Поняття та види майна у сфері господарювання, порядок його використання

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.

Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна.

Майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», затвердженого наказом Мінфіну України від 18 жовтня 1999 р. № 242 нематеріальний актив — це немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікова­ний та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більш одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, тор­гівлі, в адміністративних цілях чи для надання в оренду іншим особам.

Майнові цінності залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійс­нення господарської діяльності, можуть належати до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Зміст цих понять та перелік об'єктів, що відносяться до тієї або іншої еконо­мічної форми, встановлені в подальших частинах коментованої статті, в законах та підзаконних нормативно-правових актах з питань бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

Визначення поняття «основні фонди (основні засоби)» міститься в Положенні (стандар­ті) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженому наказом Мінфіну України від 27 квітня 2000 р. № 92, згідно з яким основні засоби - це матеріальні активи, які підпри­ємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, на­дання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і со­ціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він триваліший за рік).

Частина 3 коментованої статті відносить до основних фондів виробничого і невиробничо­го призначення будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничии інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікуються, зокрема, на основні за­соби (земельні ділянки, капітальні витрати на поліпшення земель, будинки, споруди та пере­давальні пристрої, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади, інвен­тар (меблі), робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження тощо), інші необоротні матеріальні активи (бібліотечні фонди, малоцінні необоротні матеріальні активи, тимчасо­ві (нетитульні) споруди, природні ресурси, інвентарна тара, предмети прокату тощо), неза­вершені капітальні інвестиції.

Оборотні засоби (оборотні активи) — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обме­жені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу (п. 4 Положення (стан­дарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженого наказом Мінфіну України від 31 березня 1999 р. № 87).

Оборотними засобами відповідно до частини 4 коментованої статті є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробни­чого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Частина 5 коментованої статті у складі майна суб'єктів господарювання виділяє кошти, під якими розуміє гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення то­варних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Під товарами у складі майна суб'єктів господарювання частина 6 коментованої статті визнає вироблену продукцію (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Існують й інші визначення цього поняття. Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» товарами є продукція будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби, устаткування, технології, пред­мети у твердому, рідкому, газоподібному стані, включаючи електроенергію, а також послу­ги, пов'язані з поставкою товарів, якщо їх вартість не перевищує вартості самих товарів. Ще одне, вужче, визначення поняття «товари» наведено в Положенні (стандарті) бухгалтерсько­го обліку 2 «Баланс», яке під товарами розуміє товари, які придбані підприємством для наступного продажу (п. 25).

Вироблена (готова) продукція — це запаси виробів на складі, обробка яких закінчена та які пройшли випробування, приймання, укомплектовані згідно з умовами договорів із замовни­ками і відповідають технічним умовам і стандартам. Продукція, яка не відповідає наведеним вимогам (крім браку), та роботи, які не прийняті замовником, показуються у складі незавер­шеного виробництва (п. 24 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс»).

Виконані роботи (роботи) — це будь-яка діяльність, пов'язана з проектуванням, будів­ництвом нових, розширенням, реконструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією об'єктів і споруд виробничого та невиробничого призначення, технічним переозброєнням діючих підприємств, а також супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, бу­ріння, сейсмічні дослідження, аеро- та супутникова фотозйомки та інші, якщо вартість вико­нання цих послуг не перевищує вартості самого будівництва (ст. 1 Закону України «Про заку­півлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»).

Під послугами зазначений Закон розуміє будь-яку закупівлю, крім товарів та робіт, вклю­чаючи підготовку спеціалістів, забезпечення транспортом і зв'язком, освоєння технологій, наукові дослідження, медичне та побутове обслуговування

Цінні папери, як зазначено в частині 7 статті 139 ГК, є особливим видом майна суб'єктів господарювання. Види і правовий режим цінних паперів, що належать до майна суб'єктів господарювання, встановлені положеннями глави 17 ГК.

