Козацько-гетьманська держава

Особливістю козацької держави був її військовий характер. Він зумовлювався необхідністю виборювати незалежність і традиціями Війська Запорізького. Найвищим законодавчим органом була Генеральна Рада — загальна рада всього війська. Виконавча і судова влада зосереджувалася в руках гетьмана. Він скликав Генеральну та старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві, організовував фінансову систему, за рішенням ради розпочинав війну, вів переговори, керував дипломатичними зв'язками, був головнокомандуючим збройних сил. Генеральна старшина допомагала гетьману керувати державою. Територія козацької республіки згідно з умовами Зборів-ського договору складалася з Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств. Населення становило близько 1,4—1,6 млн. осіб. Столицею й гетьманською резиденцією було м. Чигирин. Уся територія поділялася на 16 полків. Полки — на 10—20, а часом більше сотень. Міста мали Магдебурзьке право. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани. Військове-адміністративну владу на території полків І сотень здійснювали полковники і сотники, яких обирали ради. Було ліквідовано велике І середнє землеволодіння, фільварко-панщинну систему господарства, кріпацтво. Формувалася козацька, селянська і державна власність на землю. Було проголошено особисту свободу абсолютної більшості селян і міщан, які мали змогу вільно вступати до козацького стану.
Головними джерелами прибутку держави були земля, сільськогосподарські промисли та їх оренда, торгівля, загальні податки, якими обкладали (крім козаків) населення. Серед грошових знаків в обігу були польські монети, пізніше — московські й турецькі гроші. У 1649 р., на думку дослідників, розпочалося карбування національної монети-чех. У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових і сотенних судів. У містах діяли міські, а також церковні суди.

Таким чином створення української козацької держави в середині 18 ст стало продовженням традицій укр. державності,сприяло розвитку укр. нації,її еліти.

30. Переяславський мирний договір

Українсько-московський договір 1654 року - це договір про союз України з Росією, який було укладено 8 січня 1654 року в Переяславі. Земський собор в Москві після тривалих вагань прийняв рішення про союз з Україною. Богдан Хмельницький разом з козацькою старшиною на Переяславській Раді закріпив рішення про союз з Москвою. Це було рішення про підданство України з Росією, але на правах автономії для України (автономія - це самоврядування певної частини держави, що здійснюється на основі загальнодержавного закону).

Передумови (причини):У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях. Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Російським царством. Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було. Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства і вести тривалу війну в таких умовах було неможливо. Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків. Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 р. У першій половині XVII ст. майже всі землі, заселені тоді українським народом, опинилися у складі Речі Посполитої. Москва хотіла взяти реванш над Польщею за втрати земель після Дуелінського (1678 р.) перемир’я і Поляновського (1632 р.) миру, так звані „Пункти заспокоєння". Під час переговорів у Переяславі в січні 1654 року було досягнута усна домовленість між гетьманом та послами московського царя. У Корсуні та Чигирині на наступних козацьких радах був вироблений письмовий проект договору між двома сторонами. Документ цей складався з 23 статтей і місти гарантії суспільно-політичного та соціально-економічного устрою Української гетьманської держави. У цьому документі йшлося про:а) підтвердження привілеїв на права Війська Запорізького на маєтки і землі та українької шляхти;б) укладення 60-тис. козацького реєстру;в) кошти на утримання козацького війська;г) право самостійно обирати гетьмана;д) право зносин гетьмана з іноземними державами;е) невтручання московських чиновників у справи України;є) збереження прав київського митрополита;ж) утримання військових залог на кордонах України й Польщі;з) оборону України від нападів татар;д) утримання козацької залоги у фортеці Кодак. У березні 1654 року українське посольство виїхало до Москви. У результаті 6 денних переговорів проект документа був зменшений до 11 статей і при цьому значно змінений.21 березня 1654 року царський уряд затвердив гетьманський документ. Який увійшов в історію під назвою „Березневі статті" або „Статті Богдана Хмельницького". Україна як держава за цими статтями зберігала свою тееріторію,основи політичного та державного устрою,станові права й привілеї населення.Однак відбувалося й обмеження державного суверенітету(незалежності).Таким чином, Україна одержала статус автономії з широкими правами в складі Російської держави.

31. Період Руїни: причини, суть, наслідки

"Руїна" – історіографічнаназвазанепадуУкраїнськоїкозацькоїдержави у другійполовині ХVІІ ст. В історичну науку цейтермінбулозапровадженоМиколоюКостомаровим. Доба “Руїни” відзначаєтьсягромадянськоювійною і інтервенцієюсусідніх держав – Польщі, Московії, Туреччини, Кримського ханства.

Причини Руїни

відсутністьзагальнонаціональноголідера, якийбимігпродовжити справу Богдана Хмельницькогопісляйогосмерті

глибокийрозколсередукраїнськоїполітичноїеліти з питаньвнутрішньої та зовнішньоїполітики

егоїстичністькозацькоїстаршини, їїнездатністьпоставитидержавніінтересивищевідвузькокланових та особистих

перетворенняукраїнськихтеренів на об'єктзагарбницькихзазіханьРосії, Польщі, Османськоїімперії та Кримського ханства внаслідоквнутрішньоїміжусобноїборотьби.

Під час РуїниУкраїнабулаподілена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і цідвіполовиниворогувалиміж собою. Сусіднідержави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішнісправиУкраїни, й українськаполітикахарактеризуваласьнамаганнямпідтримуватиприязністосунки з тієючиіншоюокупаційною силою. УкраїнськуПравославнуЦеркву в 1686 булопідпорядкованоМосковськомуПатріархатові. Українськілідерицьогоперіодубули, в основному, людьми вузькихпоглядів, котрі не могли здобутиширокоїнародноїпідтримкисвоїйполітиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, яківіддаливсісвоїсили, щобвивестиУкраїнуіззанепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.

ОсновнимнаслідкомРуїни стало розчленовуванняУкраїни, втратадержавності, нарешті, величезніматеріальні і людськіжертви.Отже, Руїнапризвела до занепадуукраїнськоїдержави, вона перетворилася на жертву внутрішніхчвар, арену братовбивчоїгромадянськоївійни і стала об’єктомподілів. Можнавиділитидекілька причин, що привели до Руїни. По-перше, неоднорідністьукраїнськоїеліти і боротьбаїї за гетьманську булаву. Середстаршинивиділяєтьсяугруповання, якімаютьрізні погляди щодорозбудовиУкраїнськоїдержави. Цікаводослідитигеографічний аспект у розкладі сил українськоїелітидобиРуїни. Так, Правобережна старшина орієнтувалася на Польщу, Лівобережна – на Московське царство. Цейісторико-географічний фактор і визначивостаточний результат боротьби за УкраїнуміжПольщею та Московією.

