує, квилить, плаче рано В Путивлі-граді Ярославна. І каже: «Дужий і старий, Широкий Дніпре, не малий! Пробив єси високі скали, Текучи в землю половчана, Носив єси на байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю!.. О мій Словутицю преславний! Моє ти ладо принеси, Щоб я постіль весела-слала, У море сліз не посилала,- Сльозами моря не долить».

І плаче, плаче Ярославна В Путивлі на валу на брамі, Святеє сонечко зійшло. І каже: «Сонце пресвятеє На землю радість принесло І людям, і землі, моєї Туги-нудьги не розвело. Святий, огненний господине! Спалив єси луги, степи, Спалив і князя, і дружину, Спали мене на самоті! Або не грій і не світи. Загинув ладо… Я загину!»

4 іюня [1860], СП6

 

 

***

З передсвіта до вечора, А з вечора до досвіта Летить стріла каленая, Бряжчить шабля о шеломи, Тріщать списи гартовані В степу, в незнаємому полі, Середи землі Половецької.

Земля чорна копитами Поорана, поритая; Костьми земля засіяна, А кровію политая. І журба-туга на тім полі Зійшла для Руської землі.

Що гомонить отам, зичить Удосвіта? То повертає Той Ігор військо на пригоду Тому буй туру Всеволоду. І бились день, І другий билися, Та коло полудня на третій Поникли Ігореві стязі.

Отак на березі Каяли Брати різнились; бо не стало Крові-вина!.. Допировали Хоробрі русичі той пир, Сватів упоїли, А самі простяглися За землю Руськую. Хилилась І слалась, плачучи, трава; Високі гнулись дерева… Додолу гнулися, журились!

6 іюля [1860, С.-Петербург]

 

 

***

Умре муж велій в власяниці. Не плачте, сироти, вдовиці, А ти, Аскоченський, восплач Воутріє на тяжкий глас. І Хомяков, Русі ревнитель, Москви, отечества любитель, О юбкоборцеві восплач. І вся о Р у с с к а я б е с е д а, Бо глас єдиний ісповєдуй Свої гріхи. І плач! і плач!

17 іюня [1860 С.-Петербург]

Гімн черничий

Удар, громе, над тим домом, Над тим божим, де мремо ми, Тебе ж, боже, зневажаєм, Зневажаючи, співаєм: Алілуя!

Якби не ти, ми б любились, Кохалися б, та дружились, Та діточок виростали, Научали б та співали: Алілуя!

Одурив ти нас, убогих. Ми ж, окрадені небоги, Самі тебе одурили І, скиглячи, возопили: Алілуя!

Ти постриг нас у черниці, А ми собі молодиці… Та танцюєм, та співаєм, Співаючи, примовляєм: Алілуя!

20 іюня [1860, С.-Петербург]

 

 

***

Над Дніпровою сагою Стоїть явор меж лозою, Меж лозою з ялиною, З червоною калиною.

Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє. Стоїть старий, похилився, Мов козак той зажурився.

Що без долі, без родини Та без вірної дружини, І дружини, і надії В самотині посивіє!

Явор каже: «Похилюся Та в Дніпрові скупаюся». Козак каже: «Погуляю Та любую пошукаю».

А калина з ялиною Та гнучкою лозиною, Мов дівчаточка, із гаю Виходжаючи, співають;

Повбирані, заквітчані Та з таланом заручені, Думки-гадоньки не мають, В'ються-гнуться та співають.

24 іюня [1860, С.-Петербург]

 

 

***

Росли укупочці, зросли; Сміятись, гратись перестали. Неначе й справді розійшлись!.. Зійшлись незабаром. Побрались; І тихо, весело прийшли, Душею-серцем неповинні, Аж до самої домовини. А меж людьми ж вони жили!

Подай же й нам, всещедрий боже! Отак цвісти, отак рости, Так одружитися і йти, Не сварячись в тяжкій дорозі, На той світ тихий перейти. Не плач, не вопль, не скрежет зуба Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести.

25 іюня [1860, С.-Петербург]

 

 

***

Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий! За що ж тебе, світе-брате, В своїй добрій, теплій хаті Оковано, омурано (Премудрого одурено), Багряницями закрито І розп'ятієм добито? Не добито! Стрепенися! Та над нами просвітися, Просвітися!.. Будем, брате, З багряниць онучі драти, Люльки з кадил закуряти, Явленними піч топити, А кропилом будем, брате, Нову хату вимітати!

