Мал. 1. Течії суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях в другій половині ХІХ ст

Москвофільський рух. Москвофільство суспільно-політична течія на західноукраїнських землях другої половини ХІХ ст., яка обстоювала національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Першим пропагандистом загальноросійських ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який у 1835 і 1839–1840 рр. побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848–1849 рр. в Австрійській імперії. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя – російське самодержавство. В умовах реставрації абсолютизму 1849–1859 рр. москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення об'єднавчих ідей. У листопаді 1848 р. на з'їзді руських вчених переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість для вираження вищих наук вдаватися до давньоруської і церковнослов’янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого «язичся». Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Яків та Іван Головацькі, І. Гуталевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін.

У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи, преса, наприклад, «Зоря Галицька», видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях, та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей. Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися і у Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав русифікованою мовою Вістник державних законів (1850–1858 рр.) та часописи Церковна газета (1856–1858 рр.) і Церковний вістник (1858 р.). Загалом, відомими періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861–1887 рр.), Боян (1867 р.) і Славянская 3оря (1868 р.), Русская Рада (1871–1912 рр.), Наука (з 1871 р.), Пролом (з 1880), Галичанин (1893–1913 рр.) та ін. Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Пруссією 1866 р. підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь» та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. У 1870 москвофіли заснували Руську Раду – політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу Просвіті 1868 р. було утворене москвофілами «Товариство ім. Качковського» 1876 р., яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та найактивніших прихильників москвофілів з керівництва церкви. Суд на над провідними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» лідерів «старої Русі» і довівши їх перетворення у платних агентів царизму. У середині 1880-х рр. москвофільство втратило свій вплив і на Буковині. В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 р. об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (новокурсники) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало москвофілів та привело до відходу поміркованих політичних діячів (І. Свенціцького, С. Дрималика, М. Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил. Деяке пожвавлення діяльності москвофілів наступило напередодні й під час Першої світової війни 1914–1918 рр. Створений у Києві 11 серпня 1914 р. «Карпато-Руський визвольний комітет» закликав населення Галичини виступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова російськими військами комітет передав свої повноваження «Російській Народній Раді» під головуванням В. Дудикевича. Діяльність москвофілів привела до репресій австро-угорських військових властей проти мирного українського населення, арештів і масових розстрілів запідозрених у сприянні російській армії. Тисячі українців опинилися в концентраційних таборах: Таллєргофі, Терезієнштаті, та ін. Відступ російської армії призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології москвофільства, і пізніше брали активну участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917–1921 рр.

Народовецький рух. Народовецький рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Народовці, виходячи з того, що українці – це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами народовецького руху стали редакції журналів: «Вечерниці» (1862–1863 рр.), «Мета» (1863–1864 рр.), «Нива» (1865 р.), «Русалка» (1866 р.). До народовців належали переважно представники української інтелігенції-письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Зокрема, Сидір Воробкевич, Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Кость Горбаль, Данило Танячкевич, Корнило Устиянович. Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, народовці заснували ряд культурно-освітніх товариств «Руська Бесіда» (1861 р.), а при них – український театр (1864 р.), «Просвіту» (1868 р.). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові, при фінансовій і моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло Літературне Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до галицького сейму, на яких русини, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників. Нову роботу народовці розпочали з видання двох політичних часописів: «Батьківщина» (1879 р.) і «Діло» (1880 р.). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців: В. Барвінський, Володимир Навроцький, О. Огоновський, Юліан Романчук, Анатоль Вахнянин, Дем'ян Гладилович та ін.

На сеймових виборах на весні 1883 р. русини (українці) під проводом «Головного Руського Комітету Виборчого» виступили єдиним списком, де були представлені як «Руська Рада», так і народовці. Завдяки цьому народовці зуміли збільшити своє представництво у сеймі. У 1885 р. народовці створили нову політичну організацію – Народну Раду, яка повинна була продовжити справу Головної Руської Ради. Її керівником був, Романчук. Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. В 1890 р. лідери Ю. Романчук, Сильвестр Сембратович, Олександр Барвінський при посередництві Володимира Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф Казимир Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині. Проте, не всі народовці погодилися із політикою «нової ери». Багато хто вважав це поступкою перед польською стороною. В 1894 р. частина народовців на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. На позиціях «нової ери» залишився митрополит С. Сембратович і невелика група народовців, на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило народовців пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію. Слід відзначити, що народовецький рух розгорнувся також на Буковині і Закарпатті. В середині 1880-х років у діяльності народовецьких організацій на Буковині («Руській Бесіді» і «Руській Раді») активну участь брали Юрій Федькович, Єротей Пігуляк, Іван Тимінський, Омелян Попович та ін. Національно-культурне відродження на Закарпатті в кінці 19 на початку 20 ст. відбувалось під ідеологічним впливом народовців, ідеї яких відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі на цих українських землях, як Василь Чопей, Августин Волошин, Юрій Жаткович, Гіядор Стрипський та ін.Основні терміни, поняття, імена

Перші політичні партії

У середині 70-х років XIX ст. в Галичині з'явилась молода інтелігенція, яка однаково з упе­редженням відносилась як до «москвофілів» так і до «народовців». Консерватизм і провінційність обох цих течій відштовхнули від них українську революційну молодь. Під впливом М. Драгоманова, володаря дум тодішньої прогресивної молоді, такі галицькі гро­мадські і культурні діячі як Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші захопилися ідея­ми соціалізму. Соціалізм для них уособлював усе мо­дерне і європейське в політи1 чому житті України. Так, в Галичині з'явилась ще одна, радикальна течія в суспільно-політичному русі українців. Появу цієї течії ознаменував перший судовий політичний процес проти українських соціалістів І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, який відбувся у Львові в 1877–1878 рр. У 70–80-х роках XIX ст. радикали видавали друком часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників.

У 1890 р. була створена Русько-Українська Радикальна Партія (РУРП) – це була перша українська політична партія. Вона різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. Її лідерами були І. Франко та М. Павлик. Партія обстоювала ідеї утвердження соціалізму, демократизації суспільства, автономії України. У 1896 р. Юрій Бачинський опублікував брошуру «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), в якій доводив історичну необхідність здобуття Україною незалежності. Проте, РУРП внесла корективи до програми, поставивши незалежність України перспективною метою. Проте згодом в партії відбувається розкол, та й крім того вона не набула широкої підтримки серед мас населення. У 1899 р. частина радикалів вкупі з народовцями організували Українську національно-демократичну партію (УНДП), яка потім відіграла основну роль в уряді ЗУНР. Засновниками партії були В. Будзиновський, Ю. Романчук, К. Левицький та Є. Левицький, В. Охримович. До них також приєдналися І. Франко та М. Павлик. УНДП виступала за створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом та адміністрацією. Але головною метою була соборність та незалежність України. Також, у 1899 р. внаслідок об'єднання лівих радикалів та соціалістів, котрі не увійшли до Польської соціал-демократичної партії, було створено Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Її лідерами були Микола Ганкевич, Семен Вітик та Юрій Бачинський. Їхня програма передбачала досягнення соціалізму шляхом реформ, захист робітників, парламентські методи боротьби, перспективна мета полягала у створенні незалежної Української республіки.