32. Зовнішньополітичні орієнтації українських гетьманів періоду Руїни

В період Руїни Гетьманщина розколюється на дві частини — Правобережну(польську) та Лівобережну(московську). Ю. Хмельницький змушений був піти у відставку й постригся в ченці, а новим гетьманом (уже тільки Правобережної України) став Павло Тетеря. Останній у цей період виступає як активний прихильник Речі Посполитої, причому дуже вороже настроєний проти Виговського.

Чигиринський центр зберіг свій вплив тільки на Правобережжі, і то в основному серед старшини. Правобережжя обирало одного гетьмана, Лівобережжя — іншого. Всі гетьмани потрапляли під той чи інший зовнішній вплив. Запорозьке військо розбилося на два табори, які вели боротьбу між собою. Народ назвав цей час Руїною (1663—1687).

Павло Тетеря (1663—1665) у 1664 р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і робив спроби підняти козаків у похід на Москву. У червні 1663 р. Під Ніжином зібралася «Чорна Рада», в якій взяли участь низовекозацтво, селяни і міщани. Чернь рішуче виступила протии старшини, покарала смертю Сомка і Золотаренка, а булаву віддала запорозькому кошовому Івану Брюховецькому (1663—1668).

Брюховецький проводив промосковську політику. Брюховецький підписав Московські угоди, які передбачали російський контроль у політичній, військовій та податковій діяльності України.

З 1665 р. на Правобережжі гетьманував Петро Дорошенко. Основу своєї політики він вбачав у об'єднанні всіх українських земель від Перемишля, Вісли і Німану на заході до Путивля на сході, в єдності і злагодівсього народу. На ЛівобережнійУкраїнітимчасовим (наказним) гетьманом став Дем'яна Многогрішного (1668—1676), Дорошенко повертається на Правобережжя й розпочинаєвпертуборотьбу з Ханенком, а відтакіз поляками. На допомогу Дорошенку - прийшлаТуреччина, яка в 1672 р. Оголосила війну Польщі. Воєннідії завершились укладенням Бучацького договору. ПравобережнаУкраїна оберталася в згарища й руїни. Населення сотнями й тисячамивтікало на Запорожжя, Слобожанщину, Лівобережну Україну. Винуватцемцього лиха народ вважав Петра Дорошенка. Гетьман втрачав довір'я українського народу, його покидали давні прихильники, простір його влади меншав, врешті йому залишився тільки Чигирин. Та й сам Дорошенко розчарувався у своїйполітиці. 19 вересня 1676 р. Він зрікся булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672—1687). Російський цар зажадав приїзду Дорошенка до Москви; його було призначено воєводою на В'ятку. На чужинівін прожив до смерті (1698 р.).

Остаточний поділ України був затверджений «вічним миром» (1685 р.) між Польщею і Москвою. Були підтверджені права Московської держави на Лівобережну Україну, Київ і Запорожжя. Північна Київщина, Волинь і Галичина залишалися під владою шляхетської Польщі. З 1669 р. Гетьманщина булла під московським протекторатом.

33 Правобережна Україна та західноукраїнські землі під владою Польщі (2 половина XVII –XVIII ст.)

Згідно з Андрусівським договором 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Польщі. Проте спочатку Польща не контролювала всю територію Правобережної України, оскільки частина Правобережжя перебувала вруках протурецької групи на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Тільки наприкінці XVІІ ст. Польща утвердилася на території Галичини і Правобережжя. Тут було відновлено польські органи влади. Правобережжя було поділено на чотири воєводства: Київське, Волинське,Брацлавське та Подільське, а Галичина на два — Белзьке та Руське. Польська адміністрація посилювала національне і релігійне гноб-лення українського населення. За розпорядженням польського уряду закривалися православні школи і монастирі, українців насильно змушували приймати католицтво або переходити в уніатську віру. Було закрито багато українських шкіл, друкарень. Починаючи з 1696 р. направобережних українських землях офіційною мовою судочинства і діловодства стала польська, а в Галичині й на Поділлі — латинська. Прагнучи децентралізувати українське населення, польський уряд не хотів миритися з існуванням козацьких полків. Наприкінці 70-х років XVІІ ст. козацтво на Правобережжі було фактично ліквідоване. У 1684 р. польський король видав універсал про відновлення козацьких полків, а в 1685 р. універсал був затверджений сеймом. Універсал узаконив існування козацьких полків, були підтверджені права і вольності козаків. Козакам дозволено було займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані та деяких інших міст. Панування польських феодалів надовго затримало на Правобережній Україні формування національного господарства. Польські магнати і шляхта стали повновладними господарями Правобережжя. Уже до середини XVІІІ ст. панщина досягла крайньої межі. Справжнім злом для кріпосних селян було право оренди, що передбачало передання власності того чи іншого села іншій особі за певну суму грошей. Прагнучи одержатиякнайбільші прибутки, орендарі доводили селян до цілковитого розорення.Ще гіршим було становище корінного населення західноукраїнських земель. Та польській владі не вдалося розірвати зв’язків Правобережжя з Лівобережною Україною. Охоплюючи різні сфери життя, ці економічні й культурні зв’язки стали важливою передумовою для майбутнього їхоб’єднання.У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию деякий час зберігались українські братські школи, але поступово вони занепали.