27 іюня [1860, С.-Петербург]

Ликері

На пам'ять 5 августа 1860 г.

Моя ти любо! Мій ти друже! Не ймуть нам віри без хреста, Не ймуть нам віри без попа Раби, невольники недужі! Заснули, мов свиня в калюжі, В святій неволі! Мій ти друже, Моя ти любо! Не хрестись, І не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його - ми люде! Моя ти любо! усміхнись, І вольную святую душу, І руку вольную, мій друже, Подай мені. То перейти І він поможе нам калюжу, Поможе й лихо донести, І поховать лихе дебеле В хатині тихій і веселій.

5 августа [1860], Стрельна

 

 

***

Н. Я. МАКАРОВУ На пам'ять 14 сентября

Барвінок цвів і зеленів, Слався, розстилався; Та недосвіт перед світом В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти, Побив… Поморозив… Шкода того барвіночка Й недосвіта шкода!

14 сентября [1860, С.-Петербург]

 

 

***

І Архімед, і Галілей Вина й не бачили. Єлей Потік у черево чернече! А ви, святиє предотечі, По всьому світу розійшлись І крихту хліба понесли Царям убогим. Буде бите Царями сіянеє жито! А люде виростуть. Умруть Ще не зачатиє царята… І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.

24 сентября [1860, С.-Петербург]

 

 

Л.

 

 

Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насаджу. Посиджу я і походжу В своїй маленькій благодаті. Та в одині-самотині В садочку буду спочивати. Присняться діточки мені, Веселая присниться мати, Давнє-колишній та ясний Присниться сон мені!.. і ти!.. Ні, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. І в малий Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся, наробиш лиха… Запалиш рай мій самотний.

27 сентября [1864 С.-Петербург]

 

 

***

Не нарікаю я на бога, Не нарікаю ні на кого. Я сам себе, дурний, дурю, Та ще й співаючи. Орю Свій переліг - убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива Колись-то будуть. І дурю! Себе таки, себе самого, А більше, бачиться, нікого?

Орися ж ти, моя ниво, Долом та горою! Та засійся, чорна ниво, Волею ясною! Орися ж ти, розвернися, Полем розстелися! Та посійся добрим житом, Долею полийся! Розвернися ж на всі боки, Ниво-десятино! Та посійся не словами, А розумом, ниво! Вийдуть люде жито жати… Веселії жнива!.. Розвернися ж, розстелися ж, Убогая ниво!!!

Чи не дурю себе я знову Своїм химерним добрим словом? Дурю! Бо лучче одурить Себе-таки, себе самого, Ніж з ворогом по правді жить І всує нарікать на бога!

5 октября [1860, С.-Петербург]

Саул

В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас І понад Індом і Євфратом Свої ягнята і телята На полі вольнім вольно пас Чабан було в своєму раї. І гадки-гадоньки не має, Пасе, і доїть, і стриже Свою худобу та співає… Аж ось лихий царя несе З законами, з мечем, з катами, З князями, темними рабами. Вночі підкрались, зайняли Отари з поля; а пасущих, І шатра їх, убогі кущі, І все добро, дітей малих, Сестру, жену і все взяли, І все розтлили, осквернили, І осквернених, худосилих, Убогих серцем, завдали В роботу-каторгу. Минали За днями дні. Раби мовчали, Царі лупилися, росли І Вавілони муровали. А маги, бонзи і жерці (Неначе наші панотці) В храмах, в пагодах годувались, Мов кабани царям на сало Та на ковбаси. І царі Самі собі побудували Храми, кумирні, олтарі. Раби німії поклонялись. Жидам сердешним заздро стало, Що й невеличкого царя І з кизяка хоч олтаря У їх немає. Попросили Таки старого Самуїла, Щоб він де хоче, там і взяв, А дав би їм, старий, царя. Отож премудрий прозорливець, Поміркувавши, взяв єлей Та взяв од козлищ і свиней Того Саула здоровила І їм помазав во царя. Саул, не будучи дурак, Набрав гарем собі чималий Та й заходився царювать. Дивилися та дивувались На новобранця чабани Та промовляли, що й вони Таки не дурні. «Ач якого Собі ми виблагали в бога Самодержавця». А Саул Бере і город, і аул, Бере дівча, бере ягницю, Будує кедрові світлиці, Престол із золота кує, Благоволеньє оддає Своїм всеподданнійшим голим. І в багряниці довгополій Ходив по храмині, ходив, Аж поки, лобом неширокий, В своїм гаремі одинокий, Саул сердега одурів.

