Особливості використання природних ресурсів у сфері господарювання

Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарю­вання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом. Суб'єкти госпо­дарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористу­вання відповідно до ГКУ та відповідних законів України. Кабі­нет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів, що належать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим, належать до комунальної власності й можуть використовуватись у господарській діяль­ності.

Суб'єктам господарювання може передаватись у власність зе­мля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення селянського (фермерського) гос­подарства, а також сільськогосподарським підприємствам для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності ви­значення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяль­ності надаються в користування на підставі спеціальних дозво­лів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші при­родні ресурси (у тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадя­нам і юридичним особам для здійснення господарської діяльнос­ті встановлюється земельним, водним, лісовим та іншими спе­ціальними законодавчими актами.

Права суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів

Згідно зі ст. 152 ГКУ суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право:

• експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

• використовувати для господарських потреб у встановленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значен­ня, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці;

• одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів;

• одержувати пільгові коротко- та довгострокові кредити для реалізації заходів ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податко­вими пільгами при здійсненні зазначених заходів;

• вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природ­ним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення пере­шкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з ви­користанням природних ресурсів.

Обов'язки суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів

Згідно зі ст. 153 ГКУ суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний:

• використовувати природні ресурси за цільовим призначенням, визначеним при їх наданні (придбанні) для використання в господарській діяльності;

• ефективно і економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяль­ності;

• здійснювати заходи своєчасного відтворення і запобігання псу­ванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господа­рювання;

• своєчасно вносити відповідну плату за використання природ­них ресурсів;

• здійснювати господарську діяльність без порушення прав ін­ших власників та користувачів природних ресурсів;

• відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первин­ним користувачам природних ресурсів.

 

42. Організаційно-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 176 ГК України) визна­ються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господар­ською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійсни­ти на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Суб'єктами господарювання є особи, визначені ст. 55 ГК України.

До категорії суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань належать:

• органи державної влади, наділені господарською компетенцією, - щодо підпорядкованих їм державних підприємств і підконтрольних (з певних питань) підприємств та інших господарських організацій будь-яких форм власності;

• органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції, - щодо комунальних підприємств та організацій і підконтр­ольних (з певних, визначених законом питань) підприємств та організацій будь-яких форм власності, що розташовані на території відповідної терито­ріальної громади;

• господарські об'єднання - щодо шдприємств-учасників;

• холдингові компанії - щодо своїх корпоративних підприємств;

• засновники унітарних підприємств (у тому числі дочірніх) і власники їх­нього майна (ними можуть бути суб'єкти господарювання – господарські товариства, виробничі кооперативи, господарські об'єднання та ін.) щодо створених ними підприємств;

• учасники господарських організацій корпоративного типу, що володіють корпоративними правами (в тому числі правом брати участь в управлінні організацією такого типу);

• суб'єкти господарювання, наділені управлінськими повноваженнями щодо інших суб'єкті на підставі укладених між ними договорів підприємницько­го характеру - про делегування управлінських повноважень одному з них, щодо підпорядкування двох і більше суб'єктів господарювання іншому та ін.

Відтак, розрізняють окремі підвиди організаційно-господарських зобов'язань залежно від: а) підстав виникнення (закон, договір, акт управління); б) від складу суб'єктів

 

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

- між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

- між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

- між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

- в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору (наприклад, засновницького договору про створення об'єднання підприємств, в якому визначаються взаємовідносини між учасниками об'єднання та органом управління об'єднання).

43. Особливості зобов’язань, що виникають при встановленні відносин державно- приватного партнерства.

Державно-приватне партнерство - співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами - підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому Законом та іншими законодавчими актами. На стороні приватного партнера у договорі, що укладається в рамках державно-приватного партнерства, можуть виступати декілька осіб, які відповідно до Закону можуть бути приватними партнерами. Такі особи несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, передбаченими договором, що укладається в рамках державно-приватного партнерства. Особливості участі на стороні приватного партнера декількох осіб у конкурсах на визначення приватного партнера для здійснення державно-приватного партнерства визначаються Кабінетом Міністрів України.

