Підприємства з іноземними інвестиціями

Обмежена реалізація в Україні можливостей спільних підприємств вимагає від держави значного удосконалення економічної політики у цій сфері, створення ефективного механізму заінтересованості іноземних інвесторів, піднесення на якісніший рівень організаційно-правового режиму створення і функціонування СП.

Вільні економічні зони (ВЕЗ), як і спільні підприємства, є однією з найхарактерніших ознак сучасної світової економіки, важливою формою міжнародного підприємництва. Нині у світі налічується близько 900 ВЕЗ, які дають 8 — 10% загального світового торговельного обороту зі щорічним обсягом експорту в 20 млрд. дол. США. За оцінками спеціалістів, з початком третього тисячоліття через ВЕЗ має проходити до 30% світового товарообороту.

Коротка історична довідка

ВЕЗ мають свою передісторію, їхнім прообразом були центри вільної торгівлі з часів Римської імперії, вільні міста середньовіччя, а також вільні порти (Генуя, Мальта, Аден і ін.), де практикувалося безмитне складування товарів. В Україні перший вільний порт було створено в Одесі (1817 р.). Згодом такі порти переростали у вільні економічні зони.

 

Особливо інтенсивно ВЕЗ почали створюватися у країнах Європи та Америки в 50-х роках нинішнього століття, а у 70-ті роки вони вже набули великого поширення. У США нині функціонує близько 300 ВЕЗ, які охопили певні частини території багатьох міст (Нью-Йорка, Чикаго, Сан-Франциско, Бостона та ін.). Вони стали атрибутом таких розвинутих країн Тихоокеанського регіону, як Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг. ВЕЗ також поширились у країнах, що розвиваються (Мексика, Шрі-Ланка, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Гана, Об’єднані Арабські Емірати). ВЕЗ успішно прижилися в Китаї, існують в Угорщині, Польщі, Румунії.

У практиці існує понад 20 термінів, що виражають суть, різновиди й окремі особливості явища “вільна економічна зона”. Зокрема, це такі терміни, як безмитна, безмитна експортна промислова, експортна вільна, експортна промислова вільна зона та ін.

Що собою являє ВЕ3?

У найзагальнішому розумінні — це частина суверенної території країни, що має вільний режим вкладання іноземного капіталу, для чого тут створюються пільгові економічні умови. ВЕЗ має особливий юридичний статус, місцева влада в ній відносно самостійна щодо центрального уряду країни в прийнятті економічних рішень. У межах ВЕЗ використовуються різноманітні стимули: 1) пільги для підприємницької діяльності як іноземного, так і національного капіталу, 2) податкові знижки, 3) низькі (або нульові) митні ставки, 4) особливий валютний режим тощо.

Створення сприятливих економічних умов має зацікавити іноземний капітал і національних підприємців в активній підприємницькій діяльності в межах зони, що потім позитивно вплине на економіку всієї країни. Завдяки створенню ВЕЗ у національній економіці поширюються передові технології, досвід управління, збільшуються валютні надходження тощо.

Зони сприяють піднесенню економіки окремих регіонів і країни в цілому, встановленню тісних економічних і торговельних міжнародних зв’язків. ВЕЗ — це важлива ланка в здійсненні принципів відкритої економіки, лібералізації і активізації зовнішньоекономічної діяльності.

Існує дві концепції створення ВЕЗ. Перша — територіальна, коли умови вільної економічної зони поширюються тільки на певну конкретну територію, де діють пільгове митне та податкове законодавство, пільговий режим для іноземних інвесторів тощо.

Друга концепція ВЕЗ — функціональна (режимна), за якої підприємства та організації зони не відділяються кордоном від решти території країни (тобто не концентруються на чітко визначеній території), а діють на всій території країни. Проте вони мають свій локальний пільговий режим оподаткування, фінансування, оплати праці, матеріально-технічного забезпечення.

Залежно від мети, об’єктивних можливостей, місця країни у світовому господарстві можуть створюватися різноманітні типи (моделі) ВЕЗ. Зобразимо це на схемі.