Незабаром зібралась рада. «Панове чесная громадо! Що нам робить? Наш мудрий цар, Самодержавець-господар, Сердешний одурів. Панове! Чи нам його тепер лічить? Чи заходиться та зробить Царя здоровшого?» По мові, По мудрій раді розійшлись Смутнії пастирі. В кедровій В новій палаті цар не спить, Не їсть, не п'є, не гомонить. А мовчки долі, всемогучий, Дере порфіру на онучі І ніби морщить постоли, Плете волоки, озуває І у кедрових стін нових Про батькове осля питає. То возьме скіпетр і заграє, Мов на сопілці. Чабани, Веніамінові внучата, Тельця отрокам принесли, Щоб їм дозволено співати У сінях царських. Заревла Сивоборода, волохата Рідня Саулова пузата, Та ще й гусляра привела, Якогось чабана Давида. «І вийде цар Саул, і вийде,- Чабан співає,- на войну…» Саул прочумався та й ну, Як той москаль, у батька, в матір Свою рідоньку волохату І вздовж, і впоперек хрестить. А гусляра того Давида Трохи не вбив. Якби він знав, Яке то лихо з його вийде, З того лукавого Давида, То, мов гадюку б, розтоптав І ядовитую б розтер Гадючу слину. А тепер Плугами, ралом не розорем Прокляту ниву: проросла Колючим терном. Горе! Горе! Дрібніють люде на землі, Ростуть і висяться царі!

13 октября [1860, С. Петербург]

 

 

***

Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема! Сиди ж один, поки надія Одурить дурня, осміє… Морозом очі окує, А думи гордії розвіє, Як ту сніжину по степу! Сиди ж один собі в кутку. Не жди весни - святої долі! Вона не зійде вже ніколи Садочок твій позеленить, Твою надію оновить! І думу вольную на волю Не прийде випустить… Сиди І нічогісінько не жди!..

18 октября [1860, С.-Петербург]

Титарівна

Давно се діялось колись, Ще як борці у нас ходили По селах та дівчат дурили, З громади кпили, хлопців били Та верховодили в селі,- Як ті гусари на п о с т о ї. Ще за гетьманщини святої, Давно се діялось колись.

 

 

____________________

У неділю на селі У оранді на столі Сиділи лірники та грали По шелягу за танець. Кругом аж курява вставала. Дівчата танцювали І парубки… «Уже й кінець! А нуте іншу!» - «Та й це добра!» І знову ліри заревли, І знов дівчата, мов сороки, А парубки, узявшись в боки, Навприсідки пішли… Найкращий парубок Микита Стоїть на лаві в сірій свиті. Найкращий хлопець, та байстрюк; Байстрюк собі, та ще й убогий, Так і нікому не до його, Стоїть собі, як той…. Плечима стелю підпирає, Та дивиться, і замирає, На титарівну… А та в квітах, Мов намальована, стоїть Сама собі, і на Микиту Неначе глянула!.. Горить! Горить Микита в сірій свиті! Шеляга виймає, І за того остатнього Музику наймає, І нерівню титарівну У танець вітає!! «Одчепися, пройдисвіте! - І зареготалась Титарівна.- Хіба тобі Наймичок не стало!» Насміялась титарівна З бідного Микити. Насміялася при людях, Що він в сірій свиті! Буде тобі, титарівно! Заплачеш, небого, За ті сміхи!.. Де ж Микита? В далеку дорогу Пішов собі… З того часу Не чуть його стало… З того часу титарівні Щось такеє сталось! Додому плачучи прийшла, І спати плачучи лягла, І не вечеряла!.. не спала, Яка лягла, така і встала, Мов одуріла! Що робить? Сама не знає! А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима все стоїть! Мара, та й годі! Титарівно! В недобрий час з того нерівні Ти насміялась… Стало жаль Тобі його… Нудьга, печаль І сором душу оступила, І ти заплакала! Чого? Того, що тяжко полюбила Микиту бідного того!

