Санкт-Петербург, но­яб­ря 22, 1841 р

У неділю на ви­гоні

Дівчата гу­ля­ли,

Жартували з па­руб­ка­ми,

Деякі співа­ли -

Про досвітки-вечірниці

Та як би­ла ма­ти,

Щоб з ко­за­ком не сто­яла.

Звичайне, дівча­та…

То про своє все й співа­ють,

Яка про що знає…

Аж ось з хлоп­цем ста­рий коб­зар

В се­ло шкан­ди­бає.

В ру­ках чо­бо­ти, на пле­чах

Латана тор­би­на

У ста­ро­го; а ди­ти­на!

Сердешна ди­ти­на!

Обідране; лед­ви-лед­ви

Несе но­же­ня­та…

(Достеменний син Кат­русі).

Дивляться дівча­та…

«Кобзар іде! Коб­зар іде!»

Та всі, яко­мо­га,

Хлопців ки­ну­ли, побігли

Зустрічать сліпо­го!

«Діду, сер­це, го­луб­чи­ку,

Заграй яку-не­будь.

Я ша­га дам».- «Я - че­ре­шень».

«Всього, чо­го тре­ба,

Всього да­мо… од­по­чи­неш,

А ми по­тан­цюєм…

Заграй же нам яку-не­будь».

«Чую, любі, чую…

Спасибі вам, мої квіти,

За сло­во лас­ка­ве.

Заграв би вам, та, ба­чи­те,

Справи не­ма… спра­ви.

Учора був на ба­зарі,

Кобза зоп­су­ва­лась…

Розбилася…» - «А стру­ни є?»

«Тілько три ос­та­лось».

«Та хоч на трьох яку-не­будь».

«На трьох… Ох, дівча­та!

І на одній ко­лись-то грав,

Та ба, вже не гра­ти…

Постривайте, мої любі,

Трошки од­по­чи­ну.

Сядьмо, хлоп­че». Посіда­ли.

Розв'язав тор­би­ну,

Вийняв коб­зу, разів зо два

Ударив по рва­них.

«Що б вам заг­рать? пост­ри­вай­те.

Черницю Мар'яну

Чи чу­ва­ли?» -

«Ні, не чу­ли».

«Слухайте ж, дівча­та,

Та кай­те­ся… Дав­но ко­лись

Була собі ма­ти,

Був і батько, та не ста­ло;

Осталась вдо­вою,

Та й не мо­ло­дою,

І з во­ла­ми,

І з во­за­ми,

Й ма­лою доч­кою.

Росла доч­ка Мар'яна,

А ви­рос­ла, як пан­на,

Кароока І ви­со­ка,

Хоч за па­на гетьма­на.

Стала ма­ти га­да­ти

Та за па­на єдна­ти.

А Мар'яна

Не до па­на

Виходила гу­ля­ти,

Не до па­на ста­ро­го,

Усатого, товс­то­го,

А з Пет­ру­сем

В гаю, в лузі

Що ве­чо­ра свя­то­го -

Розмовляла,

Жартувала,

Обнімала, мліла…

А іноді усміха­лась,

Плакала, німіла…

«Чого ж пла­чеш, моє сер­це?»

Петро за­пи­тає;

Вона гля­не, усміхнеться:

«І са­ма не знаю…»

«Може, ду­маєш, по­ки­ну?

Ні, моя риб­чи­но,

Буду хо­дить, бу­ду лю­бить,

Поки не за­ги­ну!..»

«Хіба бу­ло ко­ли в світі,

Щиро що ко­ха­лись,

Розійшлися, не взя­ли­ся

Й жи­ви­ми ос­та­лись?

Ні, не бу­ло, мій го­лу­бе.

Ти чув, що співа­ють…

То коб­зарі ви­га­ду­ють,

Бо, сліпі, не зна­ють,

Бо не ба­чать, що є бро­ви

Чорні, карі очі,

І ви­со­кий стан ко­за­чий,

І гнуч­кий діво­чий.

