Природа глобальної економічної циклічності

Тема 3. Глобальний економічний цикл

В основі розвитку капіталістичної ринкової системи лежить дія об’єктивних економічних законів, які розкривають сутність та еволюцію притаманних їй суперечностей, через розв’язання яких здійснюється перехід системи до якісно нового рівня. Це концентровано виражається у законі нагромадження капіталу – всезагальному економічному законі капіталістичного способу виробництва, який виявляє внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між збільшенням масштабів та якісним удосконалення структури капіталістичного нагромадження, зростанням на цій основі суспільної продуктивності праці, з одного боку, і збільшенням національного багатства, поліпшенням його якості та підвищенням життєвого рівня населення – з другого. А загальними формами економічного розвитку, які підтверджують його суперечливий характер, є нерівномірність та циклічність, які проявляються у висуванні на певному етапі розвитку капіталізму в число авангардних одних господарських ланок за одночасного відставання інших та періодичній зміні його технологічного базису.

Циклічно-нерівномірний характер розвитку властивий відкритим економічним системам будь-якого рівня (мікро-, мезо-, макро, мета- та мегарівня) і обумовлений різношвидкісним прогресом їх окремих елементів у межах підприємств, галузей, сфер національної економіки країн, а також у масштабах світового господарства та його окремих регіонів, що призводить при повному вичерпанні потенціалу старих економічних структур до їх системних трансформацій. Це свідчить про завершення одного економічного циклу і перехід до наступного.

Світовий досвід демонструє, що розвиток капіталістичної ринкової системи завжди характеризувався нерівномірною динамікою прогресу її підсистем як закономірного результату поглиблення міжнародного поділу праці, різноінтенсивності процесу галузевого та територіального нагромадження капіталу та впливу економічних, технологічних, демографічних, природних та інституційних факторів.

Іманентною ознакою національного та світового економічного розвитку двох століть є його циклічний характер, який набуває матеріального вираження у регулярних коливаннях рівня ділової активності, постійних порушеннях рівноваги економічних систем різних рівнів, нагромадження економічних диспропорцій, змінах диспорзиції країн, на економічні карті світу та ін. У другій половині ХХ ст. короткі й середні економічні цикли зазнали суттєвих модифікацій, пов’язаних із пріоритетністю надвиробництва основного капіталу порівняно з надвиробництвом товарів, скороченням тривалості фаз кризи депресії(рецесії) на тлі продовження фаз пожвавлення і піднесення, а також посилення синхронізації національних бізнес циклів. такі трансформаційні зміни супроводжують ся формуванням системи державного антициклічного регулювання на практиці усі без винятку розвинені країни світу.

Нерівномірність економічного розвитку характеризується, по-перше, постійно наявним дисбалансом між зростаючими можливостями виробництва і обмеженістю платоспроможного попиту споживачів; по-друге, стихійністю суспільного виробництва, тобто відсутністю свідомої підтримки його пропорційності та планомірності діяльності суб’єктів господарювання, коли встановлення рівноваги економічної системи відбувається лише через коливання ділової кон’юнктури та постійно повторювані економічні кризи. Економічна криза, будучи однією з фаз економічного циклу, обумовлена конкурентною боротьбою між продуцентами товарів і послуг за найвигідніші умови виробництва і максимальні прибутки яскраво проявляється в порушенні системи народногосподарських зв’язків унаслідок гіпертрофованого розвитку високорентабельних виробництв та випереджального порівняно з іншими секторами економіки нагромадження в них капіталу.

Що стосується теорії економічних циклів, то формування їх цілісної концепції бере свій початок з ХІХ ст., чому передувало вивчення природи економічних криз, які набули регулярності з 1825 р. Дана концепція виявила таку закономірність розвитку економічної системи суспільства, як її циклічність внаслідок періодичного порушення економічної рівноваги і переходу до формування нової. Було встановлено, що економічна рівновага є дискретною, а економічний розвиток циклічним. Тож саме циклічно-нерівномірний розвиток суспільного відтворення виражає його динаміку.

