Рабовласницьких держав Стародавнього Сходу. 7 страница

Війна негативно вплинула на сільське господарство Франції, що пояснюється окупацією районів, де вироблялася значна частина продовольства країни, мобілізацією в армію значної кількості селян, а також коней. Позбавлене трудових ресурсів і робочої худоби сільське господарство різко знизило виробництво сільгосппродуктів, що частково компенсувалося збільшенням їхнього імпорту.

В цілому ж перемога Франції над своїм наймогутнішим протягом десятиліть конкурентом – Німеччиною, значно посилила її економічні та політичні позиції, перетворивши цю країну на лідера континентальної Європи 1920-х – першої половини 1930-х років. Значною мірою цьому сприяла Версальська мирна угода, згідно з якою Франція повертала собі економічно розвинені області – Ельзас і Лотарингію, з їх розвиненими металургією, хімічною і текстильною промисловістю, родовищами руд і калійних солей. Франція отримувала право протягом 15 років експлуатувати поклади вугілля в Саарському і Мозельському вугільних басейнах. Внаслідок цього за видобутком залізної руди Франція вийшла на перше місце в Європі і на друге в світі, а виробничі потужності чавуноливарної промисловості збільшилися на 70%, сталеливарної – на 50%. Крім цього, Франція отримала від Німеччини значні репарації (8,2 млр. золотих марок) і частину її колоніальних володінь – Того і Камерун. Франції надавався також мандат на управління колишніми турецькими територіями ­– Сірією і Ліваном.

Промисловий підйом 1920-х років

З 1918 по 1921 рр. Франція переживала економічну кризу, пов’язану як із руйнацією народногосподарських об’єктів і інфраструктури, так з перебуходом промисловості на випуск мирної продукції. Пік падіння виробництва припав на 1921 рік, коли індекс випуску промислової продукції склав лише 55% від рівня 1913 р., а індекс сільгоспвиробництва – 77%. Ціни на продовольство і товари широкого вжитку виросли порівняно із довоєнним рівнем в 5-7 разів, в той час як номінальна заробітна плата – лише в 2 - 2,5 рази, що зумовило різке падіння життєвого рівня більшості французів.

Відновлення французької економіки після повоєнної розрухи завершилося лише в 1924 році, колі рівень виробництва промислової продукції перевищив рівень 1923 р., а рівень сільгоспвиробництва зрівнявся з передвоєнним. З 1924 по 1929 р.р. промисловість Франції давала щорічний приріст в 5%, поступаючись за цим показником тільки США. В 1930 р. обсяг промислового виробництва Франції досягнув 140% від рівня 1913 р. (в той час як в Англії ­– лише 94%, а в Німеччині – 120%). Особливих успіхів досягла важка індустрія: за рахунок використання ресурсів Саарського і Мозельського вугільних басейнів видобуток вугілля (традиційно дефіцитного у Франції) зріс більш ніж в 2 рази, а виплавка чавуну і сталі – в 5 разів (значною мірою за рахунок використання потужної залізорудної бази Лотарингії). При цьому структура металургійної галузі якісно поліпшилась: вперше виплавка сталі перевищила виплавку чавуну. Суттєво збільшилось виробництво продукції машинобудування, особливо в «молодих» його підгалузях, таких як літакобудування, верстатобудування і автомобільна промисловість. Високими темпами розвивались також хімічна (виробництво гумових виробів), нафтоперегінна, електротехнічна галузі.

Серед причин промислового підйому 1920-х років слід особливо виділити натуральні поставки сировини з Німеччини (що входили в суму репарацій). В першу чергу це стосується кам’яного вугілля, яке розподілялося за дешевими цінами серед французьких підприємств, що зумовило зниження собівартості і підвищення конкурентоспроможності французьких товарів.

Сприяла промисловому підйому і наявність у Франції чисельних колоній, що в 20 разів перевищували територію метрополії і були потужними джерелами поповнення сировинної і продовольчої бази Франції, а також ринками збуту промислової продукції, частка якої в загальному обсягу французького експорту виросла з 11,4% в 1918 р. до 37% в 1927 р.

Серед факторів, що стимулювали попит на продукцію промисловості, слід відзначити широкомасштабні роботи по відродженню окупованих в період війни департаментів Півночі і Північного Сходу Франції, де промисловість, порти, елементи інфраструктури довелося створювати практично з нуля і це дозволило відновити їх на новій технічній основі.