Диво дивнеє на світі З тим серцем буває! Увечері цурається, Вранці забажає! Та так тяжко забажає, Що хоч на край світа Шукать піде… Отак тепер Не знає, де дітись, Титарівна… Хоч у воду, Аби до Микити… Стережітесь, дівчаточка, Сміятись з нерівні, Щоб не було і вам того, Що тій титарівні!

Як та билина засихала, А батько, мати турбувались, На прощу в Київ повезли. Святими травами поїли, І все-таки не помогли! Втоптала стежку на могилу, Все виглядать його ходила, І стежка стала заростать, Бо вже не здужає і встать. Так от що сміхи наробили! А він канув, провалився; Його вже й забули, Чи й був коли? Год за годом Три годи минули.

На четвертий год в неділю У оранді на селі На широкому столі Сліпі лірники сиділи; По шелягу брали І ту саму грали, Що й позаторік. Дівчата Так само дрібно танцювали, Як і позаторік. Завзятий, У синій шапці, у жупані, В червоних, як калина, штанях, Навприсідки вліта козак, Та ще й приспівує отак:

«Та спасибі батькові, Та спасибі матері, Що нас добули! Як нас добували, Жито розсипали Вночі на печі…»

«Горілки! Меду! Де отаман? Громада? Соцький? Препогане, Мерзенне, мерзле парубоцтво, Ходіте биться! Чи бороться, Бо я борець!..» Не неділю, Не дві, не три і не чотири! Як тій болячці, як тій хирі, Громадою годили Тому борцеві… Вередує, Як той панич… І де взялось Таке хиренне? Все село Проклятого не нагодує. А він собі гуляє, п'є Та хлопцям жалю завдає Тими дівчатами. Дівчата Аж понедужали за ним. Такий хороший та багатий! Уже й не бореться ні з ким, А так собі гуляє, Та вечорами у садочок До титаря вчащає. А титарівна зустрічає, Приспівує, примовляє: «Чи не той це Микита, Що з вильотами свита?» Той це, той, що на селі Ти насміялася колись. А тепер сама до його У садочок ходиш, Сама йому, байстрюкові, Як панові, годиш! Не день, не два титарівна В садочок ходила, Не день, не два, як панові, Микиті годила! Догодилась титарівна До самого краю І незчулась! Дні минули, Місяці минають, Мина літо, мина осінь, Мина сьомий місяць, осьмий, Уже й дев'ятий настає. Настане горенько твоє!…. У титаря у садочку, У яру, криниця Під вербою… До криниці - Не води напиться - Ледве ходить титарівна - Трохи пожуриться, Поплакати, погадати, Як їй дівувати? Де їй дітись од сорома, Де їй заховатись?…. Раз увечері зимою, У одній свитині, Іде боса титарівна І несе дитину. То підійде до криниці, То знов одступає, А з калини, мов гадина, Байстрюк виглядає! Положила на цямрину Титарівна сина Та й побігла… А Микита Виліз із калини Та й укинув у криницю, Неначе щеня те! А сам пішов, співаючи, Соцькому сказати, Та щоб ішов з громадою Дитину шукати!!

У неділеньку раненько Збиралася громадонька, Та криницю виливали, Та дитя теє шукали. Найшли, найшли твого сина, Титарівно, в баговинні. Ой узяли безталанну, Закували у кайдани, Сповідали, причащали, Батька, матір нарікали, Громадою осудили І живую положили В домовину!.. й сина з нею! Та й засипали землею! Стовп високий муровали, Щоб про неї люде знали, Дітей своїх научали, Щоб навчалися дівчата, Коли не вчить батько, мати.

Борця того в селі не стало; А люде в Польщі зустрічали Якогось панича. Питав: «Чи жива,- каже,- титарівна? Чи насміхається з нерівні?» Ото він самий! Покарав Його господь за гріх великий Не смертію! - він буде жить, І сатаною-чоловіком Він буде по світу ходить І вас, дівчаточка, дурить Вовіки.

[Друга половина 1848, Косарал]

 

 

***

Хоча лежачого й не б'ють, То і полежать не дають Ледачому. Тебе ж, о Cуко! І ми самі, і наші внуки, І миром люди прокленуть! Не прокленуть, а тілько плюнуть На тих оддоєних щенят, Що ти щепила. Муко! Муко! О скорб моя, моя печаль! Чи ти минеш коли? Чи псами Царі з міністрами-рабами Тебе, о люту, зацькують! Не зацькують. А люде тихо, Без всякого лихого лиха Царя до ката поведуть.