Так, за період з 1825 р. до середини 90-х років ХХ ст. відбулись 22 цикли, кожен з яких складався з чотирьох фаз: криза, депресія, пожвавлення та піднесення. Оскільки головною фазою циклу є криза, то саме з’ясування причин її виникнення значною мірою розкриває головну причину циклічності розвитку економіки. З часу першої економічної кризи представники різних напрямів і шкіл політичної економії, а згодом економічної науки намагаються з’ясувати причини циклічного характеру виробництва і насамперед криз, а також виробити рекомендації для їх усунення.

Серед перших наукових розробок у цій сфері є дослідження англійських вчених У.Гершела, Т.Мальтуса, Дж. Вейда, С.Ракета, К.Хайда. Так, саме У.Гершел вперше виявив феномен економічних циклів, а перші згадки про циклічність, в основі якої лежать ендогенні чинники, зустрічаємо у працях Т.Мальтуса, зокрема у «Принципах політичної економії». Причини циклічних економічних коливань вчений вбачав в неефективному розподілі суспільного продукту, внаслідок чого виникали проблеми реалізації виготовленої продукції, які і призводили до періодичних повторень торговельних криз. У свою чергу Дж. Вейд у праці «Історія середніх та робітничих класів» також показав, що циклічність найбільшою мірою проявляє себе у торговельній сфері.

Англійські дослідники Т.Тук і У.Н’юмарч доводили, що кризи і перевиробництво є лише епізодами, або окремими фазами, більш значних за масштабами економічних процесів, запропонувавши власні теоретичні підходи до їх пояснення. Ними було обґрунтовано, що кожна наступна фаза циклу ділової активності генерується у попередніх і тим самим формуються засади циклічного підходу до аналізу економічної динаміки. Тож саме в роботах економістів XIX ст. було закладено наукове підґрунтя для аналізу економічних циклів, вони стали трактуватися не як звичайне чергування періодів зростання та спаду в економіці країн, а як ендогенно обумовлений, генетично відтворюваний процес ділової активності.

Не випадково, що першою науковою теорією у трактуванні природи циклічно-нерівномірного розвитку капіталістичної ринкової системи став марксизм (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Дана проблематика отримала своєї найглибшої розробки в теорії капіталістичного нагромадження К.Маркса, в якій були закладені підвалини дослідження нерівномірності економічного розвитку на внутрішньокраїновому та міждержавному рівнях. Учений пов’язав цю теорію з диспропорційністю міжгалузевого та територіального нагромадження капіталу. На його думку, будучи обумовленою різним рівнем наділеності галузей та територій необхідними природними, людськими, фінансовими та технологічними ресурсами, така диспропорційність унеможливлює одночасний, пропорційний розподіл капіталу в галузевому та територіальному розрізах та спричиняє стрибкоподібність, асинхронність та різношвидкісну динаміку різних ланок суспільного виробництва.

У К.Маркса була своя система поглядів не тільки на причини нерівномірності економічного розвитку, але й на саму її природу, яка випливає із суперечності між суспільним характером виробництва і капіталістичним характером привласнення його результатів та проявляється у диспропорційності між виробництвом і споживанням, а також між організацією виробництва на окремому підприємстві та відсутністю такої організації в усьому суспільстві (або анархією виробництва). На думку вченого, саме відсутність планомірності діяльності суб’єктів господарювання унеможливлює свідому підтримку оптимальних пропорцій народного господарства, оскільки приватна власність на засоби виробництва обумовлює специфічний, нерівномірний характер розвитку капіталістичного способу виробництва та неможливість ведення господарства відповідно до потреб та інтересів усього суспільства.

Розвиваючи теорію промислових циклів і економічних криз, К.Маркс відзначав, що матеріальною основою періодичності криз є масове оновлення основного капіталу, тобто зміна технологічного укладу. Враховуючи роль технічного прогресу і рівня монополізації економіки, К.Маркс також передбачив тенденцію до скорочення тривалості кожного наступного економічного циклу, яка підтвердилась усіма наступними етапами економічної історії людства.

