Зовнішня і внутрішня торгівля

Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'язків спочатку в межах невеликих районів (кількох поселень) або сільськогосподарської округи міст, волостей, потім великих адміністративно-господарських земель.

Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце і час сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби інших. Торги існували практично в усіх містах. У Києві їх було вісім, зокрема Бабин торжок на Горі та Торговище на Подолі. На ринкових майданах були постійні торгові приміщення. У великих містах торгівля велася щоденно, у менших — у певні дні тижня. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. У Києві це була церква св. Богородиці Пирогощі на київському торговищі, у Чернігові — храм П'ятниці.

На торгах можна було купити зерно, печений хліб, овочі, рибу, м'ясо, молоко, вироби ремесла та промислів. У літопсах XII—XIII ст. почали зазначати ціни у неврожайні роки. З Галицької землі привозили сіль, яку добували в Карпатах. У північні райони Русі везли зерно.

Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жвавішою. Через те що господарство мало натуральний характер, зовнішній ринок охоплював незначну частину господарської продукції.

Торгували українські племена переважно з пізньоантичними, а згодом з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунав'я. Серед племінної знаті користувалися попитом такі товари, як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Європи. Через землі давньоукраїнських племен проходив "бурштиновий шлях" з Прибалтики до Дунаю. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, західно- та східнослов'янськими державними об'єднаннями, а також Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями описано перебування руських купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу. Вже в VII—VIII ст. із зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля розширюється. Торгові шляхи з Києва простиралися з півночі на південь, із сходу на захід. Головним з них був так званий шлях із варяг у греки. Розпочинався він у Нижньому Новгороді. Системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. У червні під Витичевом, що дещо нижче столиці, збиралися флотилії човнів і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі.

Найважчим відрізком цього шляху були Дніпрові пороги, які простягалися на 100 км. Деякі з них, особливо Ненаситець, проїхати було неможливо, тому човни перетягували берегом волоком. Важливим осередком торгівлі було місто Олеш'є (Олеїпків, сучасний Цюрупінськ Херсонської області). Звідси флотилії вирушали у відкрите море.

Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий, навіть Чорне море отримало назву "Руського", яка вживалася ще довго після того, як українські купці втратили контроль над торгівлею. Торгівля з Візантією посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави.

Перед військовою загрозою візантійські імператори змушені були йти на уступки українським купцям, не збираючи з них мита і податків. Договір 907 p., який уклав з Візантією князь Олег, надавав пільги українській торгівлі. Пізніші договори — 944 p. і 956 p. — засвідчують, що торгівлі в політичному житті Київської держави відводилась велика роль.

За повідомленнями іноземців та руських літописців можна докладно перелічити товари експорту та імпорту київських купців. На ринки Візантії вони вивозили у великих кількостях мед, віск, хутро, мечі, рідше хліб та ліс, а привозили дорогі тканини — парчу, паволоки, оксамит, шовк, заморську зброю, південні фрукти, прянощі, ювелірні вироби з золота, срібла, дорогоцінних каменів — чаші, хрести, персні, кульчики, діадеми, вироби з емалі, скла, художній посуд, а також книги.

Досить інтенсивними були торгові зв'язки купців з країнами Сходу — Хазарським Каганатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші, навіть скарби, в яких кілька тисяч монет. Торгівля велась Волгою, річками її басейну та сушею. Араби, купці з Середньої Азії верблюжими караванами привозили товари в Ітіль, Булгар, інші міста цього району. Звідси вони під посередництвом руських купців вирушали до Прибалтики та Київської Русі. За свідченнями арабського хроніста відомі експортні товари русичів: хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березова кора, шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби (ікла моржів), бобровий аромат, горючий камінь, оброблені шкури, мед, горіхи, яструби, мечі, панцирі, деякі породи дерев (берези, клену), вівці, бики.

З арабських товарів українські купці охоче купували намисто, золото, срібло, зброю, прянощі, шовк. У цьому обміні головну роль відігравали міста Середньої Азії Хіва, Самарканд, Шаші (Ташкент)ю

Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Одне хутро чорної лисиці коштувало 100 червінців (золотих монет). Однак, коли у 1060 p. князь Святослав зруйнував Ітіль, Булгар, інші міста Волго-Каспійського регіону, східна торгівля перестала існувати.