34 Національно-культурні процеси в Україні XVI-XVII ст

Значним виявом національно-культурного відродження в Україні стало заснування' Острозького культурно-освітнього осередку (кінець XVI — початок XVII ст.). До його складу входила Острозька академія (бл. 1576).У ній викладали так звані «науки вільні «або сім мистецтв — граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. К, Острозький згуртував навколо школи відомих учених, які відігравали значну роль у громадському житті свого часу. Школа виховала діячів України, як письменник Ме-летій Смотрицький, Захарій Копистенський, Школі належить визначна роль в історії національної освіти, культури. Провідну роль відігравала церква. Вона була «духовним царством» для українців. Реформація викликала піднесення національної свідомості та освіти,.Внаслідок Берестейської церковної унії (1596) наприкінці XVI ст. виникає греко-католицька церква. Уніатська церква в Укра'їні могла й надалі зберігати грецько-православне богослужіння й усі східні обряди. З часом виникло кілька братств. Воно дало поштовх до заснування братств по всій Галичині, Волині, ХолмщиніУ 1615 р. у Києві на Подолі виникли Богоявленське братство. У 1632 р. Лаврська школа була об'єднана з Братською під назвою Києво-братська колегія. Згодом на честь її засновника колегію почали називати Києво-Могилянською. Появу друкованих книжоквідносять до 1491 р., коли в Кракові німецький друкар Швайпольт Фіоль (?—1525) видав «Октоїх. Видання білоруського просвітителя «из славного города Полоцка» Франциска Скорини (1490—1540) увійшли і в культуру українців. Отже, в Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві першої друкованої книги «Апостол».Проте після Берестейської унії всю видавничу справу взяла під контроль католицька церква, друкарня припинила діяльність. Багато уваги приділялося художньому оформленню видань лаври. Крім орнаменту видання прикрашали гравюрами, різаними по дереву. Пізніше використовувалися гравюри на міді. Кінець XVI — початок XVII ст. був періодом найбільшої інтенсивності ренесансних впливів у провідних жанрах літератури, мистецтва. Велася полеміка між православними і проунійними публіцистами у релігійній царині.

35 Україна в умовах Північної війни. Іван Мазепа.

25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими Державами. На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою. Із 1700 р. Росія вела Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Ця війна не торкалася України. Проте козацькі полки брали участь у воєнних діях, відстоюючи інтереси царя. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу. Із 1706 р. Гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб та інші продукти. Усе це посилювало незадоволення політикою московського царя.Узявши за мету звільнення Гетьманщини, І. Мазепа розпочав таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. 4 листопада 1708 р. гетьман прийняв рішення стати на бік Карла XII. Дізнавшись про це, Петро І наказав О. Меншикову розгромити гетьманську столицю Батурин. І. Мазепу було оголошено зрадником. Гетьманом було обрано Івана Скоропадського (1708— 1722 рр.). 8 квітня 1709 р. Мазепа і Гордієнко підписали угоду з Карлом XII. У квітні 1709 р. російські війська здійснили каральний похід на Січ, тоді вона була знищена. На той час основні сили шведів підійшли до Полтави. Облога міста тривала три місяці. Тим часом до Полтави підійшли головні сили росіян. Вирішальна битва Північної війни відбулася 8 липня 1709 р. під Полтавою і завершилася поразкою Карла XII й Мазепи.Після поразки під Полтавою І. Мазепа й Карл XII утекли в турецькі володіння. ВСтамбулі Петро І доручив підкупити великого візира, пообіцявши 300 тис. талярів за видачу Мазепи. 22 серпня 1709 р. він помер. Північна війна лягла важким тягарем на плечі українського народу. Поразка шведів у битві під Полтавою (27 червня (8 липня) 1709 р.) стала і поразкою планів гетьмана на здобуття незалежності України.Заслугою гетьмана І. Мазепи стало те, що він створив прецедент виступу української еліти проти російського центру.

36 «Бендерська конституція» та «Вивід прав України» П. Орлика

Пилип Орлик 5 квітня 1710 року в м. Бендерах став першим українським гетьманом на еміграції. Після Полтавської катастрофи Орлик, пішов за гетьманом у вигнання. В липні 1709 р. вигнанці дісталися Бендер. У червні 1714 р., Пилип Орлик перебрався в Доматицю і виїхав у Європу. Разом із Орликом Бендери покинула. Пилип Орлик помер у Яссах 24 травня 1742 р. По собі П. Орлик залишив спадщину - це "Вивід прав України» та «Бендерська Конституція», або Конституція Пилипа Орлика. Конституція Пилипа Орлика – це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія "суспільного договору". Більшість положень даного документу мають концептуальний характер і віддзеркалюють особливість українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.Пилип Орлик та старшина прагнули поєднати уривки свого минулого та виробити таку модель суспільства, яка б містила у собі найголовніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу. Гарантією дотримання записаних у Конституції непорушних громадських вольностей повинна була стати присяга гетьмана Пилипа Орлика та "есекураційний диплом" (підтвердження) шведського короля Карла XII. Більше ніж три десятки років життя, боротьби і поневірянь на еміграції не принесли П. Орлику очікуваного ним результату – Європа не бажала вступати в протистояння з Російською імперією задля реалізації прав українського народу на державну самостійність. І все ж його зусилля не минули марно – його політична спадщина стала свідченням політичної зрілості всієї української нації, його ідеї стали основою для подальших теоретичних пошуків українських політичних мислителів державницької орієнтації.

37 «Українська політика» Петра І та його наступників

Петро І продовжував проводити політику спрямовану на гноблення неросійських народів. Після укладення І. Мазепою і Карлом XII у 1708 військово-політичного союзу та поразки шведсько-українських війську в Полтавській битві 1709 р. політика Петра І щодо України набула репресивного характеру. У листопаді 1708 зруйновано гетьманську столицю Батурин та Запорозьку Січ. Після смерті І. Скоропадського не було дозволено обирати його наступника. З 1722 контроль за державними справами України здійснювала Малоросійська колегія. У 1720 заборонено друкувати книги українською мовою. За правління Петра І та його наступників проводилась ліквідація Української держави. Петро І підірвав економіку України, скасувавши вільну торгівлю. Він проводив колоніальну політику щодо культури України. Російська мова почала витісняти українську. За наступників Петра І відносна свідомість щодо стосунків між російською монархією та Україною змінилася на посилення тенденцій до об’єднання. Малоросійський Колегіум було відмінено за Петра І. В 1727 р. українці отримали дозвіл обрати нового Гетьмана. Ним став Д.Апостол (1654-1734), полковник з Миргороду. Під час гетьманства йому вдалося здійснити певні реформи, вдосконалити правову систему, забезпечити повернення козаків до Гетьманату та заснувати Нову Січ. Але вся діяльність Гетьмана була під контролем царату. Він був позбавлений права ведення зовнішньої політики та підпорядковувався російському генеральному маршалу. Також істотно обмежувалися економічні та юридичні прерогативи гетьманської влади. Царський уряд почав втручатися в українські справи, що сприяло поширенню серед козацьких офіцерів хвилі протесту за відродження гетьманства.