 

35. Право власності – основний титул. Форми: приватна, комунальна, державна. Особливості державної форми:

- функції власника – органи влади

- суб'єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регу­люють відносини державної власності;

- реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створе­них державою підприємств та організацій, які діють у певних правових формах

Похідні від права власності.

Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення відповідних змін до Цивільного кодексу України) у зв'язку з прийняттям двох законів: «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним бор­гом та іпотечні сертифікати» (19.06.2003 р.) і «Про фінансово-кредитні меха­нізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України, право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону або договору управління майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління май­ном), що укладається власником майна - установником; управителем (довірчим власником) як стороною за договором може бути належним чином створена орга­нізація - фінансова установа (ст. 1 Закону «Про іпотечне кредитування...», ст. 1 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»); управитель як довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом і договором меж­ах (ст. 26 Закону «Про іпотечне кредитування...», ст. 8 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управ­лінням довірчим майном) відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господарювання є похід­ним (його встановлення залежить від первісного власника майна - управителя), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом і договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюється зазвичай установником як первісним власником майна на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне майно).

Право господарського відання (ст. 136 ГК України) порівняно з правом власності є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпоря­дження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями від­повідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому титулі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такій правовій основі майно закріплюється за держав­ними (ч. З ст. 73, ч. 2 ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від пра­ва власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджати­ся закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Власник майна, закріпле­ного на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у такого суб'єкта надлишкове майно, а також майно, що використовується ним не за призначенням (ч. 2 ст. 137 ГК). Суб'єкт права оперативного управління відпо­відає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відпо­відальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління у визна­чених законом та/або установчими документами суб'єкта цього права випадках несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство). Цей правовий титул використо­вується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, коо­перативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право користування широко використовується як додатковий правовий титул майна суб'єктами господарських правовідносин, що виникає на договірних заса­дах (на підставі договору оренди та інших видів договорів, що передбачають ко­ристування чужим майном - договір лізингу, концесійний договір та ін.), в тому числі у результаті внесення учасником господарської організації корпоративно­го типу (господарського товариства, кооперативу, добровільного господарського об'єднання) свого вкладу/паю у формі права на користування певним майном (зе­мельною ділянкою, іншими об'єктами нерухомості, устаткуванням) без передання права власності на таке майно господарській організації за участь/членство в ній

 

36. Комунальна власність: спільні та відмінні риси з державною власністю.

Вчені: Алексеєв В. М., Апанасенко К. І., Вінник О. М., Дзера О. В., Щербина В.С. Комунальна власність — одна з трьох форм власності (поряд з державною та приватною). Також, поряд з державною власністю це є одна з двох форм публічної власності. Поняття «комунальна власність» і «муніципальна власність» є синонімам. В прикладному значенні, під комунальною власністю розуміють власність територіальних громад на належне їм майно, що використовується для спільних потреб громади і управляється відповідними органами місцевого самоврядування. В економічному значенні термін вживається для позначення сукупності відносин, пов'язаних певним майновим комплексом і певним суб'єктом господарської діяльності. Відмінності між комунальною та державною власністю: За суб’єктом управління:

Управління об’єктами державної власності здійснюють Кабмін; Державне агентство України з управління державними корпоративними правами та майном; Міністерство економічного розвитку і торгівлі України; міністерства та інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи; Фонд державного майна України; органи, що забезпечують діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; Національна академія наук України, галузеві академії наук. Управління об’єктами комунальної власності здійснюють безпосередньо територіальна громада; сільські, селищні та міські ради уповноважені діяти від імені територіальної громади та їх виконавчі органи; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. За об’єктами: До об’єктів комунальної власності належать ті об’єкти, які мають виключно одне цільове призначення – задоволення житлово-комунальних, соціально-культурних і побутових потреб територіальної громади До об’єктів державної власності відносяться: майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним комерційним підприємствам, установам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об'єднанням; корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських; державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій; державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.