В цей період посилюється процес концентрації і централізації виробництва і капіталу. Так, в 1932 році п’ять металургійних концернів давали 80-90% виробництва сталі, трест «Кульман» випускав 80% хімічної продукції, виробництво зброї зосередилось в руках двох концернів, і лише три фірми («Сітроен», «Пежо» і «Рено») монополізували випуск французьких автомобілів.

Проте розвиток народного господарства Франції в 1920-х роках не був збалансованим і рівномірним. Підйом відбувся переважно в галузях важкої індустрії, що випускали засоби виробництва, і не зачепив легку промисловість. Сільське господарство теж перебувало у стані застою (в 1938 році виробництво сільгосппродукції лише на 10% перевищило рівень1913 року). Це пояснювалося його нерозвиненою технічною базою, низьким рівнем врожайності сільськогосподарських культур, високою собівартістю продукції і її слабкою конкурентоспроможністю, низькими внутрішніми цінами на продовольство. Парцелярна система господарства, що залишилася в спадок від попередніх епох, продовжувала гальмувати впровадження нової техніки, раціональних агрономічних методів та ін.

Процеси, що відбувалися в 1920-х роках, завершили перетворення Франції в індустріально-аграрну країну, де в 1931 році вперше було зафіксовано переважання чисельності міського населення над чисельністю сільського. Але, незважаючи на успіхи промисловості, Франція і в 1929 р. продовжувала залишатися країною, де доходи від цінних паперів майже в 3 рази перевищували прибутки промисловців.

Економічна криза 1930-1935 рр.

Світова криза розпочалася у Франції лише восени 1930 року, тобто значно пізніше, ніж в США, Німеччині і Англії, оскільки була відстрочена масштабними відновлювальними роботами, німецькими репараціями, великими державними військовими замовленнями і проектами – перш за все спорудою надзвичайно потужної лінії укріплень («лінії Мажіно») вздовж франко-німецького кордону, яка створювала стабільний «портфель» замовлень для важкої промисловості. Падіння промислового виробництва відбувалося повільніше, ніж в США і Німеччині, але воно розтягнулося на довший строк. Піковими періодами кризових явищ стали 1932 р. (коли обсяг виробництва промислової продукції скоротився на 44% порівняно із 1930 р. і на 4% порівняно з 1913 р.), а також – після короткого покращення ситуації і подальшого повільного скорочення виробництва – 1935 р. В цілому за 1930–1935 рр. обсяги виробництва засобів виробництва скоротилися на 20%, продукції машинобудування – на 30,45%, виплавки чавуну і сталі – майже на 50%. Скоротилося також виробництво в автомобілебудуванні, кольоровій металургії і алюмінієвій промисловості, у важкому стані знаходилася також текстильна промисловість, яка і в 20-ті роки не змогла вийти із застою. І хоча ступінь падіння промислового виробництва була у Франції меншою, ніж в США і Німеччині, криза 1930–1935 років мала більш негативні наслідки для французької економіки через її довготривалість. В 1935 році вона змінилася депресією, під час якої промислове виробництво хоча дещо й збільшилося, але так і не досягло рівня 1929 року.

Період з 1935 р. до початку Другої світової війни характеризувався хронічним недовантаженням виробничих потужностей і технічним застоєм, що вів до суттєвого відставання Франції від інших провідних капіталістичних країн за показником середнього віку машин та обладнання, що використовувалися в промисловості. На 1938 р. цей показник досяг у Франції 25 років, в той час як в Англії він складав 7–8 років, в США – 5–7 років, в Німеччині – 3–4 роки. Таке «старіння» основного капіталу значною мірою було зумовлене «інвестиційним голодуванням» французької промисловості, оскільки в післякризові роки спостерігався стрімкий відтік капіталів за кордон (в 1936–1938 рр. за межі Франції було вивезено більш, ніж 100 млрд. франків), що призвело до різкого скорочення емісії акцій та облігацій промислових компаній, зниження біржових курсів та ін.

