Народна сміхова культура та її співвідношення з культурою офіційною. Втілення елементів народної сміхової культури в міській л-рі (на конкретних прикладах)

Іншим напрямком міської культури Середньовіччя було карнавально - сміхове театральне мистецтво. Сміхова культура панувала в карнавалі, у творчості народних бродячих акторів, жонглерів, акробатів, співаків. Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал — масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори — гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам´яті народу. Сміховий початок в народній культурі не могло знайти відгуків у церковно-феодальної культури, яка протиставила йому «святу скорботу». Церква вчила, що сміх і веселощі розтліває душу і притягує лише нечисту силу.

Інший вияв святкового сміху – свято осла. Запроваджене в пам'ять про втечу Марії з Ісусом до Єгипту на ослі.

Одним з обов’язкових моментів святкових веселощів було перевдягання, тобто оновлення одежі та свого соціального образу. Ще один момент – переміщення «верху в низ» (блазень – король, папа).

Нск була всенародною. Правда сміху захоплювала і залучала всіх. Їй ніхто не міг протистояти. Сміх передбачав подолання страху. Влада насильства, авторитет ніколи не говорять мовою сміху. Перемагаючи страх сміх прояснював свідомість людини і розкривав для неї світ по новому.

Карнавали, різні сміхові дійства на міських площах займали особливе місце в народній культурі. Засновані на початку сміху, вони протистояли офіційним культурним формам і церемоній - церковним і державним, створювали інший світ, світ поза церкви і держави, мир "навпаки", з іншими людськими відносинами (за словами М.М. Бахтіна, "другий світ", "друге життя"). Відмінні риси сміхової обрядово-видовищних форм - свобода від релігійного догматизму, містики, нерідка пародія на церковний культ, рівність учасників, скасування всіх ієрархічних відносин середньовічного суспільства, сильно розвинений ігровий елемент - дійсно дозволяють говорити про них як про інше, "друге життя".
Крім карнавалів у містах відзначалися особливі "свята дурнів". Ярмарки супроводжувалися різного роду звеселяннями за участю дресированих звірів, карликів, потвор, велетнів. Блазні й дурні - обов'язкові учасники свят - пародіювали різні церемонії "серйозною", офіційного життя. Вони брали участь не тільки в святкуваннях. Блазні й дурні були носіями сміхової культури і в звичайному житті народу.

Зародження середньовічного світського реалістичного театру пов'язане з давніми народними обрядами ще язичницького походження, а також з діяльністю ранньосередньовічних мандрівних народних співців та акторів - мімів, гістріонів, жонглерів, їхня творчість (як і язичницькі обряди) заборонялася церквою; вона карала також тих, хто наважувався записувати ці народні творіння. До нас дійшли записи тільки двох французьких п'єс, створених у дусі народної карнавально-сміхової культури трувером Адамом де ля Аль із Арраса.

Візьмемо до прикладу шванк німецького поета Штрікера "Піп Аміс", який є гарним прикладом вияву сміхової культури в міській літературі. Якщо порівняти шванк з фабльо, то перший більш різко опонує куртуазній літературі, ширше вводить побутове тло, натуралістичні, матеріально-фізіологічні мотиви, крутійство, еротику, у стилістичному плані більше тяжіє до анекдоту.

У центрі оповідей стоїть фігура спритного попа, що отримує для себе користь з будь-якої ситуації. Образом попа Аміса актуалізується стародавній фольклорний архетип крутія-блазня, трикстера, що діє у християнському феодальному суспільстві. Однією з найцікавіших є розповідь про Аміса в ролі живописця. Прибувши до двору французького короля, Аміс взявся намалювати за великі гроші картину, яку зможуть бачити тільки законно народжені. Нічого не змалювавши, він повідомив про закінчення своєї праці. Перелякані придворні не наважились вголос признатись, що не бачать зображеного на полотні. Навіть король, засумнівавшись у законності власного народження, перший хвалить неіснуючу картину. Цей дотепний сюжет став відомим у багатьох країнах, зокрема його використав Андерсен у відомій казці “Нове плаття короля”.