Що є ко­си, довгі ко­си,

Козацька чуп­ри­на…

Що на мо­ву на Пет­ро­ву

В глухій до­мо­вині

Усміхнуся; ска­жу йо­му:

«Орле си­зок­ри­лий,

Люблю те­бе й на сім світі,

Як на тім лю­би­ла».

Отак, сер­це, обніме­мось,

Отак поцілую,

Нехай вкупі за­ко­па­ють…

Умру… не по­чую.

Не по­чую…» Об­ня­ли­ся,

Обнялись, зомліли…

Отак во­ни лю­би­ли­ся!

На той світ хотіли

Обнявшися пе­рес­ту­пить;

Та не по їх ста­ло!

Щовечора схо­ди­ли­ся,

І ма­ти не зна­ла,

Де Мар'яна до півночі

І з ким роз­мов­ляє?

«Воно ма­ле ще, ди­ти­на,

Нічого не знає».

Угадала ста­ра ма­ти,

Та не все вга­да­ла,

Знать, за­бу­ла, що ко­лись-то

Сама діву­ва­ла.

Угадала ма­ти: Мар'яна-ди­ти­на

Не знає, як тре­ба на сім світі жить.

Думала - ні лю­ди, ані до­мо­ви­на

З Пет­ром не розрізнять… уміла лю­бить.

Думала, що тілько коб­зарі співа­ють,

Бо, сліпі, не ба­чать ка­рих оче­нят;

Що тілько ля­ка­ють мо­ло­дих дівчат…

Лякають, дівча­та, прав­дою ля­ка­ють!

І я вас ля­каю, бо те ли­хо знаю,

Бодай йо­го в світі ніко­му не знать -

Того, що я знаю… Ми­ну­ло, дівча­та!

Серце не зас­ну­ло, я вас не за­був.

Люблю вас і досі, як діто­чок ма­ти,

Буду вам співа­ти, по­ки не зас­ну.

Тойді ж, мої любі, як ме­не не ста­не,

Згадайте про ме­не, про мою Мар'яну;

Я вам з то­го світа, любі, усміхнусь,

Усміхнуся…» - та й зап­ла­кав.

Дивились дівча­та,

Не пи­та­ли, чо­го пла­че?

Та й на­що пи­та­ти?

Минулося. По­ма­га­ло

Ласкаве діво­че Щи­ре сло­во…

«Вибачайте…Утер сліпі очі.

Вибачайте, мої любі,

Нехотя жу­рю­ся.

Так от, ба­чи­те, Мар'яна

З убо­гим Пет­ру­сем

Щовечора роз­мов­ля­ла,

І ма­ти не зна­ла,

Дивувалась, що се та­ке

Мар'яну спітка­ло?

Чи не пристріт? Ся­де ши­ти -

Не те ви­ши­ває;

Замість Гри­ця, за­ду­мав­шись,

Петруся співає.

Часом сон­на роз­мов­ляє,

Подушку цілує…

Мати спер­шу сміяла­ся,

Думала - жар­тує,

Потім ба­чить, що не жар­ти,

Та й ка­же: «Мар'яно!

Треба бу­де ста­ростів ждать,

Та, мо­же, й од па­на!

Ти вже ви­рос­ла нівро­ку,

Уже й діву­ва­ла;

Я вже ду­маю, що, ба­чиш…

Насилу ска­за­ла,

Що вже й заміж, ко­ли теє…»

«А за ко­го, ма­мо!?»

«Хто впо­до­ба, то­му й од­дам».

Співає Мар'яна:

«Оддай ме­не, моя ма­мо,

Та не за ста­ро­го,

Оддай ме­не, моє сер­це,

Та за мо­ло­до­го.

Нехай ста­рий бур­ла­кує,

Гроші за­роб­ляє,

А мо­ло­дий ме­не лю­бить,

Долі не шу­кає.

Не шу­кає, не блу­кає

Чужими сте­па­ми.