Письмові джерела подають відомості, що українські купці в Х—XII ст. вели жваву торгівлю з Чехією, Польщею, Придунайськими країнами. Вони бували на торгах Франції, Італії і навіть Іспанії. Добиралися туди переважно сухопутними шляхами через Галичину і Волинь. Із Заходу руські купці привозили франкські мечі, латинські шоломи, сільськогосподарську сировину. Русичі завозили в Західну Європу товари свого традиційного експорту. В IX — на початку Х ст. вже функціонував торговий шлях Київ — Галич — Прага — Регенсбург. Письмові джерела вказують на існування в Х—XII ст. стабільних торгових зв'язків Русі з Німеччиною. Так, у Кельн наші купці завозили ювелірні вироби і хутро. Було налагоджено торгові зв'язки німецьких міст Любека, Штеттіна з Києвом. У Німеччину купці потрапляли через Польщу двома шляхами: сухопутним через Київ — Луцьк — Володимир — Люблін та водним — Дніпром, Прип'яттю, Західним Бугом.

У Польщу русичі завозили сіль, отримуючи натомість різні суконні вироби. За угорську мідь руські купці платили хутром. Є письмові згадки про торгові зв'язки Київської Русі з Англією, Францією та скандинавськими країнами.

Торгівля з країнами Заходу та Сходу дещо відрізнялась від візантійської. Сюди крім традиційних товарів везли також вироби ремісників. На ринках Чехії, Німеччини, Моравії, Польщі та інших країн можна було побачити ювелірні вироби русичів, а в країнах Сходу — мечі та кольчуги.

Важливими торговими шляхами були "соляний", "залізний", які поєднували Київську Русь з кримським узбережжям Чорного моря і Кавказом.

Київські князі контролювали всі шляхи басейну Дніпра, який залишався головною торговою артерією Східної Європи. Київ став великим торговим центром. Сюди стікалися товари із Скандинавських країн, Візантії, Сходу і Західної Європи. Він був також своєрідним транзитним місцем, через яке із сусідніх земель надходили товари.

Розвиток торгівлі мав велике значення для Київської держави. Якщо знать західноєвропейських країн була зацікавлена в розвитку торгівлі, то київські князі та їхнє оточення докладали чимало зусиль для й процвітання. Це засвідчують перші договори з Візантією, за якими створювалися сприятливі умови для українських купців.

 

Чому київські князі прагнули розвивати торгівлю? Розміри данини, яку вони отримували, перевищували їхні потреби, тому більша частина її мала реалізовуватися на ринку. Внутрішній ринок був недостатньо розвинений, щоб поглинути велику кількість меду, воску, хутра та інших товарів, їх можна було продати на ринках сусідніх країн.

Розвиток торгівлі дав змогу сформуватися стану купців. Найчисленнішою групою були дрібні торговці, які розносили вироби київських, галицьких, чернігівських та інших ремісників. Великі купці —"гості" — вели закордонну торгівлю. Вони реалізовували значні партії товарів, об'єднувалися в торгові корпорації — гільдії, мали вплив на політику держави. Купці й "гості" були під охороною князя.

З розвитком торгівлі в Київській державі формувалася грошова система. Перші монети на території України відносяться до II—III ст. Це були римські монети, але вони не набули поширення в Україні. У VI—VII ст. з'явилися сасанідські монети. Давньоруська держава мала свою грошову систему в формі "кунних" грошей. За гроші слугували хутра куниці або білки. "Кунна" грошова система була досить складною і об'єднувалася лічильною одиницею — гривнею. В IX—XI ст. одна гривня дорівнювала 20 ногатам або 25 кунам, або 50 резанам, з XII ст. — 50 кунам, або 100 векшам. Однак для значних торгових операцій була потрібна певніша і твердіша валюта, ніж "кунна". Так з'являються срібні зливки — гривні. Вони мали різну форму і масу: київська гривня важила 160—196 г срібла, чернігівська — близько 196 г. Золота гривня не мала такого поширення, як срібна. Наприкінці XIII ст. з'явився срібний злиток — карбованець, що дорівнював половині срібної гривні.

У XII—XIII ст. головною грошовою одиницею була срібна гривня. Ця форма грошей свідчить про високий рівень концентрації багатства в руках панівної верхівки і виникнення особливих форм виробничих відносин і обміну. Поява у 1113 p. "Статуту про рези (проценти)" є свідченням того, що товарно-грошові відносини в Київській Русі досягли найвищого ступеня в своєму розвитку.

Торгівля зазнала менших втрат від монголо-татарської навали, ніж ремесло. Уже в XIII ст. розпочалося піднесення торгівлі, зумовлене зростанням міст і розвитком ремесел. В містах з'явилися крамниці, в яких продавалися найрізноманітніші товари, у тому числі продукція сільського господарства.