В.Ленін, у свою чергу, розглядає нерівномірність економічного розвитку країн уже з погляду поділу світового економічного простору між великими монополіями. У своїй праці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» він зазначав, що в епоху імперіалізму саме монополії ділять між собою світовий економічний простір та стають рушійною силою поглиблення диспропорційності економічного розвитку країн з причин загострення конкурентної боротьби за джерела сировини, ринки збуту, господарську територію та сфери прибуткового вкладення капіталу. «… за капіталізму, – писав він, – неможливою є інша основа для розподілу сфер впливу, інтересів, колоній та ін., ніж урахування сили учасників розподілу, сили загальноекономічної, фінансової, військової та ін. А сила змінюється неоднаково у цих учасників, оскільки рівномірного розвитку окремих підприємств, трестів, галузей промисловості та країн за капіталізму бути не може»[1].

«Капіталістичне виробництво, – відзначав В.Ленін, – не може розвиватись інакше, як стрибками: два кроки вперед і крок (а інколи і цілих два) назад. Це і підтверджує, на його думку, циклічність капіталістичного виробництва. Разом з тим, він пов’язував циклічні кризи з новим їх поштовхом до прискорення монополізації економіки на рубежі ХІХ і ХХ ст. Ця теза В.Леніна знайшла підтвердження після кризи 1929-1933 рр. в США, яка стала відправною точкою переходу монополістичного капіталізму у стадію державного-монополістичного.

Технічна революція кінця ХІХ – початку ХХ ст., на базі якої у розвинутих капіталістичних країнах почав формуватися третій технологічний уклад, обумовила якісне оновлення технологічної основи суспільного виробництва, радикальні інноваційні зрушення у світовій економіці, підвищення продуктивності праці, а тому потребувала суттєвої модернізації понятійного апарату концепції циклічно-нерівномірного характеру економічного розвитку країн. Через це дальший розвиток наукових досліджень у цій сфері пов’язується з еволюційною економічною теорією, яку найглибше розробили у своїх працях Й.Шумпетер, М.Кондратьєв, Г.Кассель, А.Кляйнкнехт, Г.Хаберлер, С.Кузнець, Е.Менсфілд, Г.Менш, Д.Сахал та інші[2]. Аналізуючи причини динамічних змін в економічному розвитку країн та їхньої міжнародної передиспозиції, ці вчені основну увагу сконцентрували на інноваційному компоненті суспільного розвитку. Виходячи з такого методологічного засновку, нерівномірність економічного розвитку в трактуванні еволюційної економічної теорії є закономірним результатом наявних країнових диференціацій в опануванні інноваційною моделлю економічного розвитку.

Що стосується наукових досліджень циклічності економічного розвитку, то в цей час з’являється ряд наукових шкіл у дослідженні економічних циклів – так званих «Континентальної» (Continental) та «Англо-американської» (Anglo-American) традицій (traditions). Так, представники «Континентальної традиції», або загальної теорії кон’юнктури, до яких належать Дж.Кітчин, К.Жугляр, К.Райт, М. Туган-Барановський, К.Віксель, Д.Гобсон, Й.Шумпетер, А.Шпітгоф, Г.Кассель, Д.Робертсон, В.Фостер, В.Хетчінгс, М.Кондратьєв, Ф.Хайєк, Р.Фріш, Є.Слуцький, С.Кузнець,[3] стверджували, що в основі нерівномірного економічного зростання країн лежать реальні (немонетарного характеру) чинники, зокрема радикальні інноваційні зрушення, технологічні зміни, інвестиції. При цьому макроекономічна рівновага порушується на горизонтальному рівні унаслідок диспропорцій в реальних секторах економіки (промисловість, сільське господарство тощо).