38 Ліквідація Запорізької Січі та подальша доля запорозького козацтва

У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм обложили Запорозьку Січ 4-5(15-16).VI.1775 р. Кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський здав фортецю без бою. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ. Задунайська січ існувала з 1775 до 1828 року на території Османської імперії. Турецький уряд надав запорожцям землі між Південним Бугом і Дунаєм. Там була заснована перша Задунайська січ В 1785 внаслідок конфлікту з козаками-некрасовцями частина козаків (7 тис. чоловік) переселилась у місцевість Сеймени у Сілістрії. Решта задунайців (близько 8 тис. чоловік) на заклик австрійського імператора Йосипа ІІ оселились на території Банату, де вони несли прикордонну службу на австро-турецькому кордоні. Однак жорсткий контроль австрійських урядовців змусив їх в 1805 повернутись на турецьку територію. Навесні 1813 козаки перенесли місце розташування Січі у місцевість Катерлез. У 1815 у Верхньому Дунавці була заснована найбільш відома Задунайська січ - Дунавецька. Однак згодом задунайцям все важче було нести службу для султана, який все частіше намагався використати їх для придушення національно-визвольних повстань греків, сербів, румун, болгар та інших народів Балканського півострова. Не бажаючи бути знаряддям в руках Оттаманської Порти, частина козаків втекла на Україну, де почали формуватися козацькі полки. В травні 1828 під час російсько-турецької війни 1828-29 кошовий Й. Гладкий з невеликою групою козаків перейшов під Ізмаїлом на бік російських військ. Після закінчення війни російський уряд сформував з цих козаків Азовське козаче військо. Через зраду Й. Гладкого турецький уряд жорстоко розправився з задунайцями. Близько 2 тис. козаків разо наказним гетьманом з І. Баланом було заарештовано і ув'язнено. Козаків, що перебували на Січі, було вбито, а січові укріплення та церкву зруйновано і спалено.

Останній період (1734—1775 рр.) в історії Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого — поступовим занепадом автономії Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя.

39 Гетьманщина в середині XVIII ст. Реформи гетьмана Кирила Розумовського

У середині 18ст. верхівку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн загальної чисельності чоловічого населення. У 1785, коли імператорський уряд зробив спробу включити українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Через те, що Санкт-Петербург не був упевнений в тому, як саме визначати належність до шляхти в Гетьманщині, тисячі дрібних українських урядників і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів.

Із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. У багатьох випадках урядники незаконно привласнені закріплені за їхніми посадами землі. Особливо сильною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла укр знать із рос дворянством. На кінець 18ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. У 1770-х та 1780-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Трощинських давали імперії канцлерів та міністрів, які допомагали багатьом своїм землякам отримувати призначення на впливові посади у СПетербурзі. Занепад козацтва скоротив його чисельність із 50тис. у 1650 до 30 тис. у 1669 і до 20 тис. у 1730.

Стурбована цим явищем царська влада у 1723 р. і вдруге у 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. Але ці заходи виявилися неефективними. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, що називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження (підпомічників).Повтор закріпач селян.

Селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина за підтримки рос уряду поступ обмеж право переходу селян. Закон 1727 передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 селяни повинні були отримати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утративши закон право кидати пана, багато селян Гетьманщини вдавалися до забороненої законом втечі. Улюбленим місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожців, що давало Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів. Відтак через 130 р після свого визволення у 1648 лівобереж селянин знову став кріпаком.

Реформи Кирила Розумовського.

1. Заходи з відновлення самостійних дій державно-адміністративних органівУкраїни.

У жовтні 1751 року внаслідок його постійних і настійних прохань Україна була виведена з відомства Сенату й передана Колегії іноземних справ, як було раніше, передано під управління гетьмана і Запорізьку Січ, яка від 1686 року підпорядковувалась царському уряду, та Київ, який був до того у відомстві російських воєвод. З України було виведено царські війська, скасовано владу царських урядників. Кирило Розумовський почав сам призначати полковників і роздавати їм землі. Своєю столицею він обрав місто Батурин, а його резиденція знаходилась у Глухові.

2. Заходи зі зміцнення позицій української шляхти.

Посилення позиції української козацької старшини, якій надавалося право керувати гетьманщиною за відсутності гетьмана, який надовго виїжджав у Санкт-Петербург. Великого значення набула старшинська рада, яку регулярно почали скликати Глухові і яка за сприятливої політичної ситуації могла розвинутися в парламент. Гетьман домігся зменшення податків і дбав про розвиток торгівлі і промисловості

3. Реформа судочинства.

В 1760 році видано гетьманський універсал про реформу судочинства:

Генеральний суд (12 осіб) 2 генеральних судді +10 виборних осіб із старшини кожного полку судовий повіт земський суд (цивільні справи) гродський суд (кримінальні справи) підкоморський суд (земельні справи)

4. Реформа у війську.

За проектом Лубенського полковника Івана Кулябки проведено реформу козацького війська. Полки перетворювалися на регулярні. Запроваджувалася муштра за іноземним зразком, вводилася уніформа - синій мундир з червоним коміром, білі штани-різнокольорові шапки для кожного полку. Обов'язковим набором зброї були рушниця, шабля й спис.

5. Заходи з реформування освіти і культури.

Великі задуми були у гетьмана стосовно освіти. В усіх полках почали діяти школи для обов'язкового навчання козацьких дітей від 12 до 15 років, де, крім загальних знань, вводилася військова підготовка. Гетьман планував оновити на європейський зразок Києво-Могилянську академію та відкрити у Батурині університет, план заснування та діяльності якого був детально розробленій на 1760 рік: мало діяти дев’ять кафедр, три факультети, друкарня.

40. Гайдамаччина, Коліївщина, Опришківський рух(Соціальні та національні аспекти)

Посилення соціального та національно-релігійного гноблення спричинило початок нової боротьби українського народу. Вона набувала різних форм: від подання скарг і відмови виконувати панщину до розгрому панських маєтків та вбивства членів панської родини. Основними виявами антифеодальної та національно-визвольної боротьби стали гайдамацький і опришківський рух.

1)Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики. початку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви. Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні. 1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу. У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.

Після багатьох вдалих перемог і неспроможності придушити повстанський рух Польська шляхта

звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх.