20 октября [1860, С.-Петербург]

 

 

***

І тут, і всюди - скрізь погано. Душа убога встала рано, Напряла мало та й лягла Одпочивать собі, небога. А воля душу стерегла. «Прокинься,- каже.- Плач, убога! Не зійде сонце. Тьма і тьма! І правди на землі нема!» Ледача воля одурила Маленьку душу. Сонце йде І за собою день веде. І вже тії хребетносилі, Уже ворушаться царі… І буде правда на землі.

30 октября [1860, С.-Петербург]

 

 

***

О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!

Вночі і ожеледь, і мряка, І сніг, і холод. І Нева Тихесенько кудись несла Тоненьку кригу попід мостом. А я, отож таки вноні Іду та кашляю йдучи. Дивлюсь: неначе ті ягнята, Ідуть задрипані дівчата, А дід (сердешний інвалід) За ними гнеться, шкандибає, Мов у кошару заганяє Чужу худобу. Де ж той світ?! І де та правда?! Горе! Горе! Ненагодованих і голих Женуть (последний долг отдать), Женуть до матері байстрят Дівчаточок, як ту отару. Чи буде суд! Чи буде кара! Царям, царятам на землі? Чи буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане І осквернену землю спалить.

3 ноября [1860, С.-Петербург]

 

 

***

Якби з ким сісти хліба з'їсти, Промовить слово, то воно б, Хоч і як-небудь на сім світі, А все б таки якось жилось. Та ба! Нема з ким. Світ широкий, Людей чимало на землі… А доведеться одиноким В холодній хаті кривобокій Або під тином простягтись. Або… Ні. Треба одружитись, Хоча б на чортовій сестрі! Бо доведеться одуріть В самотині. Пшениця, жито На добрім сіялись лану, А люде так собі пожнуть І скажуть: «Десь його убито, Сердешного, на чужині…» О горе, горенько мені!

4 ноября [1860, С.-Петербург]

 

 

***

І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?

5 ноября [1860, С.-Петербург]

 

 

***

Тече вода з-під явора Яром на долину. Пишається над водою Червона калина. Пишається калинонька, Явор молодіє, А кругом їх верболози Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю Та попід горою. Хлюпощуться качаточка Помеж осокою. А качечка випливає З качуром за ними, Ловить ряску, розмовляє З дітками своїми.

Тече вода край города. Вода ставом стала. Прийшло дівча воду брати, Брало, заспівало. Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти, Порадитись, кого б то їм Своїм зятем звати?

7 ноября [1860 С.-Петербург]

 

 

***

Якось-то йдучи уночі Понад Невою… та, йдучи, Міркую сам-таки з собою: «Якби-то,- думаю,- якби Не похилилися раби… То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат! Була б сестра, і був би брат, А то… нема тепер нічого… Ні бога навіть, ні півбога. Псарі з псарятами царять, А ми, дотепні доїжджачі, Хортів годуємо та плачем». Отак-то я собі вночі, Понад Невою ідучи, Гарненько думав. І не бачу, Що з того боку, мов із ями, Очима лупа кошеня - А то два ліхтаря горять Коло апостольської брами. Я схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув Та й знову думать заходивсь Про те ж таки, що й перше думав.

13 ноября [1860, С.-Петербург]

 

 

***

Бували войни й військовії свари: Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї Було добра того чимало. Минуло все, та не пропало, Остались шашелі: гризуть, Жеруть і тлять старого дуба… А од коріння тихо, любо Зелені парості ростуть. І виростуть; і без сокири, Аж зареве та загуде, Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфиру, Роздавить вашого кумира, Людськії шашелі. Няньки, Дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого, І вас не стане,- будяки Та кропива - а більш нічого Не виросте над вашим трупом. І стане купою на купі Смердячий гнів,- і все те, все Потроху вітер рознесе, А ми помолимося богу І небагатії, невбогі.