 

Схема 75

Пояснення до схеми:

Вільні торговельні зони забезпечують перевезення, обробку та зберігання вантажів. У них створюється пільговий експортно-імпортний режим (скасування або пом’якшення мита, експортно-імпортного контролю і т.п.). Сюди входять і вільні порти, безмитні склади, транзитні зони, митні зони на окремих підприємствах.

Експортні промислові зони передбачають, крім пільгового експортно-імпортного режиму, також пільгове фінансування та оподаткування для іноземного і національного капіталу. Мета їх створення — виробництво експортної продукції.

Імпортні промислові зони на основі пільгового економічного режиму розв’язують проблеми насичення ринків країн, де вони розміщені, сучасними товарами.

Банківські та страхові зони створюють особливий (пільговий) режим у банківській і страховій справі.

Технологічні зони, технополіси, технологічні парки забезпечують реалізацію розробки і впровадження сучасних технологій, іноземного менеджментського, комерційного та маркетингового досвіду.

Комплексні зони мають широке коло завдань і використовують елементи різних видів зон.

 

Створення ВЕЗ у різних країнах відрізняється як метою, так і механізмами. В індустріально розвинутих країнах найголовнішою метою визнається надання допомоги національним компаніям у виході на зовнішні ринки. Останнім часом тут активно розвиваються зони науково-технічного спрямування. Для країн, що розвиваються, та постсоціалістичних, йдеться, насамперед, про використання можливостей іноземного капіталу, запозичення технологій, насичення внутрішнього ринку, створення робочих місць тощо. Все це, врешті-решт, дає можливість включитись у світовий поділ праці. Цікавий приклад демонструє Китай, який вирізняється створенням великих ВЕЗ. Тут 14 перших зон забезпечили 40% експорту і створення 23% валового національного продукту.

Ефективність ВЕЗ залежить від багатьох факторів. Насамперед — від ефективності виробництва всієї країни, де розташована зона. Крім того, суттєвим є врахування і поєднання інтересів своєї країни й іноземних інвесторів.

Особливого значення набуває створення ВЕЗ в Україні. По-перше, це прискорює входження нашої країни у світову економіку, відкриває можливості повнішого використання переваг міжнародного поділу праці. По-друге, розвиток ВЕЗ — це значний прискорювач переходу до ринкової економіки, освоєння ринкових механізмів, засвоєння світового досвіду. По-третє, створення ВЕЗ розглядається як важливий фактор піднесення ділової активності в країні, оскільки дає можливість додатково залучити іноземних інвесторів, технології, валюту тощо. По-четверте, ВЕЗ можуть стати значним фактором розв’язання таких соціальних завдань, як вирішення питання зайнятості населення, підвищення рівня його доходів.

Коротка історична довідка

В Україні починаючи з 1992 р. послідовно формується необхідна нормативно-правова база утворення і функціонування ВЕЗ і територій пріоритетного розвитку (ТПР). Прийнятий Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” (1992 р.). Державну стратегію і тактику щодо розбудови ВЕЗ і ТПР визначають постанови Кабінету міністрів України “Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні” (1994 р.) та “Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності” (1999 р.). З 1992 р. прийнято близько 20 законів щодо створення окремих спеціальних (вільних) зон, багато інших нормативних документів.

Інтенсивна робота щодо утворення ВЕЗ в Україні розгорнулась у 1998 р. Саме тоді були прийняті рішення про утворення таких ВЕЗ: “Славутич” (Київська область), “Донецьк” і “Азов” (Донецька область), “Рені” (Одеська область), “Закарпаття”; спеціального режиму інвестування в 17 містах і двох районах Донецької області, у трьох містах Луганської області; “Курортополіс Трускавець”. У січні 1999 р. приймається Закон України “Про спеціальну економічну зону “Яворів” (Львівська область), яка створюється на період до 2020 р.

Нині на території України утворено 11 ВЕЗ та запроваджено спеціальні режими інвестиційної діяльності у 9 регіонах країни, створено технологічні парки – “Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, “Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона”, “Інститут монокристалів”.

 

Темпи зростання інвестицій через ВЕЗ та зони із спеціальним режимом за 1998-2000 рр. становили 250%, що значно перевищило відповідний показник по Україні в цілому.