На відміну від «Континентальної традиції», представники «Англо-Американської», або загальної теорії бізнес-циклів, до яких належать такі економісти, як Дж. Міль, В.Джевонс, А.Маршал, І.Фішер, В.Беверідж, А.Афталіон, Р.Хоутрі, Д.Кларк, А.Пігу,[4] здебільшого фокусували увагу на зовнішніх чинниках економічних циклів (психологія людей, монетарна система, зовнішні шоки), тобто таких, які не мають прямого відношення до реальної економіки, і віддавали перевагу емпіричним дослідженням (У.Мітчелл, А.Бернс). Макроекономічні диспропорції розглядалися цими дослідниками на вертикальному рівні – крізь механізм координації економічної системи в часі. Принциповим моментом “Континентальної традиції” є розмежування економічних циклів за функціональним критерієм і виділення на цій основі так званих «циклів Кітчина» (з періодом 3-4 роки), «циклів Жугляра» (тривалістю 7-11 років), «циклів Кузнеця» (17-18 років). У результаті дослідження природи коротких і середніх ділових циклів вченими, зокрема Х.Кларком, В.Джевонсом, А.Гельфандом (Парвусом) та Я.Гельдереном було виявлено, що тенденції їх появи та перебігу перебувають під впливом загальних трендів економічного розвитку країн.

Й.Шумпетер, відкинувши неокласичні уявлення про економічний розвиток як поступовий, лінійний процес, переконливо довів, що зростання національного продукту країн завжди відбувається у формі дисгармонійних стрибків у результаті освоєння ними принципово нових інноваційних проектів. Проте найважливішим з погляду розуміння природи нерівномірності економічного розвитку країн є висновок Й.Шумпетера про суперечливий та асинхронний характер науково-технічного прогресу. Досліджуючи параметри рівноваги економічної системи, учений вказував на іманентну їй диспропорційність розвитку різних секторів через періодичну концентрацію в них низки важливих нововведень з формуванням сприятливого середовища для їх масового впровадження у виробництво.

При цьому доводилося, що реалізація будь-якого значного нововведення обумовлює поглиблення розриву в нормі прибутків підприємців-інноваторів та решти суб’єктів господарювання, приводить до формування «нових» секторів економіки та інтенсифікує процеси нагромадження в них інвестиційного капіталу. Саме це визначає циклічний характер розвитку економіки та постійну зміну пріоритетності її галузей. Ідеї Й.Шумпетера не втратили своєї актуальності і сьогодні. Адже глобальну економічну кризу 2007-2009 рр. багато вчених пов’язують саме з неконтрольованим нарощуванням інновацій у фінансовій сфері (у формі похідних фінансових інструментів), що призвело до фіктивного нагромадження капіталу.

Слід зазначити, що інноваційна теорія економічного розвитку належить до теорій економічних циклів, які пояснюють закономірності взаємозв’язаного функціонування націо­нальних та світової економічних систем через призму асинхронності функціонування їхніх підсистем. Фундаментальні основи теорії циклів були розроблені всесвітньо визнаним ученим-економістом М.Кондратьєвим, який виявив взаємозв’язок статичного та циклічно-динамічного розвитку економічної системи та його вплив на суспільний розвиток; обґрунтував незворотність кризових фаз у динаміці економічних циклів, проаналізував їхню структуру й наслідки; визначив рушійні сили великих циклів кон’юнктури та їхній взаємозв’язок з середньостроковими циклами; а також обґрунтував визначальну роль інновацій у зміні великих циклів. Він установив, що за наявності в країні критичної маси науково-технічних відкриттів та необхідних інституційних умов їхнього упровадження у виробництво «перед початком підвищувальної хвилі великого циклу … спостерігається значна зміна основних умов господарського життя суспільства. Ці зміни матеріалізуються в глибоких змінах техніки виробництва й обміну, яким, у свою чергу, передують значні технологічні винаходи і відкриття»[5].