26 ноября [1860, С.-Петербург]

 

 

Н.Т

 

 

Великомученице кумо! Дурна єси та нерозумна! В раю веселому зросла, Рожевим цвітом процвіла І раю красного не зріла, Не бачила, бо не хотіла Поглянути на божий день, На ясний світ животворящий! Сліпа була єси, незряща, Недвига серцем; спала день І спала ніч. А кругом тебе Творилося, росло, цвіло, І процвітало, і на небо Хвалу творителю несло. А ти, кумасю, спала, спала, Пишалася, та дівувала, Та ждала, ждала жениха, Та ціломудріє хранила, Та страх боялася гріха Прелюбодійного. А сила Сатурнова іде та йде, І гріх той праведний плете, У сиві коси заплітай, А ти ніби недобачаєш: Дівуєш, молишся, та спиш, Та матір божію гнівиш Своїм смиренієм лукавим. Прокинься, кумо, пробудись Та кругом себе подивись, Начхай на ту дівочу славу Та щирим серцем, нелукаво Хоть раз, сердего, соблуди.

2 декабря [1860, С.-Петербург]

 

 

***

Зійшлись, побрались, поєднались, Помолоділи, підросли. Гайок, садочок розвели Кругом хатини. І пишались, Неначе князі. Діти грались, Росли собі та виростали… Дівчаток москалі украли, А хлопців в москалі забрали, А ми неначе розійшлись, Неначе брались - не єднались.

5 декабря [1860, С.-Петербург]

 

 

***

Кума моя і я В Петрополіськім лабіринті Блукали ми - і тьма, і тьма… «Ходімо, куме, в піраміду, Засвітим світоч». І зайшли, Єлей і миро принесли. І чепурненький жрець Ізіди, Чорнявенький і кавалер, Скромненько длань свою простер, І хор по манію лакея, Чи то жерця: «Во Іудеї Бисть цар Саул». Потім хор Ревнув з Бортнянського. «О скорбь, О скорбь моя! О скорбь велика!»

[Друга половина вересня - грудень 1860, С.-Петербург]

 

 

***

Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до бога, Почимчикуєм спочивать. Втомилися, і підтоптались, І розуму таки набрались, То й буде з нас! Ходімо спать, Ходімо в хату спочивать… Весела хата, щоб ти знала!.. Ой не йдімо, не ходімо, Рано, друже, рано - Походимо, посидимо - На сей світ поглянем… Поглянемо, моя доле… Бач, який широкий, Та високий, та веселий, Ясний та глибокий… Походимо ж, моя зоре… Зійдемо на гору, Спочинемо, а тим часом Твої сестри-зорі, Безвічнії, попід небом Попливуть, засяють. Підождемо ж, моя сестро, Дружино святая! Та нескверними устами Помолимось богу, Та й рушимо тихесенько В далеку дорогу - Над Летою бездонною Та каламутною. Благослови мене, друже, Славою святою.

14 февраля

А поки те, та се, та оне… Ходімо просто-навпростець До Ескулапа на ралець Чи не одурить він Харона І Парку-пряху?.. І тойді, Поки б химерив мудрий дід, Творили б, лежа, епопею, Парили б скрізь понад землею, Та все б гекзаметри плели, Та на горище б однесли Мишам на снідання. А потім Співали б прозу, та по нотах, А не як-небудь… Друже мій, О мій сопутниче святий! Поки огонь не захолонув, Ходімо лучче до Харона - Через Лету бездонную Та каламутную Перепливем, перенесем І Славу святую - Молодую, безвічную. Або цур їй, друже, І без неї обійдуся - Та як буду здужать, То над самим Флегетоном Або над Стіксом, у раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю - предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу; Прилинеш ти у холодочок, Тебе, мов кралю, посаджу. Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах - І веселенько заспіваєм…

15 февраля [1861, С.-Петербург]

 

 

***

За що ми любимо Богдана? За те, що москалі його забули, У дурні німчики обули Великомудрого гетьмана.

 

1845-1846

 

 

***

Якби-то ти, Богдане п'яний, Тепер на Переяслав глянув! Та на Замчище подививсь! Упився б! здорово упивсь! І препрославлений козачий Розумний батьку!.. і в смердячій Жидівській хаті б похмеливсь Або в калюжі утопивсь, В багні свинячім.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-10-27; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 384 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Начинать всегда стоит с того, что сеет сомнения. © Борис Стругацкий
==> читать все изречения...

839 - | 676 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.