Свої во­ли, свої во­зи,

А між па­руб­ка­ми,

Як маківка меж квітка­ми,

Цвіте, розцвітає.

Має по­ле, має во­лю,

Та долі не має.

Його щас­тя, йо­го до­ля -

Мої чорні бро­ви,

Довгі вії, карі очі,

Ласкавеє сло­во.

Оддай ме­не, моя ма­мо,

Та не за ста­ро­го,

Оддай ме­не, моє сер­це,

Та за мо­ло­до­го».

«Дочко моя, Мар'яно,

Оддам те­бе за па­на,

За стар­шо­го, ба­га­то­го,

За сот­ни­ка Іва­на».

«Умру, сер­це ма­мо,

За сот­ни­ком Іва­ном».

«Не вмреш, бу­деш па­ну­ва­ти,

Будеш діток го­ду­ва­ти».

«Піду в най­ми, піду в лю­ди,

А за сот­ни­ком не бу­ду».

«Будеш, доч­ко Мар'яно,

За сот­ни­ком Іва­ном».

Заплакала, за­ри­да­ла

Сердешна Мар'яна.

«За ста­ро­го… ба­га­то­го…

За сот­ни­ка Іва­на…» -

Сама собі роз­мов­ля­ла,

А потім ска­за­ла:

«Я ще, ма­мо, не ви­рос­ла,

Ще не діву­ва­ла.

Бо ти ме­не не пус­ка­ла

Вранці до кри­ниці,

Ні жи­та жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівча­та з па­руб­ка­ми

Жартують, співа­ють

Та про ме­не, чор­ноб­ри­ву,

Нишком роз­мов­ля­ють:

«Багатого доч­ка батька,

Шляхетського ро­ду».

Тяжко мені. Тяж­ко, ма­мо!

Нащо да­ла вро­ду

Нащо бро­ви змальова­ла?

Дала карі очі?

Ти все да­ла, тілько долі,

Долі дать не хо­чеш!

Нащо ж ме­не го­ду­ва­ла?

Нащо дог­ля­да­ла?

Поки ли­ха я не зна­ла,

Чом не за­хо­ва­ла?»

Не слу­ха­ла ста­ра ма­ти,

Лягла спо­чи­ва­ти.

А Мар'яна за сльоза­ми

Ледве вий­шла з ха­ти.

 

II

 

«Ой, гоп не пи­ла,

На весіллі бу­ла,

До гос­по­ди не втра­пи­ла,

До сусіда зай­шла,

А в сусіда

До обіда

В льоху спа­ти ляг­ла.

Із льоху та в льох,

Завертали в го­рох,

І в ко­морі, і над­ворі

З не­жо­на­тим уд­вох

Пустували,

Жартували,

Зопсували го­рох.

Ой гоп не са­ма -

Напоїла ку­ма

І при­ве­ла до гос­по­ди.

Не по­ба­чив Хо­ма.

Хомо, в хаті

Ляжем спа­ти.

Хоми до­ма не­ма.

Тряси ж те­бе тряс­ця, Хо­мо!

Я не ля­жу спа­ти до­ма,

А до ку­ма

До На­ума

Піду в клу­ню на со­ло­му.

Ануте, на­пи­лась!

Наша, на­ша при­да­лась!

Червоніє хвар­ту­ши­на:

Роду чес­но­го ди­ти­на».

Отак ор­дою йшли при­да­ни,

Співали п'яні; а Мар'яна

Крізь тин ди­ви­ла­ся на те.

Не до­ди­ви­ла­ся, упа­ла

І тяж­ко, тяж­ко за­ри­да­ла.

Таке-то ли­хо, і за те,

Що щи­ро лю­бить. Тяж­ко, діти,

Вік оди­но­ко­му про­жить,

А ще гірше, мої квіти,

Нерівню в світі по­лю­бить.

Дивіться на ме­не: я вип­ла­кав очі.

Мені їх не шко­да, мені їх не жаль.