Спільні риси: 1) як державна, так і комунальна власність являються особливим видом групової власності; 2) як державною, так і комунальною власністю володіє народ (члени територіальної громади), однак розпоряджається нею відповідно держава за допомогою своїх органів та органи місцевого самоврядування; 3) можливість передачі об’єктів державної власності у комунальну, і навпаки.

 

 

37. Корпоративні права: поняття, види, порядок набуття та використання, проблеми вдосконалення правового режиму корпоративних прав:

Відповідно до ст. 167 ГК України, Корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Можна виділити такі види корпоративних прав:

І За характером: 1) особисті немайнові; 2) майнові.

ІІ За джерелом встановлення: 1) законодавчі; 2) статутні.

ІІІ За сферою виникнення: 1) корпоративні права в господарських товариствах; 2) корпоративні права у виробничих кооперативах; 3) корпоративні права в приватних підприємствах; 4) корпоративні права у фермерських господарствах; 5) корпоративні права у підприємствах споживчої кооперації.

До інших корпоративних особистих немайнових прав можна віднести: 1) право на вихід із корпоративного товариства; 2) право на захист інших корпоративних прав; 3) тощо.

До майнових корпоративних прав належать: 1) право на участь у розподілі прибутку корпоративного товариства (право на одержання дивіденду); 2) право на участь у розподілі активів корпоративного товариства у разі його ліквідації; 3) інші майнові корпоративні права.

Порядок набуття та використання корпоративних прав:

Корпоративні права можуть виникати у особи внаслідок:

1) заснування (участі в заснуванні) господарської організації (пер­винний спосіб набуття корпоративних прав);

2) набуття особою вже існуючих корпоративних прав на підставі вчинення правочинів, спадкування (правонаступництва), рішення суду тощо (похідний спосіб набуття корпоративних прав).

Право власності на акції виникає в акціонера з моменту зарахуван­ня акцій на його особовий рахунок реєстратором (при документарній формі випуску акцій) або на рахунок у цінних паперах зберігачем (при бездокументарній формі випуску акцій). У свою чергу таке зарахуван­ня можливе лише після повної сплати акціонером вартості акцій (при первинному способі набуття). Щодо інших корпоративних прав слід за­значити, що вони виникають одразу ж після державної реєстрації відповідної господарської організації і учасники (члени) можуть кори­стуватися ними в повному обсязі — єдиним обмеженням є неможливість відчуження корпоративних прав у тій частині, що не була оплачена.

Використання корпоративних прав:

Корпоративне право може здійснюватися шляхом (а) створення господарської організації будь-якого типу в процесі заснування чи реорганізації (виділення, наприклад) та (б) участі в господарській організації. Це передбачає доцільність визначення основних засад використання цих способів корпоративного інвестування, характерних рис господарських організацій, що при цьому використовуються, а також їх класифікацію.

Разом з тим усім господарським організаціям притаманні спільні ознаки, а саме: безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно; правових форм, виробничих кооперативів, інших господарських організацій основної ланки економіки, або керівництво господарською діяльністю, що притаманно власникам майна підприємств, господарським об’єднанням, головному підприємству промислово-фінансової групи, холдинговим компаніям та ін.; створення (набуття статусу суб’єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку, хоча порядок створення для різних суб’єктів господарських відносин різний залежно від виду (суб’єкт господарювання чи організація господарського керівництва), організаційно; правової форми (унітарне підприємство, господарське товариство, виробничий кооператив), основного або виключного виду діяльності (банк, страхова компанія, фондова біржа та інші види професійних учасників фондового ринку, інвестиційний фонд та ін.); набуття статусу суб’єкта господарських відносин (що зазвичай є завершальною стадією процесу створення господарської організації), як правило, пов’язується з їх державною реєстрацією; державна реєстрація може здійснюватися в загальному порядку (передбачений ст. 58 Господарського кодексу України та Законом України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців») та/або в спеціальному порядку (передбачається Законом «Про банки і банківську діяльність»; фінансових груп» (п. 2) та ін.; наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб’єктом або покладеної на нього господарської діяльності чи керівництва такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб’єктами господарських відносин на різних правових титулах: 1) одному з основних, поєднання яких зазвичай не допускається: праві власності (господарські товариства, виробничі кооперативи), праві господарського відання (комерційні унітарні підприємства будь-яких форм власності), праві оперативного управління (некомерційні унітарні підприємства будь-яких форм власності, в т.ч. казенне підприємство) та 2) додаткових: праві користування та/або праві довірчого управління на підставі відповідних договорів (можуть застосовуватися з будь-яким з названих правових титулів); наявність господарської правосуб’єктності, тобто визнаної державою за певним суб’єктом господарювання можливості бути суб’єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов’язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень); обсяг господарської правосуб’єктності господарських організацій фіксується в законі та в їх установчих документах і залежить від низки чинників (зокрема, від правового титулу майна, виду та характеру діяльності, форми власності, на базі якої функціонує така організація.