Саме М.Кондратьєву належить відкриття довгих циклів економічної динаміки, з якими пов’язані зміни в економічній системі суспільства, а отже, і в соціальних процесах. Вони тривають 50 років і зумовлені процесом якісних змін базисних поколінь і технологій, транспортних засобів, великих споруд тощо у провідних галузях економіки. М.Кондратьєв виділив такі цикли: 1789-1849 рр. (перший довгий цикл); 1849-1896 рр. (другий довгий цикл) і назвав початок третього великого циклу (1896 р.), який, на думку російського економіста С.Меншикова, завершився у 1938 р. Четвертий довгий цикл через Другу світову війну розпочався у 1952 р. і завершився наприкінці 1990-х років. В його межах спостерігалось понад 100 рецесій з різною тривалістю і ступенем порушення рівноваги економічної системи, що відображало вплив коротких і середніх економічних циклів і їх модифікацій: кризи відбувалися все частіше, замість надвиробництва товарів спостерігалося надвиробництво капіталу, послаблювалась цінова дискредитація, скорочувались фази депресії (рецесії) і подовжувались фази пожвавлення і піднесення тощо. У другій половині XX століття це було наслідком, з одного боку, технологічної модернізації економік розвинутих країн, становленням інноваційного менеджменту, зростаючою інтернаціоналізацією бізнесу, а з другого, - досить ефективної політики державного антициклічного фіскально-монетарного регулювання: зниженням процентної ставки, норми обов'язкових банківських резервів, податків на прибутки підприємств і доходи громадян, збільшення частки державних витрат з метою стимулювання інноваційної діяльності, стимулювання соціального будівництва тощо.

З погляду об’єкта дослідження основні положення теорії економічних циклів, що пояснюють природу різношвидкісної динаміки економічного розвитку країн та неможливість досягнення світової економічної рівноваги, з позицій їхнього теоретичного базису та практичного застосування, можна узагальнити таким чином:

по-перше, в основі диспропорційності економічного розвитку країн лежить різношвидкісний режим та розбіжність циклів періодично повторюваного інноваційного оновлення їхніх національних економічних систем;

по-друге, розвиток національних економічних систем має чітко виражений асинхронний характер, коли після періоду їхнього оновлення йде період поступового, рівномірного розвитку доти, доки не буде вичерпано його потенціал та не завершиться еволюційне вдосконалення економічних систем;

по-третє, інноваційна діяльність розвивається нерівномірно-циклічно, коли висхідні хвилі інноваційної активності змінюються спадами на різних фазах циклів – середньострокових та довгострокових (Кондратьєвських) та надстрокових (цивілізаційних);

по-четверте, динаміка інноваційної активності в суспільстві характеризується взаємовпливом інноваційних циклів різної тривалості. Як доводить світовий досвід, приблизно раз в десятиліття у провідних країнах світу та галузях відбувається зміна поколінь техніки і технологій, раз у півстоліття – зміна панівних технологічних укладів, раз у кілька століть – зміна технологічних способів виробництва;

по-п’яте, економічні, соціальні та інституційні трансформації суспільства характеризуються власними інноваційними циклами. За умов їх синхронізації суспільство зазнає системних трансформацій, які на сьогодні вже набули глобального характеру.

Як показали дослідження, перші трактування економічних циклів вже є у наукових працях англійського економіста Р.Хоутрі та шведського –Г.Касселя. Так, Р.Хоутрі у своїй праці «Монетарна теорія торговельного циклу та її статистичне оцінювання» визначав економічні цикли, як коливання, перш за все, у торговельній сфері. В основі торговельних циклів, доводив вчений, лежить динаміка промислового виробництва, цін, банківських кредитів, інвестицій у запаси. Г.Кассель у роботі «Теорія соціальної економіки» трактував економічні цикли, як «чергування періодів буму та спаду, що обумовлені коливаннями у виробництві засобів виробництва»[6]. Отже, саме у 1920-1930-ті рр. дослідники розробили науковий підхід до визначення економічних циклів, який передбачав не лише констатацію факту чергування періодів зростання та спаду в економіці країн, а й пояснення чинників і механізму генерування циклічності.

Заслуговує на увагу пояснення економічних циклів, яке належить американським вченим А.Бернсу та У.Мітчеллу («Вимірювання бізнес-циклів»). Ключовою характеристикою так званих «бізнес-циклів», у тлумаченні дослідників, є взаємна динаміка багатьох змінних або «сукупної ділової активності»[7]. Економічні цикли, за цим підходом, формуються на основі багатьох показників стану економіки, суспільства, політики. При цьому слід зазначити, що якогось єдиного індикатору циклічності, наприклад, реальний ВВП, А.Бернс та У.Мітчелл не виділяли, хоча вважали динаміку цього показника однією із визначальних. Крім того, цикли не обмежувались чіткими часовими рамками (хоча за верхню межу розглядався період часу у 10-12 років), амплітудою коливань та пропорціями щодо тривалості окремих фаз.

