Специфіка правового становища органів місцевого самоврядування та саморегулівних організацій як суб’єктів організаційно-господарських повноважень

В ГК закріплено, що управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектору економіки. Однак,що саме є організаційно-господарськими повноваженнями, підстави виникнення залишаються невизначеними, тобто законодавець, постійно апелюючи цими поняттями, не зафіксував їх легальне визначення в нормативних актах, що породжує багато дискусій з приводу існування самих організаційно-господарських відносин і, зокрема, участі в них досліджуваних суб’єктів господарської діяльності. Проблему щодо поняття й змісту організаційно-господарських повноважень досліджували К. Апанасенко, О. Віхров, Р. Гринюк, А. Захарченко, але відсутність законодавчого закріплення категорії «організаційно-господарські повноваження» породжує подальші наукові дискусії з цього приводу.

Фактично підставою виникнення організаційно-господарських повноважень органів місцевого самоврядування з управління, як підкреслює І. М. Кравець, є: опосередковане наділення власником комунального майна - територіальною громадою органів місцевого самоврядування відповідними повноваженнями, оскільки, обираючи склад відповідної ради, члени територіальної громади наділяють саме цей склад ради організаційно-господарськими повноваженнями щодо комунальної власності.

Аналіз статей ЗУ «Про місцеве самоврядування» дає підстав визначати дві групи організаційно-господарських повноважень органів місцевого самоврядування: виключні і делеговані повноваження. Вказані групи повноважень може характеризувати сфера їх здійснення, яка визначається за галузями господарювання:

- соціально-економічного розвитку, планування та обліку (ст. 26, 27 Закону);

- бюджету, фінансів та цін (ст. 26, 28 Закону);

- житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку (ст. 26, 30 Закону);

- зовнішньоекономічної діяльності (ст. 26, 35 Закону);

- інші.

Суб'єкти господарювання комунального сектору економіки можуть здійснювати свою діяльність на основі права господарського відання (наприклад, комунальні комерційні підприємства) або права оперативного управління (наприклад, комунальні некомерційні підприємства)). Що до відповідальності орг..місцев. само вряд, то вони повинні компенсувати видатки суб'єктів госпо­дарювання комунального сектора економіки, викликані виконанням рішень рад, їх органів, якщо вони не були забезпечені відповідними матеріальними та грошовими ресурсам

З містом організаційно-господарських повноважень можна вважати саме управління. На сьогодні існує багато проблем в управлінні комунальною власністю. На сьогодні органи місцевого самоврядування, для реалізації своїх повнова жень, діючи в межах законів України, вдаються до локальної нормотворчості, тобто регулювання питань управління комунальною власністю за допомогою спеціально схвалюваних локальних нормативних актів. Така практика уявляється в існуючих правових умовах найбільш виправданою, оскільки дозволяє, з одного боку, макси- мально врахувати всі регіональні соціально-економічні особливості, а з іншого – відповідає вимогам Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Більшість районних та обласних рад України прийняли рішення про делегу- вання власних повноважень місцевим державним адміністраціям, у т.ч. й повнова- ження щодо управління об’єктами спільної власності. Проте, одні ради залишили ці повноваження у себе, а інші делегували тільки частину повноважень з управління об’єктами спільної власності (наприклад, майном). Таке делегування робить ефек- тивним тільки контроль за спільною власністю, але не створює належних умов для підвищення ефективності функціонування об’єктів цієї власності з боку рад. Створюються умови для незацікавленості в діяльності об’єктів спільної власності, яка посилюється відсутністю ресурсного супроводження делегованих повноважень місцевого самоврядування

З моєї точки зору, чинниками, що гальмують розвиток управління об’єктами комунальної власності, є: відсутність реальної децентралізації, належної нормативної бази,відсутність достатньої кількості кваліфікованих службовців, обмеженість інвестиційних можливостей.

Що стосується саморегулівних організацій як суб’єктів організаційно-господарських повноважень, то судячи з норм чинного законодавства, сьогодні в Україні немає єдиної концепції законодавчого регулювання їх діяльності, і, як наслідок, єдина модель саморегулювання також відсутня. Уніфікованого нормативно-правового акта, який би унормував особливості організації та діяльності саморегулівних організацій в Україні ще не прийнято. З іншого боку, галузеві нормативні акти, в яких містяться положення про саморегулівні організації, також не містять єдиного підходу до врегулювання їх діяльності. Так, законодавство України у сфері діяльності учасників фондового ринку встановлюють детальні вимоги до саморегулівних організацій, чітко регламентують коло повноважень таких організацій, передбачають їх обов'язок подавати щоквартальні та щорічні звіти до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, а також встановлюють вимоги щодо змісту правил і норм, які розробляються відповідними організаціями. При цьому в більшості інших сфер підприємницької діяльності законодавчі обмеження саморегулювання не встановлюються.Представниками українського парламенту, громадських організацій підприємців було підготовлено кілька законопроектів щодо діяльності СРО, однак жоден з них не отримав повної підтримки від представників вітчизняного бізнесу. На мій погляд, визначення моделі саморегулювання дійсно є актуальним питанням, оскільки у разі успішного широкого впровадження саморегулювання дозволить знизити державні витрати, здійснювати більш професійний контроль за якістю послуг, змістити фокус власне з державного нагляду по контролю за діяльністю у бік нагляду за результатами діяльності, підвищити відповідальність учасників ринку за свої дії, ввести більш дієві механізми зворотного зв'язку між підприємницьким співтовариством, органами влади та споживачам. До того ж передаючи окремі контрольні функції недержавним органам контролю — саморегульованим організаціям (в окремих сферах діяльності), держава, в особі центральних органів виконавчої влади повинна взаємодіяти лише з саморегулівними організаціями, не маючи прямого кон- такту з господарюючими суб’єктами