Вигідне географічне положення Галицько-волинської держави сприяло розвитку зовнішньої торгівлі. Українські купці активно торгували з Польщею, Угорщиною, Візантією, генуезькими і венеціанськими факторіями Причорномор'я, Литвою, країнами Західної Європи. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Київ, Галич. Найінтенсивніше проходила торгівля з Волині і Галичини на Київ. Багато століть Прикарпаття забезпечувало всю Україну сіллю.

Купці вивозили за кордон шкіри, хутро, мед, віск, сіль, хліб, ремісничі вироби. З країн Західної Європи та Півдня вони везли дорогі тканини, золото, срібло, породистих коней, рибу, вино, прянощі. Князі, тобто держава, від торгівлі мали значні прибутки, з кожного купця стягувалося мито. Одна з таких митниць згадується літописцем 1287 p. в Городлі. Збирали його спеціальні службовці з окремих караванів, коней, від маси, кількості товарів. Умови міждержавної торгівлі вирішували керівники держави спеціальними угодами. Андрій Юрійович знизив мито до одного гроша від коня, у 1320 p. він скасував повністю мита для торунських купців. Митниці були також в Холмі, Володимирі, Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Внутрішня торгівля внаслідок панування натурального господарства розвивалася слабко.

Купці вивозили за кордон шкіри, хутро, мед, віск, сіль, хліб, ремісничі вироби. З країн Західної Європи та Півдня вони везли дорогі тканини, золото, срібло, породистих коней, рибу, вино, прянощі. Князі, тобто держава, від торгівлі мали значні прибутки, з кожного купця стягувалося мито. Одна з таких митниць згадується літописцем 1287 p. в Городлі. Збирали його спеціальні службовці з окремих караванів, коней, від маси, кількості товарів. Умови міждержавної торгівлі вирішували керівники держави спеціальними угодами. Андрій Юрійович знизив мито до одного гроша від коня, у 1320 p. він скасував повністю мита для торунських купців. Митниці були також в Холмі, Володимирі, Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Внутрішня торгівля внаслідок панування натурального господарства розвивалася слабко.

Широкомасштабна торгівля потребувала нормального функціонування грошової системи. Грошова одиниця Галицько-Волинського князівства була адекватною періоду Київської держави. У літописах зустрічаються назва грив-ня-кун і відомості, що грошові знаки виготовлялися на Волині. Описуючи багатства Володимира Васильковича, літописець зазначає: князь "тарелі великі срібні і кубки золоті та срібні сам перед своїми очима побив і вилив у гривні, і намиста великі баби і матері своєї вилив і розіслав милостиню по всій землі". В Галицько-волинській державі в обігу були й інші грошові знаки. В грамоті Андрія Юрійовича називалися такі одиниці: монета, гроші й денарій — розмінні частини гривні. У XIV ст. гривня дорівнювала 48 грошам або 240 денаріям. Ці дрібні монети карбувалися у сусідніх державах — Чехії, Польщі і Угорщині. Як свідчать княжі грамоти, вони були у вільному обігу в Галицько-волинській державі. Можливо, що галицько-волинські князі чи королі карбували такі самі монети, як західноєвропейські, але досі їх не знайдено у скарбах.

Отже, навіть у складних умовах залежності від Золотої Орди Галицько-волинська держава зуміла налагодити торгівлю.

У другій половині XIV—XV ст. розширилася внутрішня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки.

Торжки обслуговували місцеві ринки. Вони відбувалися один-два рази на тиждень, перетворюючись на елементи постійної торгівлі. Шляхта і купці, козаки і селяни звозили хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкіри, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основними споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, щоб перепродати в інших містах з більшою вигодою. Крім того, купці, багаті міщани і цехові ремісники на ринкових площах влаштовували постійні крамниці, де продавали вироби ремісників — взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Великим попитом користувалася зброя.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і Північного Причорномор'я в усі землі України і за кордон. З'явилась окрема категорія торговців сіллю, їх називали солениками, а пізніше — чумаками і коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували торгівлю сіллю.

У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою складання внутрішнього ринку. Ярмарки організовувались один-два рази на рік і тривали кілька днів, а то й тижнів. На них з'їжджалися купці з різних земель. Значно розширюється оптова торгівля. Укладаються контракти на поставку товарів у великих розмірах.