Американський вчений Е.Хансен у праці «Економічні цикли і національний дохід» обґрунтував, що економічні цикли зумовлюються насамперед промисловим сектором економіки, а їх причиною є циклічна динаміка інвестицій в основний капітал («великі цикли» тривалістю 6-13 років), товарно-матеріальні запаси («малі цикли» тривалістю 2-9 років), будівництво («будівельні цикли» тривалістю 10-16 років)[8].

Асиметрія глобального економічного розвитку – це «природний» стан існування світової господарської системи та іманентна їй властивість. Серед форм її прояву можна виокремити матеріально-речову та вартісну; а також залежно від типу взаємозв’язаних економічних систем, що функціонують у системі світового господарства, – мікро-, мезо-, макро-, мета- та мегаекономічну. Що стосується матеріально-речової форми асиметрії, то вона проявляється у кількісному розбалансуванні у світовому масштабі основних економічних пропорцій: між нагромадженням капіталу і споживанням; промисловим і сільськогосподарським виробництвом; видобувними і переробними галузями промисловості; виробничою сферою та інфраструктурою; сукупним попитом і сукупним пропонування на ключових сегментах глобального ринку (товарному, інвестиційному, фінансовому, ринку робочої сили, послуг, інновацій тощо) та ін.

Внаслідок причинно-наслідкової залежності нерівномірності та циклічності економічного розвитку в умовах глобалізації суттєвих трансформацій зазнають також і цикли ділової активності. Матеріальним вираженням таких трансформацій стають: синхронізація національних циклів, скорочення їх тривалості і відсутність фази депресії, зменшення глибини кризового падіння та ін. Майже двадцятирічний період формування нової – глобальної моделі економічного циклу завершився першою світовою економічною кризою, яка розпочалась у 2007 р., охопивши більшість країн та практично всі галузі світової економіки.

Великі потрясіння у сфері грошового обігу, політична нестабільність, постійно зростаюча роль держави настільки змінили характер економічного життя після Першої світової війни, що саме поняття торговельно-промисловий цикл у його колишньому розумінні втратило сенс. По мірі інтенсифікації господарської діяльності підприємств, підвищення загального рівня його менеджменту, удосконалення соціально-економічних систем та в умовах динамізації економічного середовища, інтернаціоналізації економічного життя, вагомого впливу на ділову практику радикальних інноваційних зрушень економічні цикли з початку XX ст. набули своєї нової якісної форми – циклів ділової активності, які охоплюють усі сфери економіки країн і швидко поширюються у міжнародному масштабі. У країнах з розвиненою ринковою економікою (капіталістичних країнах світу) такі цикли називаються бізнес-циклами (business cycles), або діловими циклами.

Ключовою характеристикою «бізнес-циклів» є взаємна динаміка багатьох змінних або «сукупної ділової активності». Бізнес-цикл складається з періоду піднесення, що спостерігається одночасно в багатьох видах економічної діяльності і змінюється також загальним для всієї економіки періодом спаду, скороченням виробництва з наступним пожвавленням, яке переходить у фазу піднесення наступного циклу. Така зміна циклу є повторюваною, але не обов’язково періодичною. Тривалість бізнес-циклу коливається від одного року до 10-12. Якої-небудь єдиної, універсальної теорії, яка пояснювала би динаміку бізнес-циклів, не існує, так як чинники і механізми генерування циклічності у даному випадку є множинними і часто непередбачуваними.

Для періодизації бізнес-циклів традиційно використовують цілу низку макроекономічних індикаторів, таких як: реальний особистий дохід населення (за мінусом трансфертних виплат), його рівень зайнятості, реальні обсяги промислового виробництва, оптової та роздрібної торгівлі, ВВП. Критерієм відбору індикаторів при цьому є їх тісна крос-кореляція з економічними циклами та відсутність взаємних лагових ефектів у динаміці (випередження, відставання).