2)Опришки – це учасники народно-визвольної боротьби в Галичині на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської і української шляхти, молдавських феодалів, угорських і австрійських поміщиків у 16-1-й половині 19 ст. Центром опришків були Карпатські гори. Туди тікали розорені покривджені українські а також польські пани і угорські селяни, бідні міщани. Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені, невеликими загонами. Рух опришків не припинявся після загарбання феод. Австрією Галичини (1772); Буковини (1774). Внаслідок посилення феодальна кріпосницька експлуатація і національного гноблення рух опришків. У 1-й чверті 19 ст. значно пожвавився. Протягом

1-ї половини 19 ст. в Галичині, на Закарпатті й Буковині діяло понад 50 загонів. За допомогою численних каральних загонів австрійському урядові вдалося придушити опришківський рух.

41. Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці XVIII ст. та їх наслідки для України

Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділу перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входили значні території українських земель. На кінець XVIII ст. було ліквідовано Кримське ханство, що несло великі страждання і спустошення українському народові протягом чотирьох з половиною століть свого існування. Унаслідок цих змін виникли абсолютно нові геополітичні утворення на карті Європи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковина ввійшли до складу Австрійської імперії, а всі інші українські землі разом з інтегрованою Гетьманщиною та Слобожанщиною — до російської держави. Сталися значні зміни і в адміністративно-територіальному устрої України, яка входила до Росії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії і намісництва". Деякі зміни відбулися на початку XIX ст. Зокрема, було утворено дев'ять губерній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управління наслідували російські. Державну владу в них здійснювали губернатори котрих призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, у яких хазяйнували царські справники. У свою чергу, і повіти поділялися на стани, які очолювали поліцейські пристави. Для зміцнення влади губернаторів створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства: Полтавське й Чернігівське (з Харківською, Полтавською, Чернігівською губерніями), Новоросійсько-Бессарабське (з Херсонською, Катеринославською, Таврійською губерніями і Бессарабською областю) та Київське (з Київською, Волинською, Подільською губерніями). На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, їм підпорядковувалися не лише місцева адміністрація й поліція, а й розквартировані на території губернії війська. На початку XIX ст. в усіх губерніях заснували ще й охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, чисельність якої сягала 100 тис. Саме за допомогою військової сили і поліцейського апарату втілювалася в життя гнобительська політика царату, деспотизм якого набрав найвищого розвитку.

Щодо адміністративно-територіального устрою українських земель, які перебували під владою Австро-Угорської імперії, то слід зазначити, що на цих землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Повітову ланку очолювали старости. Містами управляли магістрати (до 1870 p.), а пізніше — міські ради як органи самоврядування. На Закарпатті адміністрацію в комітетах очолювали жупани, періодично скликались комітетські збори дворянства.
Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Українське населення, більш як 90 % жило в селах і було зайнято в сільському господарстві. Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин. В умовах неоабсолютизму 50-х років правлячі кола Австрії швидко втратили інтерес до українців і пішли на зближення з угорським та польським дворянством. У 60-х роках цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині, що спричинило нове ущемлення національних прав українського населення.

42. Гетьманщина у складі російської держави та український автономістський рух (кінець 18 – початок 19 ст.)
Особливістю політичного становища Лівобережжя у складі Російської імперії у першій половині ХVІІІ ст. було обмеження автономії. Зміцнення позицій царату і ще більше послаблення гетьманської і старшинської влади відбулося після подій, пов’язаних з Північною війною. Фактично посилення тиску з боку царату розпочалося після переходу до табору шведів Мазепи і частини козаків.

З 1708 р. практично призначений Петром І, а формально обраний на старшинській раді в Глухові новий гетьман Іван Скоропадський підпав під особливий нагляд царя. З 1709 р. поряд з ним постійно знаходився царський резидент Андрій Ізмайлов, якому таємно наказано було у разі невдоволення застосовувати російські полки. Гетьманську резиденція перенесли до Глухова – поближче до кордонів з Росією, застосовуються економічні утиски, зокрема дозволялася торгівля українськими товарами тільки через російські порти, змушували українців купувати деякі товари тільки на російських мануфактурах. Окрім цього активно використовуються українці на будівництві фортець та каналів на Півночі. Спостерігаються культурні обмеження (у 1720 р. указом Сенату заборонялося друкувати світські видання українською мовою). Водночас активно підтримуються змішані шлюби.

22 січня 1715 р. була скасована виборність полкової та сотенної старшини. З 1721 р. поступово була ліквідована виборність на посади генеральної старшини та полковників.

В Україні активно роздаються землі російському дворянству, які запроваджують кріпацтво.

Переможне завершення Північної війни у 1721 р. зміцнило міжнародне та внутрішнє становище Російської держави. Це дало можливість царизму ще більше обмежити право на самоуправління Гетьманщини. 16 травня 1722 р. замість резидентів та Малоросійського приказу була створена Малоросійська колегія з шести офіцерів та прокурора. Вона знаходилась у Глухові. Були створені також Генеральна воєнна канцелярія та Генеральний військовий суд.

Перша Малоросійська колегія здійснювала нагляд за усіма адміністративними, судовими та фінансовими справами Лівобережної України. Після смерті І. Скоропадського царський уряд не дозволив вибори нового гетьмана. Указом Петра І від 11 червня 1722 р. управління Гетьманщиною тимчасово передавалося наказному гетьману П. Полуботку та генеральній старшині. Але майже всі важливі питання вирішувалися тільки після узгодження з президентом Малоросійської колегії. Царський уряд контролював і місцеве самоврядування.

У полкові міста, зокрема, Чернігів, Полтаву, Переяслав, призначались царські коменданти. З 1723 р. козацьке військо перейшло у безпосереднє підпорядкування до князя М. Голіцина. Стали призначатися царські офіцери на посади козацьких полковників.

Наказний гетьман Полуботок, намагаючись нейтралізувати Малоросійську колегію, провів судову реформу., згідно з якою судочинство стало колегіальним і встановлювався порядок апеляцій. Це давало змогу розпочати боротьбу з хабарництвом. Водночас Полуботок тисне на старшину, щоб зменшила утиски народу..

Ці зміни викликали гнів Петра І, влітку 1723 р. він викликав наказного гетьмана та старшину до столиці. Однак Полуботок виявляє непокору, доводячи правоту реформ, за що був запроторений разом зі старшиною до Петропавловської в’язниці. Тільки смерть Петра врятувала непокірних від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася додому, а Полуботок помер у в’язниці.

Зі смертю Петра в Росії розпочинається черга двірцевих переворотів. Ці події відобразилися і на долі України.

