Основні теоретичні підходи до дослідження міжнародних відносин

Важливою сферою прояву політики є міжнародні відно­сини. Саме тут закладаються основи стабільності або протиріч, що визначають долю цілих держав і мільйонів людей.

Далеко не всі вчені єдині стосовно того, що вважати міжнародними відносинами. Під ними розуміються міждержа­вні або міжурядові відносини (вузьке трактування). Саме сто­совно держави використовується таке поняття, як зовнішня по­літика. Враховуючи, що ці відносини реалізуються у формі ди­пломатії або війни, можна сказати, що символами міждержав­них відносин у подібному розумінні є посол і солдат. Згідно з широким трактуванням, поняття "міжнародні відносини" від­носяться до усіх форм міжнародної взаємодії членів та інститу­тів окремих суспільств незалежно від того, представляють вони державу чи ні. Саме це трактування отримало сьогодні найбі­льше визнання, тому що відображає появу нових суб'єктів міжнародного політичного процесу.

Слід визнати, що на сьогоднішній день немає єдиної те­орії, яка б пояснювала природу і закономірності міжнародних відносин, але є певні підходи щодо цієї проблеми.

В період між двома світовими війнами у США остаточ­но формується підхід дослідження міжнародної політики, який отримав назву лібералізму. Інша назва цієї школи - ідеалізм. Вихідною ідеєю цього напрямку є переконання в тому, що всі міжнародні відносини можна регулювати за допомогою мора­льно-етичних і правових норм. Метою міжнародної політики держав повинно стати досягнення миру. Війн і конфліктів, згі­дно з цим підходом, можна уникнути через поширення ціннос­тей демократії, створення системи колективної безпеки, діючої за принципом "один за усіх і всі за одного". Велика роль при цьому приділяється міжнародним організаціям, які сприяють розвитку взаємовигідного співробітництва та обміну між краї­нами і виконують функції миротворництва. Після першої сві­тової війни цю модель міжнародних відносин намагався втіли­ти у життя американський президент В.Вільсон, який розробив програму створення Ліги націй. Пізніше ця традиція знайшла втілення у діяльності президента США Дж.Картера.

Процеси глобалізації відродили інтерес до ідеалізму у формі неолібералізму, який визнає, що поряд з державою уча­сниками світової політики можуть бути транснаціональні кор­порації, фінансові групи і неурядові громадські організації. Ос­новним опонентом "лібералізму" виступає школа політичного реалізму. Вона стала домінуючим підходом в роки холодної

війни і не втратила значення й сьогодні. Теоретичні витоки цього підходу беруть початок від ідей Н.Макіавеллі та Т.Гоббса, які розглядали політику як переважання сили. Але задовго до них зміст подібного розуміння взаємовідносин між народами висловив давньогрецький історик Фукидід у відомій формулі: "Сильні роблять те, що їм дозволяє їх сила, а слабкі приймають те, що вони повинні приймати".

Основними положеннями політичного реалізму є такі:

• ідея анархічної і конфліктної природи міжнародних відносин. Колізії і війни - природний стан світової політики. Причина світової нестабільності криється у відсутності верхов­ного арбітру. Якщо у політичних відносинах кожної країни присутня ієрархічність, субординація, правова регламентація, то у міжнародному середовищі відсутня будь-яка правляча структура, здатна підтримувати порядок. Тому кожна держава, захищаючи свої інтереси, може розраховувати тільки на себе і використовувати будь-які засоби;

• головними та єдино значущими суб'єктами міжнаро­дних відносин є держави, які у своїй політиці керуються влас­ним національним інтересом. Інтереси однієї держави знахо­дяться у протиріччі з інтересами інших, тому що кожна сторона зацікавлена у володінні ресурсами, які завжди є дефіцитними;

• держава намагається забезпечити власну безпеку (ви­живання) і може навіть прагнути до домінування. Згідно з по­глядом одного з родоначальників цього напрямку Г.Моргентау, суттю світової політики є боротьба за домінування: бажання його зберегти, зміцнити або продемонструвати;

• можливості домінування залежить від могутності держави, показником якої є здатність впливати на поведінку інших держав. Кожна держава намагається здобути максимум вигоди і переваг із свого становища;

• єдина реалістична можливість забезпечення миру по­лягає у знаходженні балансу сил, тобто досягненні рівноваги між державами. Тільки загроза застосування сили, а найбільше - взаємного знищення, дозволяє зберегти стабільність у світі. Прибічники політичного реалізму скептично ставляться до мо­жливості регулювання міжнародних відносин за допомогою норм права та моральних цінностей, хоч і не заперечують не­обхідності гармонізації цих відносин;

• досягнення балансу сил передбачає діяльність держав на національному рівні (нарощування воєнної та економічної могутності) і міжнародному рівні (створення коаліції союзни­ків, послаблення супротивників).