Протягом усього ХХ ст. і аж до глобалізаційної стадії світогосподарського розвитку домінантними вимірами його нерівномірності були транснаціональна та регіональна, а саме: перетворення найпотужніших монополій США, Канади, західноєвропейських країн та Японії у транснаціональні бізнес-структури, зростаюча концентрація в їхніх руках світової ресурсної бази та галузевого виробництва, диверсифікація їхньої діяльності через динамічне проникнення в інші галузі, територіальна експансія транснаціональних структур на основі вивезення капіталу, формування «симбіозних» форм взаємодії великого та малого бізнесу, наростання тенденцій щодо зміцнення позицій у світовому господарстві регіональних угруповань країн та поглиблення розриву в їхньому економічному розвитку, становлення в економіках провідних країн світу великих державно-монополістичних комплексів з відповідною інституційною системою їх регулювання.

Так, потужного імпульсу поглибленню нерівномірності розвитку світового господарства надала науково-технічна революція, котра розгорнулась у середині 1950-х років. Вона справила вирішальний вплив на макроекономічну динаміку, активізувала процеси переливу надлишкового капіталу «зрілих» галу­зей у «молоді» швидкозростаючі га­лузі з високою нормою прибутку, а також посилила роль компаній та держави у фінансуванні НДДКР. За таких умов одним з ключових вимірів нерівномірності світогосподарського розвитку стає різношвидкісність освоєння країнами передових досягнень науки і техніки та розгортання НТР.

Оскільки великим корпораціям було набагато простіше розв’язувати проблеми інноваційного інвестування, то з цього часу виникає нова, вертикальна, форма концентрації та централізації капіталу у формі монополій, які встановлюють контроль за не пов’язаними у виробничо-технічному плані підприємствами. Дані процеси дістали матеріального втілення насамперед у зростанні вартості виробленої продукції розвинутих країн світу за одночасного скорочення чисельності підприємств. Завдяки досягнутому ефекту масштабу підприємства-гіганти здобули можливість постійно нарощувати обсяги виробництва не тільки без залучення додаткової робочої сили, але й навіть скорочуючи її. Наприклад, якщо протягом 1960-1970-х років частка найбільших підприємств у загальній чисельності промислових підприємств Німеччини знизилася з 2,3 до 1,5%, то питома частка обсягу виробленої продукції зросла з 45 до 61% відповідно. У Франції у 1970 р. на 235 підприємств, питома частка яких у загальній чисельності промислових підприємств становила лише 0,5%, припадало близько 40% зайнятих у промисловості, 45% загального обсягу продажу та 62% капіталовкладень[9].

Разом з тим гігантська концентрація капіталу і виробництва, якої досягнули провідні країни світу у 1960-1970-х роках, потребувала проведення радикальної організаційної перебудови їхньої промисловості. Тому однією з характерних тенденцій у цій сфері стала деконцентрація виробництва на малих і середніх підприємствах. Наприклад, на кінець 1970-х років частка малого підприємництва у валовому національному продукті США була 45%, у сукупній робочій силі – 57%, а у створенні нових робочих місць у приватному секторі економіки – 87%[10]. У Франції у другій половині 1970-х років зайнятість на малих промислових фірмах зростала в середньому на 2,5% щороку, на середніх підприємствах залишалася стабільною, а на великих підприємствах скорочувалася на 1,2% в рік. У ФРН з 1977 до 1985 р. великі фірми скоротили 200 тис. робочих місць, тоді як малі та середні підприємства створили майже 670 тис., повною мірою компенсувавши скорочення зайнятості у великих компаніях [61, с. 14].

Що стосується територіальної експансії західних монополістичних структур на інтернаціональному рівні, то вона стала можливою на основі інтенсифікації вивезення капіталу та динамізації процесів трансформації монополій провідних країн світу в транснаціональні корпорації. Так, формування сучасних багатонаціональних корпорацій розпочалось у США ще у 1950-х роках, і до початку 1980-х років їх загальна чисельність становила 320. Про високий рівень монополізації економіки Сполучених Штатів на той час свідчить той факт, що активи кожної американської ТНК перевищували 1 млрд. дол., а вартість активів 62 корпорацій досягала понад 5 млрд. дол.[11].