Криза 1930–1935 рр. суттєво похитнула зовнішньоторговий баланс Франції, який, починаючи з 1931 року, стає пасивним. Загальний обсяг французької зовнішньої торгівлі був напередодні Другої світової війни приблизно на 20-30% нижче рівня цього показника в 1912 р. Якщо до кризи 1930-х років експорт французької продукції обганяв ріст виробництва, то під час кризи і після неї скорочення експорту випереджало падіння виробництва. Внаслідок цих процесів частка Франції у світовій торгівлі впала протягом 1930-х років з 7,7% до 5,0%..

Світова економічна криза, яка зумовила різке падіння цін на продовольство (ціни на основні продукти – пшеницю і вино – впали порівняно із серединою 1920-х років відповідно на 50% і в 2,5 рази), суттєво погіршила економічні позиції французького селянства, доходи якого впали з 44,8 млрд. франків у 1929 р. до 17 млрд. франків у 1934 р., що призвело до масових банкрутств через несплату боргів, податків і орендної плати.

Криза різко погіршила економічне становище найманих робітників і дрібної буржуазії: кількість безробітних в 1935 році перевищила 1 млн. осіб, а заробітна плата у видобувній промисловості Франції впала з 1930 по 1934 рр. на 38%. Загалом же реальні доходи робітничого класу знизились за 1930–1935 рр. на 10% порівняно з рівнем 1913 р. З 1929 по 1934 рр. збанкрутіли 100 тис. дрібних торговців, а доходи дрібної міської буржуазії впали за цей період на 30%. Разом з тим криза стала каталізатором тих структурних і організаційних зрушень, що намітились в народному господарстві Франції ще в 1920-ті роки. Перш за все криза вдарила по найбільш архаїчних, неефективних підприємствах і галузях, прискорила структурну перебудову французької економіки з урахуванням нових досягнень науки і техніки. Саме в цей період Франція остаточно перетворюється із агро-індустріальної в індустріально-аграрну країну (в 1930 р. частка продукції промисловості в сукупному національному продукті склала 56%) із досить вагомим сегментом важкої промисловості в загальному обсязі випуску промислової продукції. Крім того, саме в цей період відбувається відчутне посилення державно-монополістичних тенденцій, що ознаменували перехід від стихійного ринкового господарства до високоорганізованого капіталістичного виробництва з елементами державного регулювання. Французькі прибічники державного втручання в економіку («дирижизму») використовували ідеї визначного англійського економіста Дж.М.Кейнса. Перш за все ними було ініційоване суттєве збільшення тієї частини національного доходу, яка перерозподілялася через державний бюджет (40% національного доходу в 1936 році проти 14% в 1911 році). Джерелом нагромадження цих фінансових ресурсів в руках держави було різке збільшення податків, що скорочувало споживання широких верств населення і провокувало міграцію капіталів за кордон. Проте, незважаючи на посилення податкового пресу, бюджет через різке зростання військових витрат напередодні війни був дефіцитним, і державний борг невпинно збільшувався. Все це не могло не вплинути на стабільність національної валюти – франка, який стабілізувався напередодні кризи в 1928 році. В 1936 році відбулася девальвація франка на 25–30%, але його курс і далі продовжував знижуватися.

Соціально- економічні заходи уряду Народного фронту

Різке погіршення економічного становища найширших верств населення під час кризи 1930–1935 рр. призвело до збільшення кількості страйків в промисловості, виступів селян, невдоволених труднощами збуту сільгосппродукції і зменшенням цін на неї, яких підтримала інтелігенція, що протестувала проти скорочення державних витрат на освіту і культуру. Уряд, борючись із інфляцією, намагався скоротити дефіцит бюджету шляхом збільшення податків, урізання пенсій і заробітних плат працівників державного сектору економіки. Так, згідно із декретами-законами прем’єр - міністрів Гастона Думерга (1934 р.) і П ’єра Лаваля (1935 р.) різко знижувалася зарплата працівників державних установ, збільшувалися податки, урізалися пенсії інвалідам і вдовам Першої світової війни. Всі ці заходи уряду ще більше підігрівали протестні настрої широких кіл французького суспільства, надаючи їм радикалітсько-соціалістичного і прокомуністичного забарвлення.