Міста для проведення ярмарків визначались великокнязівськими і королівськими грамотами (постановами). Постійні ярмарки були у Львові, Києві, Перемишлі, Галичі, Луцьку, Ярославлі. Купці приганяли сюди зі сходу України великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкіри, рибу, ремісничі вироби. Активними учасниками ярмарків були міщани і селяни, які купували сукно, полотно, вироби ужиткового призначення, зброю тощо.

Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася численними правилами, які захищали інтереси невеликих торговців. Торгувати дозволялося лише місцевим купцям у відведеному місці, у визначені дні та години. Міська адміністрація була зацікавлена в збереженні таких порядків, тому що це полегшувало збирання торгових мит. У великих містах було два і більше торгових майданів, де розміщувались склади товарів для вивезення за кордон або в інші міста.

Важливим фактором розвитку господарства України залишалася зовнішня торгівля. Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкоші — шовкові, парчеві тканини, оксамит, килими, саф'ян, вина, коней; із Заходу — сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивозили продукти сільського господарства та промислів — мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкіри, а з XV ст. — також збіжжя. Значне місце займав вивіз рабів. Важливими центрами зовнішньої торгівлі були Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк.

Найважливіше значення у торгівлі зі Сходом мав Львів, через який йїпли сухопутні шляхи левантійської торгівлі.

В XIV ст. до Чорного моря вів "татарський" шлях — через Кам'янець-Подільський степами до італійських поселень Кафи (Феодосії) і Сурожа (Судака) в Криму та Азовського узбережжя. В XV ст. цей шлях втратив своє значення і торгівля велася "молдавським" шляхом через Галич, Коломию, Чернівці ^Сучаву (столиця Молдавії), з відгалуженням через Теребовлю і Кам'янець-Подільський, через Ясси до італійських колоній Кілії (в гирлі Дунаю) і Білгорода (в гирлі Дністра), а звідти Чорним морем до Константинополя. Після взяття турками-османами Константинополя у 1453 p. через Львів проходив єдиний європейський шлях східної торгівлі.

Львів з'єднував українські землі з Західною Європою — Вроцлавом і Гданськом, а також з Молдавією, Угорщиною. В 1379 p. він одержав широке складське право (протягом 14 днів), що поширювалося на всі товари, крім солі. Складське право зобов'язувало всіх купців, що проїжджали через місто, 'зупинитися і продавати свої товари певний час. У 1460 p. привілей короля Казимира забезпечив Львову виключне право оптової торгівлі та дорожнього примусу. Львівські купці мали пільги у сплаті мита на території Польського королівства.

Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, в Середню Азію, Крим, Московську державу. На Волині першість у торгівлі перейшла від Володимира до Луцька, що підтримував зв'язки з балтійським Помор'ям, білоруськими землями. Конкурентом Львова в південній торгівлі був Кам'янець-Подільський. Однак ці міста не здобули монопольного права на торгівлю, як Львів.

Розвиток торгівлі стримували феодальні відносини. На відміну від країн Західної Європи великокнязівська і королівська влада проводила митну політику на користь магнатів і шляхти. Великі феодали домагалися від держави звільнення від мита, отримання права збирати його самим. Вони були заінтересовані у зниженні митних зборів з іноземних купців, які купували імпортні товари за пільговими цінами. Така політика потурання магнатам і шляхті позбавляла державну скарбницю одного з найважливіших джерел надходжень. Разом з тим купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази. Система збирання мита була дуже розгалуженою. Збирали прикордонне, шляхове, мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торгове, ринкове мито тощо.

Польський уряд прагнув монополізувати зовнішню торгівлю України. Так, німецькі купці могли купувати українські товари тільки через посередництво польських купців. Лише після приєднання Східної Прусії з Кролевцем (Кенігсбергом) до Польщі стала можливою вільна торгівля України з пруськими містами. Українським купцям, особливо в західноукраїнських землях, заборонялося займатися торгівлею. Вони часто зазнавали грабежів з боку шляхти, міські жителі часто громили українські крамниці.

Дискримінації з боку держави зазнавали також вірменські, єврейські та московські купці. Іноземних купців примушували продавати товари за зниженими цінами великими партіями. Королівська адміністрація на місцях практично була необмеженою в своїх діях щодо іноземних І, купців. З них брали непомірне високі мита, під різними приводами арештовували і вимагали викупу.

Розвиток торгівлі в XIV—XV ст. сприяв упорядкуванню грошової системи. З 50-х років XIV ст. до другого десятиріччя XV ст. у Львові випускалися місцеві монети — великі срібні руські півгроші з гербом Галицької Русі — левом та мідні денарії. В 60—90-х роках XIV ст. карбував монети у Києві князь Володимир Ольгердович.