Підставами припинення корпоративних прав можуть бути:

1) відчуження корпоративних прав (продаж, міна, дарування, внесення до статутного фонду тощо);

2) вихід власника корпоративних прав із господарської організації (господарського товариства, кооперативу тощо);

3) виключення власника корпоративних прав з господарської ор­ганізації;

4) визнання власника корпоративних прав таким, що вибув зі складу господарської організації;

5) припинення господарської організації, відносно якої особа мала корпоративні права;

6) інші законні підстави.

Корпоративні права, як особливий вид майна, можуть бути предме­том різних правочинів — купівлі-продажу, дарування, міни, можуть пе­редаватись до статутного фонду (майна) суб'єкта господарювання або в заставу. Але при здійсненні правочинів з корпоративними правами слід враховувати їхню особливу природу. Власник корпоративних прав, як правило, має також певні обов'язки перед відповідною господарською організацією та іншими власниками корпоративних прав. Тому процес відчуження корпоративних прав юридичне є більш складним, ніж відчу­ження майна у формі речей (за винятком відчуження акцій ПуАТ).

Типовими обмеженнями, які можуть впливати на оборотоздатність корпоративних прав є:

¾ закріплення переважного права купівлі за іншими учасниками гос­подарської організації (ч. З ст. 81 ГК України, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 147, ч. З ст. 166 ЦК України);

¾ встановлення заборони відчужувати корпоративні права взагалі (ч. З ст. 166 ЦК) або тільки третім особам (особам, що не є учасниками або членами господарської організації) (ч. 2 ст. 147, ч. З ст. 166 ЦК);

¾ необхідність надання згоди на відчуження іншими учасниками гос­подарської організації (ч. 1 ст. 127 ЦК);

¾ необхідність внесення до установчих документів та державної реєстрації змін щодо складу учасників (членів), пов'язаних із фактом відчуження корпоративних прав (ч. 2 ст. 82 ГК, ст. 8 Закону «Про коо­перацію»).

Деякі з цих обмежень встановлені законодавче, деякі можуть вста­новлюватись установчими документами господарських організацій.

Проблемою, пов'язаною із переходом та припиненням права влас­ності на корпоративні права, є необхідність відображати зміни в персо­нальному складі учасників (засновників, членів) в установчих докумен­тах господарської організації (за винятком змін у персональному складі акціонерів, які фіксуються в спеціальному реєстрі). Непоодинокими є випадки, коли учасник подає заяву про вихід із товариства чи відчужує свої корпоративні права третій особі, але інші учасники відмовляють­ся внести відповідні зміни до установчих документів і правова ситуація довгий час залишається невизначеною. Для вирішення цієї проблеми можна вдатися до запозичення закордонного досвіду - в більшості країн статути товариств та інших корпоративних організацій не повинні містити відомостей про власників корпоративних прав. Ці відомості заносяться до спеціальних реєстрів (книг компанії), ведення яких покла­дається на виконавчий або інший орган. Слід зазначити, що така прак­тика частково запроваджується і вітчизняними ТОВ (з великою кіль­кістю учасників). Але бажаним було б внесення відповідних змін до за­конодавства.