На іншому полюсі політичного спектру посилювались право-радикалістські настрої, які виявили себе, зокрема, в посиленні фашистського руху під гаслами «знищення комунізму», «гнилого парламентаризму», «наведення порядку» та ін. В 1934 році полковником де ля Роком і його прибічниками була здійснена невдала спроба фашистського заколоту, яка підштовхнула до об’єднання всі політичні сили і профспілкові організації лівого і демократичного напрямків. В січні 1936 року була опублікована програма Народного фронту, розроблена при участі 98 організацій, що дозволило йому перемогти на парламентських виборах весною 1936 року і сформувати уряд на чолі із соціалістом Леоном Блюмом, до якого увійшли соціалісти й радикали за підтримки комуністів. Під тиском трудящих цей уряд прийняв більш ніж сто законів, спрямованих проти фашизму і всевладдя крупного капіталу. В сфері політичній було заборонено фашистські ліги, недержавні воєнізовані групи, амністовано політичних в’язнів. В економічній сфері було прийнято закони про 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки і колективні договори, скасовувались надзвичайні декрети-закони Г. Думерга і П.Лаваля, підвищувались зарплати і пенсії, організовувались суспільні роботи для безробітних, було створене національне зернове бюро для закупівлі за твердими цінами продукції сільського господарства, а також Національне товариство залізничних доріг із переважною часткою державного капіталу. Крім того, запроваджувалась податкова реформа, що полегшувала податковий тиск на дрібні і середні підприємства за рахунок його посилення на отримувачів великих доходів, в тому числі, – спадщини. Було введено державний контроль над Французьким банком і частково націоналізована військова промисловість.

Але тиск монополістичних кіл і протиріччя між досить «різнобарвними» політичними силами Народного фронту призвели до його розвалу, і в квітні 1938 р. було сформовано новий уряд на чолі із правим радикалом Ф.Даладьє. Цей уряд, отримавши від парламенту надзвичайні повноваження для «оздоровлення» фінансів, поступово збільшив прямі і непрямі податки, провів нову девальвацію франка (що знецінила підвищення пенсій і зарплат 1936 року), фактично відмінив 40-годинний робочий тиждень. Цими заходами були зведені нанівець соціально-економічні здобутки трудящих за часів правління попереднього уряду.

Незабаром, підписавши Мюнхенську угоду (1938 р.) про розподіл Чехословаччини, Ф.Даладьє фактично капітулював перед Гітлером, підштовхнувши останнього до розв’язання Другої світової війни, в якій Франція зазнала нищівної поразки в травні–червні 1940 року.

5. Економіка Японії

між Першою і Другою світовими війнами

Економічні наслідки першої світової війни

В роки першої світової війни Японія значно зміцнила свої економічні і політичні позиції на Далекому Сході і в Південно-Східній Азії. Виступивши на боці Атланти, Японія скористалась тим, що оcновні сили провідних держав були прикуті до європейського театру військових дій, змогла захопити німецькі володіння в цьому регіоні: Шандунський півострів у Китаї, Маршалові, Каролінські та Марсіанські острови у Тихому океані. Скориставшись політичною нестабільністю в Китаї, правлячі кола Японії нав’язали йому в 1925 році ряд вимог, затверджених в міждержавній угоді: дозвіл Японії на ведення промислової і комерційної діяльності на китайській території, на оренду низки китайських територій, підприємств і залізниць, заборону оренди китайських портів і бухт іншими державами, виключне право японських фінансових установ на кредитування залізничного будівництва в Китаї. Відбулося дуже суттєве розширення зовнішньо-економічних можливостей Японії за рахунок перехоплення азіатських і далекосхідних ринків (Китай, Корея, Таїланд), покинутих на певний час європейськими конкурентами. Це дозволило в три рази збільшити обсяг експорту японської продукції в ці країни, у зв’язку з чим торговий і платіжний баланси, до війни традиційно пасивні, були зведені в 1928 році із великим активним сальдо, що сягнуло за торговим балансом 1,4 млрд. ієн, а за платіжним балансом – майже 3 млрд. ієн. Внаслідок цього золотовалютний запас держави зріс з 350 млн. ієн напередодні війни до більш, ніж 2 млрд. ієн наприкінці 1919 року.

Військові замовлення і величезні експортні можливості призвели до більш ніж двократного зростання обсягів промислового виробництва протягом війни, що спричинило перетворення Японії із аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну. При цьому вартість валової продукції базових галузей – металургії, машинобудування і хімічної промисловості збільшилась майже втричі. Але найбільшими темпами розвивалося суднобудування: загальний тоннаж збудованих в 1918 році суден перевищив рівень 1914 року у 8 разів, що дозволило японській суднобудівній галузі зайняти третє місце в світі (після Англії і США), Значно виріс технічний рівень японської промисловості, про що свідчить показник енергоозброєності праці, який збільшився в роки війни у 4 рази. Кількість промислових робітників зросла в роки війни в 1,6 рази і склала в 1918 р. 1,4 млн. осіб.