Структурна перебудова світових монополій у цей період виявлялась, зокрема, у відході провідних країн світу від розвитку на своїх територіях традиційних виробництв та в їх перенесенні в держави з нижчим рівнем економічного розвитку, котрі дедалі більшою мірою почали «втягуватись» у світогосподарську систему. Висока динаміка цих процесів у другій половині ХХ ст. обумовлювалася насамперед уповільненням темпів зростання світового капіталістичного виробництва з причин перенагромадження капіталу в країнах-лідерах, відсутності сфер його найбільш прибуткового вкладання та прагненням монополій вкладати капітал за кордон. Крім того, реакцією на загострення екологічної кризи у провідних країнах світу стало ухвалення законів, що зобов’язували монополії переорієнтовувати свої капіталовкладення зі сфери виробничого нагромадження на захист навколишнього середовища, що підвищило привабливість країн, що розвиваються, як пунктів перебазування виробництва трудомісткої продукції західних монополій.

Нерівномірність світогосподарського розвитку на державно-монополістичній стадії набувала достатньо диверсифікованих та комплексних організаційно-економічних вимірів. Навіть у рамках окремих міжнародних монополій досягалось ефективне поєднання великих, середніх та дрібних виробництв, а отже зароджувалися нові механізми поширення влади монополій на підприємства немонополізованого сектору та створювались об’єктивні передумови для зрощування промислового капіталу з державою та формування в економіках провідних країн світу великих державно-монополістичних комплексів. Особливо потужного імпульсу їх утворенню у 1950-1970-ті роки надали процеси одержавлення наукової діяльності та зростання масштабів мілітаризації національних економік країн-лідерів. Так, у багатьох інноваційних на той час галузях економіки (електроніка, машинобудування, авіа- та ракетобудування тощо) найпотужніші західні ТНК на державні замовлення розвивали цілі наукові напрямки, одночасно коригуючи як стратегії своєї фінансово-господарської діяльності, так і організацію НДДКР.

Як доводить світовий досвід, ТНК, що були в цей час залучені в систему державних замовлень на виконання інноваційних розробок, здобули найбільші можливості щодо зміцнення своїх конкурентних позицій на світовому ринку у зв’язку з надходженням державного фінансування на проведення НДДКР, одержанням податкових та амортизаційних пільг, пільгового кредитування інноваційної діяльності, права включати витрати на технологічні розробки у собівартість виготовленої продукції та ін. Наприклад, у США у 1970-х роках федеральні відомства щороку укладали подібні контракти з найпотужнішими монополіями на загальну суму від 15 до 19,5 млн. дол. При цьому діяльність підприємств 94 галузей американської обробної промисловості була тісно пов’язана з науково-технічним прогресом та виконанням державних замовлень[12].

Одним з класичних вимірів нерівномірності світогосподарського розвитку є диспропорційність розвитку сільського господарства, промисловості та сфери послуг, яка виражається в розриві показників цих сфер щодо частки у створенні ВВП, зайнятості робочої сили, обсягів створеної доданої вартості, масштабів капіталовкладень та ін. Як свідчать дані, наведені в додатку Б, протягом 1900-2006 рр. ключовою тенденцією розвитку світового господарства стало зростання питомої частки сфери послуг та промисловості у виробництві валового внутрішнього продукту (з 65,5 до 67,8% та з 14,8 до 22,0%) та зайнятості населення (з 20,2 до 48,5% та з 11,3 до 14,1%) за одночасного зменшення в даних показниках частки сільського господарства (з 16,0 до 5,1% та з 66,3 до 32,8%). Така тенденція виявилася практично в усіх групах досліджуваних країн, а особливо рельєфно у провідних державах світу – США, Японії та країнах Західної Європи.

Нерівномірність розвитку підприємств і галузей промисловості в різних державах світу мала своїм закономірним наслідком постійну зміну країн-лідерів та формування нових центрів світового економічного суперництва. Підтвердженням цього є, зокрема, дані щодо частки різних груп країн у світовому ВВП (табл. 1.2), які свідчать про те, що повоєнний період характеризується зміцненням позицій у світовій економіці Японії та країн, що розвиваються, на тлі певного скорочення частки США та держав Західної Європи у світовому ВВП.

Таблиця 1.2