До ознак державно-приватного партнерства належать: 1) забезпечення вищих техніко-економічних показників ефективності діяльності, ніж у разі здійснення такої діяльності державним партнером без залучення приватного партнера; 2) довготривалість відносин (від 5 до 50 років); 3) передача приватному партнеру частини ризиків у процесі здійснення державно-приватного партнерства; 4)внесення приватним партнером інвестицій в об'єкти партнерства із джерел, не заборонених законодавством Форми здійснення державно-приватного партнерства 1. У рамках здійснення державно-приватного партнерства відповідно до цього Закону та інших законодавчих актів України можуть укладатися договори про: концесію; спільну діяльність; інші договори. Істотні умови договорів, що укладаються в рамках здійснення державно-приватного партнерства, мають відповідати вимогам, встановленим законами України. 2. Вид договору, що укладається в рамках державно-приватного партнерства, визначається органом, який приймає рішення про здійснення державно-приватного партнерства. Об'єкти державно-приватного партнерства - об'єкти, що перебувають у державній або комунальній власності чи належать Автономній Республіці Крим. 2. Об'єктами державно-приватного партнерства можуть бути: існуючі, зокрема, відтворювані (шляхом реконструкції, модернізації, технічного переоснащення) об'єкти, у тому числі ділянки надр; створювані чи придбані об'єкти. Державно-приватне партнерство – система відносин між державним та приватним партнерами, при реалізації яких ресурси обох партнерів об’єднуються з відповідним розподілом ризиків, відповідальності та винагород (відшкодувань) між ними, для взаємовигідної співпраці на довгостроковій основі у створенні (відновленні) нових та/або модернізації (реконструкції) діючих об’єктів, які потребують залучення інвестицій, та користуванні (експлуатації) такими об’єктами.При цьому, крім виконання зобов’язань відповідно до договорів державно-приватного партнерства є бажаним щоб державна надавала підтримку у фінансуванні реалізації проектів як на ранніх стадіях так і протягом дії договору та диверсифікувала пов’язанні з державно-приватним партнерством фінансові ризики.

 

44. Поняття, ознаки, види господарських договорів та форми/шляхи регулювання договірних відносин:

Господарський договір - засноване на угоді сторін і зафіксоване в спеціальному юридичному документі (комплексі документів) зобов'язальне правовідношення (зобов'язання) між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) господарських відносин, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у сфері господарської діяльності. Основними видами господарського договору є майново-господарський договір (укладаються між юридично рівними сторонами і є правовою формою руху товарів від виробника до споживача) та організаційно-господарський договір (виникають у сфері управління господарською діяльністю, укладаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень і характеризуються юридичною нерівністю сторін).

Ознаки господарського договору:

1. Особливий суб'єктний склад (зазвичай господарські договори укладаються за участю суб'єктів (суб'єкта) господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб'єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин - органів/організацій господарського керівництва (при укладенні державних контрактів, зокрема), негосподарських організацій (для задоволення їх господарських потреб в продукції, роботах, послугах суб'єктів господарювання), громадян (для забезпечення здійснення ними спільної діяльності щодо заснування суб'єктів господарювання) як засновників господарських організацій корпоративного типу).

2. Спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин - матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, реалізації виробленої ними продукції (робіт, послуг), спільній діяльності щодо створення нового суб'єкта господарювання (господарської організації"), спільного інвестування, координації господарської діяльності та ін.

3. Тісний зв'язок з плановим процесом, насамперед, внутрішньофірмовим плануванням учасників господарських відносин, а також державним (щодо суб'єктів, які функціонують на державній формі власності, підприємств-монополістів), комунальним (щодо підприємств та організацій комунальної форми власності). Ця риса господарських договорів пов'язана з попередньою і віддзеркалює специфіку господарської діяльності - її систематичність, що потребує планування як обов'язкового елемента організації такої діяльності.

4. Поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення/передача, продукції, її оплата тощо) та організаційних елементів (визначення порядку виконання, приймання виконання, підстав дострокового розірвання договору, порядку розгляду спорів між сторонами договору тощо).

5. Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів (вимоги щодо якості та безпеки товарів, робіт, послуг) та загальногосподарських інтересів (типові договори, заборона застосування методів недобросовісної конкуренції, обов'язковість укладення державних контрактів для окремих категорій суб'єктів господарювання, ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій тощо).

6. Можливість відступлення від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, договори, що укладаються в межах рамочних контрактів).

Ознаки господарського договору за сферою поширення можна поділити на дві групи: загальні і спеціальні.

Загальними є такі особливості (ознаки), які характерні для всіх господарських договорів. До загальних особливостей (ознак) господарського договору належать дві:

1) специфічний суб’єктний склад (сторонами господарського договору є суб’єкти господарювання або негосподарюючі суб’єкти – юридичні особи);

2) спеціальна мета (господарський договір укладається для здійснення підприємницької, або іншої діяльності, не пов’язаної із задоволенням особистих, сімейних, домашніх або інших подібних потреб).

Спеціальними вважаються такі особливості (ознаки) господарського договору, які не мають загального характеру. До них, зокрема, можна віднести:

1) особливості щодо укладення господарських договорів;

2) особливості щодо форми господарських договорів;

3) особливості щодо змісту господарських договорів;

4) особливості щодо виконання господарських договорів;

5) особливості щодо з-ня виконання господарських д-рів

6) особливості щодо зміни та припинення господар д-рів;

7) особливості щодо санкцій за порушення господарських договорів.

Для господарського договору, як різновиду цивільно-правових договорів, характерний принцип свободи договору.

Свобода господарського договору існує не лише на стадії укладення, але й виконання, зміни та припинення договору. Кожній із цих стадій властиві свої елементи свободи договору.

В залежності від стадії на якій проявляється свобода господарського договору її можна поділити на:

1) свободу укладення господарського договору;

2) свободу виконання господарського договору;

3) свободу зміни та припинення господарського договору.

Однак, встановлюючи в законі свободу договору, варто мати на увазі: не може бути абсолютної свободи – вона завжди нормована відповідними соціальними нормами і знаходить свій вираз в правах і обов’язках. Юридичною мірою свободи є права і обов’язки, встановлені в законі. Вільна діяльність – це не та, що поза правом, а та, котра відповідає вимогам правового нормування.

Свобода господарського договору встановлюється з урахуванням вимог актів господарського законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Ці вимоги становлять межі свободи господарського договору.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до чинного законодавства України діє загальний порядок укладання господарських договорів, а саме: згідно зі ст. 181 Господарського кодексу України:

1. Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

2. Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

3. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

4. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

5. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

6. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

7. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона-виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

8. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Таким чином, загальний порядок укладення господарських договорів, встановлений у статті 181 Господарського кодекса України, має відмінності від порядку укладення цивільно-правових договорів, визначеного у главі 53 Цивільного кодекса України. Це пояснюється, зокрема, складністю багатьох господарських зв'язків, що часто зумовлює недостатність здійснення двох дискретних дій (оферти та її акцепту).

Отже, у господарському праві існують певні умови, на яких повинні базуватися сторони при укладанні договору. До таких умов відноситься, насамперед, воля договору. Прояв волі договору в конкретній договірній практиці має для сфери господарського обороту ряд дуже важливих аспектів:

1. Учасники господарських правовідносин вільні в укладанні договору. Вони не можуть бути примушені до укладання договору, крім випадків, коли обов'язок такого укладання передбачений Цивільним кодексом України, законом чи добровільно прийнятим зобов'язанням. Отже, громадяни і юридичні особи вільні укладати чи не укладати договір, а також у виборі контрагента за договором.

2. Учасники господарських правовідносин можуть укладати не тільки договори, передбачені законами чи іншими нормативними актами, але й інші договори, що не суперечать їм.

3. Сторони договору можуть конструювати свої взаємини з елементів декількох різних договорів, створюючи так званий змішаний договір. У такому випадку до їхніх відносин будуть застосовуватися у відповідних частинах правила про ті договори, елементи яких використані сторонами, якщо інше не випливає із суті змішаного договору сторін про те, які норми підлягають застосуванню до їх договору.

4. Сторони договору вільні у визначенні умов його змісту, крім випадків, коли ті чи інші умови договору прямо пропонуються законом чи іншим правовим актом.