Основні вигоди від воєнного промислового піднесення отримали представники крупної японської буржуазії. Так, капітал японських акціонерних товариств збільшився в 2,5 рази, оскільки дивіденди в 50–80% були в ті роки нормальним явищем. Особливо збагатились традиційні монополістично-олігархічні сім’ї, наближені до імператорського уряду, – Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда.

В той же час основна маса населення Японії потерпала у воєнні роки від зростання цін (вдвічі), падіння реальної заробітної плати (на 1/3), збільшення податків і довжини робочого дня.

В японському селі продовжувався процес обезземелення селян, зростала кількість орендарів і напіворендарів, при тому, що орендна плата, яка сплачувалась натурою, сягала в окремих районах 60-70% зібраного врожаю рису. Високі ціни на цей традиційний для переважної більшості японського населення продукт харчування (що зросли за роки війни в 6 разів!) збагачували японських поміщиків і заможних селян, але радикально підривали добробут більшості японських сімей, особливо найманих робітників. Наприкінці літа 1918 р. в Японії набрали національного масштабу «рисові бунти», в яких взяло участь приблизно 10 млн.осіб. Бунти тривали два місяці і були жорстоко придушені урядом.

Розвиток економіки Японії в 1920-х роках

Незабаром після завершення Першої світової війни Японія вступила в економічну кризу (1920-1921 р.р.), руйнівні наслідки якої були набагато сильнішими, ніж в інших капіталістичних країнах: рівень виробництва промислової продукції впав на 20%, експорт знизився на 40%, а імпорт – на 30,9%. Саме надмірна орієнтація японської економіки на зовнішні ринки збуту промислової продукції і поповнення сировини стала основною причиною виключної гостроти кризи 1920–1921 рр. в Японії після того, як впливові економічні конкуренти, в першу чергу США, повернулись на китайський ринок і стали нарощувати експорт своїх товарів в Південно-Східну Азію. Незабаром після кризи (1 вересня 1923 року) Японія зазнала руйнації від потужного землетрусу, епіцентр якого знаходився поблизу міста Йокогама, внаслідок чого загинули 140 тис. осіб, а матеріальні збитки склали 5 млрд. ієн. Але саме надзвичайні заходи уряду по відновленню постраждалого регіону (в тому числі компенсації потерпілим і, в першу чергу, великим компаніям) стали суттєвим поштовхом для пожвавлення економічного життя країни.

З 1924 року в Японії починається інтенсивний, але нетривалий економічний підйом (1924–1926 рр.), внаслідок якого рівень промислового виробництва в 1926 році знову перевищив довоєнний. І хоча в період підйому пріоритетними темпами розвивались металургійна, машинобудівна, хімічна, суднобудівна і будівельна галузі, основною для японської індустрії залишалася бавовняно-паперова промисловість, на яку припадало 40% загального обсягу промислової продукції. В той же час галузі важкої індустрії давали в 1929 році вже більше ніж 30% випуску обробляючої промисловості. Відбувалось і значне зміцнення технічної бази промислового виробництва, про що зокрема можна судити по чотирикратному збільшенню з 1918 по 1929 рр. кількості механічних двигунів (загальна потужність досягла 4,5 млн. кінських сил) на японських промислових підприємствах.