Проте український ринок у XIV—XV ст. обслуговували ' не лише вітчизняні монети. Вони посідали скромне місце на українському грошовому ринку. Тут курсували чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, молдавські, генуезько-кримські монети. Така різноманітність грошей пояснювалася феодальною роздробленістю, слабкістю центральної влади, відсутністю єдиного ринку, утрудненістю зв'язків між окремими українськими землями. Існування локальних ринків призводило до формування місцевих грошових систем.

Панівне становище в грошовому обігу в українських землях посідав празький гріш. Випущені при чеському королі Вацлаві (1278—1305 pp.), ці великі та повновагові монети, виготовлені з високопробного срібла, витіснили з ринків Східної Європи інші монети. Досить поширеними були польська гривня, що дорівнювала 48 грошам, а також лічильна одиниця — копа, на яку йшло 60 грошей. Значне місце на українських ринках посіли польський півгрош (срібна монета вартістю 1/2 гроша) і литовський динарій. Багато було в обігу золото-ординських дирхемів.

У XV ст. поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу). Окремі купці вели торгівлю через своїх агентів. Розвиток лихварства привів до появи перших "банківсько-торгових домів". Відсоткові ставки були високими (50—100 %). Державне законодавство намагалося регулювати кредит. У 1347 p. було заборонено брати більше одного гроша з гривні на тиждень

Отже, розвиток торгівлі в Україні гальмувався політикою феодальних держав, до складу яких входили українські землі. Проте з розвитком торгівля розширювалася і набувала нових форм.

Утворення Київської держави зумовило появу нових податків з населення. Найдавнішою формою оподаткування була данина. Залежно від історичних умов вона виступала як воєнна контрибуція, прямий державний податок, феодальна рента.

Одиницею оподаткування були "дим", "дворище" або "плуг". Платили натурою (хутром, шкірами, медом, худобою, збіжжям) і грішми. З розвитком феодальних відносин відбувалася еволюція данини. Вона перетворювалася частково на державні податки або феодальну ренту на користь феодала. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і штрафів. Населення Київської Русі відбувало різні державні примуси: "повоз" (перевезення), будівництво міст і укріплень, утримання князівських чиновників, відбування військової повинності.

У період монголо-татарського панування населення феодальних князівств, крім церкви і духовенства, платило десятину, пізніше — поголовну подать, виконувало різні примуси. Данина, або татарщина, збиралася хутром, збіжжям, грішми, спочатку — ханськими баскаками, а пізніше — українськими князями.

У Великому князівстві Литовському головним загальнодержавним щорічним податком селян була серебщина, яку на Київщині називали подимщиною, на Волині — воловщиною, на Чернігівщині — поголовщиною. Оподаткування здійснювалось на земельній одиниці — дворищі. Селяни виконували найрізноманітніші державні примуси — будували і ремонтували замки, шляхи, косили сіно, давали підводи і стацію — продовольство для великого князя при переїздах. Поступово стація стала постійним податком і збиралася грішми. На користь церкви селяни сплачували десятину.

Польський король і великий литовський князь Казимир привілеєм 1447 p. звільнив шляхетських і міщанських підданих від сплати серебщини, гужової повинності, косіння сіна. Серебщина стала тимчасовим податком, розмір якого встановлювався великим князем за радою феодалів.

Цей привілей значно зменшив доходи великого князя і посилив його залежність від феодалів.

Ремесла на українських землях за рівнем розвитку не поступалися західноєвропейським. Однак на відміну від Заходу в українських містах крім вільного міського ремесла розвивалося вотчинне, монастирське, державне. Останнє організувала князівська влада. На будівництві міст, оборонних споруд, храмів, кораблів працювали переважно залежні ремісники.

У період зрілості феодального господарства в містах почало переважати вільне міське ремесло. Цеховий лад ремесла виник пізніше, ніж в Західній Європі, — в кінці XIV ст. Його створення і розвиток гальмувалися феодальним характером давньоруських міст. Цехи в Україні ніколи не досягали такої самостійності та політичної могутності, як на Заході.

і В Європі і в Україні міста ставали економічними, політичними та культурними центрами своїх аграрних областей. Такого протиборства, як на Заході, між міським населенням і феодалами в Україні не було. У містах крім ремісників і купців проживали феодали, священнослужителі,люди вільних професій. Міста мали аграрний характер.

У Західній Європі і в Київській Русі провідну роль в економічному житті відігравала зовнішня торгівля. У країнах Західної Європи формувались національні ринки, в Україні ярмарки виникли наприкінці XV ст.