Ні на що ди­виться: ті очі дівочі…

Що ко­лись… ко­лись-то… Ду­ми та пе­чаль,

А більше нічо­го не мав я й не маю,

А з грішми та­ки­ми тяж­ко в світі жить.

Під ти­ном но­чую, з вітром роз­мов­ляю,

Соромляться лю­ди у ха­ту пус­тить

І привітать сло­вом ста­ро­го каліку.

Укороти, бо­же, мо­ло­до­го віку

Тому, хто не має та­ла­ну лю­бить.

Легше, мої любі, пок­риться зем­лею,

Ніж ба­чить, як дру­гий, ба­га­тий, ста­рий,

Цілує за гроші, вінчається з нею…

О бо­же! мій бо­же! во­лею своєю

Розбий моє тіло і ду­шу роз­бий».

Заридав коб­зар, зап­ла­кав

Сліпими очи­ма.

Дивувалися дівча­та:

Вже смерть за пле­чи­ма,

А він, сліпий, си­во­усий,

Про ко­лишнє пла­че.

Не ди­вуй­те­ся, дівча­та,

На старі ко­зачі

Щирі сльози. То не ро­са

Вранці при до­розі

На спо­риші і не ваші

Дуже дрібні сльози.

Наплакався. Стру­ни рвані

Три пе­ре­би­рає.

«Аж до ве­чо­ра Мар'яна

У тем­но­му гаю

Проплакала; прий­шов Пет­русь,

Вона роз­ка­за­ла

Все, що чу­ла од ма­тері

І що са­ма зна­ла,І не втерпіла, ска­за­ла,

Як п'яні при­да­ни

Йшли по улиці, співа­ли.

«Мар'яно, Мар'яно!

Чом ти не убо­га! чом я не ба­га­тий!

Чом у ме­не ко­ней во­ро­них не­ма?

Не пи­та­ла б ма­ти, де хо­диш гу­ля­ти,

З ким ко­ли сто­яла. Пи­та­ла б са­ма,

Сама сво­го сер­ця; да­ла б йо­му во­лю

Любить, ко­го знає. Я б те­бе схо­вав

Далеко! да­ле­ко! щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не ба­чив, де ви­тає до­ля,

Моя до­ля, моє щас­тя,

Ти, моя Мар'яно.

Чом не ти в сірій сви­тині,

Чом я не в жу­пані?»

А Мар'яна, як ди­ти­на

Без ма­тері, пла­че.

Петро стоїть ко­ло неї,

Нічого не ба­чить -

Тілько сльози Мар'янині;

А сльози дівочі

І се­ред дня ли­хо роб­лять.

А що ж се­ред ночі?

«Не плач, сер­це, єсть у ме­не

І си­ла, і во­ля,

Люби ме­не, моє сер­це,

Найду свою до­лю.

За ви­со­ки­ми го­ра­ми,

За ши­ро­ки­ми сте­па­ми,

На чу­жо­му полі,

По волі-не­волі

Найду свою до­лю!

Не в сви­тині, а сот­ни­ком

До те­бе вер­ну­ся,

Не в бур'яні - се­ред церк­ви

Обнімеш Пет­ру­ся,

Обнімемось, поцілую -

Дивуйтеся, лю­ди!

А ти стоїш, чер­вонієш…»

«Коли-то те бу­де?»

«Швидко, швид­ко, моя риб­ко,

Молись тілько бо­гу.

Іди в ха­ту, ля­гай спа­ти.

А я край до­ро­ги

Серед сте­пу по­мо­лю­ся

Зорям яс­но­оким,

Щоб без ме­не дог­ля­да­ли

Тебе, оди­но­ку.

Серед сте­пу од­по­чи­ну».

«Хіба сю ніч ки­неш?

Хіба за­раз?..» - «Я жар­тую.

Тепер Ук­раїну

Ні мос­калі, ні та­та­ри -

Ніхто не воює».

«А я чу­ла, що ля­хи йдуть».