Промисловий підйом 1920-х років супроводжувався невпинною концентрацією і централізацією виробництва і капіталу, інтенсивним процесом картелювання японської промисловості, внаслідок чого в 1929 році 61% промислової продукції випускався великими підприємствами, де чисельність робітників сягала 50 і більше осіб. Цей об’єктивний процес співпав за часом із завершенням формування надпотужних сімейних концернів – дзайбацу, що розпочався ще в період «Мейдзі» із пільгової приватизації побудованих державним коштом промислових підприємств чотирма наближеними до імператорського уряду олігархічними кланами – Міцуї, Міцубісі, Сумісото і Ясуда. Цей принцип утворення підприємств в результаті пільг, наданих імператором окремим сім’ям, визначив тип японських монополій як концернів закритого типу, що суттєво відрізнялись від західних монополій і акціонерних товариств, які виростали на основі конкурентної боротьби. Тісні зв’язки дзайбацу із державою, що завжди була в Японії потужним фактором економічного впливу, ніколи не перервалися: протягом 1887–1940 рр. імператорський уряд мобілізував 2/3 всіх інвестицій в економіку країни, більша частина яких дісталася «дзайбацу». Сам імператор Японії Хірохіто (1921–1993 рр.) володів акціями концернів «Міцуї» і «Міцубісі» на суму 500 млн. ієн і всіляко сприяв їхньому розвитку. Характерною особливістю японських концернів була їхня багатопрофільність. Зокрема, концерн «Міцубісі» контролював близько 120 кампаній (загальний капітал – 900 млн. ієн) в металургійній, гірничій, електротехнічній, суднобудівній, бавовняно-паперовій, паперовій галузях промисловості, а також мав у своєму складі залізничну компанію. Об’єднання Ясуда виросло із могутнього банкірського клану, що поступово перебрав під свій контроль велику кількість промислових підприємств. Багатопрофільність виробництва була характерною і для концерну Сумісото.

В період з 1914 по 1929 рр. прискорився процес концентрації і централізації банківського капіталу: загальна сума вкладів в комерційні банки Японії збільшилася в 6,2 рази (з 1,5 до 9,3 млрд. ієн), в той час як кількість банків скоротилася майже вдвічі (з 1593 до 878).

Станом на 1928 рік п’ять найвпливовіших банків («Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Осуда» і «Дайіті») зосередили 35% всіх банківських депозитів в Японії, а разом із ще дев’ятьма банками – 55% депозитів.

Сільське господарство Японії так і не вийшло протягом 1920-х років із кризового стану. Відбувається збанкрутіння селянських господарств, зростання чисельності селян-орендаторів. Невирішеність аграрних проблем дала поштовх переселенню японських селян-колоністів в Корею за сприяння східно-колонізаційного товариства, що проводило в Кореї скупку необхідних для цього земельних ресурсів.

Світова економічна криза і мілітаризація економіки

Японії в 1930-ті роки

Скорочення обсягів промислового виробництва розпочалося в Японії ще на межі 1926–1927 років. В березні – квітні 1927 року ситуацію ускладнила фінансова криза, що супроводжувалася банкрутством низки банків і торгових компаній. Незабаром Японію зачепила і світова економічна криза 1929–1933 рр., внаслідок якої тільки за 1929–1931 рр. обсяг валової продукції японської промисловості впав на 32% (найбільше постраждали металургійна, вугільна, бавовняно-паперова і суднобудівна галузі). Обсяг японського експорту скоротився в 1929–1931 рр. майже в 2 рази, і це сильно вдарило по японській промисловості і сільському господарству, оскільки 20% валового національного продукту Японії реалізовувалось на зовнішніх ринках. Скорочення експорту обернулося катастрофічними наслідками для основної галузі японського сільського господарства – шовківництва, де було задіяно біля 50% від загальної кількості селянських господарств, в той час як експорт сирого шовку становив 30% всього японського експорту. І якщо ціни на сільгосппродукцію в цілому впали на 47%, то шовкові кокони подешевшали в 3,5 рази. Падіння цін на шовк, рис та інші види сільгосппродукції призвело до скорочення загального обсягу сільгоспвиробництва на 40%, що супроводжувалося масовим збанкрутінням японських селян, які при подібній кон’юнктурі ринку сільгосппродуктів не мали змоги виплачувати орендну плату поміщикам. В той же час в середині 1930-х років лише 30% японських селян мали власну землю, а більшість орендувала її у поміщиків, віддаючи більше половини врожаю як плату за оренду. Все це робило становище японських селян вкрай важким, призвело навіть до голоду в деяких аграрних регіонах Японії.

В умовах кризи підприємницькі кола Японії широко застосовували практику скорочення робочих місць: кількість безробітних робітників і службовців зросла з 1929 по 1933 рр. до 3 млн. осіб. В той же час знижувалась і заробітна плата зайнятих на виробництві. Концентрація і централізація виробництва, що набрала обертів в роки кризи, вела до збанкрутіння дрібної і середньої буржуазії. Ці процеси вкрай загострили соціальні протиріччя в японському суспільстві і підсилили вплив військово-націоналістичних кіл, які вбачали вихід із важкої ситуації, в якій опинилася країна, в мілітаризації японської економіки, в її розвитку за рахунок створення військово-інфляційної кон’юнктури, орієнтованої на агресивний зовнішньо-політичний курс.