Незважаючи на досягнення, у створенні і функціонуванні ВЕЗ в Україні існують значні труднощі. Зумовлюється це певною непослідовністю політики щодо цих зон і територій, неодноразовим переглядом норм спеціального економічного режиму, а, відтак, і його нестабільністю. Це підвищує ризик для діяльності іноземних компаній.

Технологічні зони, технополіси та технологічні парки одночасно є і формами науково-технічного співробітництва.

Важливою особливістю науково-технічного співробітництва є спільна технічна політика, що її здійснюють різні країни. Яскравим прикладом такого співробітництва стала концепція “Технологічної Європи” та здійснення в її межах певних програм (1984 — 1987 та 1987 — 1991 рр.). Країни Європейського співтовариства на основі цих програм організували спільні дослідження та розробку за такими пріоритетними напрямами:

1) створення спільного ринку інформації та зв’язку;

2) технологічне співробітництво, спрямоване на ефективне використання ресурсів;

3) удосконалення прогнозування та комерційного використання результатів науково-дослідних розробок.

Формою науково-технічного співробітництва є також продаж (передання) права на використання винаходу (патента, ліцензії). Угода про передачу прав на використання ліцензій передбачає одночасне надання ноу-хау, інженерних послуг і постачання необхідного обладнання та сировини. Дуже ефективно цією формою скористалась Японія, яка у 60-х роках XX ст. відставала від більшості розвинутих країн, а на початку 80-х років випередила країни Західної Європи і почала наздоганяти лідера — США. Це швидке просування було здійснене завдяки імпорту передових технологій.

Ефективними формами науково-технічного співробітництва є спільні науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), науково-виробнича кооперація, діяльність фірм з надання комплексу послуг виробничого, комерційного і науково-технічного характеру (міжнародний інжиніринг), обмін науково-технічною інформацією.

Регулюючу роль у розвитку науково-технічного співробітництва між країнами здійснюють міжнародні організації, створені під егідою Організації Об’єднаних Націй. Це Міжнародний комітет з питань науки і техніки в цілях розвитку, Консультативний комітет з питань науки і техніки в цілях розвитку, Міжурядова організація ООН з питань освіти, науки і культури — ЮНЕСКО та ін.

Завершуючи розгляд основних проблем світової економіки, ми ще раз звертаємося до питання: чим зумовлюється інтеграція України у світову економіку? Україна як незалежна держава не може стояти осторонь розвитку цивілізації, її рух до ринкової економіки передбачає активне співробітництво із суб’єктами світового ринку.

Детальніша відповідь на поставлене питання потребує з’ясування всіх конкретних мотивів переорієнтації зовнішньоекономічної політики та її пріоритетів. Скористаємося схемою.

 

Схема 76

Пояснення до схеми:

Інтеграція нашої країни у світову економіку зумовлюється, насамперед, технологічними потребами. Народногосподарський комплекс України характеризується невисоким технологічним рівнем виробництва, малоефективним використанням ресурсів. За оцінками спеціалістів, промисловість нашої країни відстала на дві технологічні епохи від розвинутих країн. Особливо помітне відставання в машинобудуванні та переробних галузях. Енергомісткість, матеріаломісткість, фондомісткість національного доходу України в 1,5 — 2,0 рази вищі, ніж в індустріально розвинутих країнах.

Народногосподарський комплекс України має нераціональну структуру виробництва. У складі колишнього СРСР Україна спеціалізувалася на природо-, фондо-, енерго-, матеріаломісткому виробництві. І водночас майже не розвивалися такі наукомісткі, низькоматеріаломісткі галузі, як електроніка, комп’ютерна техніка, середнє і точне транспортне і сільськогосподарське машинобудування. Ця структура ще й досі остаточно не змінена.

Необхідність інтеграції України у світову економіку пов’язана з ресурсною проблемою. Запаси деяких видів ресурсів на її території є у малих обсягах. Це стосується природного газу, нафти, деяких видів мінеральних запасів, зокрема сірчаних руд, благородних металів тощо.

Суттєвою рисою економіки України є її антиекологічний стан як наслідок негативного впливу створених понад норму індустріальних і енергетичних комплексів.

Для України характерна неефективна структура зовнішньоекономічного обороту, оскільки в ній переважають сировинні товари.