«То во­ни жар­ту­ють.

Розійдемось, моє сер­це,

Поки не світає.

Чого ж зно­ву зап­ла­ка­ла?»

«І са­ма не знаю».

[1841, С.-Пе­тер­бург]

УТОПЛЕНА

 

Вітер в гаї не гу­ляє -

Вночі спо­чи­ває;

Прокинеться - ти­хе­сенько

В осо­ки пи­тає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше ко­су? хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі ко­си?..

Хто се, хто се?» - ти­хе­сенько

Спитає-повіє

Та й задріма, по­ки не­ба

Край за­чер­воніє.

«Хто се, хто се?» - спи­таєте,

Цікаві дівча­та.

Ото доч­ка по сім боці,

По тім боці ма­ти.

Давно ко­лись те діялось

У нас на Вкраїні.

Серед се­ла вдо­ва жи­ла

У новій ха­тині,

Білолиця, ка­ро­ока

І ста­ном ви­со­ка,

У жу­пані; кру­гом пані,

І спе­ре­ду, й збо­ку.

І мо­ло­да - нівро­ку їй,

А за мо­ло­дою,

А над­то ще за вдо­вою,

Козаки ор­дою

Так і хо­дять.

І за нею

Козаки хо­ди­ли,

Поки вдо­ва без со­ро­ма

Дочку по­ро­ди­ла;

Породила, та й бай­ду­же;

Людям го­ду­ва­ти

В чужім селі по­ки­ну­ла:

Отака-то ма­ти!..

Постривайте, що ще бу­де!

Годували лю­ди

Малу доч­ку, а вдо­ви­ця

В неділю і в бу­день

З жо­на­ти­ми, з па­руб­ка­ми

Пила та гу­ля­ла,

Поки ли­хо не спітка­ло,

Поки не та ста­ла:

Незчулася, як ми­ну­ли

Літа мо­лодії…

Лихо, ли­хо! ма­ти в'яне,

Дочка чер­воніє,

Виростає… Та й ви­рос­ла

Ганна ка­ро­ока,

Як то­по­ля се­ред по­ля,

Гнучка та ви­со­ка.

«Я Ган­нусі не бо­юся!» -

Співає ма­ту­ся;

А ко­за­ки, як хміль отой,

В'ються круг Ган­нусі.

А над­то той ри­ба­лонька,

Жвавий, ку­че­ря­вий,

Мліє, в'яне, як зустріне

Ганнусю чор­ня­ву.

Побачила ста­ра ма­ти,

Сказилася лю­та:

«Чи бач, по­гань розх­рис­та­на,

Байстря не­обу­те!

Ти вже ви­рос­ла, дівуєш,

З хлоп­ця­ми гу­ляєш.

Постривай же, ось я тобі!..

Мене зне­ва­жаєш?

Ні, го­луб­ко!» І од злості

Зубами скре­го­че.

Отака-то бу­ва ма­ти!..

Де ж сер­це жіно­че?

Серце ма­тері?.. Ох, ли­хо,

Лишенько, дівча­та!

Мати стан гнуч­кий, ви­со­кий,

А сер­ця - не ма­ти.

Ізогнеться стан ви­со­кий,

Брови по­ли­ня­ють,

І нез­чуєтесь; а лю­ди

Сміючись зга­да­ють

Ваші літа мо­лодії,

Та й ска­жуть - ле­да­що!

Тяжко пла­ка­ла Ган­ну­ся,

І не зна­ла, за що,

За що ма­ти зну­щається,

Лає, прок­ли­нає,

Своє ди­тя без со­ро­ма

Байстрям нарікає.

Катувала, мор­ду­ва­ла,

Та не по­ма­га­ло:

Як маківка на го­роді,

Ганна розцвіта­ла;

Як ка­ли­на при до­лині

Вранці під ро­сою,

Так Ган­ну­ся чер­воніла,

Милася сльозою.

«Заворожена!.. стри­вай же! -

Шепче лю­та ма­ти.