Уряд Петра ІІ (1727-1730 рр.) –онука Петра І вирішив відновити гетьманство на Лівобережній Україні. Петро ІІ проголосив себе руйнівником дідових перетворень, тому і дозволив вибори гетьмана. Вони відбулися у 1727 р. під наглядом представника царського уряду. Гетьманом було обрано 70-річного миргородського полковника Данила Апостола, який підписав “Решительные пункты”. Малоросійська колегія була ліквідована. Але царський уряд повністю контролював діяльність нового гетьмана та його адміністрації: гетьман не мав права вести дипломатичні переговори, генеральну старшину та полковників затверджував цар, для контролю за гетьманськими фінансами запроваджувалися посади двох підскарбіїв – росіянина та українця, мито за товари, які ввозилися до України йшло до Москви, Гетьманщина була переведена з-під юрисдикції Сенату під юрисдикцію міністерства закордонних справ водночас були зроблені деякі поступки: кількість російських військ на території України скорочувалася, скасовувалися податки, накладені Малоросійською колегією. Однак не треба запроваджену політику царату вважати припиненням наступу на автономію України, це була тільки реакція на зміну політичної кон’юнктури у Москві.

Данило Апостол, користуючись ситуацією зміг провести в Гетьманщині деякі зміни. Було поповнено земельний фонд, здійснено реформу судочинства та засновано скарбницю. Це забезпечило Гетьманщині перший річний бюджет. Під владу гетьмана було повернуто Київ, помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя. Апостол скоротив експортні мита, накладені російськими чиновниками, різко зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації, добився дозволу на повернення запорожців під владу Росії.

Однак зі зміною уряду у Москві змінилася ситуація і в Україні.

Після смерті Д. Апостола у січні 1734 р. влада на Лівобережній Україні перейшла до колегії, яка мала офіційну назву – “Правління гетьманського уряду”. Керівна роль в ній належала царському резиденту. У період “Правління гетьманського уряду” (1734 – 1750 рр.) Лівобережна Україна продовжувала зберігати свій адміністративно-військовий устрій. Одночасно ще більше посилився контроль і втручання з боку царських урядовців у діяльність старшинської адміністрації.

Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор “Таємної канцелярії”. Ситуація ще ускладнювалася російсько-турецькою війною (1735-1739 рр.). під час війни Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних і людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними: загинуло 35 тисяч українців. Нескінченні мобілізації селян для обозів, людські втрати спричинили спустошення Лівобережжя. Внаслідок війни (включаючи витрати на утримання 50-75 російських полків) Україна зазнала збитків на 1,5 мільйони карбованців. До речі один віл на той час коштував 8 карбованців.

Отже, у першій половині ХVІІІ ст. спостерігається тотальний, хоча хвилеподібний наступ на автономію України, внаслідок чого її права гетьмана та старшини були обмежені.

 

Автономістський рух: ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ГУРТКА АВТОНОМІСТІВ

Кінець XVIII ст. остаточно закріпив за Україною статус російської провінції. 1785 р. Катерина II вирішила «ощасливити» українських панів, своїм указом надавши їм усі права російського дворянства. Це означало цілковиту втрату Гетьманщиною своєї й без того ілюзорної автономії та її переходу під повну владу російських царів.

Тогочасна козацька верхівка здебільшого не мала великих проблем під час визнання власного шляхетства. Але дрібній козацькій старшині було набагато складніше перетворитися на «шляхетне російське дворянство», оскільки вона мусила доводити свою належність до шляхетського стану, що викликало значне невдоволення. Проте ситуація з підтвердженням шляхетських прав мала несподівані для уряду наслідки. На Лівобережній Україні з’явилися люди, які допомагали сучасникам доводити свої шляхетські права, причому робили це безкорисливо, лише задля піднесення славного минулого України. Це були переважно дворяни, шляхтичі, дідичі, для яких не мали значення матеріальні наслідки результатів своєї праці, вони діяли виключно задля ствердження шляхетського стану в Україні.

Незважаючи на урівняння російського дворянства та української шляхти, в середовищі останньої не згасали думки про відновлення скасованого в 1764 р. гетьманства та автономії в складі Російської імперії. Крім того, українське панство вважало права українського шляхетства вищими за права російського дворянства через демократичне козацьке походження великої кількості лівобережної української шляхти. Захист цих прав був тоді найкращим засобом до ствердження власної державності.

Йшлося про те, щоб поновити козацьке військо, — Василем Капністом був розроблений проект про відновлення полкового устрою України та організації добровільного козацького війська, який 1788 року потрапив до Катерини II. Проект був корисним для Російської імперії як такий, що посилював військову міць держави, але, за словами канцлера О.Безбородька, міг створити вибухонебезпечну ситуацію в Україні, де пам’ятали про Хмельниччину, і викликати «новаго рода революцію», наслідком якої могли стати категоричні вимоги про відновлення гетьманства, підтвердження прав і свобод, які російська імперія так вперто й жорстоко протягом тривалого часу відбирала.

Автономістський рух в Україні набирав сили, його не могли зупинити ані даровані ранги чи титули, ані щедрі подарунки у вигляді земель із селянами, незважаючи на те, що переважна більшість українського панства, за словами історика О.Оглоблина, вийшла з народної маси, щоб потім цю масу грабувати й покріпачувати, щоб на поті й крові простого селянина здобути собі багатство й маєтки.

Існувала ще одна когорта української шляхти, яка не визискувала й не покріпачувала рідний народ, а докладала великих зусиль, щоб цей народ з грабіжницьких рук вирвати, надати йому освіту, культуру і, нарешті, домогтися для нього державної незалежності. Звичайно, прагнення автономістів грунтувалися переважно на доведенні власних прав, але вони вважали свою роботу корисною для української держави й українського народу в цілому. Завдяки цим людям в Україні поступово почали викристалізовуватися поняття народності та нації, що, у свою чергу, підводило грунт під ідею державної незалежності. Автономісти діяли не поодинці, нам відомо про існування на Новгород-Сіверщині кола патріотично налаштованої інтелігенції, яка жила і працювала наприкінці XVIII — початку XIX ст.