В 1931 році Японія окупувала Маньчжурію на Північному Сході Китаю, створивши там штучну державу Манчжоу-Го, правлячий режим якої дозволяв Японії експлуатувати величезні поклади корисних копалин на цій території. В 1933–1935 рр. було окуповано кілька провінцій в Північному Китаї, а з 1937 року Японія розпочала з Китаєм відкриту війну, що супроводжувалась форсованою мілітаризацією японської економіки, наступом на права трудящих і фашизацією правлячого режиму.

Було різко збільшено військові витрати держави, частка яких склала в 1937–1938 рр. 73,5% всіх бюджетних витрат проти 45% в 1935–1936 фінансовому році, що супроводжувалося збільшенням бюджетного дефіциту, який покривався за рахунок емісії паперових грошей і інфляції. Військово-інфляційна кон’юнктура стимулювала форсований розвиток галузей, пов’язаних з виробництвом озброєння, обсяги якого зросли з 1925 по 1939 рр. приблизно в 5 разів. Це призвело до збільшення частки важкої індустрії в загальному обсязі промислового виробництва з 32,2 % в 1929 р. до 60,8% в 1938 р. Якщо протягом 1931–1938 рр. загальний обсяг продукції промисловості збільшився в 1,6 разів, то випуск продукції металургії зріс в 10 разів, машинобудування – в 6,7, а хімічної промисловості – в 3,2 рази. Ці процеси, що свідчили про структурну перебудову японської промисловості, супроводжувались перерозподілом національного доходу на користь найвпливовіших концернів, які протягом 1932–1936 рр. отримали від держави воєнних замовлень на 5,5 млрд. ієн, при цьому їхній чистий прибуток збільшився з 1931 по 1936 рр. в 2,3 рази.

Мілітаризація проникала в усі сфери суспільного життя Японії, супроводжуючись посиленням державно-монополістичних методів регулювання народного господарства, трудових відносин, наростанням тоталітаризму в політичній сфері. В 1931 р. був прийнятий закон про примусове картелювання провідних галузей промисловості, а в березні 1938 р. – закон «Про всезагальну мобілізацію нації», що забороняв страйки і будь-які зібрання, надавав уряду право контролювати не тільки промисловість, але також і транспорт, внутрішню та зовнішню торгівлю. Уряд отримував необмежені повноваження на концентрацію в своїх руках матеріальних і трудових ресурсів, міг централізовано розподіляти сировину і паливо між підприємствами. В 1940 році було ліквідовано профспілки, які замінила Патріотична промислова асоціація великої Японії, підконтрольна урядові, і в цьому ж році замість розпущених політичних партій була створена «Асоціація сприяння трону» на чолі з прем’єр-міністром. Подібні ж «контрольні асоціації» було створено в усіх галузях народного господарства для контролю над виробництвом, фінансами і розподілом ресурсів всіх підприємств, що належали до цієї галузі.

Кінець 1930-х років характеризувався нарощуванням вивозу японського капіталу в Північно-Східний Китай, Корею, Індонезію, Філіппіни, Таїланд, що робилося з метою поставити під свій контроль стратегічно важливі для японської індустрії джерела сировини. Японська експансія зачіпала інтереси інших наддержав, особливо Англії, СРСР і США в цьому регіоні. В 1938–1939 рр. відбулося зіткнення японських і радянських військ біля озера Хасан і річки Халхін-Гол в Монголії, в ході яких Японія вимушена була відступити. 27 вересня 1940 р. Японія відписує «Троїстий пакт» із Німеччиною і Італією, заручившись їхньою підтримкою в боротьбі за переділ світу. Здійснивши 7 грудня 1941 року успішну атаку на американську військово-морську базу Перл-Харбор на Гавайських островах, атакувавши о. Гуам, Манілу і Гонконг, Японія вступила в Другу світову війну, в ході якої зазнала нищівної поразки.

Контрольні запитання та завдання

1. Порівняйте основні наслідки Першої світової війни для США і Англії.

2. Як вплинула Перша світова війна на співвідношення економічних потенціалів Франції і Німеччини?