Прибічники цього підходу бачать гарантії збереження стабільності у підтримці багатополярного балансу сил, в той час як біполярний або однополярний світ ховає у собі небезпе­ку для збереження миру. При цьому однополярність (доміну­вання однієї зверхдержави) розглядається як сама нестабільна система, оскільки змушує інші держави вживати заходи для відновлення балансу сил.

Елементи як ідеалізму, так і реалізму можна прослідку­вати у зовнішньополітичних доктринах деяких країн. Поєднан­ня двох підходів спостерігається й у концепції зовнішньої полі­тики України: визнання необхідності переходу до багатополяр­ного світу у XXI ст. поєднується з ідеями інтеграції і регульо­ваної системи безпеки, миротворництва і роззброєння на регіо­нальному та глобальному рівнях.

Лібералізм і реалізм є традиційними школами вивчення міжнародних відносин. їм протистоїть неомарксизм, який роз­глядає характер міжнародного середовища у категоріях пану­вання і підпорядкування: економічно слаборозвинуті держави (Південь, що розвивається) знаходяться у прямій залежності від індустріально розвинутих (розвинута Північ). Одне з найціка­віших пояснень сутності міжнародних відносин подане у теорії "світ економіки" провідного представника цієї школи, амери­канського історика та соціолога Е.Валерштейна.

Згідно з ученим, сучасна теорія "світ економіки" (капі­талізму" поляризована і виражена трьома елементами:

• "ядром" - найбільш розвинуті країни, світові лідери виробництва, що володіють передовими технологіями;

• "напівпериферією" - менш розвинуті країни, які по­ступаються в економічному розвиткові державам "ядра";

• "периферією" - слабкорозвинуті країни, які експлуа­туються "ядром".

Ця світова система стала складатися з середини XVIII ст. і остаточно стабілізувалася до середини XX ст. Не пого­джуючись з тезою марксизму про те, що індустріальний розви­ток європейських країн здійснювався винятково за рахунок експлуатації власних трудових і господарських ресурсів, Е.Валерштейн обґрунтував інше положення: розвиток країн "ядра" як у минулому, так і у теперішньому зобов'язаний сиро­вині та експлуатації дешевої робітничої сили "периферії". Що­до держав "напівпериферії" світової економіки, то їхнє стано­вище двоїсте: вони виступають одночасно як експлуатовані і як експлуататори слаборозвинутих країн. Не виключено, що деякі з цих держав можуть змінити свій статус, увійшовши до складу країн "ядра" (приклад тому - Японія), або розчинитися у "пе­риферії". Держави "ядра" панують над іншим світом інформа­ційно і технологічно. їх становище підтримується також воєн­но-політичною силою. Залежність від них решти країн прояв­ляється і в необхідності отримання економічної допомоги.

В цілому, зміст сутності міжнародних відносин у трак­туванні неомарксизму розкривається у таких положеннях:

• посилення в умовах глобалізації поляризації між ба­гатими і бідними країнами, що передбачає конфліктний харак­тер взаємовідносин між ними. Майбутнє світової системи ви­значається тим, чи зуміють країни периферії опиратися нав'язаній їм течії;

• основними суб'єктами у міжнародному середовищі є держави, в основному це великі держави. Самі держави є про­відниками інтересів "світ економіки", під якими розуміється взаємодія транснаціональних корпорацій (ТНК), інтернаціона­лізація капіталів, координація між виробничими комплексами;

• наявність домінуючої країни (США), яка поширює своє лідерство не тільки на країни "периферії", але й на країни "центру".

З багатьох інших шкіл можна виділити концепцію "де­мократичного миру", яка почала оформлюватися з 60-х років XX ст. Прибічники цього підходу, як і "ліберали", розвивають ідею І.Канта про можливість досягнення вічного миру на осно­ві політичного і морального удосконалення людини і суспільс­тва. Для німецького філософа миролюбна зовнішня політика є продовженням внутрішнього ліберального курсу республіки. Сучасні дослідники виводять прямий зв'язок між демократич­ним режимом країни та її пацифізмом у міжнародному середо­вищі. Посилаючись на статистику війн, вони зробили висновок, що став аксіомою: демократичні держави не воюють одна з одною. Пояснення цьому бачиться у відповідальності уряду перед громадськістю - у негативному ставленні до насильства; у су­місності базових цінностей, що викликає взаємні симпатії на­родів різних країн; у демократичній політичній культурі, яка включає в себе установку на досягнення компромісу, на склад­ність процедури прийняття рішень про вступ у війну. Вказуєть­ся на те, що, будучи втягнутими у збройні конфлікти, ці держа­ви прагнуть компромісно їх завершити і альтруїстично ведуть себе стосовно переможених. Опоненти цієї теорії, в ролі яких виступають "реалісти", ставлять під сумнів її висновки і про­гнозують можливість загострення протиріч між США та Захід­ною Європою, США та Японією. Вони посилаються на факти прояву ворожості щодо авторитарних режимів, наводячи при­клад силових санкцій проти Югославії й Іраку.