Роль кларнета в музиці. Класична музика XVIII століття

КЛАРНЕТ

Кларне́т (англ. clarinet, італ. clarinetto, фр. clarinette, нім. Klarinette; від лат. — ясний (звук)) — музичний інструмент сімейства дерев'яних духових, винайдений в 1701 році. Широко використовується як сольний інструмент, а також в симфонічному оркестрі, і вважається одним із найвіртуозніших музичних інструментів.

Кларнет належить до транспонуючих інструментів, причому використовуються кларнети в різних строях, головним чином в строї сі-бемоль («in B») та в строї ля («in A»). Діапазон кларнета (по запису) від e до c^4. Різновидами кларнета є кларнет-піколо (in Es, рідше in D), басетгорн (майже вийшов із практики, in F) і бас-кларнет (in B). В партитурі для симфонічного оркестру партія кларнетів пишеться між партіями гобоїв та фаготів.

Кларнет був винайдений в кінці XVII — початку XVIII століття (деякі довідники [1] вказують як року винаходи кларнета 1690, інші дослідники ставлять під сумнів цю дату і вказують, що перші згадки про кларнеті датовані 1710 роком [2]) Нюрнбергським музичним майстром Йоганном Хрістофом Деннер (1655—1707), яка у той час над поліпшенням конструкції старовинного французького духового інструменту — шалюмо (фр. chalumeau). Основним нововведенням, що дозволяє чітко виявити різницю між шалюмо і кларнетом, з'явився клапан на зворотному боці інструменту, керований за допомогою великого пальця лівої руки і допомагає переходу у другу октаву. У цьому регістрі звучання перших зразків нового інструменту (спочатку називався просто «вдосконалена шалюмо») нагадували тембр вживалася в той час труби, що називалася «кларіно» (clarino), назва якої, у свою чергу, походить від лат. clarus — «ясний» (звук). Ця труба дала свою назву спочатку регістру, а потім і всьому інструменту -clarinetto (італійська назва кларнета) буквально означає «маленька clarino». Протягом деякого часу шалюмо і кларнет вживалися на рівних, проте вже в другій чверті XVIII століття шалюмо практично зникає з музичної практики. Справу Деннера продовжив його син Якоб (1681—1735), три інструменти його роботи зберігаються в музеях Нюрнберга, Берліна і Брюсселя. Всі ці кларнети мали по два клапани. Інструменти такої конструкції були досить поширеними аж до XIX століття, однак австрійський майстер Паур близько 1760 року додав до двох клапанів,що існували, третій, бельгійський майстер Роттенбург — четвертий, англієць Джон Хейл в 1785 році — п'ятий, нарешті, знаменитий французький кларнетист і композитор Жан-Ксавьє Лефевр близько 1790 року створив класичну модель кларнета з шістьма клапанами [3][4].

До кінця XVIII століття кларнет стає повноправним інструментом класичної музики. З'являються віртуозні виконавці, поліпшують не тільки техніку виконання на кларнеті, але і його конструкцію. Серед них слід відзначити Івана Мюллера, який змінив конструкцію мундштука, чим значно вплинув на тембр, спростив передування і розширив діапазон інструменту, по суті, створивши його нову модель. З цього часу починається «золотий вік» кларнета.

Удосконалення кларнета продовжилося і в XIX столітті: професор Паризької консерваторії Гіацинт Клозе і музичний майстер Луї-Огюст Бюффе (брат засновника фірми «Buffet-Crampon»Дені Бюффе) успішно пристосували до кларнету систему кільцевих клапанів, винайдену флейтистом Мюнхенської Придворної капели Теобальдом Бемом і спочатку застосовувалася лише на флейті. Ця модель отримала назву «кларнет Бема» або «французький кларнет». Серед інших видатних майстрів, які взяли участь у подальшому поліпшенні конструкції кларнета, можна назвати Адольфа Сакса (винахідника саксофона і широкомензурних мідних духових інструментів) і Ежена Альбера. У Німеччині й Австрії набули поширення так звані «німецькі» і «австрійські» кларнети, що ведуть своє походження від інструменту з системою клапанів, сконструйованої Іоганном Георгом Оттенштайнером (1815—1879) спільно з кларнетистом Карлом Берманом, який випустив «Школу гри на кларнеті» для цієї системи. У 1900-х роках берлінський майстер Оскар Елері (нім. Oehler; 1858—1936) вніс в неї невеличкі вдосконалення. Традиційно таку систему називають саме «системою Елері». Механізм німецького кларнета відрізняється від французького й менш пристосований для швидкої віртуозної гри. Мундштуки і тростини цих кларнетів також робляться за технологією, що відрізняється від французької. Вважається, однак, що інструменти німецької системи забезпечують більшу виразність і силу звуку [5]. Протягом досить довгого періоду кларнети німецької системи були широко поширені по всьому світу, однак приблизно з 1950-х років почався перехід музикантів на кларнети французької системи, і зараз на німецьких кларнетах грають в основному тільки австрійські, німецькі і голландські, а також, зберігаючи данина традиції — деякі російські кларнетистів. Крім систем Бема і Елері, існує ще кілька варіантів розташування клапанів на інструменті, зокрема, на початку XX століття фірма «Selmer» випускала «кларнети Альбера» (нагадували за будовою інструменти середини XIX століття), а в 1960-70 -х роках — «кларнети Марки». Діапазон останніх міг бути розширений вгору на октаву [6]. Тим не менш, широкого поширення ці інструменти не отримали. Серед експериментальних зразків різних конструкторів потрібно відзначити чвертьтоновий кларнет Фріца Шюллера, що призначався для виконання сучасної музики.