Треба тру­ти роз­до­бу­ти,

Треба йти шу­ка­ти

Стару відьму!»

Найшла відьму,

І тру­ти дос­та­ла,

І тру­тою до схід сон­ця

Дочку на­пу­ва­ла.

Не по­мог­ло… Кля­не ма­ти

Той час і го­ди­ну,

Коли на світ по­ро­ди­ла

Нелюбу ди­ти­ну.

«Душно мені; ходім, доч­ко,

До став­ка ку­па­тись».

«Ходім, ма­мо».

На бе­резі

Ганна роз­дяг­ла­ся,

Роздяглася, роз­ки­ну­лась

На білій со­рочці;

Рибалонька ку­че­ря­вий

Мліє на тім боці… І я ко­лись…

Та цур йо­му!

Сором - не зга­даю.

Як ди­ти­на, ка­ли­ною

Себе за­бав­ляє,

Гне стан гнуч­кий, роз­ги­нає,

На со­неч­ку гріє.

Мати ди­виться на неї,

Од злості німіє;

То жовтіє, то синіє;

Розхристана, бо­са,

З ро­ту піна; мов ска­же­на,

Рве на собі ко­си.

Кинулася до Ган­нусі

І в ко­си впи­ла­ся.

«Мамо! ма­мо! що ти ро­биш?»

Хвиля роз­да­ла­ся,

Закипіла, зас­тог­на­ла -

І обох пок­ри­ла.

Рибалонька ку­че­ря­вий

З усієї си­ли

Кинувсь в во­ду; пли­ве, си­ню

Хвилю роз­ди­рає,

Пливе, пли­ве… от-от доп­лив!

Пірнув, ви­ри­нає -

І утоп­ле­ну Ган­ну­сю

На бе­рег ви­но­сить,

Із рук ма­тері зак­ляк­лих

Вириває ко­си.

«Серце моє! до­ле моя!

Розкрий карі очі!

Подивися, усміхни­ся!

Не хо­чеш? не хо­чеш!»

Плаче, па­да ко­ло неї,

Розкрива, цілує

Мертві очі. «По­ди­ви­ся!..

Не чує, не чує!»

Лежить собі на пісоч­ку,

Білі ру­че­ня­та

Розкидала; а за нею

Стара лю­та ма­ти:

Очі ви­ве­ло із ло­ба

Од страш­ної му­ки;

Втеребила в пісок жов­тий

Старі сині ру­ки.

Довго пла­кав ри­ба­лонька:

«Нема в ме­не ро­ду,

Нема долі на сім світі,

Ходім жи­ти в во­ду!»

Підняв її, поціло­вав…

Хвиля зас­тог­на­ла,

Розкрилася, зак­ри­ла­ся -

І сліду не ста­ло…

З то­го ча­су ста­вок чис­тий

Заріс осо­кою;

Не ку­па­ються дівча­та,

Обходять го­рою;

Як уг­ле­дять, то хрес­тяться

І зо­вуть зак­ля­тим…

Сумно-сумно кру­гом йо­го…

А вночі, дівча­та,

Випливає з во­ди ма­ти,

Сяде по тім боці;

Страшна, си­ня, розх­рис­та­на

І в мокрій со­рочці,

Мовчки ди­виться на сей бік,

Рве на собі ко­си…

А тим ча­сом си­ня хви­ля

Ганнусю ви­но­сить.

Голісінька, стре­пе­неться,

Сяде на пісоч­ку…

І ри­бал­ка вип­ли­ває,

Несе на со­роч­ку

Баговиння зе­ле­но­го;

Поцілує в очі -

Та і в во­ду: со­ро­миться

На гнуч­кий діво­чий,

На стан го­лий по­ди­виться.

І ніхто не знає

Того ди­ва, що тво­риться

Серед ночі в гаї.

Тілько вітер з осо­кою

Шепче: «Хто се, хто се

Сидить сум­но над во­дою,

Чеше довгі ко­си?»