Місто Новгород-Сіверський 27 січня 1782 р. стало одним з центрів намісництва — територіального утворення, яке замінило собою скасовану Гетьманщину. До нього увійшли землі найвідоміших і найбагатших українських полків — Стародубського і частково Ніжинського та Чернігівського. На території намісництва опинилися дві колишні гетьманські столиці — Глухів і Батурин, з їхніми культурними цінностями, бюрократичним апаратом та державотворчими традиціями. Тут продовжувала жити й працювати велика кількість представників українського гетьманського уряду, які обіймали високі посади. Пов’язане між собою службовими, майновими і родинними справами, новоутворене українське дворянство являло собою справжню соціальну верству, що генерувала суспільно-політичну думку й була духовним лідером краю.

Переважна більшість українського шляхетства без спротиву прийняла російську владу і поступово почала докладати певних зусиль для демонстрації своєї вірності російському престолу. Проте значно менша частина освіченої української знаті свідомо опинилася в опозиції до помірковано налаштованих проурядових дворянських кіл і утворила патріотичний гурток автономістів, який існував протягом 1780 — 1790-х рр. Чи ці люди утворювали якусь закриту таємну організацію? Навряд. Швидше за все це було досить аморфне коло однодумців, поєднаних спільними ідеями і бажанням вивчати історію, доводити свої дворянські права і захищати рідний край від грабіжницької імперської політики.

До гуртка належали особи як світські, так і духовні. Це були Мелхіседек Значко-Яворський, Григорій Долинський, Архип Худорба, Андрій Гудович, Григорій Полетика, Варлаам Шишацький, Тимофій Калинський, Андрій Пригара, Андрій Рачинський, Григорій Полетика, Опанас Лобисевич, Федір Туманський, Михайло Миклашевський та багато інших прихильників ідеї автономізму.

43 Національне відродження у Наддніпрянській Україні в ХІХ ст.: причини та основні етапи

Кінець XVIII — початок XIX ст. — вкрай несприятливий період в історії українського народу, позначений цілковитим підкоренням України. Більша її частина перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом і мріючи про відновлення автономної, а то й незалежної Української козацької держави. В народних масах пам'ять про козацьку славу дбайливо зберігали мандрівні музиканти-співаки — кобзарі й бандуристи. Найвидатнішим кобзарем XIX ст. був Остап Вересай. Своєрідним предтечею національного відродження став видатний мислитель Григорій Сковорода (1722—1794), який проголосив, що «свобода — це найдорожчий скарб» і славив гетьмана Богдана Хмельницького. Представники Ніжинського полку висловили бажання відновити Гетьманщину як автономну державу. Тоді генерал-губернатор П. Рум'янцев звелів скасувати вибори у Ніжинському полку, заарештувати депутатів і віддати під суд за «державну зраду». Одинадцять осіб було засуджено тоді до смертної кари. Їх потім помилували, але стало ясно, що думки про відродження Гетьманщини є небезпечними. На засіданнях Комісії, яка зібралася в Москві у 1767 p., деякі автономістичні ідеї висловив Григорій Полетика, але того ж року Катерина II припинила діяльність Комісії раз і назавжди. Настала «мертва доба» в історії українства, коли панівні верстви українського суспільства перейшли на вірнопідданську службу Російській імперії, відмовились не тільки від прагнення до Української незалежної держави, а й взагалі від всього українського (мови, культури, традицій тощо), поступово русифікувались. За це верхівка українського суспільства отримувала право на спадкове дворянство і збереження визиску кріпаків.

Однак не вся козацька старшина мирилася з таким станом речей, її найкращі представники, розчаровані діями царського уряду, намагаються знайти інші шляхи до незалежності. Характерним прикладом цього є місія Василя Капніста (1791), представника відомого козацького роду, визначного поета.Він виступав проти утисків та зловживань з боку російської адміністрації в Україні.У 1791 він звернувся до прусського уряду за допомогою(якщо на україні вибухне повстання проти Росії).Але не отримав підтримки,бо Пруссія була зайнята підготовкою до чергового поділу Речі Посполитої, не бажала вступати в конфлікт з Росією, і це стало головною причиною невдачі місії Капніста. Його прихильники прагнули відновлення самостійної Української держави і пропагували цю ідею, опрацьовували відповідні програми реформ, поширювали патріотичні публіцистичні твори, тепер сконцентрували свою діяльність на культурно-освітньому полі.

Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського (1769—1838) — поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу сучасної української літературної мови й водночас уособлював початок українського національного відродження. Творам нової української літератури властиве художнє мислення, що грунтується на національній історії та дійсності. «Енеїда» Котляревського показала український народ з його мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українознавства, причому такою, яка й нині читається із захопленням. Написана розмовною українською мовою, розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії» (1822), писана з використанням багатющого матеріалу батька вченого — видатного архівіста Миколи Бантиша-Каменського. Вона фактично є першою масштабною науковою узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.

1818 року побачила світ друкована граматика живої української мови («Грамматика малороссийского наречия») Олексія Павловського.

Михайло Максимович (1804—1873). Він був укладачем трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849).

Отже, на кінець XVIII — 40-ві pp. XIX ст. припав перший етап національного відродження в Наддніпрянській Україні — період «збирання спадщини». Він відзначався зверненням до історичного минулого, інтересом до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури.

44. Кирило-Мифодіївське братство: ідеологія та програмні засадиКири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»..Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

45. Соціально-економічні та політико-правові реформи в Австрії та Росії у ХІХ ст. та їх наслідки для українського народу. Реформи 60-70-х рр. XIX ст. в Російській імперії
Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці XVIII- першій половині XIX ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом дальшого економічного розвитку.
Ще більше поглибила протиріччя Кримська війна (1853-1856 рр.), яку Росія програла.
З січня 1857 р. було створено Таємний комітет, пізніше перейменований на Головний комітет у селянській справі. Селянське питання мали вирішувати дворяни.
19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та "Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю.
В ході аграрної реформи територія України ділилась на регіони за специфікою проведення:
1. Общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю);
2. Подвірне землекористування (Лівобережна Україна).
Реформою було збережено велике поміщицьке землеволодіння.
Селяни отримали економічні права (купувати нерухомість, займатись торгівлею і промислами, заводити фабрики).
Однак, селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування.
Внаслідок земельної реформи селяни на півдні І сході втратили ЗО % своїх наділів. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділі на 20 % з метою привернути селян на свою сторону.\

Селянська реформа 1848 в Австрії (у Галичині, на Буковині і Закарпатті) — скасування кріпосного права, проведене австрійським урядом під час революції 1848 з метою пристосування економіки до потреб капіталістичного розвитку. Здійснена під тиском революційних подій, що охопили також Галичину, Буковину і Закарпаття, та масових селянських рухів, зокрема Галицького селянського повстання 1846.У Галичині кріпосна залежність селян скасована згідно із законом австрійського імператора Фердінанда I від 17.4.1848. Окремим декретом від 1.7.1848 дію цього закону уряд поширив на Буковину, підтвердивши його законом від 9.8.1848. Влітку 1848 питання про умови звільнення селян обговорювалося в австрійському парламенті. більшістю голосів парламент ухвалив скасувати повинності селян за викуп (індемнізація). На підставі цієї постанови 7.9.1848 видано закон про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності, про надання їм прав громадян держави і права власності на ту землю, якою за панщини вони користувалися на правах спадковості. Закон передбачав повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпацьких повинностей. Головний тягар викупу несло селянство. За законом 7.9.1848 у власність селянства Східної Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю.