Сучасний кларнет являє собою досить складний механізм. Інструмент має близько 20 клапанів, безліч осей, ресор, тяг і гвинтів. Провідні фірми-виробники музичних інструментів постійно удосконалюють конструкцію кларнета і створюють нові моделі.

Роль кларнета в музиці. Класична музика XVIII століття

Найперший відомий твір за участю кларнета написано Альбертом Райсом [7]: дві збірки арій невідомого автора, написаних для двох однакових інструментів (серед можливих складів вказуються і два кларнети) були опубліковані в Амстердамі між 1712 і 1715. У 1716 році Антоніо Вівальді в партитурі ораторії «Тріумфуюча Юдифь» вказав застосування двох інструментів, позначених як clareni. Передбачається [8], що композитор мав на увазі саме кларнети, таким чином, ця ораторія може вважатися першим відомим випадком застосування кларнета як оркестрового інструменту. У творах Вівальді кларнети з'являються ще три рази: у концертах RV556 («Святий Лоренцо»), RV559 і RV560 (всі вони написані в тональності до мажор) передбачені два інструменти, проте в останніх двох творах у них немає самостійної партії (вони лише дублюють партії гобоїв), а в другій редакції «Святого Лоренцо» кларнети були виключені композитором з партитури [9].

У першій половині XVIII століття кларнет, будучи технічно дуже недосконалим інструментом з невеликим діапазоном і нерівним звучанням, з'являвся в оркестрі лише епізодично. Серед таких творів — меса Жана-Казимира Фабра (1720), опери Георга Фрідріха Генделя «Тамерлан» (1724) і «Річард Перший» (1727), ряд творів Райнхарда Кайзера.

Сольні виступи кларнетистів відомі з початку другої половини XVIII століття, хоча окремі концерти відбувалися і раніше: у 1742 у газета Faulkner's Dublin Journal вперше згадує виступи в Дубліні угорського музиканта на ім'я Чарльз (Кароль), що грав, крім кларнета, на валторні (це був його основний інструмент) і гобої д'амур. Протягом найближчих років він з успіхом концертував також в інших регіонах Британії (остання згадка про його виступ датована 1755 роком) [10]. В цей же час німецький композитор Йоганн Мельхіор Мольтер (1695—1755) пише для кларнета шість концертів, які вважаються першими в історії сольними творами для цього інструменту [11].

В кінці 1740-х років кларнети з'являються в оркестрі Олександра Ла Пупліньєра у Франції. Серед кларнетистів цього оркестру виділявся своєю майстерністю Гаспар Прокш, для якого, ймовірно, написаний Концерт Йоганна Стаміца,що в 1754-55 роках диригував цим оркестром [12]. Концерт Стаміца став першим в історії, що був написаний для «великого» кларнета in B і використав весь застосовуваний на той момент діапазон інструменту: більше трьох октав (концерти Мольтера призначені для кларнета in D, який в сучасності вважається малим, і використовується переважно у верхньому регістрі).

У 1758 кларнети були введені в Маннгеймський оркестр — один з найкращих в Європі того часу. Композитори Маннгеймської школи, які працювали з цим оркестром, стали включати партії кларнетів в свої твори, але переважно для заміни або дублювання партій флейт і гобоя, лише зрідка доручаючи їм самостійні партії.

Незважаючи на все ще обережне ставлення до кларнету як до оркестрового інструмента (у більшості оркестрів Кларнетисти зовсім були відсутні аж до 1780—1790-х років), композитори писали для нього численну концертну літературу. Відомо не менше сотні композиторів XVIII століття — авторів концертів для кларнета [13]. Серед них — Йоганн Стаміц і його син Карл, Франц Ксавер Покорні, Йоганн Ванхаль, Ернст Айхнер, Леопольд Кожелух, Міхаель Гайдн, Франц Антон Хофмайстера, Ігнац Плейєль та багато інших. Часто як композиторів виступали самі кларнетист-віртуози: Йоганн Генріх Бакофен, Франц Таушев, Йозеф Бер, Джон Мегон, Жан Лефевр, Мішель Йост. Йост вважається основоположником французької школи гри на кларнеті, є автором чотирнадцяти концертів. У 1770 році була написана перша в історії соната для кларнета, її автором став італійський композитор Грегоріо Шіролі [14].