46. Політика російського самодержавства в царині національно-культурного життя України(ХІХ ст.)

Уже за царювання Миколи І, який запровадив обов’язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ стежити за українською літературою, не допускати в ній “перевтяги любові до батьківщини”, тобто до Украіни, над “любов’ю до вітчизни”, тобто до імперії. Політично неблагодійним вважався всякий, хто виявляв інтерес до українських старожитностей, історії, літератури. Царський уряд посилив цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Українську мову витіснили з освітніх навчальних закладів і державних установ, русифікували міста. 18 липня 1863р. царський міністр внутрішніх справ Валуєв видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо забороняв друкування українською мовою книг. Навчанння україською мовою визначав, як політичну пропаганду, а ті, хто за це брався, звинувачувались у ворожих задумах проти Росії. Слова Валуєвського циркуляру про те, що української мови “немає і бути не може” свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. У 1876р. Олександр ІІ видав так званий Емський указ, який був спрямований проти української мови. За цим указом заборонялося ввозити в Украйну книги, надруковані українською мовою. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можа було користуватися українськими книжками. Заборонялися театральні виступи українською мовою, не дозволяли друкувати тексти до музичних творів, у школах не можна було викладати українською, що призвело до массової неписемності, назва “Україна” всюди була замінена на “Малоросія”. Освіта в Російській імперії розвивалася в інтересах пануючої верхівки. 10 червня 1862р. вийшов царський указ, за яким закрили усі недільні школи. За реформою 1864р. початкові школи перетворювались у двокласні початкові училища з п’ятирічним строком навчання, а потім шестирічні міські училища.

47. Національно-культурне та громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях в ХІХ ст.

В 19 ст. у суспільно-політичному кліматі регіону відбулися певні зміни. У Львові та Перемишлі з’явились перші культурно-освітні гуртки.

Революційні події 1848 -1849 рр. мали на західноукраїнських землях значний резонанс. Перша українська політична організація, „Головна Руська Рада”, була створена у Львові в 1848 р. Її програмні документи були наповнені ідеями автономії, демократії та реформ. Революційні події також надали поштовху українському національному визвольному руху в Північній Буковині (повстання під проводом Лук’яна Кобилиці) та на Транскарпатті (О.Духнович та А.Добрянський).
Національний рух не зник навіть після придушення революції. Впливовою силою стала греко-католицька церква під проводом Митрополита А.Шептицького.
Розвиток національного визвольного руху на західноукраїнських землях відбувався не ізольовано, а в тісному зв’язку з аналогічними процесами на Східній Україні. Населення українських територій, розділене кордонами, поступово приходило до бачення українців як єдиної нації.

У Киеві 1834 р. було відкрито університет. У Київському університеті з’являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство й літературна праця, а передусім майбутнє українського народу. Вони створюють таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847)

Архітектура на Україні у другій половині ХІХ ст. продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл.

Основою нової музичної культури України, що витворилась у другій половині ХІХ ст., стала народна пісенна творчість.

Цей період в історії української культури позначений великими досягненнями, які сприяли утвердженню національної самосвідомості українського люду

Молодь 70-х років під впливом М.Драгоманова стала на більш радикальні позиції. У 1890 р. вона створює Русько-українську радикальну партію – першу на Україні політичну організацію європейського типу. Своєю кінцевою ціллю радикали бачили соціальне визволення селян та робітників і незалежність України.

На Східній Україні активізація національного політичного руху припадає на 90-ті рр. ХІХ ст. Молодь створює підпільні гуртки в гімназіях та громади в університетах

48.Феномен Т.Г.Шевченка в українській історії.

Виняткову роль у боротьбі українського народу за соціальне і національне визволення відіграла творчість Шевченка (1814 - 1861) [1861р. – відміна кріпацького права].Стихійні процеси національного відродження,пов”язані з творчістю і культтурно-просвітницькою діяльністю українських романтиків,остаточно викристалізувалися у творчості Шевченка у певний політичний світогляд.В 40-х рр. укр. письменники гуртуються навколо Шевченка. Під Його могутнім впливом формується вся могутня Ук. духовність. Саме Шевченко чітко окреслив її національно-політичні ідеали. Лише велич Шевченкового духу, його незрівнянного поетичного слова, всеохоплююча історична програма об”єднала всі верстви Укр. народу, всю українську націю навколо ідеї боротьби за вільну і незалежну Україну. Виражаючи державницькі змагання українського народу Шевченко разом з тим неоднаразово виступав прихильником слов”янського єднання. Однак його ідея братання слов”ян на противагу Польському месіанізму та панрусизму була побудавана на принципах національної рівності і свідчила про високу гуманність та демократизм світогляду поета, який сам зазнав тяжких поневірянь, глибоко знав ціну справжньої свободи, і тому нікому не бажав кайданів у будьякій формі. Він виводить українську суспільно-політичну думку на шлях безкомпромісної революційної боротьби з кріпацтвом, самодержавством та будь-якими проявами тиранії.

49. Політизація укр громадського й національного руху на рубежі ХІХ-ХХ ст. Перші українські політичні партії.

В умовах конституційної Австрії Галичина в останні десятиліття19ст. перетворюється на всеукраїнський центр національного Відродження. Саме там почалася політизація укр. національного руху, створення громад. орган. та політ. партій.

Основн течій укр. руху:

москвофіли-1866р- (орієнтув. на Рос.імп., не визнавали існування окремого укр. народу та його мови.заснували політ орган. “Руська рада”(1870), видавали свої газети); народовці-поч.60-х рр 19